Григір Тютюнник "Три зозулі з поклоном"

Тема. Григір Тютюнник. Новела «Три зозулі з поклоном».

Мета. Ознайомити студентів з життєвим і творчим шляхом Григора Тютюнника, проаналізувати історію написання новели, зробити ідейно-тематичний аналіз твору «Три зозулі з поклоном».

Обладнання. Портрет письменника, аудіо запис.

I.Організація початку заняття

II. Вивчення нового навчального матеріалу

2.1 Опрацювання біографії Григора Тютюнника

Григір Михайлович Тютюнник – видатний митець української літератури ХХ століття. Саме завдяки такому письменникові можемо говорити про художню довершеність та справжність української літератури в нелегкі для неї часи. Осягнути масштаби неперевершеного таланту можна тільки за умови глибокого вивчення літературних джерел його життєвого і творчого шляху, що для Григора Тютюнника є неподільною єдністю, бо саме із його ще дитячого світогляду, життєвих вражень, особливо дитинства та юності, викристалізувалося самобутнє художнє світовідчуття. Якщо ж говорити про індивідуальний образ світу митця, то він теж значною мірою сформувався в роки дитинства і юності, досягнувши в літературній творчості майже повної ідентичності з національним образом світу. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і визначають справжній талант (чи, навіть, геніальність) і є провідною ознакою художньої досконалості за всіх часів, а в українській літературі це особливо відчутно в творчості Тараса Шевченка, який силою слова поєднав минуле, сучасне й майбутнє українців. Про цю особливість таланту Григора Тютюнника особливо проникливо сказав Іван Дзюба: „Ми ж знаємо, що Григір Тютюнник дивився на світ широко розкритими очима, зірко бачив усе, що діялося з його народом, і мав на це свій чіткий і глибоко пережитий погляд. Але навіть якби й не було цього акцентованого громадянського усвідомлення, цієї інтелектуальної бази усвідомлення дійсності, – все одно його безвідмовна чутливість до людських доль як індикаторів певного суспільного життя вводила б у світ соціальнопсихологічних, етичних, естетичних вимірів цього життя”. Постать видатного українського письменника Григора Тютюнника вже кілька десятиріч кінця ХХ початку ХХ1 століття в центрі уваги, як літературознавства, так методики викладання української літератури. Одним з перших до осмислення вивчення творчості Григора Тютюнника звернувся Олесь Гончар, дослідження якого „Живописець правди” було надруковано в журналі „Українська мова і література в школі”, згодом у науково-методичних часописах опубліковано статті Г. Шевченко, Р. Вітренко, В. Литвина, В. Святовця, та інших. Панорама українського літературознавства стосовно творчої спадщини Григора Тютюнника представлена багатьма вченими, серед них особливу теоретичну вагу мають дослідження І. Дзюби, В. Дончика, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Коцюбинської, В. Марка, Л. Мороз, Р. Мовчан, В. Нарівської, В. Панченка, М. Сулими, Г. Сивоконя та інших учених. Наша мета – актуалізувати педагогічний потенціал шкільного літературного музею Григора Тютюнника, адже тепер творчість талановитого митця вивчається в 5 класі (оповідання „Дивак”), 7 класі (повість „Климко”), 11 класі (новели „Зав’язь”, „Три зозулі з поклоном” загальноосвітньої школи. Сподіваємось, що в перспективі наше дослідження стане складником навчально-методичного посібника.

Екскурсія до літературного музею Григора Тютюнника, або відеорозповідь про нього наблизить учнів до духовних цінностей життєпису митця, сприятиме глибшому розумінню його творчої індивідуальності, особливостей літературного процесу 60-х – 70-х років ХХ століття. Одна з експозицій літературного музею розповідає, як разом із матір’ю шестилітній Г. Тютюнник приїхав у селище Щотове неподалік теперішнього міста Антрацита Луганської області в сім’ю дядька Филимона Васильовича Тютюнника. Ще в 1929 році Ф. В. Тютюнник одружився із вчителькою початкових класів Наталією Іванівною Рябовецькою, яка була родом із села Троянівки Зіньківського району. Переживши голод, розкуркулення, насильницьку колективізацію та початок репресій в рідному селі й, передчуваючи їх подальше наростання, вони в 1935 році виїхали із Шилівки на Донбас. Там Наталія Іванівна працювала учителькою початкових класів та української мови і літератури, а Филимон Васильович бухгалтером у місцевій школі. Жорстокий час не міг відібрати людяності й милосердя в добрих людей. Такими й були дядько і тітка, які взяли на виховання малолітнього сина того, якого тоталітарна влада назвала „ворогом народу”.

Про те, як малолітнім хлопчиком він потрапив до дядька, Григір Тютюнник напише в повісті „Облога”, яка значною мірою побудована на життєвих враженнях. Жорстокий і несправедливий час не міг відібрати людяності у чесних людей. Таким був і дядько Филимон Васильович. Вже те, що він взяв на виховання сина, батько якого був несправедливо засуджений і названий „ворогом народу”, може підтвердити це найкраще. Сам письменник з теплотою і любов’ю згадував дядю і тьотю, що замінили йому батьків, писав про це у своїй автобіографії. Незабаром мати влаштувалася працювати на шахту, та дядько порадив повертатися до села, бо там хата залишилася недоглянута, город. Маленький Григорій залишився в дядька., почав відвідувати школу, тут вперше прочитав книги українських і російських письменників – в сім’ї Тютюнників любили художнє слово, до того ж тьотя Наталія Іванівна була вчителькою української мови і літератури. Дядько працював бухгалтером у школі, по-справжньому був залюблений у літературу, влучне народне слово. Пізніше Тютюнник в оповіданні „М’який” вдало підмітить риси його характеру: „Дядько майже не буває самим собою, він завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх колишніх односельців...”.

Коли розпочалася війна, Ф. В. Тютюнника мобілізували в армію, а в тітки Наталії Іванівни 19 листопада 1941 року народилася донька, яку назвали Вірою. Жити на Донбасі було все трудніше, особливо тоді, прийшли німці. Отож, вирішили всі разом добиратися на Полтавщину. Однак Григорій все ж вирушив до рідного села Шилівки першим, бо туди теж поспішала їх сусідка тітка Мотря. Сталося це у вересні 1942 року. А через місяць сюди приїхала й Наталія Іванівна із донькою. Після звільнення села Шилівки Г.Тютюнник навчався в місцевій школі. А в 1946 році після закінчення п’яти класів тодішньої Шилівської семирічної школи Г.Тютюнник навчається в Зіньківському ремісничому училищі №7. Там він здобував професію слюсаря по ремонту автомобілів та тракторів: „… пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив „з города” щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому в кишені, як порожній гаманець”. Після недовгого перебування на одному із харківських заводів,повернувшись додому, хлопець знову працював у колгоспі, виконуючи тяжкі, а той принизливі роботи. До того ж, коли змушували робити щось дуже важке, то натякали, що батько його ворог народу. Тоді ж прочитав псевдореалістичний твір С. П. Бабаєвського „Кавалер Золотой звезды” (удостоєний Сталінської премії) і зненавидів на все життя за штучність, несправжність, лакування дійсності. Вирішив їхати на Донбас – край дитинства. „Будував Миронгрес (це під Дебальцевим)і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.”. Після Миронівської ГРЕС приїхав у селище Щотове, де мешкав у дядька й тітки. а працював на будівництві шахти № 30, а потім автослюсарем у автоколоні при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори”. З листопада 1951 року – чотирьохрічна служба радистом на Тихоокеанському флоті. Там посилено займався самоосвітою, особливо математикою і літературою, навіть зміг відвідувати вечірню школу бухти Находка і Владивостоцьку вечірню школу №1, де й завершив семирічну освіту.

Прийнятий Г. Тютюнник на роботу в Щотівське вагонне депо 13 жовтня 1955 року. У 1987 році мешканець селища Щотового М. І. Слободчуков згадував: „Працювали ми разом на токарному верстаті, обточували колісні пари. А познайомились ще у військкоматі. Григорій мене й токарської справи навчив. Він і вчитель, і робітник був здібний, працьовитий, бо скоро за зміну ми замість двох колісних нар обточували по десять. Веселий був, життєрадісний. До друзів щиро ставився, а от несправедливості терпіти не міг. Подружився тоді Григорій і з Петром Коленським, який потім став його товаришем по університету”. Тут варто навести рядки з оповідання Григора Тютюнника „Іван Срібний”. Ось як пише він про головного героя: “Він працював у депо лише чотири дні по мобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на службу у флотській робі „хебе”, яку зекономив (серед матросів це називалося „засундучити”), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягальні і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам’ять. Так і працював за верстатом з непокритою головою, підв’язавши білу хвилясту чуприну мотузочком або тонкою дротинкою...”. Із разючою художньою достовірністю виписаний цей та інші епізоди оповідання, а спогади сучасників письменника теж переконують, що більшість творів Григора Тютюнника не вигадані, а особисто пережиті й переосмислені талантом митця. У музеї зберігається дорогий подарунок сім’ї Слободчуків. Це книжка Григора Тютюнника „Тисячелистник” із написом: „Незабутньому Колі Слободчукові, другові моєму слюсарської юності – й по сей день дорогій людині. Г. Тютюнник. 11.Х. 1972 р.” . Тут і лист письменника, написаний щиро, з властивим йому гумором: „Шлю вам сякі-такі гостинці й радий буду, що ви їх одержали та згадали свого вайлуватого кума й товариша... Хай зима вам не буде холодною. Хай не хворіють діти й добре вчаться. Хай старшому Слободчукові добре малюється, середульшому – любому моєму хрещеникові – буде тепло в хрещенобатьківській сорочці...”. У Щотовому Григорій не тільки працює, але й навчається у вечірній школі. Тут закінчує восьмий, екстерном - дев’ятий, потім десятий клас. Учителька Лідія Павлівна Буркіна влітку 1987 року згадувала, що добре запам’ятала свого колишнього учня Григорія Тютюнника. Викладала я в його класі математику і фізику. Ці предмети давалися Григорію важче, ніж, наприклад, література, історія. Після закінчення восьмого класу сказала йому: „Справжній мужчина повинен знати математику”. За літо Григорій підготувався і склав екзамени екстерном за дев’ятий клас. Прекрасний учень був. Працелюбний, допитливий». У листі від 30 жовтня 1956 року Григорій Тютюнник писав до молодшого брата в Щотове: „Мені цікаво, Грицьку, от що. Візьми ти, будь ласка, та заведи такий блокнот і записуй буквально все, що говоритиме наш славний Филимон Васильович.

Особливо те, що стосується хроніки Шилівки. Все, що він скаже. Бо це, брате, золотий пил, самоцвіти народного гумору, на який наше покоління вже не здатне. Тільки роби це так, щоб він не помічав, бо йому буде ніяково і, може, неприємно. З розумом роби, а не в лоб. А тоді оті всі запаси мені переправиш. Фіксуй окремі влучні, цікаві словечка, на які так багата його мова. Бо задумав я, брате, писати про Шилівку або повість, або романяку цілого. Це поки тобі лише признаюся” . Звільнений 20 червня 1957 року в зв’язку з виїздом на навчання, в студентські роки Г. Тютюнник часто приїздив у Щотове. Враження дитинства і юності не тільки залишилися в пам’яті, але й стали складником художнього світовідчуття письменника. Значною мірою, ця своєрідна особливість літературного стилю Григора Тютюнника відбилася в повістях „Климко” та „Облога”. У його листах, записниках, щоденнику нерідко зустрічаємо географічні назви Луганщини, як наприклад, в автобіографіях – Ворошиловградська область, шахта 28-29, ст. Щотове Б-Антрацитівського району Луганської області, в щоденниках – м. Попасна, Свердловка, Кадієвка, а в записній книжці № 9 хронологія якої відноситься до початку 70-х років Григір Тютюнник досить детально описує свій шлях із селище Щотового на Полтавщину в роки війни. У повісті „Облога” читаємо образний вислів: „Дурень ненормальний із Сватівської психіатрички, який промовисто говорить, що утворений він від власної назви: міста Сватового Луганської області, де розміщена психіатрична лікарня. В контексті цього художнього твору цей вираз вживається з негативної експресією. А в оповіданні „М’який” згадано старий пристанційний будинок, який побудований шахтовласником Мордвіновим. Вірогідно, тут говориться про підприємця початку ХХ століття Мордіна. Про Мордвинівські бараки йдеться і в автобіографічному оповіданні „Іван Срібний”, назву яких сам автор пояснює так: „Бараки – їх було чотири на виселок – звалися мордвиновськими, з прізвищем шахтовласника Мордвинова. Колись, іще до війни, вони були дерев’яні, чорні, розхитані вітрами і в них поселялися новоприбулі на шахту. Потім притулила ті знесли, а на їхньому місці побудували довгі одноповерхові будинки з цегли, та назва „мордвиновські” так за ними й лишилася ”. Згадується місто Ворошиловград в оповіданні „Оддавали Катрю”: „Свата нашого дорогого, – підвівся Степан із чаркою в руці, – срочно викликано на совіщання у Ворошиловград! Так що він отсутствує через державні діла, і я п’ю за нього позаочно!”. Згадується історія створення літературного музею Григора Тютюнника. Упродовж листопада 1988 року не виїздив з Антрацита, а точніше з селища Щотове. Тоді це була головна мета у моїй професійній діяльності. Готувалися до відкриття шкільного музею, меморіальної дошки, до Всеукраїнських (або, як тоді говорили, республіканських) Тютюнниківських літературно-мистецьких читань. Очікувався приїзд гостей з Києва, звісно ж з Луганська. Який же був радий, коли в той урочистий і, разом з тим, сумний день своєрідного поминання видатного письменника, побачив рідне обличчя журналіста Петра Шевченка. Тоді говорили небагато, а вже в Луганську, коли читав щойно виданий „Молодогвардієць” з його кореспонденцією, подумки промовляв слова вдячності. Кажу їх і тепер, перечитуючи його слова: „Григір Тютюнник був совістю української літератури 60 – 70 років, коли легше і вигідніше було брехати, прикрашати дійсність, згладжувати проблеми, яких накопичувалося все більше. Він обрав інший шлях – шлях чесності і мужності, найвище за все цінуючи правду, котру й говорив своїми творами. Кращі з них вже нині увійшли до золотого фонду української прози. Однак ще й донині існують спроби замовчати „явище Тютюнника”, принизити значення зробленого ним для нашого слова. Вшановано на нашій землі, де чимало літ прожив Григір Тютюнник, де зробив перші кроки в літературу, де сформувався значною мірою як громадянин. Даниною його внескові в мистецтво і громадську думку України і стали свято „Вічна загадка любові”, кімната-музей в Щотівській середній школі № 12, меморіальна дошка на споруді місцевого вагонного депо. Шлях до цього свята не був простим і встеленим трояндами. Йому передувала копітка й самовіддана дослідницька робота з пошуку матеріалів, спогадів тих, хто близько знав письменника, серйозна організаційна діяльність. Цей благородний тягар узяв на свої плечі викладач педінституту О. І. Неживий, віддавши цьому кілька років… Запалено на літературній карті області ще одне вогнище пам’яті, національної культури” . Літературний музей Григора Тютюнника знаходиться у просторому приміщенні ЗОШ № 12 селища Щотове, на подвір’ї споруджено пам’ятник митцеві (автор – народний художник України Іван Чумак). Музей кілька років тому удостоєний звання зразкового. Уся робота здебільшого ведеться завдяки ентузіазму вчительки-пенсіонерки Віри Филимонівни Кулачкіної (Тютюнник), двоюрідної сестри митця. Знову повертаємось думками про турботи часу теперішнього, який гостро потребує ідеалу в мистецтві справжнього, наділеного національним характером. Правда – вічна духовна цінність, якої так часто не вистачає в нашому житті і у мистецтві. Вдивляємось у неповторний життєвий і творчий шлях письменника Григора Тютюнника, Нелегко наблизитися до вічної загадки таланту, народженого любов’ю до людей, бо з кожною спробою розпізнати його, він стає все більш загадковішим у своїй глибинній простоті, як саме життя.

2.2. Історія створення новели «Три зозулі з поклоном»

1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, паливо вразила одна – «Летіла зозуля через мою хату». Йшлося в ній не просто про нещасливе кохання,а й про вічне, не переборне ніким і нічим людське страждання. Гр.Тютюнник ураз підхопився і побіг до себе в кімнату, де притьмом узявся до роботи. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном». В її основу покладено реальний факт. Була жінка, що кохала Григорового батька - Михайла. У своєму щоденнику новеліст писав: «Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли в нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за мого батька і маму. Але обоє, батько й мати, ніколи не посміли зневажити ту любов, велику і невзаємну. Отож Марія пекла коржики, збирала все необхідне, бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки... Ти подивись, яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді ще зовсім молодої мами... Мабуть, одна вона в цілому світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй.

2.3 Виразне читання тексту пісні «Летіла зозуля через мою хату»

2.4 Прослуховування запису пісні «Летіла зозуля через мою хату»

2.5 Дослідження назви твору

Новела носить досить символічну назву. Історія українського народу говоре, що ще здавна, коли мали невзаємне кохання, посилали у привітання нелюбій людині «три зозулі з поклоном». Тим самим повідомляли, що не мають взаємного почуття.

2.6. Аналіз образів-смволів твору

Зозуля – це символ суму і вдівства, весни і, водночас, нещастя, туги за минулим і страждань нерозважливої матері. Вона має віщий дар – «кукує» людині літа, щасливе або нещасливе заміжжя. Може бути передвісником доброго чи поганого врожаю: коли закує на голе дерево – бути голодному літу, а якщо дерево вже розпуститься – то чекай доброго врожаю.

Перекази вважають її перевернутою на птаху вдовою, через що вона і гнізда собі не в’є – бо ні з ким в цьому гнізді сім’ю заводити. Сказано, вдова… А вдова вона, нібито, злочинна: вбила свого чоловіка, а тому не може знайти пари, поневіряється одна.

«Кує» зозуля тільки навесні – від Благовіщення до Івана Купала – а як виб’ється ячмінний колос, перестає.

Вперше почувши зозулю навесні, треба мати в кишені гроші, то будеш при грошах цілий рік. Вона першою вилітає у вирій і останньою звідти повертається, а це означає, що ключі від цього райського острова – у неї.

2.6 Ідейно-тематичний аналіз твору

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: твір розповідає історію любовного трикутника та описує стосунки між його головними героями; Марфа закохана у Михайла, що, перебуваючи на засланні, пише листи дружині Софії та сину, які жінка просить у поштаря хоч би потримати, щоб бути ближче до свого коханого. Софія знає про любов до свого чоловіка, проте не засуджує, розуміючи силу кохання.

Ідея: розповідь про кохання як сили, яку людина не здатна контролювати; любов, що пронесена через рокита випробування.

Проблеми

• Кохання
• Батьків і дітей
• Війни і миру
• Зради
• Невзаємного кохання

III. Підведення підсумків заняття