Літературна вітальня «ЛЮБОВІ ПАМ'ЯТЬ НЕЗАБУТНЯ... ЖІНКИ В ЖИТТІ Т. ШЕВЧЕНКА»

 

 

Літературна вітальня

 «ЛЮБОВІ ПАМ'ЯТЬ НЕЗАБУТНЯ...  ЖІНКИ В ЖИТТІ Т. ШЕВЧЕНКА»

Мета: виховувати повагу до творчості  Т. Г. Шевченка, зацікавити учнів класичною українською літературою, показати наскільки ця постать є важливою для нашого народу

Ошатно прибрана зала: портрет Т.Г.Шевченка з вишитим руш­ником. Стоять канделябри зі свічкам на столі, ваза для троянд.

Спроектована мультимедійна дошка з епіграфом:

 

На голови, де наче солов'ї

Своє гніздо щодня зливають будні,

Упав романс, як він любив її

І говорив слова їй незабутні.

Ліна Костенко

Звучить музика (Звучить пісня про Шевченка)

 

Вступне слово вчителя.

Ведуча:(на фоні пісні «Зоре моя вечірняя) Тарас Григорович Шевченко обняв своїм генієм усі царини духовного і соціального, життя суспільства. Водночас творчість його висвітила найпотаємнІшІ порухи душі прос­тої людини, пригніченої тяжким ярмом ца­ризму, розкрила її глибину і велич. Нелег­ко осягнути багатогранність Шевченкової музи. Тож хочемо сьогодні спинитися лише на одній сторінці великої творчої спадщини Кобзаря — показати місце жінки в його творчості, а також особистому житті.

 

Вона:

Стрілися двоє, що долею схожі,

Може, десь тут або десь там...

Дивлячись в очі: чи вірити можна

Теплій руці і привітним словам?

Він:

Берег любові в далекім тумані.

І допливем, коли тільки удвох,

І допливем, коли стільки бажання...

Берег любові і хвилі тривог.

Вона:

Стрілися двоє в житейському морі.

Може, сьогодні, а може, колись...

В серця питаються: йти далі поруч

Чи, постоявши, навік розійтись?

Він.

Чому це в тебе печаль на обличчі?

Вона.

Чом на щоці твоїй тиха сльоза?

Музика стихає. Виходять ведучі.

 

1-а ведуча.

Шановні друзі, на­певно, трохи сумною поезією ми розпочали наш вечір... Але ж яка висока і прекрасна мудрість у цих рядках! У кого з нас не щемить

душа, коли чуємо ніжні слова?

 

2-й ведучий.

Мало кому в коханні так не щастило, як Тарасові Шев­ченку. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, зда­валось би, був приречений на успіх у жінок.

 

1-а ведуча.

Натура творча і вразлива, Кобзар часто закохувався. І в ньо­го закохувались. Та особисте життя великого українця так і не склало­ся. Не судилось Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступ­них поколіннях. Першим коханням Тараса була Оксана Коваленко

Оксана Коваленко (Слайд ) картина Катерина

Я жила з Тарасом по сусідству,була  на три роки молодша від нього. Наші матері, дивлячись на нас, гадали, що ми колись одружимось. Але дитяча     симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. 15-річним "козачоком" Тараса пан  Енгельгардт  мусів поїхати до Вільнюса. Розлука була несподівана і довга. В 1842 році Шевченко пише картину «Катерина» в ній він сам невідаючи того відобразив мою трагічну долю. Свої світлі почуття до мене Тарас проніс крізь все своє життя, посвячуючи мені свої поеми «Катерина», а до поеми  «Маряна-черниця» дописав: «Оксні Ковленко на пам´ять того, що давно минуло». Також мені прсвяти автобіографічний вірш «Мені тринадцятий минло» 

 

  1-й Читець декламує вірш   

«Ми в купочці колись росли».

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились,
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарані повмирали
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди.

                                                 (аудіо запис   вірша)

Т.Шевченко зрілий:

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселее колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

... «Чи жива ота Оксаночка?» — питаю

У брата тихо я. — «Яка?» —

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

Брат Т.Шевченка:

«Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена...»

 

Звучить романс на слова Шевченка «За що ти караєш її, молоду?»

Ведуча ставить троянду у вазу.

 

Ведуча В 1843 році  Шевченко вирушає в подорож по Україні.Подорожуючи Україною, щира і відверта поетова душа поринул у вир знайомств. Він  зустрічається з багатьма відомими на той час людьми: Пантелеймоном Кулішем, Євгеном Гребінкою, Олексієм Капністом з якими дружив і в подальшому. Але особливе враження на нього справила краса українських жінок.

 

 

 

Надія Тарновська:

Мене вати Надія Тарновська. Познайоми­лися ми з Тарасом Григоровичем у селі Качанівка у маєтку мого брата-поміщика, Григорія Тарновського - відомого мецината. Багато віршів і малюнків своїх подарував Шевченко, називав кумою, бо 1845 р. у с Потік на Київщині ми разом хрестили дити­ну в дяка.

Маю ще один, дорогий для мене подарунок — збірочку «Кобзар» з дарчим написом: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській — кум «Т. Шевченко».

Відчувала, що подобалася поетові, та... не судилося

 

Ганна Закревська:

Перебуваю­чи в селі Мойсівці на банкеті у Вол­ховської, познайомилася з Шевчен­ком. Мій чоловік, Платон Закрев-ський,— поміщик, один із власників села Березова Рудка на Полтавщині. Неодноразово запрошував до нашо­го маєтку Тараса Григоровича, щоб написав наші портрети.

Наші зустрічі переросли в кохання.

Цілу низку віршів присвятив мені палкий поет. Та чи могла я зраджу­вати свого Платона?

 

1-й читець декламує вірш:

 Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не впізнала б,

А може б, потім нагадала,

Сказавши: снилося дурній.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

 

Запалюється свічка.

 

Ведуча На балу у Волховських серед українського пнства поет зустрів жінку яка вирізнялась українською вродою і українською душею: любила носити український одяг і співати народні пісні. Це була дружина відомого поміщика Плптон Зкревського – Ганна Закравська.

 

Ганна Закревська:

Перебуваю­чи в селі Мойсівці на банкеті у Вол­ховської, познайомилася з Шевчен­ком. Мій чоловік, Платон Закрев-ський,— поміщик, один із власників села Березова Рудка на Полтавщині. Неодноразово запрошував до нашо­го маєтку Тараса Григоровича, щоб написав наші портрети.

Наші зустрічі переросли в кохання. Я не була щаслива у шлюбі та чи могла я зраджу­вати свого Платона?

Цілу низку віршів присвятив мені палкий поет.

 

1-й читець декламує вірш:

 Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не впізнала б,

А може б, потім нагадала,

Сказавши: снилося дурній.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

 

Запалюється свічка.

Ведучий Подальша доля закинула Тараса Григоровича в Яготин у маєток князя Репніна. Тут він устрів жінку яка на довгі літа поселилась в його серці. Вона любила його так сильно, як тільки може любити жінка.

 

Варвара Рєпніна:

Я зі шляхетного роду українських вельмож. Моя мама, княгиня Рєпніна, доводилася ону­кою самому гетьману Кирилу Розумовському. Усі мене називають доброю та щирою.

У жовтні 1843 року сталася для мене надзвичайна подія — до Яготина завітав Тарас Шевченко. Зачарова­на ним, я відчула, що він — обра­нець мого серця.

Коли б я бачила з його боку любов, то, може, відповіла б йому пристрас­тю, бо його не можна не любити.

Я написала повість свого життя і да­ла Тарасові подивитися.

Поміж сторінками виразно читаєть­ся освідчення в коханні. Я бачила, що вразила його, але не вдячності я чекала, а чогось більшого.

З великої туги і розпуки я захворі­ла. Моя аристократична роди­на виключила можливість шлюбу колишнього кріпака із спадкоєми­цею роду Рєпніних-Волконських. У подальшому я так і не вийшла заміж.. Відраду для себе знаходила в релігії.

На згадку про ті чудові дні залишилась присвячена мені поетом поема «Тризна» та автопортрет, які я зберігаю як святині.

 

Запалюється свічка.

 

Звучить лірична мелодія.

 

1-а ведуча.

В останні роки життя Шевченка охопила туга за родин­ним теплом, жіночою ласкою та опікою.

«Оженіть, будьте ласкаві,— писав він своїм друзям в Україну.— А то так і пропаду бурлакою на чужині».

Поет мріяв про влаштування влас­ного гнізда над Дніпром та господи­ню,— друга в хаті, близьку й віддану дружину.

 

2-а ведуча.

Усе сильніше. Шев­ченка захоплює бажання одружи­тися: «Чи сяк, чи так, а я повинен одружитися, а то проклята нудьга скине мене зі світа». У цей період свої погляди поет звертає на молодих дівчат. Але його кохання для них не мало жодної ваги. Намагання «одружитись бодай на чортовій сестрі» - виявилися марними. Н межі розпачу він зустрічає 19 річну Ликера Полусмакова.

 

Ликера Полусмакова:

 Коли Т. Г. Шевченко посватався до ме­не,  його друзі були шоковані. Такий нерівний шлюб засуджували всі, та поет лишався невмолимим. 27 липня 1860 року він посватався до мене. Приваблював  мене дорогими подарунками: ив їй сукні, капелюшки, туфлі, персні, білизну, сережки з медальйонами, корали і навіть Євангеліє в білій оправі із золотими краями. Тільки за один день (3 вересня 1860 року) він витратив на презенти мені понад 180 рублів!  Найзаповітнішою мрією моєю було визволитися від кріпосного рабства, і вона здійснилася, бо наречений мій прагнув усією душею зроби­ти мене вільною. Поет найняв для мене вчителя, щоб стала я пись­менною. І, коли вже наближалося весілля, настала розв'язка: несподі­вано прийшовши додому, мій коха­ний застає мене в обіймах учителя. Я не хотіла полишати столичне життя і їхати з поетом на Україну. Скоро я вийшла заміж. Але все життя пам’ятала як Шевченко писав мені : «Моя ти любо, мій ти друже». Розрив наших, стосунків загострив хворобу Шевченка. Біль у грудях, на який він все частіше скаржився, поєднався з душевним болем. 10 березня 1861 року поет помер.

 

Запалюється свічка.

 

Ведуча 13 травня 1905 року доглядачі могили Шевченка на Чернечій горі в Каневі побачили ошатно одягнену жінку яка в книзі записів, що лежала в хаті біля могили тремтячою рукою, плачучи, ковтаючи сльози, написала: "13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь". Вона до кіця свого життя доглядала за могилою Кобаря і була похована біля Тараасової гори.

Ведуча

Прекрасні тро­янди були у житті Шевченка, та, на жаль, вони всі зів'яли, так і не пода­рувавши поетові великого щастя.

 

 

Звучить романс «Очі дівочі, де ж ви на­вчились зводить людей?».
Усі «жінки»  з життя Кобзаря з’являються на сцені.

 

Слово вчителя.

 

Поступово вимальовується Шевченків ідеал кохання: єдинолюбство, щирість і повна відданість у почуттях, незрадливість у стосунках і велика-превелика ніжність закоханих. А який же ідеал коханої поета? Це зовнішньо гарна дівчи на (жінка), неодмінно кароока, чорнобрива, з гнучким станом, легкою ходою. Поет був тонким цінителем українки-вродливиці, підносив і опоетизовував її красу. Тому не дивно, що його шанували не тільки на Україні, а й за кордоном. Памятники Т.Шевченку встановлено по всьому світу

( (презентація)+ Вірш «Заповіт» запис)

 

Слово вчителя.

 Він був митцем слова, пензля, надзвичайно талановитим співаком і дуже освіченою людиною. Ніколи не мав власної бібліотеки, але завжди, навіть на засланні, отримував книжкові новинки, знав кілька іноземних мов, тримав у пам'яті ледь не всю Біблію, був одним із найкращих істориків свого часу.