Літературний вечір «Безсмертна навіки…» (до дня народження Лесі Українки)

Тема: Літературний вечір «Безсмертна навіки…» (до дня народження Лесі Українки)

Темно. Праворуч у глибині сцени - рояль. Трохи оддалік - письмовий стіл. Промінь юпітера висвітлює Лесю Українку, що пише за столом. Звучать перші такти "Місячної сонати" Бетховена. З початком тексту музика поступово затихає.

Леся Українка:

Як я люблю оці години праці.

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем

Летять хвилини - я не прислухаюсь

Ось північ вдарила - найкращий праці час, -

Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша

І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть - куди вони спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсоння довге не страшне мені,

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода,

І любо так, і серце щастям б'ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки,

І хтось немов схиляється до мене

І промовляє чарівні слова...

 

Ведуча: "Як я умру, на світі запалає

 Покинутий вогонь моїх пісень".

 ...Вічний вогонь!

 

Ведучий: Життя її було піснею. Піснею мужності і любові, натхненною думою про Україну. Співала чарівна сопілка, і марево мрій карбувалось у геніальні рядки поезій:

(Учень грає на флейті)

 

Ми  сьогодні  з вами поведемо мову

Про чудову жінку світові відому.

На портреті нині у квітах барвінку,

Слава України – Леся Українка.

Народилась Леся

В Новограді-Волинському.

Над усе вона любила

Землю українську.

 

     Вчитель. 145 років тому на українському небосхилі спалахнула нова яскрава зірка з доти нікому невідомим найменням. Спалахнула крізь зловісне хмаровиння хвороб, незгод, крізь тенета самодержавних указів, які забороняли українську мову. Тож, певно, всі вгадали ім’я цієї зірки. Це – Леся Українка. У чому ж секрет її таланту? Де бра­ла Леся, така хвороблива і тендітна, сили та натхнення? Сьогодні ми познайомимося із творчістю великої поетеси. Ви багато чули про неї, але на нашому літературному святі ми торкнемося глибин її творчості та життєвого шляху. Ви відчуєте легкий сум, присутній у ліричній поезії; глибоку любов до рідної землі, неньки України. Отже, наше літературне свято починається.

 

Звучить музика М.Лисенка "Елегія".

 

Мене весна на лузі породила,

Заквітчана у проліски.

Вона мене за руку повела в лани,

На луки дальні, до верби старої,

Розщепленої громом весняним,

Водицею з криниці степової

Щоранку напувала…

Була я вільна і щаслива.

Та якось вдень, коли скінчилася злива,

Я на отаві дудочку знайшла,

Обвітрену, стару, робітникові.

Заграла я й почула дивну мову –

То мова муки людської була…

Так вперше я відчула муку пісні, яка співцеві сну не принесла.

Яка його будитиме й вестиме, і сіятиме слово молоде,

Аж поки сам він хащами густими

Пробуджених від сну не поведе…

І я тепер на шлях ступити мушу.

Я поспішаю…

Я до вас іду.

 

Ведуча: Ім’я поетеси овіяне всенародною любов’ю. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування, її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці.

Епіграфом нашого свята є такі рядки: 

                                                         Це талант наскрізь мужній…

Її поезія – то огнисте оскарження того гніту сваволі,

під яким стогне Україна.

                                                                                        І. Франко

 Довго щирими сими словами 
     До людей промовлятиму я…

    Л.Україна

 

 

Ведучий:   За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 р., народилася Лариса Петрівна Косач. Народилася у Новограді-Волинському в інтелігентній родині. Мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист, громадський і культурний діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту.

 

Ведуча:  Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, батько, а також книги і життя.

 

         Ведучий: Саме тут, на Волині (у Колодяжному), серед розкішної природи, разом з сільською малечею бігала Леся влітку в поле, пасла корів. Любила вечорами стрічати череду, що поверталася з пасовиська, і нічим не виділялася серед сільських дітей: ні одягом, ні поведінкою.

 

Ведуча: Проте, вже у чотири роки Леся навчилася читати. Її улюблені книги – «Кобзар» Т. Шевченка, твори Ж. Верна, Д. Дефо, казки Г. Х. Андерсена.

 

         Ведучий:   У дитинстві Лариса була жвавою і допитливою дівчинкою. У 4 роки добре читала, а в 5 років уже написала досить змістовного листа дядькові Михайлу Драгоманову. Саме він став духовним батьком Лесі, її наставником.

Л. Українка: Моя безталанная мати ("Сім струн". (Посвята Михайлові Драгоманову  "Гімн")

 

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати, '

 І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати,

 по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотня

 У світі з пташками - піснями,

То швидко полине тоді тая гучная зграя

 Далеко шляхами - тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

літатиме в чистому полю,

 Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

 

Ведуча:У шість – невтомна дівчинка сама вишиває любому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше, ніж деякі забави.

 

Ведучий:     Усі діти в родині Косачів змалку привчалися до праці. Кожна дитина мала свій маленький квітничок.      

   Леся   господарювала   вдома,   як   доросла,   а   менші брати і сестри   залюбки допомагали їй. А ще Леся зі своїми братами та сестрами посадила садочок: яблуньки, грушки, вишеньки. Згадкою про той садок і став вірш „Вишеньки”.

 

Вишеньки

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з’їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

 

Ведуча:   Леся зростала в родині, де любили й шанували літературу. Її мати, Олена Пчілка, була українською письменницею. Тож доньку також вабила поезія. Один із своїх творів Леся присвятила мамі : Вечірня година (Коханій мамі)

 

 

 

Уже скотилось із неба сонце,

Заглянув місяць в моє віконце.

Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе.

 Вийду в садочок та погуляю,

 При місяченьку та й заспіваю.

 Як же тут гарно, як же тут тихо,

 В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

 Ніч обгорнула біленькі хати,

 Немов маленьких діточок мати,

 Вітрець весняний тихенько дише,

 Немов діток тих до сну колише.

 

Ведуча:   Свій перший вірш - „Надія” - вона написала, коли їй виповнилось 9 років. У ньому йшлося про долю Лесиної тітки Олени, яку було вислано з України.

                            „Надія”.

        Ні долі, ні волі у мене нема,

       Зосталася тільки надія одна:

       Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

       Поглянути ще раз на рідну країну,

       Поглянути ще раз на синій Дніпро,-

       Там жити чи вмерти – мені  все одно.

       Поглянути ще раз на степ, могилку,  

       Востаннє згадати палкії думки гадки...

       Ні долі, ні волі у мене нема,

       Зосталася тільки надія одна.

 

Ведучий:   Ці слова від дитячих років всім серцем запам'ятала майбутня поетеса й дотримувалась все життя.

 

        Ведуча: З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.

Коли Лесі було 13 років, у неї назбиралося вже кілька віршів, і мати, порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім Українка і публікує в журналі вірш „Конвалія”

                       

 

 

 

 

                                  Конвалія

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

 

 

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

Залишить байдуже!.

 

Ведучий: Відтоді і пішли по всьому світі прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим ім’ям – Леся Українка.

 

         Ведуча: Інсценізація  поезії  “Мамо,іде вже зима …”

 

(На сцені з'являється мама,що веде за руку свого сина,хлопчика років 4-5. Вони розмовляють.)

Син:

Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема...
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?

Мама:
                    Ні, не кожна.

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати, —
Ще зосталась пташина маленька.

 

 

Син:

Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?

Мама:

Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна.

 

Син:

Мамо! Ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, —
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач,— розспівалися як!

Мама:

Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати.

Син:

Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!

Мама:

Спів пташині — потіха  одна, —
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна.

 

Ведуча: Зі спогадів сестри Ольги Косач, Леся дуже любила бувати на ярмарках, святах. Так якось взимку 1881року в сильний мороз, спостерігаючи в місті Луцьку за святом Водохреща на річці Стир, промочила ноги і застудилася. Скоро по тому у неї почала боліти права нога та рука, «та так, що сестричка гірко плакала від болю». У листі до бабусі Леся пише: «Я ніколи не буваю здорова, бо завше рука болить».  Почався туберкульоз кісток, який з часом перекинувся на легені, потім – на нирки. З того часу розпочалась її «тридцятилітня війна» з тяжкою і невиліковною на той час хворобою – туберкульозом.

 

„Як дитино бувало”.

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

 «Що, болить?» – мене питали,

 Але я не признавалась –

 Я була малою горда, –

 Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху

 Я боюся піддаватись,

 І, забувши давню гордість,

 Плачу я, щоб не сміятись.

 2.02.1897

 

Ведучий:Лесина хвороба – туберкульоз кісток – прогресувала. Лікарі порадили їхати на лікування до моря. Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом.

 

«Хто вам сказав, що я слабка…»

Хто вам сказав що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, –

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени…

Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в’яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самосвіти.

 

       Ведуча: Через хворобу вона навчалася вдома, під керівництвом приватних вчителів, а потім самостійно здобувала освіту. Леся оволоділа 13 мовами, а французькою, німецькою, італійською могла писати вірші. Тяжка хвороба прикувала її до ліжка, довгий час мусила лежати в гіпсі. Та вона з надзвичайною мужністю терпіла біль. Важко повірити, що автор мужніх сильних творів – слабосила, хвора дівчинка.

 

   

 

 Ведучий: Широкий світ захоплень. Серед них чільне місце посідає  малювання, уроки якого брала у відомого  художника Олександра Мурашка («Мати і дитина») і музика. Батьки подарували доньці фортепіано.

 

 Ведуча: Леся була музично обдарованою дитиною. На думку сестри Ольги, вона могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною.

 

Ведучий: «Як Леся грала, – згадувала сестра, – то ми всі сиділи тихесенько і слухали – не могли наслухатися її музики». Ще одне захоплення Лесі – народна пісня. Леся швидко запам’ятовувала народні пісні, гарно співала. Вона безмежно кохалася в них, шанувала історичне минуле свого народу.

На шлях я вийшла ранньою весною

 І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

  "Самій не довго збитися з путі,

  Та трудно з неї збитись у гурті”.

  Я йду шляхом, пісні свої співаю;

 Та не шукайте в них пророчої науки,

Ні, голосу я гучного не маю!

 Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,

Скажу я: "Разом плачмо, брате мій!"

 З його плачем я спів з'єднаю свій.

 Чи тільки терни на шляху знайду,

 Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

 Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий?

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

 

Ведучий. «Мені інколи здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що природа утяла мені кепський жарт». Так пише про себе поетеса.

 

Ведуча: Вірш «До мого фортепіано»

 

ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Елегія  
Мій  давній  друже!  мушу  я  з  тобою  
Розстатися  надовго…  Жаль  мені!  
З  тобою  звикла  я  ділитися  журбою,  
Сповідувать  думки  веселі  і  сумні.  
 То  ж  при  тобі,  мій  друже  давній,  вірний,  
 Пройшло  життя  дитячеє  моє.  
 Як  сяду  при  тобі  я  в  час  вечірній,  
 Багато  спогадів  тоді  встає!  
Картина  повстає:  зібравсь  гурточок,  
Провадить  речі,  і  співа,  й  гука,  
На  клавішах  твоїх  швидкий,  гучний  таночок  
Чиясь  весела  виграва  рука.  
 Та  хто  се  плаче  там,  в  другій  хатині?  
 Чиє  ридання  стримане,  тяжке?..  
 Несила  тугу  крить  такій  малій  дитині,  
 Здавило  серце  почуття  гірке.  
Чого  я  плакала  тоді,  чого  ридала?  
Тоді  ж  кругом  так  весело  було…  
Ох,  певне,  лихо  серцем  почувала,  
Що  на  мене,  мов  хмара  грізна,  йшло!  
 Коли  я  смуток  свій  на  струни  клала,  
 З’являлась  ціла  зграя  красних  мрій,  
 Веселкою  моя  надія  грала,  
 Далеко  линув  думок  легкий  рій.  
Розстаємось  надовго  ми  з  тобою!  
Зостанешся  ти  в  самоті  німій,  
А  я  не  матиму  де  дітися  з  журбою…  
Прощай  же,  давній,  любий  друже  мій!  
[15  марта  90  p.]

 

   Ведучий: Так, з гірким болем прощалася Леся з інструментом, на якому через хворобу більше грати не могла. Лікарі порадили їхати на лікування до моря. Одеса, Крим, Чорне море .У 1888 році Леся вперше поїхала на лікування до Одеси. Тяжка хвороба гнала її, як з «дерева відірваний листок», з рідної Волині в теплі краї. В міру того, як рухався поїзд, «матінка-природа чарівниця» розмотувала перед нею свої поетичні «нитки».

 

   Ведучий: Чимало своїх поезій Леся Українка присвятила морю. Вона створила цикл поезій «Подорож до моря», до складу якого входить 9 віршів. Отож до моря вона ставилася з особливою ніжністю, яку виливала в особливих рядках. Давайте згадаємо ці слова сьогодні.

 

 «Прощай, Волинь…»

Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!

Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок…

І мчить залізний велетень мене.

 Передо мною килими чудові

 Натура стеле – темнії луги,

 Славути красної бори соснові

 І Случі рідної веселі береги.

Снується краєвидів плетениця,

Розтопленим сріблом блищать річки, –

То ж матінка-натура чарівниця

Розмотує свої стобарвнії нитки.

 

«Вже сонечко в море сіда…»

Леся Українка

Вже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленіє.

 На хвилях зелених тремтять

 Червонії іскри блискучі

 І ясним огнем миготять,

 Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель ваш пробіг,

Дорога там довга й широка

Біліє, як мармур, як сніг,

І ледве примітно для ока

 Рожевіє пінистий край;

 То іскра заблисне, то згасне…

 Ось промінь остатній! Прощай,

 Веселеє сонечко ясне!

В час гарячий полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

 

Тиша морська

В час гарячий полудневий 
Виглядаю у вiконце: 
Ясне небо, ясне море, 
Яснi хмарки, ясне сонце.

Певно, се країна свiтла 
Та злотистої блакитi, 
Певно, тут не чули зроду, 
Що бува негода в свiтi!

Тиша в морi… педве-ледве 
Колихає море хвилi; 
Не колишуться од вiтру 
На човнах вiтрила бiлi.

З тихим плескотом на берег 
Рине хвилечка перлиста; 
Править хтось малим човенцем, 
В'ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем, 
Стиха весла пiдiймає, 
I здається, що з весельця 
Щире золото спадає.

Як би я тепер хотiла 
У мале човенце сiсти 
I далеко на схiд сонця 
Золотим шляхом поплисти!

 Попливла б я на схiд сонця, 
А вiд сходу до заходу, 
Тим шляхом, що проложило 
Ясне сонце через воду.

 Не страшнi для мене вiтри, 
Нi пiдводнй камiння, — 
Я про них би й не згадала 
В краю вiчного промiння.

 

„Плине білий човен”.

Плине білий човник, хвилечка колише,

Хвилечка гойдає;

Плине білий човник, вітер ледве дише,

Ледве повіває.

Білії хмаринки, лебедині крила

Угорі гуляють,

Довгою стягою, що зорю покрила,

Місяця сягають.

Місяченько світло і рожеве, й срібне

Кида-розсипає,

І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,

Як вогонь палає.

Геть далеко в морі кораблі видніють.

Бачу здалеченька,

Як виразно щогли тонкії чорніють

Проти місяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне місто,

Там, де нам прекрасна

Доріженька сяє, де пала огнисто

Stella maris ясна.

 

Ведучий : Останні десять років свого життя Леся жила в Україні наїздами. Більше на Кавказі, в Криму, Італії, Єгипті. Вологий клімат Колодяжного, Зеленого Гаю, Києва, де вона перебувала короткий час, шкодили її здоров’ю. З кожним роком сили падали. Єдиною радою на цю біду було кліматичне лікування в Єгипті, де Леся провела зимові сезони з 1909 по 1913 роки. Це були паліативні заходи, які уповільнювали розвиток хвороби, але не могли її спинити. Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом.

 

Ведуча: На тінисту терасу в невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти,де Леся лікувалася, боязко заглянуло в її очі перше кохання, посміхнулось щирою посмішкою і навіки поселилося в серці.

 

Ведучий:  Сергій Мержинський нестямно був закоханий в Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надвечір’я, зажура і тепло призахідного сонця.

 

 

Ведуча: Це кохання принесло багато страждань Лесі. Гинув товариш, найближчий друг. Мержинський їй писав, що помирати йому було б легше при ній.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Так писала Леся Українка і їхала в Мінськ рятувати хворого. Ще недовго так було багато планів, багато мрій і надій!

 

Ведучий: У третій день березня 1901 року у Лесі на руках помирає Сергій.

 

Вірш «Уста говорять   «Він навіки згинув!»

 

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

 

Ведуча:. Протягом усього життя Леся любила співати. В поетеси є багато віршів, які легко перетворюються на спів. Навіть один із циклів Леся так і назвала «Сім струн».

 

Ведучий. Отож, доторкнімося до  струн її  творчості, спробуймо почути музику віршів душею…

 

Учні

До ( Гімн)

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься,

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

Ре ( Пісня)

Реве-стоне негодонька,

Негодоньки не боюся.

Як на мене пригодонька,

То я не журюся.

Мі ( Колискова)

Місяць яснесенький,

Промінь тихесенький

Кинув на нас. Спи, мій малесенький,

Пізній бо час.

Фа ( Сонет)

Фантазія! Ти сила чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі,

Вложила почуття в байдужий промінь зорі,

Що будиш мертвих з вічного їх сну.

Соль ( Рондо)

Соловейковий спів навесні

Ллється в гаю, в зеленім розмаю.

Та пісень тих я чуть не здолаю.

І весняні пісні запашні

Не для мене розквітнули в гаю.

Ля (Нюкторн, Нічна пісня)

Лагідні, веснянії ночі зористії,

Куди ви од мене полинули?

Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті,

Невже ви замовкли, минули?

Сі

Сім струн я торкаю, струна по струні.

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої співи літають

По рідній коханій моїй стороні.

 

Ведуча: У своїх віршах поетеса передає красу українського села. Вона любила в ньому все, навіть маленькі вузенькі стежинки. У її серці жили любов і доброта.

 

(Діти читають вірші біля виставлених українських пейзажів: „На зеленому горбочку”,  „Одна балочка весела ”).

 

ОНДЕ БАЛОЧКА ВЕСЕЛА
Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.

Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки,
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі...

«На зеленому горбочку…»

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

 

Ведучий: 1 серпня 1913 року в курортному грузинському містечку Сурамі перестало битися її гаряче серце. Тіло великої дочки українського народу було перевезено в Київ і поховано на Байковому кладовищі.

 

Ведуча. Ти себе Українкою звала,

І чи краще знайти ім`я

Тій, що радістю в муках сіяла,

Як Вітчизна велика твоя.

Твоє слово разюче, як зброя,

Що боронить свій край і свій дім.

І схиляю в шанобі чоло я

Перед світлим безсмертям твоїм

 

 

Ведучий:

     Патріотка до болю в серці, Леся все своє життя сповідувала високу національну ідею.

 

Ведуча:

     Коли Михайло Павлик, відомий письменник, запропонував їй поміняти російське підданство на австрійське (там, мовляв, значно більше демократії), поетеса відповіла:” Я, звісно, не хочу бути підданою Росії, але в такій же мірі не прагну стати підданою австрійської держави. Я б воліла бути громадянкою незалежної самостійної України ”.

 

Ведучий:

     Неволя українського народу — незгоєна рана в серці поетеси. «Україно! плачу слізьми над тобою…»

 

Україно! плачу слізьми над тобою…

Недоле моя! що поможе ся туга?

Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?

Гай-гай, невелика послуга!

 Ох, сльози палкі – вони душу палили,

 Сліди полишили огнисті навіки.

 Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили!

 Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

Чи можем ми, діти, веселими бути,

Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?

Де ж тута веселого слова здобути?

 Говорять, що матері сльози гарячі

 І тверде, міцнеє каміння проймають;

 Невже найщиріші кривавії сльози дитячі

 Ніякої сили не мають?

 

Ведуча: Свого часу І.Франко зробив висновок, «…що Леся Українка – трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну». А ми говоримо! «Єдина! На всю Україну! На весь світ!» Все життя поетеса була борцем, бійцем, воїном, що начертав на своєму щиті слова «умру – не здамся» і проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків - «Без надії сподіваюсь!»

 

Горить моє серце, його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

 

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

 

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

 

Ведучий: Леся Українка вивчала історію свого народу, її дивувало, що такий народ, як українці, з багатющою історією, культурою, не має свого державного об’єднання, змушений перебувати в залежності від Росії.

  

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю.

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

 

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

 

О, сліз таких вже вилито чимало,

Країна ціла може в них втопитись:

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

 

Ведуча: Леся Українка – це така багатогранна творча особистість, про яку

М. Бажан сказав: «В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю, проникливістю, значущістю». Видатні поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя. Будуть відходити віки, будуть приходити віки…а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ. То ж будемо і ми вчитися терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної Лесі.

Ведучий:

Ти лишила нам слово,

Яким користатися завжди уміла,

Залишила нам голос,

Щоб із вічності він аж сюди долетів.

 

Ведуча: Про ЛесюУкраїнку можна сказати словами Мавки:

Ні! Я жива!

Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!

 

Вчитель: Ну ось ми й завершуємо наше свято. Пропонуємо вашій увазі переглянути короткометражний фільм про життєвий шлях поетеси.