Літературно-музична композиція до дня народження письменника-земляка О.Сизоненка "Голубка моя степова"

Літературно-музична композиція до дня народження письменника-земляка О.Сизоненка

«Голубко моя степова»

Про матеріал

До сценарію позакласного заходу «Голубко моя степова», проведеного у формі літературно-музичної композиції, увійшли біографічні відомості про                    О.О.Сизоненка, його творчість,уривки з творів письменника, сучасні музичні композиції, поезії відомих українських поетів, а також поезії земляків письменника.  Матеріал  стане в пригоді під час вивчення ліератури рідного краю (Миколаївщини), також може бути використаний заступниками директорів з навчально-виховної роботи, педагогами-організаторами, учителями української мови та літератури, мистецтва, класними керівниками при проведенні заходів громадянсько-патріотичного виховання.

         Підготувала

Салогуб Наталія Олександрівна,

   учитель української мови та

   літератури, вищої категорії,

                                                                         Новоолександрівської гімназії

                                                                             Інгульської сільської ради

                                                                      Баштанського району

                                                                       Миколаївської області

(Звучить лірична музика)

1-й вед.  Благословенний і щасливий будь, мій рідний дім – моя багатостраждальна Новоолександрівко, голубко моя степова, непоказна і мила, я тебе люблю великою синівською любов᾽ю, і почуття цього вистачить мені на весь вік. І скільки я любитиму тебе, стільки я буду людиною.

 

О. Сизоненко

 

1-й уч. Стоїть серед степу гладкого

В розмаї дерев та квіток,

Південним ти сонцем обпечене,

Село моє рідне, ти серця мого островок.

 

2-й уч. З тобою споріднені ми вже роками,

І ненька ти друга, і друга родина моя.

Ми разом радієм, коли в селі радість,

І разом сумуєм, коли в нас біда.

 

3-й уч. Ти в роки війни на коліна не впала,

Плекала надію, що прийде той бажаний час,

Й сини повернуться, вогнями обпалені,

І буде життя світлим й мирним у нас.

 

4-й уч. І зажили, Олександрівку ніжно плекали,

Будували село, зерном засівали поля.

І з піснею люди від зорі до зорі працювали,

Щоб гідно жила Україна моя.

5-й уч. Цвіти, Батьківщино, квітуй, Олександрівко рідна,

Під сонцем південним, під вітром шумним степовим,

Бо жити щасливо ти гідна-

Прославила гордість свою ти людьми

 

     6-й уч. Нехай тебе горе і біль обминає,

Нехай в кожнім домі щебече мала дітвора.

Хай в кожній оселі добробут і щастя буяє,

Цвіти, Олександрівко мило, голубко моя степова!

 

(Звучить пісня  «На нашій Україні»)

1-й вед. 20 вересня 1923 року  у трудовій хліборобській родині Олександра Микитовича та Феодори Дмитрівни Сизоненків в невеличкій хатині над ставом народився хлопчик, якому судилося стати відомим письменником, який згодом з великою ніжністю напише про рідну оселю:

 

Учень. Вона ховається за деревами і її одразу не помітиш. Невисока,тиха, під білим шифером, дивиться на вулицю двома вікнами і неначе посміхається тобі материною усмішкою. Коли ти під’їжджаєш  до неї, завжди здається, що хата радіє і посміхається тобі назустріч. Може, тому, що тут беззмінно раділи твоєму приїздові. Раділи до сліз, до розгубленості, до самозабуття.

 

1-й уч. У дворі – матіола і м’ята, 
І хоч скільки часу не мине, 
Хата біла моя, біла хата, 
Завжди кличеш до себе мене! 

2-й уч.  І які б не були лихоліття, 
У якій би не був стороні, 
Мальв дитинства розквітлих суцвіття 
Не забути ніколи мені… 

3-й уч.  Лад у хаті розмірений, звичний, 
Скриня, покуть і рідний поріг, 
Хліба свіжого запах закличний – 
Хата біла – то мій оберіг! 

6-й уч.  Оберіг, який завжди зі мною, 
У яких би не був я краях, 
Підпира мене хата стіною 
У нелегких життєвих боях… 

7-й уч.  Хата біла моя, біла хата, 
Повертаю до тебе не раз: 
У дворі – матіола і м’ята, 
А на тині цвіт мальв не погас.

(Звучить пісня «Хата моя»)

2-й вед.  Якщо є щось святе на землі, то це перш за все, мама і батько.

Батько, Олександр Микитович, мій милий тато, таточко, батько мій, милий сільський чоботарю, з глибокими блискучими карими великими з синюватою поволокою очима. Ніколи не забуду цих очей і того погляду, і мого батька серед хлібів, батька мого, батечка.

 

1-й вед.   З першої миті життя схиляються над нами обличчя матерів. В тривозі й любові, в замилуванні й надії вдивляються матері в своїх дітей, сподіваючись і прагнучи щастя для них. Всім своїм життям і працею, прикладом і вихованням утверджують в нас кращі риси людяності і добра.

 

2-й вед. Ніколи не будьте байдужими до своїх батьків, матерів, бо потім все життя каятиметесь, та назад уже нічого не вернеться.

    Дорожіть кожною хвилиною батькового й материного життя, бо, доки світу й сонця, не буде рідніших людей на землі для кожного із нас, ніхто й ніколи  вже не бажатиме нам добра так, як батьки.

(Звучить пісня «Мої батьки»)

 

1-й вед. Батьки письменника знали грамоту, любили друковане слово і ця любов до знань, до літератури передалася і Сашкові. Хлопець з дитинства знав напам᾽ять Шевченків «Кобзар».

 

Учень.  «Ще зовсім малим, накрившись з головою рядниною, я потайки слухав до півночі, як батько і мати навперемінку читали одне одному. Спочатку, як у всіх наших хатах, це був «Кобзар». Він справив на мене величезне враження… По «Кобзареві» я й читати навчився на п᾽ятому році життя, з тих пір читав багато й уважно, вважаючи літературу мудрим вчителем, а не лише предметом духовної насолоди»

 

 2-й вед. У 1931 році  Олександр Сизоненко вступив до першого класу Новоолександрівської семирічки. Прийшовши до школи, Сашко з головою занурився в незвіданий світ науки. Вчився старанно, наполегливо, з повагою ставився до вчителів. І ніколи не забував батькових  і материних порад і настанов.

 ( Пісня «Материнська порада»)

 

1-й вед. Закінчуюючи Новолександрівську семирічку, Олександр  Сизоненко закохався в Драгуновську Галину. Та так закохався, що проніс це кохання через усе своє життя.

 

2-й вед.  Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
 

 Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

( Звучить пісня «Моя любов»)

1-й вед.  Юність майбутнього письменника, як і мільйонів  людей, була суворо обірвана Великою Вітчизняною війною. Олександр закінчив Баштанську середню школу в трагічний день початку Великої Вітчизняної війни – 22 червня 1941 року. Залишившись у рідному селі, приймав участь у підпільному русі опору окупантам. Після визволення Миколаївщини,  вступив до  лав армії , став командиром мінометної обслуги 101-го гвардійського полку. Брав участь у визволенні Ковеля, польських міст Люблін, Лодзь, Познань, у форсуванні Вісли та Одера, штурмі Зеєловських висот на підступах до Берліну. Війна стала для Олександра школою найсуворіших випробувань та прискореного змужніння. За кілька днів до закінчення війни 28 квітня 1945 року сержанта Сизоненка було тяжко поранено. З травня 45 по червень 46-го перебував на лікуванні. А потім повернення до рідного дому.

 

1-й уч.  Пройшла війна стежками долі 
Там, де тепер цвітуть сади, 
Де хліб росте на мирнім полі, 
Війна залишила сліди. 

2-й уч.  Вогонь війни спалив чимало 
І юних доль, і чистих мрій. 
Лише надія не вмирала, 
Коли солдати йшли у бій. 
 

3-й уч. Вітчизну рідну захищали 
Вони від хижих ворогів, 
Життя любили та вмирали 
За рідний дім, за матерів. 

           4-й уч.  І пам'ятник бійцю-солдату, 
           Що височить в моїм селі, 
           Нагадує травневу дату – 
           День Перемоги в тій війні.

( Пісня «Перемога»)

 

2-й вед. Письменник-фронтовик, який пройшов воєнними дорогами  від рідної Баштанки до Берліна, був нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні 41-45-го років».

          А в повоєнні роки чим тільки не доводилося займатися, перш ніж стати відомим    письменником: і працювати на Миколаївському суднобудівному заводі, і у відділі пропаганди Миколаївського обкому партії, і на кіностудії імені Олександра Довженка.

 

 1-й вед.  А потім почалася напружена письменницька праця. Ще в 1949 році у журналі «Вітчизна» було надруковано 2 оповідання письменника – «Весна» і «В топилі». Через два роки з᾽явилася перша збірочка оповідань «Рідні вогні».

   З перебігом років кількість творів стрімко зростала. Одна за одною виходили збірки   оповідань та нарисів, повісті і романи, новели та публіцистичні статті.

      І недаремно Олександр Олександрович удостоєний таких нагород, як Державна     премія імені Тараса Шевченка, літературна премія імені Юрія Яновського, імені Нечуя-Левицького.

2-й вед.  Гортаючи сторінки творів Олександра Сизоненка, розумієм, що душа письменника наповнюється гордістю за свою Батьківщину: велику і малу, за рідне село, яке тебе жде й виглядає з усіх усюд і з усіх  доріг, де б ти не був і куди б тебе не закинула доля, за рідну хату, в якій ти тільки виростав, а батьки прожили все життя, за добрих людей, милих його серцю, з якими звела письменника доля на все життя

Уч. Для нього рідна сторона

Завжди була святою.

Він часто бачив її в снах

Красивою і вічно молодою.

    Героями його книжок

Не раз були степи й баштани,

І серед поля хлібного стіжок,

Й величні київські каштани.

   Про батька й матір він писав,

Про рідних, друзів, односельців,

Усіх, кого любив і поважав.

Був словом і думками з ними,

Такми рідними, такими дорогими

 

  1-й вед.      Так, це твій дім. Щоб з тобою не трапилось і куди б тебе не занесла доля, твої успіхи чи невдачі – все одно твоїм домом була і залишається Новоолександрівка. Степове село, в якому ні садів, ні річки, в якому ставок стояв добрих 15 років висохлим, так що його переорали плантажними плугами, і, де колись топилися люди і коні, водилися коропи, лини і карасі, - вирощувати почали капусту, помідори, сині баклажани і гарбузи.

 2-й вед.   І все ж воно наймиліше у світі, це непоказне село на великій рівнині. У найбільших столицях Європи, які доводилося брати у війну, ти згадував це село, що випадково носило ім᾽я твого батька. Як Аркадію, як заповідну землю щастя твого і радості. Тут жили твої батьки. Тут пройшло твоє голодране дитинство. Ту учився ти в школі. Тут привчали тебе до роботи. Тут навчився любити світ, і людей, і музику, і літературу. Небо, і місяць, і зорі, і перші радощі і перші печалі – все для тебе почалося тут, все увійшло і лишилося в тобі навіки. Все з чого складається твоє життя і сама людина.

Учень.   Батьківську хату кожен пам’ятає – 
Це джерело для кожного життя.
Дорожчого на світі не буває,
Немає права це на забуття!

  Там все знайоме до сльози з дитинства,
Там килим на подвір’ї з споришу.
Там дух живе сільського материнства,
Який я до сих пір в душі ношу...

   Там яблуня, чи вишня, бугорочок…
Як буцімто нагадує: «це ж я»!.
Для серця є у кожного куточок, 
Що значить: батьківська свята земля.

   Там навіть хата простягає руки,
Коли у батьківський заходжу двір.
«Закінчились нарешті мої муки»…
На мить сльоза погіршила мій зір.

   Не падаю я в ноги нашій моді,
А в більшості підтримую прогрес.
Хоч один сонях там, на тім городі,
Мені дорожче замка до небес.

 

Звучить пісня «Величальна»