Матеріал для позакласної роботи з народознавства на тему:" Подорож у давню українську хату

Подорож у давню українську хату

     Кожна людина завжди пам’ятає свою домівку, в якій народилась і виросла. Адже хата – це не просто житло, це родинне вогнище, де вчили любити рідну землю, батьків, природу.І навіть коли життя змушує нас покинути рідну домівку, наше серце залишається тут, серед наших дитячих мрій:

« За тобою завше будуть мандрувати

                                             Очі материнські і білява хата»

     Рідна хата. Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова і пензля, вона завжди буде символом добра і надії, її невгасимий вогник світитиметься теплом маминої любові,вірою в доброту, високу людяність.

     Біла хата, біла сорочка, біла свита. Це становило неодмінну прикмету українця. Наша оселя – то наша Берегиня. Усе, що в ній є, що ми нажили, що зберегли від своїх батьків та дідусів, чим збагатилися і освятилися – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом у цій хаті – усе це Берегиня.

     Народні майстри знали, що оселя – живий організм. Він може перешкоджати господарям, навіть зіпсувати їм життя. А може бути добрим помічником.

     Хата завжди є і залишається найпершим і найсильнішим оберегом для людини.

     Для того щоб велося і жилося добре, щоб усі здорові були, слід вибирати для хати щасливе місце. При виборі місця зважали на те, щоб хата не стояла на колишній дорозі, в заплаві або руслі пересохлої ріки.

      Облюбовували місце для майбутньої хати потай від чужого ока, вже після заходу сонця, назначали чотири кути, робили на їх місці заглиблення. У кожне з них насипали по пригорщі жита. Спочатку -  де мала бути покуть, потім – де піч, а далі – де припічок і постіль. Рано – вранці, до сходу сонця, обстежували ті купки зерна. І якщо три ночі підряд ніхто і ніщо не розгребе ті купки зерна, то можна там будуватися, - хороше, сприятливе місце, а коли купки пошкоджені, - то слід шукати інше місце, бо вважали,що це домовик подав знак про те, що йому не до вподоби це місце, і людей, які житимуть тут чекають лише збитки. Ще примічали: якщо десь постійно любить лежати, відпочиваючи, худоба, там і людям буде добре.

    Не будувалися й там, де вже раз стояла хата. А тим більше, якщо споруду колись спалила блискавка. На межі, на тому місці, де росла бузина, вільха, осика, верба, на роздоріжжі, на могилі, на току не можна ставити хати. І там, де колись стався якийсь злочин. Не можна було починати будуватися у високосний рік, бо хата спустіє.

     Ставити хату годилося навесні і з самого ранку. Закладали всім кутком. Кликали на цю подію родичів, сусідів. Гості і запрошені на закладини приходили з подарунками. Чоловіки – з борошном, крупами, а жінки – з  хлібом, паляницею. Майстер, насамперед, збивав дерев’яний хрест і закопував його там, де передбачалося поставити у домі стіл.

    Всі хати крили соломою. Якщо солома не стара, дах не протікав. Такі покрівлі краще захищають від холоду і сонячних променів, ніж вкриті дошками, черепицею або залізом. Хату будували на дві половини: в одній жили, готували їсти, друга – світлиця. Долівка була земляна. Система опалення була доброю.  Взимку, тепло і затишно було в українській хаті. Але влітку, коли доводилося топити піч щодня для приготування їжі, в хаті було жарко.

     Але, незважаючи на такі умови побуту, українські хати завжди були чепурні. В усі часи селяни неодмінно намагалися побілити хату до кожного великого свята. Білий колір завжди символізував світло, чистоту.

     Перш ніж запросити на новосілля ( входини) гостей, господар дому повинен був сам поселитися в ньому згідно із звичаєм, пустити поперед себе ночувати кота чи собаку – жертву духам дерев чи каменю, з яких зроблена хата. Слід було освятити її свяченою водою і страсною свічкою, першими занести стіл із хлібом - сіллю – на сите, багате життя та ікони.

     Не всяке дерево садили на подвір’ї. Скажімо, береза, дуб, сосна – своєрідні донори. Вони сповнюють людину силою. І, навпаки, осика, каштан, верба, тополя – вампіри: забирають з людини енергію.

      Калина в Україні – символ рідної землі та дівочої краси й долі. Недарма прислів’я говорить: «Без верби і калини нема України». У кожній сільській хаті на покуті красувався пучечок з червоними гронами. Випещена людською любов’ю, пишалася вона біля хат, колодязів, копанок, ставків, у садках. Народ свідчить: де росте біля колодязя калина, там і вода чистіша.

     Наші предки вважали, що вінки цибулі, перцю, часнику відганяють  злі сили. Тому в кожній хаті висіли віночки цибулі, пучки часнику, разки перцю.

Поріг

Поріг -  символ початку і закінчення хати, дому. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь. В Україні поширене повір’я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати. Не можна також мести хату двома віниками. Магічними властивостями народ наділив кінську підкову, яка приносила щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима.  За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й  передавати через поріг якусь річ.

Сволок

   Ввійшовши в хату, відразу кидається в очі брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держиться стеля. Це сволок (або ще «бальок», «трам») символізує собою міцність, довговічність оселі. Добрий сволок часто переносили зі старого житла в нове. На сволоку, як правило, писали дату побудування хати, рік народження її господаря. Звичай робити написи на сволоку свідчить про те, що українці поважали писемність. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки – сонце, птахи, хрести, квіти, місяць, зорі – мали оберігати дім від злих сил, а також розкривають уявлення наших предків про світобудову та космос.

    Перед Великоднем страсною четверговою свічкою писали на сволоку хрест – як оберіг від грому, а на Водохрещу – крейдою або наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяченій воді, - від нечистої сили. І поки стояла на землі хата, сволок надійно захищав усіх, хто проживав у ньому.

Піч

   Піч в Україні – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба та інших виробів, варіння страв, напоїв.

 Це – символ неперервності життя, персонаж фольклору.

    Наші далекі предки обожнювали вогонь і вважали піч його захисником, адже в ній «жив» вогонь. Домашнє вогнище осмислювалося як символ неперервності роду,людського життя взагалі.

    Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна було лихословити (« Сказав би, та піч у хаті»). Пізніше, у 14 – 15 ст., піч увійшла як поетичний символ до української народної обрядовості. Піч оспівували у весільних піснях.

Стіл

    Стіл у хаті споконвіку був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного та календарного циклу.

   «Хай щедрим буде ваш стіл», - кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття нерозривні.

 В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби. На покуть – почесне місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і в достатку.

Покуть

   Покуть (покуття, святий кут) – в українській селянській хаті – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього.

    Тут концентрувалися домашні предмети, яким люди надавали значення найбільшої цінності в сім’ї. У почесному кутку повсякчас був божник: висіла ікона Ісуса Христа. Для неї спеціально виготовляли більшого розміру вишитий рушник, який у народі називали божником.

     Тут, як правило, стояв стіл, накритий скатертиною, і хліб - сіль, які символізували нашу прадавню українську гостинність. Це місце з давніх давен вважалося святим.

     Найпочеснішим гостям обов’язково пропонували сідати біля божниці. Тут проходило майже все життя людини – від народження і до смерті.

      Батьківська хата… Для кожного українця вона є дорогою, неповторною. Змінилися з плином часу хати на будинки. Головне, щоб не втратився зв’язок з минувшиною, де житлу, його оздобленню приділялася надзвичайна увага.