«МИ ТЕБЕ НЕ ЗАБУЛИ, ТАРАСЕ…».

Про матеріал
Розширити знання учнів про життя Т.Г. Шевченка, ознайомити з деякими відомостями про раннє дитинство поета. Формувати в учнів уміння зв’язно висловлювати свої думки, розвивати їх акторські здібності в декламуванні віршів. Продемонструвати красу і чарівність Шевченкового слова. Виховувати любов і повагу до спадщини, яку залишив поет.
Перегляд файлу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ КОЛЕДЖ ТРАНСПОРТНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Опис

виховної години

ТЕМА: «МИ ТЕБЕ НЕ ЗАБУЛИ, ТАРАСЕ…».

 

 

 

 

 

 

 

 

      Розробила викладач: Іванова Г.С.

 

 


План виховної години

Мета: Розширити знання учнів про життя Т.Г. Шевченка, ознайомити з деякими відомостями про раннє дитинство поета. Формувати в учнів уміння зв’язно висловлювати свої думки, розвивати їх акторські здібності в декламуванні віршів. Продемонструвати красу і чарівність Шевченкового слова. Виховувати любов і повагу до спадщини, яку залишив поет.

Обладнання: Портрет Тараса Шевченка, вишиті рушники, серветки, фотографії про життя і творчість Кобзаря,  добірка книжок поезії, «Кобзар» .

 

1. Структура заняття:

1.1 Організаційна частина.

1.2 Хід виховної години:

      - Виступ студентів

1.3 Підведення підсумків виховної години.

 

 


Сценарій

 

( Святково прибрана зала. На сцену виходять ведучі)

 

Ґеніальний український поет, художник, мислитель.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденую збудять...

Ох, неоднаково мені.

 

1-й ведучий.

        Щовесни, коли тануть сніги,

        І на рясті засяє веселка,

        Повні сил і живої снаги

        Ми вшановуємо пам'ять Шевченка.

2-й ведучий.

        Благословенна най буде година,

        І тая хата, і село,

        Що Україні принесло

        З великих найбільшого сина.

1-й ведучий.

        Благословен той день і час,

        Коли прослалась килимами

        Земля, яку сходив Тарас

        Малими босими ногами,

        Земля, яку скропив Тарас

        Дрібними росами-сльозами.

На сцену виходить Шевченко(учень в костюмі інтелігента) і декламує.

Шевченко.

         Неначе праведних дітей,

         Господь, любя отих людей,

         Послав на землю їм пророка;

         Свою любов благовістить!

         Святую правду возвістить!

         Неначе наш Дніпро широкий,

         Слова його лились, текли

         І в серце падали глибоко!

         Огнем невидимим пекли

         Замерзлі душі.

Відходить убік і сідає за стіл.

2-й ведучий.

Т.Г.Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціальне обмежено.

 

Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор "Кобзаря" виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури більша, ніж роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

 

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От, де люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

3-й ведучий. Народжений від національної печалі, гніву й образи за зганьблену честь України, Тарас Шевченко був посланий на нашу землю

          …свою любов благовістить!

          Святую правду возвістить!

Його слово було таким гарячим, що обпікало серце кожного справжнього українця невидимим вогнем.

4-й ведучий. Коли Шевченко творив свого «Пророка», Україна німувала, знеможена тяжким ярмом і приспана власними лжепатріотами, які на все це «дивились та мовчали. Та мовчки чухали чуби». Ці «німії, подлії, раби, підніжки царськії, лакеї Капрала п’яного» не воліли прокидатися від рабського сну.

Шевченко.

             Либонь, уже десяте літо,

             Як людям дав я «Кобзаря»,

             А їм неначе рот зашито,

             Ніхто й не гавкне, не лайне,

             Неначе й не було мене…

             …Для кого я пишу? Для чого?

             За що я Вкраїну люблю?

             Чи варт вона огня святого?..

3-й ведучий. Такої гіркої правди, оголеної до самого нерва національної гідності, ніхто ще не висловлював. Гнів і ненависть Шевченка були від великої любові до України і невтишимого болю за неї.

Шевченко.

             Україно! Украйно!

             Оце твої діти,

             Твої квіти молодії,

             Чорнилом политі.

             Московською блекотою

             В німецьких теплицях

             Заглушені!.. Плач, Украйно!

             Бездітна вдовице!

4-й ведучий. Коли характеризують народ, то передовсім називають найталановитіших, найкращих його представників. Україна – це Шевченко. У ньому – наша історія, буття, наші болі і мрії.

3-й ведучий. Народжений матір’ю-кріпачкою і сам кріпак, він усією своєю романтичною і благородною душею, чуйністю вірного синівського серця закипів таким гнівом до всякого, особливо до духовного рабства і такою любов’ю до свого знедоленого народу, що цими почуттями українці живуть і житимуть завжди.

4-й ведучий. Шевченко – вершина родового українського дерева. Коли б волею якоїсь надзвичайної сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж усіх книжок вибрати дві, то він узяв би Біблію та «Кобзар» - Євангеліє від Тараса. Без першої був би неповноцінний духовно, а без другої- немислимий як народ.

3-й ведучий. Українці завжди стоятимуть перед Шевченком, як перед своєю совістю. А в душах житиме його Слово, сповнене любові і самопожертви.

Шевченко.

              Я так її, я так люблю

              мою Україну убогу,

              що проклену святого Бога,

              за неї душу погублю!

4-й ведучий. Життя нашого поета дивне. Слухаючи про нього, можна подумати, що це легенда. Воно почалося з любові матері та батька і радісного, незважаючи на кріпацький стан, дитинства. Уже змалечку в Тараса проявилися зерна таланту до поезії, а потім зійшли буйною порослю.

Інсценізація уривку з твору «Тарасові шляхи» Оксани Іванченко.

Дійові особи: Тарас, Оксана.

На сцену виходить хлопець у полотняній сорочці, брилі. Це – Тарас.

Тарас. Мені тринадцятий минало,

             Я пас ягнята за селом.

             Чи то так сонечко сіяло,

             Чи так мені чого було?

             Мені так любо, любо стало,

             Неначе в Бога…

Сідає на край сцени.

Як прийде Оксана, скажу: ти моя зіронька.

З’являється дівчинка у вишитій сорочці, боса, на голові стрічка.

Тарас(радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.

Оксана. Ну, що?

Тарас. Та йди ближче.

Оксана. Та я й звідси почую.

Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

Оксана. А чого? Не помирили?

Тарас. Ні, не те: буду там учитися на маляра.

Оксана. О? Так уже годі на кобзаря – підеш на маляра?

Тарас. Років за два буду маляром!

Оксана. А що це таке - маляр?

Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів – дерево, схотів – хату, а схотів – козака.

Оксана. Ти бач! Он воно що!

Тарас. Зароблю грошей – поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінками, а на дверях… ех! Козака змалюю на стіні! (Пауза.) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.

Оксана. (підходить ближче, сідає). Таке вигадаєш! (Підсовується.) Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.

Тарас. А ти знаєш оту пісню « Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?

Оксана(тихенько). Ну, то й що?

Тарас. Зіронька, то це ти!

Оксана. Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас. Гарна ти! Нема кращої за тебе!

Оксана. На всю Кирилівку?

Тарас. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!

Взявшись за руки, виходять.

Шевченко (виходить на середину сцени).

              Ми вкупочці колись росли,

              Маленькими собі любились.

              А матері на нас дивились

              Та говорили, що колись

              Одружимо їх. Не вгадали.

              Старі зараннє повмирали,

              А ми малими розійшлись

              Та вже й не сходились ніколи.

              Мене по волі і неволі

              Носило всюди. Принесло

              На старість ледве і додому.

              … «Чи жива ота Оксаночка?» - питаю

              У брата тихо я. – «Яка?»

              - «Ота маленька, кучерява,

              Що з нами гралася колись.

              Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

  • « Я не журюсь. Помандрувала

                           Ота Оксаночка в поход

                           За москалями та й пропала…

                           …А що за дівчина була.

                           Так-так що крапля! І невбога,

                           Та талану Господь не дав…»

                           А може, й дав, та хтось украв,

                           І одурив святого Бога.

Звучить пісня «Така її доля»

1-й ведучий. Рано померла в Тараса мати. Став він напівсиротою, а вже поетом сльозами виспівав долю української жінки – зганьбленої і зневаженої.

2-й ведучий. Його героїні – Катерина, Оксана, Сова, Марина, Наймичка, Сліпая, Лілея, Відьма – значною мірою символізують саму

Україну, зґвалтовану, пограбовану, принижену.

На сцену по черзі виходять дівчата в українському вбранні – героїні Шевченкових поем і читають уривки. Після прочитання кожна повільно йде за лаштунки.

Катерина (читає уривок «…Реве, стогне хуртовина…» до слів: «…А я вже шукала…»)

Наймичка ( від слів «…Тричі крига замерзала…» до «… Я… я твоя мати!»)

Сова ( від «…Скалічені старі руки…» до « …Дражнили Совою.»)

Мати. ( від «У нашім раї на землі…» до «…Щасливая!..»)

Лілея (читає уривок)

Інсценізація «Тополі»

Пісня «По діброві вітер виє».

1-й ведучий. Десять років неволі-солдатчини перетерпів Тарас у сухих казахських степах, у ненависних казармах, але переконань своїх не змінив. «Караюсь, мучуся, але не каюсь», - таким було моральне кредо Шевченка.

У казематах батюшки-царя

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні,

А пісня грати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів –

То тільки звичний акомпонемент.

Хай ще раз прозвучить безсмертна поезія, вслухаймося в пересторогу не допускати помилок минулого, які дорого обійшлися нашому народу.

Декламація уривків із поезій «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Чигрине, Чигрине…»

Виконується пісня «Зоре моя вечірняя».

2-й ведучий. У далекому Казахстані він жив єдиною Україною, її долею, горем свого поневоленого люду.

1-й ч. Було колись в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі.

2-й ч. Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала… Ой, Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну…

3-й ч. Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

4-й ч. Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

5-й ч. …Так сміються з України стороннії люде.

Не смійтеся, чужі люде!

З-під руїни встане Україна,

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі невольничі діти.

6-й ч. І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

7-й ч. Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

От де, люде, наша слава,

Слава України!

1-й ведучий. Всі муки й злигодні зійшлись

В його селянське добре серце.

Хто краще нього знав, яка

Гірка й тяжка сльоза вдовина,

Чия давила нас рука,

Чия ганьба, чия провина,

Що Україна, як мара,

В чужому чорному лахмітті,

«Дітьми» зневажена, стара,

Ходила, жебрачи, по світі!

2-й ведучий. Хто краще нього знав ціну

Словам учених лицемірів!

Хто так у волю осяйну,

Як ранок, неминучу, вірив!

Він був пророк великий наш,

Знав таємницю слова-грому.

Він слово гостре, як палач,

Подав народові свойому…

Учень.  Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому?

Мабуть, мені доведеться

Читати самому

Оці думи?.. Боже милий!

…Серце холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині,- і ці думи

Зо мною сховають!..

І мене на Україні

Ніхто не згадає!

А може, тихо за літами

Слова, мережані сльозами,

І долетять коли-небудь

На Україну… і падуть,

Неначе роси над землею,

На щире серце молодеє

Сльозами тихо упадуть!

І покиває головою,

І буде плакати зо мною,

І, може, Господи, мене

В своїй молитві пом’яне!

3 ведучий. У 1859 році Шевченко востаннє приїхав в Україну. Ходив кручами Канева, мріяв оселитися біля свого улюбленого Дніпра. Не судилося.

1-й учень.По довгій неволі хотів тут віку дожити,

На княжій горі, над коханим своїм Дніпром.

Вже так натомився за краєм своїм тужити,

Що вірші, здавалось, ридають уже під пером.

2-й учень.Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.

А небо, а простір, а це під горою село!

І так же тут любо! Дніпро під самим порогом,

І тільки порога…порога чомусь не було…

3-й учень.Отут, на руїнах княжого міста Родні,

Над берегом чистим моєї святої ріки

На славі минулій стою у безславнім сьогодні,

З минулої слави дивлюсь у прийдешні віки!

4-й учень. …О думи мої! «Слєпую» писав я, і «Тризну».

А вірші ридають… Отак і життя промине.

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

Звучить пісня « На високій…»

3-й ведучий. Хай і нині обпікає примерзлі наші душі вогонь слова безсмертного Тараса.

4-й ведучий. Хай воскресне пророк  у душі кожного українця і пребуде в помислах та діяннях його задля добра України.

3-й ведучий. Це заради всіх нас, мертвих, живих, і ненароджених земляків в Украйні і не в Украйні він, ридаючи, благав у Господа:

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини…

Шевченко (Виходить на середину)

З домовини, довіку ранимої,

Над владиками світу встаю.

І до вас промовляю, сини мої,

Не проспіть Україну мою!

В казематах я гибів недарма,

І в могилу дочасно зійшов,

Щоб ніколи російська казарма

Не топтала наш геній і кров.

І, нарешті, ковтнувши свободи,

Не втішайтесь дарами в раю.

Я прошу тебе, гнаний народе,

Не проспи Україну мою!

Що смерть? Не страшно вмерти, коли знаєш, що народ дорогої України повстав і виборов волю.

Що смерть? Не вмирає правда, душа, пісня!

Що смерть? Коли скрізь лунатиме мій «Заповіт»?

Повстань же, мій народе!

Учень. Ми є нащадки славного Тараса.

Його терни торкнулись й наших тіл.

Народ возвести в націю – не в расу

Огненним словом Велетень хотів.

1-й ведучий. Встеляймо кручу пам’яті щоденно

Освяченими вітами верби.

Держава наша буде суверенна,

Коли з колін піднімуться раби.

2-й ведучий. Його надії нашими хай стануть,

Його поезії ввіллються в нашу кров.

І злоба й ненависть, неначе лід розтануть,

І ручаями задзвенить любов!

Звучить пісня-гімн «Заповіт»

 

 

 

 

doc
Додано
24 жовтня
Переглядів
20
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку