Позакласний захід, присвячений В.Стусу "Народе мій, до тебе я ще верну"

Літературно-музичний реквієм Василю Стусу

Оформлення залу: портрет Василя Стуса, квіти і свічки, фотоілюстрації, виставка книжок

поета, матеріали про його життя і творчість.

Звучить «Реквієм» Моцарта. На сцену виходять ведучі і читці.

Читець

Згадаймо всіх, хто вмер за Україну,

Всіх тих, хто недожив, недокохав,

Кого везли в вагонах на чужину, 

Хто в більшовицьких таборах конав.

Хто день у день ніс хрест важкий до скону,

Хто йшов і падав, але знов вставав,

Хто не вернувся й досі ще додому,

Хто край свій ні на мить не забував.

Згадаймо мертвих і живих ще нині,

Хто Україну над усе кохав,

Усіх, хто в дальній і близькій чужині

Про неньку пам'яті не розтоптав 

Ведучий. Світлій пам'яті Василя Стуса - талановитого поета, блискучого перекладача,

безкомпромісної людини, великого патріота і правдолюба - присвячується (підходить до

портрета Стуса, запалює свічку і низько в пошані схиляє голову).

Дівчина (в українському вбранні) О моя незбагненна країно, в якій найкращих синів

спершу зневажають, мордують по тюрмах і таборах смерті, а вже потім славлять та

шанують як героїв і пророків.

Василь Стус жив і загинув, аби український народ мав те, що Богом дано кожному

народові - свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам'ять, самобутню

культуру. Коли багатьом солодким «речникам народу» заціпило від страху за власне

благополуччя, коли система вчепила кожному громадянинові по величезному замку на

рота і все мовчало, бо «благоденствувало», один з небагатьох сміливців Василь Стус

розімкнув свої гнівні вуста і підніс голос за права людини і свого народу.

Читець

Господи, гніву пречистого

благаю - не май за зле.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Думою тугу розвіюю,

щоб був як завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи,

і добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.      

Ведучий. Яким він був? Яким запам'ятався друзям і рідним? Його портрет українська

поетеса з Бразилії Віра Вовк описала так: «Профіль Василя Стуса нагадував мені Данте в лавровому вінку, що його Рафаель увічнив на стіні Сикстинської каплиці. Він також має таку габсбурзьку нижню губу, що надавала його обличчю виразу впертості. Впертий він і був, говорив протяжно і поважно. Не пригадую собі, щоб він коли засміявся. Часом тільки усміхався вдумливо»

Ведуча: Василь якось по-особливому любив слово, відчував його смак. Кохався в поезії.

Душа його була відкрита небагатьом. Він ішов власним, особливим шляхом. У цьому

його сила. Обожнював свою дружину Валентину та сина Дмитрика.

Послухайте спогади письменника й товариша Василя Захарченка про Стуса.

Учень . Уперше я побачив Василя Стуса восени 1962р. в Донецьку в клубі молодого

літератора "Обрій", куди з'їхалися з усієї області енергійні письменники - початківці.

Кожен уважав себе високим талантом. Серед маси молодого люду мою увагу, та й не

тільки мою, одразу привернув високий хлопець із виразним бліднуватим обличчям,

короткою чорною зачіскою і трохи незвичним прізвищам - Стус.

Найбільше вражали чорні гарячі очі, тонкі губи, різко випнуте підборіддя. Стус брав найактивнішу участь в усіх дискусіях. Учитель з Горлівки у своєму виступі пропагував творчість українських шістдесятників Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка. їх творчість була талановита, нова, смілива. Слухаючи Стуса, наші серця сповнювалися надією на майбутнє України. А ще Стус читав свої незвичні, складні для сприймання вірші. Старші письменники не сприймали такої поезії, а молоді подобалось. Він з пристрастю захищав українську мову.

Про Василя я багато що міг розповісти, але ось про це не можу не розказати. Інсценування. Одного морозного січневого ранку ми йшли до видавництва "Дніпро" й зустріли старого чоловіка, якому дошкуляв 30° мороз. Мав він Інтелігентне обличчя, був у демісезонному пальті, застебнутому наперекосяк, у шапці, що наїхала йому на брові.

Василь зупинився перед старим, ґречно привітавшись.

•      Доброго ранку, Тарасе Івановичу!
•      Доброго ранку - відповів старий.
•      Давайте я вас застебну - і став перестібати благеньке пальто.
•      Прошу, прошу, - вельможно дозволив старий.

Потім Василь ще помітив розв'язаний шнурок на тоненькому літньому черевику, що

волочився. Присів і зав'язав.

У цьому був весь Стус. Я спитав:

•      Хто він?

• Тарас Франко. Син Івана Франка, - співчутливо всміхнувся Василь. - Зовсім  уже безпорадний старий.

Дівчина. Коли б доля була прихильною до нього, а час - сприятливішим, яким

блискучим науковцем він би став.

Але Василь Стус зробив інший вибір - громадські справи поставив вище наукових і

особистих. Власне, вибору в нього й не було, адже час вимагав оборонця справедливості,

сміливця, борця за свободу України, проти тиранії держави над людиною.

Читець

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний 

одним твоїм бажанням, аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

бо вже нема ні щастя, ні біди

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То шлях правдивий. Ти - його предтеча.

«Реквієм» Моцарта. Частина II «День гніву». На фоні цієї мелодії звучить текст.

Ведучий. Породивши його на Різдво Христове року Божого 1938-го, в найтихішу годину нівечення нас як народу, мати Ілина Яківна не одчаялася записати його цим великим днем, але, давши йому ім'я Василь, закарбувала підсвідомий потяг до конче необхідної нам, щоб жити, державності, бо ім'я це грецькою мовою означає «володар». Перші уроки, які одержав Василь у житті були мамині. Найбільший слід залишився од маминої колискової.

Уривок з фільму.     

Василь: Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було дуже важким. Голодним був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мене від них геть боліла голова. Усе дитинство моє було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили.

Мати: Ще до шести років він пішов до школи. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна й питає: «Чому Василько ходить до школи босий?» «Як? Товін до школи ходить?- здивувалася я. - Не пущу! Малий іще!» я тоді на заводі працювала, його вдома лишу, якусь роботу загадаю, він зробить , та й до школи, вона його за приклад іншим ставила. Тільки скаже: «Стусик, ану іди!», а воно вже тягнеться до дошки навдибки і пише. Отак він до шести років став школярем, а до 16 - студентом.

Ведуча. Біографічні факти про Стуса в їхній холодній хронологічній ясності досить

відомі. Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького педінституту вчителював на Кіровоградщині, служив в армії. На початку 60-х у «Літературній газеті» з'явилася перша добірка віршів. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві. Працював над дисертацією. Перекладав Гете й Лорку, писав критичні статті про творчість молодих. За протест проти хвилі арештів українських «шестидесятників» у серпні 1965-го його відрахували з аспірантури. Потім було не життя, а боротьба за виживання. Навіть переклади друкував під псевдонімом. Опісля майже двадцять років в неволі, без надії будь-коли повернутися в Україну.

Смерть 4 вересня 1985 року, яку він сам передбачав, про яку твердо знав.

Ведучий. Хто знає, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби не

передчуття, «що ми канемо у вічність молодими», то не було б такого життя, і не такі

були б його вірші.

Читець

Наді мною синє віко неба:

сіро-чорна шлакова труна

вже остання лопнула струна, 

вкрай напнута сподіванням. Досить.

Бо немає стерпу. Твій кінець

умовляє, научає, просить:

згинь, коли спромога. Хай їм грець,

тим літам, що будуть непрожиті.

Тож бери собі останній шлюб,

бо не зійде на камені жито

і сухий не розів'ється дуб.

Ведуча. Він знав собі ціну, кажучи «Кирея слави лопотить на вітрі», але у хвилину

смутку мовив: «Якщо нас коли-небудь і згадають, то як таких, що вгодину люту посміли залишитися самі собою, і десь там маленькими літерами напишуть, що той і той ще й вірші писав».

Читець

Вельможний сон мене здолав 

і тут нараз почув я:

Господній голос пролунав:

мій сину! Алілуйя!

Терпи страсну стезю конань,

спізнай смертельні чари

дороги добр і почекань,

свавілля і покари.

Хоч тяжко душу берегти

під небом цим полуднім,

а треба йти, а треба йти

щосвятом і щобуднем.

Ведучий. Для Василя Стуса вищою моральною нормою було, за точним його висловом, «прямостояння». Він був чесним із собою до кінця і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Це й визначило його трагічну долю. Всі віхи Василевого життя були записані на небі, він не міг щось змінити, бо належав тільки Україні і Богові.

Біда так тяжко пише мною,

Так тяжко мною пише біль...

Ведуча. У 1972 році разом з іншими інакодумцями Василя Стуса заарештували і

засудили на п'ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у

Мордовії й на Колимі.

Якими ж доказами доводилась вина поета?

Секретар. Встати, суд іде. (Входять судді, прокурор, адвокат). Прошу сідати. 

Суддя (встає, зачитує з сувою). На розгляд суду надійшла заява ряду громадян про єретицькі, крамольницькі діла отрока Василя, сина Семенового по прозвіщу Стус, який зумів так нашкодити та натворити, що ми, високочтимий суд XV ст., не можемо спокійно грітись біля своїх інквізиційних вогнищ, а мусимо притягнути до кримінальної відповідальності оного отрока.

Я, Великий інквізитор, клянусь вислухати сторону звинувачення і сторону захисту і винести справедливий вирок. Клянусь!

1-й засідатель. Клянусь! Бути чесним і справедливим!

2-й засідатель. Клянусь бути чесним і справедливим!

Суддя. Ввести підсудного!

(Під вартою в клас вводять Стуса в «кайданах»).

Суддя. Отрок, син Семена — Василь по прозвіщу Стус, ти, мерзенний в'язню, признаєш себе винним у вільнодумстві, єресі, писанні крамольних віршів, промові облудливій, яку не гоже мати у своїх вустах благопристойному смерду?

Стус. Якщо ви масте мене  судити і вирок маєте знести, судіть! Нехай про мене інші скажуть... тоді... пройдуть віки... (помовчав). Свої думки вкладу в останнє слово!.. (Сідає).

Дівчина (в українському вбранні). Поет жив Україною, марив і снив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була смислом його життя і проходила через усі поетичні збірки. Чи поет писав про дружину і сина, про себе і свою самоту та німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, життя чи смерть - завжди і скрізь названа або не названа стоїть Батьківщина. Вона його всевишня любов, трунок, що п'янить і робить одержимим, і трутизна, що вбиває тіло, дух, веде до загибелі.

Читець

0 земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні

і лазурово простелися, пролийся мертвому мені!

1 поверни у дні забуті,

росою згадок окропи, 

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця хлюпочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розстанули сліди.

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

Пісня «Грудочка землі»

Ведучий. Поезії Стуса, присвячені дружині, матері, синові, рідним і близьким, вражають зворушливою ніжністю і теплотою.

Ведуча. Зважаючи на пережите Стусом, табірний бруд, злобу, насильство, дивуєшся

чистоті й світлості почуттів до коханої дружини, висловлених у поезії «У порожній

кімнаті...»

Читець

У порожній кімнаті 

біла, немов стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа -

котру ніч, котрий день

ані чутки про мужа,

ані-анітелень.

Лячні довжаться тіні,

дзвонять німби ікон,

і росте голосіння

з-за соснових ослон:

мій соколе обтятий,

в ту гостину де ти,

ні прийти, ні спитати,

ні дороги знайти.

За тобою, коханий,

очі видивила.

Ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

Звучить «Реквієм» Моцарта. Частини ІV-V «Цар застрашливий» і «Спогади».

Ведуча. Минуло кілька років. Василь у Мордовії. Стан його здоров'я катастрофічний,

мучать часті шлункові кровотечі. Начальник санчастини відмовляється взяти навіть ліки

для «екстреміста». Однієї глухої ночі Василя знаходять у калюжі крові на підлозі барака. Оперували в ленінградській тюремній лікарні.

А тим часом у Донецьку помирав його батько, але сина, всупереч людським і навіть

офіційним законам, не пустили попрощатися з ним.

Читець

Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,

сталить твій дух - отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

Ніхто не зіб'є з власної тропи.

На ній і стій, і стій, допоки скону,

допоки світу й сонця - стій і стій.

Хай шлях до раю, пекла чи полону -

Тримайся далі розпачу й надій.

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе, як побратим.

До нього змалку ти заповідався

сумним осердям, поглядом сумним.

Ведучий. 1979 року Василь Стус повертається до Києва, але перепочинок триває

недовго. Через 8 місяців його заарештовують і засуджують на 15 років.

Читець

Сховатися од долі - не судилось.  

Ударив грім - і зразу шкереберть 

пішло життя. І ось ти - все, що снилось

як смерте існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

а чи підуть крізь сто твоїх смертей

тобі услід? А чи твою подобу

збагнуть - бодай в кінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

На цих всебідах? О, коли б знаття...

Звучить «Реквієм» Моцарта. VI частина «Страшні картини суду»

Ведуча. Завершену в тюрмах і таборах свою передостанню збірку поезій Василь Стус

назвав «Палімпсести». Як і попередні, вона була видана за кордоном (у Мюнхені 1986

року). Палімпсест - грецьке слово, що означає пергамент, з якого стерто первинний текст.

Символіка назви збірки очевидна. Зміст її ми можемо збагнути, лише знаючи первинний

текст, який брутально зчищали новітні жандарми, намагаючись написати свою хронічку.

Але чи зчистили?

Ні! Першотекст кров'ю проступає з розірваного серця Поета на сірих сторінках

брежнєвсько-сусловської історії, сповідає грішних, випрямляє схилених, вимучує

каяттям заблукалих, навчає і підтримує... Це право здобуте найдорожчою ціною -

життям.

Ведучий. Тема смерті в літературі - явище поширене, але у Стуса вона трактується по-

філософськи, як продовження життя в безсмерті, у пам'яті народній, як повернення й

утвердження.

Читець

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся 

в передчутті недовідомих верст, 

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ведуча. Уже Горбачов почав перебудову, але вона не торкнулася концтабірного режиму.

Протягом тільки одного року у в'язниці померли українці Валерій Марченко, Юрій

Литвин, Олекса Тихий, Курочка і азербайджанець Керімов. На 24 політв'язні - число

страшне.

У такій атмосфері йшов до свого кінця Василь Стус. На нього написали в доносі, що

лежав на ліжку, не роздягнувшись, розмовляв з солдатами вночі на вишці. Донос був

брехливий від початку й до кінця. Після 2гарячої» розмови з начальником концтабору Василь зайшов до камери і відразу почав готуватися до карцеру. Сказав, що оголошує

голодівку. На питання друзів; «На скільки днів?» - коротко відповідав: «До кінця».

Карцер, холод, серцеві напади, відсутність допомоги. На вимоги Василя: «Дайте валідол, серце болить» - наглядачеві: «Ничего, обойдешься»

Кінець... Ніхто не знає, як це сталося. Чи то серце, чи то грюкіт спальної дошки, що

падає?.. Стогін Василя...

Читець

Уже Софія від струменіла,

відмерехтіла бузковим гроном.

Ти йшла до мене, але не встигла

за першим зойком, за першим громом. 

Немов почвара в пекельнім колі, 

довкола ж тіні, довкола кволі.

Благословляю твою сваволю,

Дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

на всепрозрінні смертного скрику

дай, Україно, гордого шляху,

дай, Україно, гордого лику.

«Реквієм» Моцарта VII частина - «Слізна».

Ведучий. Долю Стуса як політв'язня було вирішено... Бо він єдиний зумів передати з

Кучинської в'язниці свої записи («З таборового зошита»), бо його творчість висунули на здобуття Нобелівської премії 1985 року, а її присуджують тільки живим. І він би мав її - 24 жовтня. Але Москві не хотілося ані мати Нобелівського лауреата в камері, ані

випускати поета на волю. І його знищили. Українця Стуса прийняла уральська жорства.

Навіть хреста не поставили. Тільки дерев'яний стовпчик з цифрою «9» на глиняному

горбку.

Ведуча. 17 листопада 1989 року прахи Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого з

великими труднощами і багатьма перешкодами з боку всевладних чиновників перевезено до Києва і віддано землі на Байковому кладовищі.

Читець

Верни до мене, пам'яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов'я

в гаю нічному. Пам'яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам'яте моя.

Дівчина ( в українському вбранні).У мантії лауреата Нобелівської премії, на жаль, не

довелося постати Василю Стусу перед людством. Але його вірші в перекладах читають в усьому світі, їх давно знають і люблять. їхня дорога була такою довгою лише до нашого читача.

Усе життя йшов Стус до України, до свого народу, несучи на плечах хрест правди і

сумління і знаючи, що сходить на Голгофу. Тепер він з нами навіки.