Практична робота "Порівняння адаптацій рослин до різних умов існування"

Конюшина лучна – це досить відома багаторічна рослина родини Бобові. Найчастіше зустрічається на узліссях, заплавних луках, у вибалках лісової та лісостепової зони, біля узбіч доріг, на берегах прісноводних водойм тощо. 

 Природними ареалами розповсюдження конюшини лучної є території Північно-Західної Африки, Європи та Західної Азії. Але понад сто років тому культура потрапила в Чилі та Аргентину, внаслідок чого була натуралізована в Південній та Північній Америці, в регіонах з помірним кліматом. 

 Конюшина лучна нерідко використовується з декоративною метою. Її застосовують у ландшафтному дизайні, для облаштування газонів, клумб тощо. 

Добре відома як одна з найкращих кормових трав у світі – конюшина лучна містить велику кількість білка. Здавна (в Україні з другої половини ХVІІІ століття) використовується в якості сидеральної культури. Властива її (як і всім бобовим) здатність до симбіозу з азотофіксуючими (бульбочковими) бактеріями сприяє збагаченню ґрунтів азотом і покращенню їх аераційних якостей та плодючості, тому конюшина є бажаною рослиною-попередником для багатьох сільськогосподарських культур.

 Багаторічна рослина висотою 5—25 см з трійчастими широко-яйцеподібними, або видовженими, з виїмкою на верхівці листками і прирослими до черешка яйцеподібними, з вістрям прилистками. Квітки зібрані в суцвіття — головки. Плід — яйцеподібний однонасінний біб. Цвіте з травня до вересня.

Конюшина лучна має ряд цікавих пристосувань. Так, перед дощем її листки опускаються і складаються, як парасоля, прикриваючи квіткові головки. Білі плями на листках забезпечують триваліше випаровування рослиною вологи: світліша поверхня повільніше охолоджується. Боби дрібні. При них залишається висохла оцвітина, тому вони добре поширюються вітром. Як і багато інших бобових, конюшина лучна не боїться нічного холоду: її листочки на ніч складаються і піднімаються догори, внаслідок чого зменшується поверхня рослини, отже, вона менше випаровує води і менше втрачає тепла. Росте переважно вночі за рахунок нагромаджених за день речовин. У холодні ночі процес росту значно уповільнюється, нагромаджені речовини повністю не витрачаються і наступного дня гальмують фотосинтез. Рухом листків рослина регулює певне співвідношення денних і нічних температур, потрібне для її нормального розвитку.

Верблюжа колючка

Верблюжа колючка є колючим напівчагарником, який відноситься до сімейства Бобових.

Рослина може вирости у висоту близько 1 метра. Має дуже розвинуту корневу систему. Корінь верблюжої колючки проникає глибоко під землю до 45 метрів. Довгий корінь верблюжої колючки досягає грунтових вод. Стебло рослини розлоге, а в нижній частині навіть дерев’яніє. Стебло зелене и голе. У пазухах листя є колючки довжиною 2-3 см, які направляються під основу. Зверху колючки травянисті і тонкі, а знизу короткі та тонкі. Саме листя рослини має довжину 1-2 см.

Верблюжа колючка починає цвісти з травня до листопада. Квітки знаходяться на колючці по 3-8 штук. Вони мають рожевий або червоний колір. Верблюжа колючка плодоносить – плоди-боби дозрівають на початку липня. Вони складаються з 4-5 насінин.

Росте верблюжа колючка в пустелі і напівпустелі Азії, Аравійського півострова і Африки, на півдні Росії, в Казахстані та на Кавказі.

Відповідаючи на питання, в якій зоні росте верблюжа колючка, відповімо, що рослині підходить зона пустель і напівпустель. Їй ідеально підходять глиниста пустеля або напівпустеля. Верблюжа колючка росте на пустирях і в пісках, на берегах каналів і річок, в сухих степах.

Рослина пустелі верблюжа колючка прекрасно пристосувалася до місць свого проживання в такий спосіб:

довге коріння, завдяки якому рослина вбирає вологу, що знаходиться на великій глибині.

Наявність колючок, що захищають від різних травоїдних тварин і запасають вологу.