Реферат «Сутність міжнародної військово-політичної системи»

Міністерство освіти і науки України

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

Тема: «Сутність міжнародної військово-політичної системи»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: вчитель географії

Чупахіна Ганна Рамаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків – 2025

До середини XX ст. політологія існувала як сукупність розрізнених знань про політичні явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріал, отриманий завдяки розвитку соціологічних та психологічних методів наукових досліджень. Особливо значний за обсягом матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім електоральної поведінки, нагромаджено у США. Розрізнені політологічні знання було з’єднано в цілісну сукупність завдяки створенню, насамперед науковцями США, теорії політичної системи суспільства.

Політи́чна систе́ма — сукупність державних та недержавних політико-правових інститутів суспільства, між якими існують упорядковані зв'язки. Політична система суспільства виражає та забезпечує політичне життя країни.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини як владних груп, так і підвладних, управляючих і керованих, панівних і підпорядкованих; теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владних відносин — державних і інших інститутів та установ, а також політичних цінностей і норм, що регулюють політичне життя членів даного суспільства.

В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття «політична система» застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли говорять про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Світовий політичний процес — це сукупність дій та взаємовід­носин суб’єктів політики на міжнародній арені. Поняття світовий політичний процес і міжнародні політичні відносини тісно взаємо­пов’язані, оскільки позначають в основному ту саму політичну реаль­ність, але в різних аспектах. Коли йдеться про міжнародні політичні відносини, акцент робиться на суб’єктах цих відносин — державах, міжнародних організаціях, міжнародних рухах. Коли йдеться про сві­товий політичний процес, то маються на увазі функціональний аспект міжнародних відносин, дії цих суб’єктів на міжнародній арені. У ши­ршому значенні до світового політичного процесу долучають і ті наці­ональні чи внутрішньодержавні політичні явища і процеси, які мають міжнародне значення.

Світовий політичний процес – це сукупна діяльність народів, рухів, держав та їх інституцій, соціальних спільностей, які переслідують певні політичні цілі у царині міжнародного життя. Світовий політичний процес є формою комплексної глобальної політичної і соціальної взаємодії у сучасному світі.

Метою світового політичного процесу є боротьба за єдність світової цивілізації та подолання глобальних проблем сучасності.

До структури світового політичного процесу належать:

– зовнішньополітична діяльність суверенних держав;

– політична діяльність громадських організацій, політичних партій та етнічних груп на світовій арені;

– політично значима діяльність ООН та інших міжнародних організацій;

– політичні акції регіонального, міжрегіонального, міждержавного та наднаціонального характеру.

Світовий політичний процес пов’язаний зі створенням кращої системи міжнародного політичного порядку, враховуючи позитивний досвід окремих націй та держав.

Сьогодення вирізняється суттєвим зростанням загроз міжнародній та національній безпеці, що зумовлює необхідність розробки та впровадження ефективної безпекової складової зовнішньої політики держав і механізмів її реалізації.

 Міжнародні відносини зазвичай діляться на види і типии. Найбільш поширеними видами міжнародних відносин є:

•          політичні відносини, які є взаємодією зовнішньої політики держав та завдяки яким передусім забезпечується безпека учасників міжнародних відносин, утворюються відповідні організаційно-правові рамки розвитку всіх інших видів міжнародних зв'язків. Тому політичні відносини є перш за все міждержавними відносинами, а відтак їм належить провідне місце в усій системі міжнародних відносин.
•          економічні відносини, які є наслідком історично об'єктивної  інтернаціоналізації виробничих процесів міжнародного поділу праці, формування міжнародного ринку та науково-технічної революції.
•          військово-стратегічні відносини, які зазвичай складаються у вигляді відносин кооперативного характеру, зокрема коли створюються військово-політичні блоки альянси. Цей вид міжнародних відносин домінує над іншими в тому випадку, коли держави відводять фактору військової сили в досягненні своїх національних інтересів вирішальне значення. У такому випадку серед пріоритетних національних інтересів може бути розширення свого впливу оборона безпека або просто міжнародний престиж.
•          культурні відносини, які є результатом історичного розвитку світової цивілізації, що включає матеріальні і духовні цінності людства. Кожен народ у своєму розвитку вносить певний внесок в світову культуру, а культурні міжнародні відносини забезпечують умови, щоб створена культурна новація стала загальним надбанням. З цією метою, зокрема проводяться гастролі артистів і організовуються фестивалі, виставки творів мистецтв, досягнень науки і техніки. Широко практикується обмін літературою, зокрема через мережі інтернету. Величезну роль в цій справі належить гуманітарним міжнародним організаціям наприклад ЮНЕСКО.

Типи міжнародних відносин держав, як суверенних об'єктів, в сучасних умовах найчастіше носять альтернативний характер, що є наслідком переважання в них впливів і боротьби за максимальну владу на міжнародній арені. Тому виокремлюють типи відносин, які інтерпретують як протистояння чи співпраця.

 Протистояння після Другої світової війни довгий час носило характер конкурентного біполярного стану міжнародних відносин. В його основі була взаємодія двох військово-політичних блоків НАТО і Варшавського договору.

 Після розвалу СРСР конкуренція зникла, а єдиним лідером стали США, тому останні досить часто офіційно оголошують, які країни повинні бути ізгоями в світовому співтоваристві.

 Водночас відносини між країнами можуть бути рівноправними, заснованими на демократичних засадах, або нерівноправними, нав'язаними більш сильною стороною. Останній тип відносин особливо характерний для економічних відносин.

 Широке поширення одержав такий тип відносин, як двосторонні і багатосторонні. Двосторонні відносини виникають в результаті укладення відповідних договорів і угод між двома суб'єктами зазвичай державами. Багатосторонні припускають участь багатьох суб'єктів міжнародних відносин. Такі відносини найчастіше оформлюються у вигляді союзів, блоків.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) ‒ найбільша та найвпливовіша політична міжнародна організація глобального типу початку ХХІ ст. Організація Об’єднаних Націй діє на підставі та відповідно до положень Статуту ООН, прийнятого в 1945 р. у Сан-Франциско на Конференції Об’єднаних Націй. В основу цього документа були покладені пропозиції, надані представниками урядів Китаю, Радянського Союзу, Великобританії та Сполучених Штатів Америки у Думбартон-Оуксі (США) в серпні-жовтні 1944 року. Статут ООН було підписано 26 червня 1945 року представниками 50 країн.  Особливе значення Статуту полягає у тому, що він не тільки регулює діяльність організації у сфері міжнародної безпеки, а й закладає фундамент системи колективної безпеки, рівної для всіх, та слугує своєрідним кодексом поведінки держав у політичній, військовій, екологічній та гуманітарній сферах. На даний час 193 держави є членами ООН. Наймолодшою державою-членом ООН є Республіка Південний Судан, прийнята до складу ООН у 2011 році. Маючи понад 70 адміністративних та інформаційних центрів на всіх континентах, штат ООН налічує 54 тис. службовців, з яких 14 тис. співробітників працю­ють безпосередньо в штаб-квартирі організації у Нью-Йорку (США). На ранньому етапі існування організації офіційними мовами були англійська, іспанська, китай­ська, російська  та французька. Арабська мова була додана пізніше як офіційна мова Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки і Економічної та Соціальної Ради.

На сьогоднішній день діяльність Організації Об’єднаних Націй охоплює широке коло найактуальніших проблем сучасності: заборона ядерних випробувань та реалізацію положень Договору про нерозповсюдження ядерної зброї; скорочення озброєнь і заборона на виготовлення протипіхотних мін; сприяння стійкому соціально-економічному розвитку і надання технічної, гуманітарної та фінансової допомоги; захист та контроль за дотриманням прав людини з приділенням особливої уваги захисту та поліпшенню умов життя жінок та дітей; допомога у відновленні після стихійних лих; проблема біженців; боротьба з міжнародним тероризмом та розповсюдженням наркотиків; ліквідація неписьменності і контроль за поширенням інфекційних захворювань; збереження культурної спадщини людства та ін.

Становленню Системи ООН передував тривалий політичний та історичний процес. Ідея створення міжнародної організації виникла понад 100 років тому і була першою спробою координації діяльності міжнародного співтовариства.

Безпосередня  історія створення ООН розпочинається у 1899 р., коли  у м. Гаага було скликано першу конференцію миру, на якій було підписано три конвенції щодо попередження та мирного вирішення міжнародних конфліктів та правил ведення воєнних дій:

• Про мирне розв'язання міжнародних конфліктів;
• Про закони та правила сухопутної війни;
• Про застосування положень Женевської конвенції 10 серпня 1864 року щодо правил ведення морської війни.

 Під час Першої світової війни виникла ідея створення глобальної організації «для розвитку міжнародного співробітництва і забезпечення миру та безпеки». З метою ефективної реалізації цих завдань у 1919 році, відповідно до положень Версальського договору, була створена Ліга Націй. Однак, надмірна бюрократизація, відсутність чіткого механізму прийняття рішень та відсутність узгоджених дій зумовили послаблення впливу Ліги Націй на агресорів і призвели до її остаточного розпаду. Формально Ліга Націй припинила свою діяльність у 1946 році.

Термін «Організація Об’єднаних Націй», запропонований президентом США Франкліном Д. Рузвельтом, був вперше офіційно використаний 1 січня    1942 року, коли представники 26 держав підписали Декларацію Об’єднаних Націй і зобов’язалися від імені урядів сприяти утворенню системи загальної безпеки та активізації процесу роззброєння.

Система і структура ООН, а також закріплені Статутом повноваження її органів забезпечують виконання завдань у всіх сферах діяльності організації.

Організація Об'єднаних Націй має шість головних органів:

Генеральна Асамблея ООН (the UN General Assembly) – головний дорадчий, директивний та представницький орган, уповноважений розглядати загальні принципи співробітництва у сфері міжнародного миру і безпеки, правила та процедури роззброювання і регулювання озброєнь і надавати відповідні рекомендації щодо виконання поставлених завдань. До складу Генеральної Асамблеї входять 193 держави-члена ООН. Вона виконує роль своєрідного форуму для багатостороннього обговорення повного спектру міжнародних питань, закріплених Статутом ООН. Кожна держава може бути представлена делегацією щонайбільше з п'яти осіб. Одна держава-член ООН має в Генеральній Асамблеї один голос. Рішення щодо окремих важливих питань (наприклад, надання рекомендацій щодо підтримання міжнародного миру й безпеки чи проведення виборів членів Ради Безпеки) приймаються більшістю в дві третини голосів держав-членів; рішення Генеральної Асамблеї з інших питань приймаються простою більшістю голосів.

Рада Безпеки ООН  (the UN Security Council)  – головний постійно діючий орган, на який, відповідно до Статуту ООН, покладена відповідальність  за підтримку міжнародного миру і безпеки. Рада Безпеки наділена широкими повноваженнями щодо мирного врегулювання міжнародних конфліктів, недопущення військових сутичок між державами, припинення актів агресії і відновлення міжнародного миру.

У 1965 р. кількість членів Ради Безпеки було збільшено з 11 до 15: п’ять постійних членів – Великобританія, Китай, Росія, США, Франція та десять тимчасових обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін за так званим  «регіональним» принципом (повинні бути представлені всі географічні регіони). П'ять з десяти тимчасових членів переобираються щороку.

Економічна і Соціальна Рада ООН – ЕКОСОР (the UN Economic and Social Council - ECOSOC) – здійснює координацію роботи 14 спеціалізованих агентств, 9 виконавчих і 5 регіональних комісій щодо розгляду економічних та соціальних питань.  Таким чином, ЕКОСОР несе відповідальність за розподіл та використання 70% кадрових та фінансових ресурсів ООН. ЕКОСОР відіграє роль своєрідного форуму для обговорення міжнародних економічних та соціальних питань і формулювання основних рекомендацій щодо діяльності держав-членів та безпосередньо ООН.

До складу EКОСОР входять 54 держави, які обираються Генеральною Асамблеєю ООН на трирічний строк. Місця у Раді розподіляються за «регіональним» принципом: 14 місць – африканські держави, 11 місць – держави азійського регіону, 6 місць – країни Східної Європи, 10 місць – країни Латинської Америки та Карибського регіону і 13 місць – країни Західної Європи та інші держави.

Секретаріат ООН (the UN Secretatriat)  – адміністративний орган, який несе відповідальність за реалізацію низки повноважень, починаючи від керівництва міжнародними операціями з підтримання миру та безпеки до проведення ґрунтовного аналізу та вивчення світових економічних та соціальних тенденцій.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, якого призначає Ге­неральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки на п’ятирічний строк з можливістю повторного переобрання. Хоча немає жодних обмежень щодо кількості повторних строків перебування Генерального секретаря на своїй посаді, до цього часу ніхто не переобирався двічі.  

Чинним Генеральним секретарем ООН є Пан Гі Мун (обраний 1 січня 2007 року).

Міжнародний персонал Секретаріату налічує 15 тисяч співро­бітників з більш ніж 170 країн, які працюють у штаб-квартирі ООН (м. Нью-Йорк, США) та національних і регіональних відділеннях у всьому світі. Найбільші регіональні відділення розташовані у Женеві, Відні та Найробі.

 Відділення Секретаріату ООН в Женеві слугує центром для проведення дипломатичних нарад і форумом для обговорення проблем роззброєння та прав людини. Відділення Секретаріату ООН у Відні є штаб-квартирою Організації в галузі міжнародного кримінального судочинства, контролю за розповсюдженням наркотиків, попередження злочинів, мирного використання космічного простору і міжнародного торгового права. Відділення Секретаріату ООН у Найробі є центром діяльності Організації Об'єднаних Націй у сфері розвитку населених пунктів та охорони навколишнього середовища.

Міжнародний Суд ООН (the International Court of Justice) – головний судовий орган, до юрисдикції якого входить розгляд всіх питань, делегованих державами-членами ООН, та питань, передбачених Статутом ООН, чинними угодами та конвенціями.

До складу цього органу входять 15 суддів, які індивідуально обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки на дев'ятирічний термін. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. У складі суддівської колегії жодна держава не може бути представлена двічі. Суд знаходиться у м. Гаага, Нідерланди. Країни-члени мо­жуть подавати на розгляд Міжнародного Суду справи про при­кордонні конфлікти, право на вилов риби, право на розробку родовищ і видобуток корисних ко­палин та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть проводити консультації з Міжнародним Судом з будь-яких питань.

Рада з Опіки ООН (the UN Trusteeship Council), заснована у 1945 р., з метою здійснення моніторингу підопічних територій у процесі деколонізації. Всі ці території наразі втратили свій колоніальний статус і стали незалежними державами або увійшли до складу сусідніх незалежних держав, що призвело до фактичної втрати Радою з Опіки своїх повноважень.

Рада з Опіки, до складу якої входило 5 постійних членів Ради Безпеки, практично припинила свою діяльність 1 листопада 1994 року. Проте, офіційно її існування продовжується. Офіційне припинення діяльності Ради з Опіки можливе після внесення відповідних змін до Статуту ООН.

Статут Організації Об'єднаних Націй передбачає можливість створення розгалуженої структури допоміжних органів ООН (включаючи фонди та програми, які фінансуються із зовнішніх джерел), спеціалізованих агентств та партнерських організацій з метою ефективної реалізації поставлених завдань.

Під егідою ООН здійснюють свою діяльність Міжнародна організація праці (МОП⁄ ILO), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ⁄ IAEA), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (FAO), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО⁄ UNESCO), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку(ЮНІДО⁄ UNIDO), Світовий банк і Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ ⁄ WHO), Програма розвитку ООН (ПРООН ⁄ UNDP) та Всесвітня продовольча програма ООН (ВПП⁄ WFP).

Пріоритетними напрямками діяльності ООН були і залишаються забезпечення та підтримання міжнародного миру та безпеки і розробка та впровадження дієвих механізмів стійкого розвитку людства та укріплення міжнародних зв’язків.

Основними напрямками діяльності задля втілення своїх цілей є створення системи програм. Програма розвитку ООН (ПРООН в Україні) представляє собою глобальну ініціативу, спрямовану на сприяння стійкому розвитку та зменшення бідності на всій планеті. Як частина системи ООН, ПРООН в Україні відіграє важливу роль у реалізації Цілей сталого розвитку, зосереджуючи увагу на таких ключових аспектах, як боротьба з бідністю, захист навколишнього середовища, підтримка демократичних процесів та забезпечення гендерної рівності. Основна місія ПРООН в Україні полягає у наданні допомоги країнам у вирішенні проблем економічного, соціального та екологічного розвитку. Через свою широку мережу офісів по всьому світу, ПРООН в Україні сприяє налагодженню партнерства між урядами, приватним сектором та громадянським суспільством для реалізації ефективних стратегій, спрямованих на подолання викликів у сфері розвитку.

Одним з ключових пріоритетів ПРООН в Україні є сприяння впровадженню інноваційних рішень, які можуть прискорити прогрес у досягненні Цілей сталого розвитку. Організація здійснює значні інвестиції у наукові дослідження, технологічний розвиток та збір даних, які допомагають урядам та місцевим спільнотам краще розуміти та вирішувати місцеві проблеми. ПРООН в Україні також активно співпрацює з молоддю та сприяє розвитку лідерських навичок серед молодих людей, розуміючи важливість їхньої ролі у формуванні майбутнього світу. Через навчання, обмін знаннями та підтримку молодіжних ініціатив, ПРООН в Україні допомагає молодим людям стати активними учасниками процесу сталого розвитку.

Завдяки своїй всеохоплюючій діяльності, ПРООН в Україні відіграє вирішальну роль у підтримці міжнародних зусиль, спрямованих на створення більш стабільного, справедливого та процвітаючого світу для всіх.

Всесві́тня продово́льча програ́ма або Світова́ продово́льча програ́ма — ланка Організації Об'єднаних Націй з питань надання харчової допомоги, найбільший підрозділ гуманітарної допомоги. СПП забезпечує харчами близько 90 мільйонів людей протягом року, 58 з яких — діти. Зі своєї штабквартири, яка розташована в Римі та зі своїх підрозділів, які містяться в понад 80 країнах світу, СПП допомагає людям, які не в змозі забезпечувати харчовими продуктами себе та власні сім'ї. СПП намагається подолати голод та нестачу продовольчої бази. Головними цілями СПП, згідно з основного призначення діяльності організації є:

• Врятувати життя людей в надзвичайних ситуаціях;
• Поліпшити якість продовольчого забезпечення та рівня життя найвразливішої частини населення в найкритичніші моменти їх життя;
• Допомога щодо створення активів та сприяння тому, щоб люди повірили у власні сили. Головним чином це забезпечується за допомогою програм інтенсивної зайнятості робочої сили.

Продовольча допомога СПП також направлена на боротьбу проти дитячої смертності, на поліпшення матеріального благоустрою, на боротьбу проти таких хвороб, як ВІЛ-СНІД. Програми СПП допомагають становленню екологічної та економічної стабілізації та сільськогосподарському виробництву.

Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) створена у 1972 році після Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища. ЮНЕП є основним органом ООН в сфері охорони навколишнього середовища, який покликаний забезпечувати керівництво і сприяти співробітництву в інтересах навколишнього середовища шляхом стимулювання діяльності, інформування та надання допомоги з метою покращення якості життя, визначає політику та координує діяльність з питань навколишнього середовища та відповідає за природоохоронний компонент сталого розвитку.

Мандат ЮНЕП визначається Резолюцією 2297 Генеральної Асамблеї ООН від 15.12.1972 р., рішеннями конференції ООН з навколишнього середовищу та розвитку 1992 р., Найробською декларацією про роль і мандат ЮНЕП 1997 р., а також Мальмьонською декларацією.

Основними органами ЮНЕП є:

•   Рада керуючих ЮНЕП, в якій представлені 58 країн від 5 регіонів, що обираються Генеральною Асамблеєю на чотири роки, в т.ч. Україна з 1981 р.
•   Комітет постійних представників

Діяльність ЮНЕП охоплює широке коло питань і проблем, пов’язаних з навколишнім середовищем та сталим розвитком. В даний час робочі програми ЮНЕП зосереджені на наступних основним напрямах:

• Інформація, оцінка та вивчення стану навколишнього середовища, включаючи потенціал реагування на надзвичайні ситуації, а також посилення функцій завчасного оповіщення і оцінки.
• Покращення координації діяльності конвенцій з питань охорони навколишнього природного середовища та розробка документів з екологічної політики.
• Прісноводні ресурси.
• Передача технологій та промисловість.

Серед джерел фінансування ЮНЕП можна виділити Регулярний бюджет ООН, Фонд з навколишнього середовища, цільові фонди та паралельні внески. Під егідою ЮНЕП також перебувають секретаріати декількох природоохоронних конвенцій, зокрема секретаріат та фонд Монреальського протоколу, секретаріати Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, Конвенції про охорону біологічного різноманіття, Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин, Базельської конвенції про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням та Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі.

Співробітництво з ЮНЕП відбувається також в рамках „Ініціативи з довкілля та безпеки”. Ініціатива з довкілля та безпеки (ENVSEC) була створена на основі Меморандуму про взаєморозуміння між ЮНЕП, ПРООН та ОБСЄ від 14 листопада 2003 року. У 2006 році членами ENVSEC також стали ЄЕК ООН та Регіональний центр з питань довкілля для Центральної та Східної Європи (РЦПД). НАТО є асоційованим членом Ініціативи з 2004 року.

Головною метою ініціативи є допомога країнам у визначенні та розв’язанні проблем стабільності та безпеки, які виникають у зв’язку з питаннями навколишнього середовища, а також поліпшення загального взаєморозуміння шляхом зміцнення діалогу і співробітництва з екологічних питань.

За Міжнародною програмою з контролю за наркотиками створене Управління ООН з наркотиків та злочинності (УНЗ ООН) в 1997 р. в результаті об’єднання Центру з міжнародного запобігання злочинності і Програми ООН з міжнародного контролю за наркотиками, як основний орган ООН для реалізації співробітництва в сфері боротьби зі злочинністю, нелегальним виробництвом і споживанням наркотиків, терористичною загрозою, корупцією, торгівлею людьми.

УНЗ ООН також виконує функції секретаріату для Комісії з наркотичних засобів та Комісії з попередження злочинності та кримінального правосуддя. З лютого 2020 р. УНЗ ООН очолює Виконавча директорка Гада Валі, яка одночасно є Заступницею Генерального Секретаря ООН та Генеральною директоркою Відділення ООН у Відні.

Діяльність УНЗ ООН зосереджується на таких напрямках:

1. Боротьба з транснаціональною організованою злочинністю та незаконним обігом наркотиків: імплементація положень Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, боротьба з виробництвом, споживанням і торгівлею наркотиками; прикордонне управління; контроль за прекурсорами; протидія торгівлі людьми; боротьба з незаконною торгівлею вогнепальною зброєю; незаконна міграція.

2. Боротьба з корупцією: імплементація положень Конвенції ООН проти корупції; попередження корупції; боротьба з відмиванням грошей, повернення активів; розкриття фінансових злочинів.

3. Запобігання тероризму: реалізація Глобальної антитерористичної стратегії ООН.

4. Посилення кримінального правосуддя: імплементація стандартів і норм ООН у сфері попередження злочинності і кримінального правосуддя; законодавча реформа; реформа у в’язницях; правова допомога; попередження насильства проти жінок; підтримка жертв злочинів; захист свідків тощо.

5. Програми запобігання вживанню наркотиків, лікування, реабілітації та альтернативного розвитку: розробка стратегій та новітніх програм лікування та реабілітації наркозалежних, превентивні заходи, освітня діяльність, сприяння програмам альтернативного розвитку.

6. Дослідницька діяльність з проблематики, що належить до компетенції Управління;

7. Підтримка заходів у сферах контролю за наркотиками, запобігання злочинності та кримінального правосуддя.

Україна бере активну участь у діяльності УНЗ ООН, є стороною трьох основних конвенцій з контролю над наркотичними засобами та прекурсорами, імплементує положення Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності та Конвенції ООН проти корупції, а також приймає участь у діяльності Управління, спрямованій на реалізацію Глобальної антитерористичної стратегії ООН.

Україна є членом Комісії ООН з наркотичних засобів. За сприяння УНЗ ООН в Україні було реалізовано низку ініціатив, серед яких значне місце займає допомога в сфері протидії терористичній загрозі.

Пріоритетними напрямками двостороннього співробітництва є боротьба з нелегальним розповсюдженням наркотиків, запобігання ВІЛ/СНІД-інфекції, реабілітація інфікованих наркозалежних пацієнтів; боротьба з корупцією, зміцнення кримінального правосуддя.

Україна є учасником Конференції сторін Конвенції ООН проти корупції і бере активну участь у Механізмі огляду виконання державами-членами Конвенції ООН проти корупції.

 Організація Об’єднаних Націй має у своїй структурі цілу низку програм, фондів і центрів різної спрямованості.Фонди ООН: Фонд з галузі народонаселення (ЮНФПА), Фонд розвитку для жінок (ЮНІФЕМ), Дитячий фонд (ЮНІСЕФ), Фонд розвитку інвестицій (ЮНКДТ), які сприяють країнам, що розвиваються, в надходженні інвестицій, наданні допомоги й позик, надають  допомогу в галузі народонаселення. допомагають країнам у справі забезпечення прав дітей та поліпшення їхнього становища.

Центри ООН:

•       Центр з населених пунктів (ХАБІТАТ),
•       Бюро Координатора ООН з допомоги в разі стихійного лиха,
•       Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців,
•       Навчальний і науково-дослідний інститут ООН,
•       Університет ООН,
•       Світова продовольча рада (СПР).

Важливим інструментом підтримання міжнародного миру і безпеки на сучасному етапі розвитку суспільства є миротворчі операції ООН. Статут ООН не передбачає термінів «миротворча діяльність» або «операції з підтримання миру», тому ці поняття виходять з цілей і принципів діяльності ООН. Співпраця держав в рамках Ради Безпеки дозволила цьому органу прийняти на основі консен-сусу ряд важливих резолюцій. Генеральна Асамблея ООН одночасно схвалила важливий документ, присвячений питанням превентивної дипломатії - Декларацію про запобігання та усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН в цій галузі (1988 р.) Згідно з цим документом Рада Безпеки уповноважена отримувати інформацію, в тому числі на конфіденційній основі, від держав, які виступають сторонами конфлікту, про характер спору; регулярно проводити зустрічі або консультації для обговорення міжнародної обстановки; вивчати факти, пов’язані з конфліктом, без скликання нарад; нагадувати державам, причетним до конфлікту, про їхні зобов’язання; направляти посередницькі місії; заохочувати до миру регіональні органи; давати зацікавленим державам рекомендації щодо належного порядку, методів та умов врегулювання конфліктів; запитувати в Міжнародному Суді рекомендаційні висновки. Генеральний секретар ООН, в свою чергу, при зверненні до нього держав має швидко реагувати, спонукаючи вирішенню конфлікту і пропонуючи їм свої посередницькі послуги або інші наявні в його розпорядженні засоби для їх врегулювання. Крім того, він повинен направити свого представника або місію щодо з’ясування обставин в райони конфлікту, а також заохочувати докладання зусиль на регіональному рівні. Окрім Декларації, слід звернути увагу і на доповідь «Порядок денний для миру» Бутроса Бутроса-Галі (1992), третій розділ якої безпосередньо при-свячений питанням превентивної дипломатії. У ній зазначено, що дипломатичні заходи найефективніше застосовувати для зниження напруженості до того, як вона не переросла в конфлікт, а в разі, якщо він все-таки вибухнув, для оперативного стримування конфлікту і вирішення протиріч, які його викликали. Він зазначав, що превентивна дипломатія відноситься до «дій, спрямованих на запобігання виникненню суперечок між сторонами, переростанню існуючих суперечок у конфлікти та на обмеження розповсюдження останніх у разі їх виникнення». Це визначення дає можливість зрозуміти цілі превентивної дипломатії, які ООН асоціювала з певним набором дій, таких як сприяння, посередництво, примирення, судовий розгляд та арбітраж.

Розвиток світової економіки, прискорення науково-технічного прогресу та необхідність вирішення глобальних безпекових питань стали передумовами об’єднання країн у міжнародні блоки та союзи. Опрацюємо деякі з них.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) ‒ найбільша та найвпливовіша військова організація світу початку ХХІ ст. НАТО - це союз, відданий принципові колективної оборони як основи для збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки. Спроможність Альянсу виконувати свої завдання залежить від високого ступеня координації та планування як на політичному рівні, так і в галузі оборони. Ядром НАТО є 19 держав-членів цієї організації. Проте в кожній сфері своєї діяльності Альянс активно налагоджує партнерські зв'язки з багатьма іншими країнами.

Партнерство набуває різних форм. Тридцять країн беруть участь у "Партнерстві заради миру", що ґрунтується на погодженому Рамковому документі та Програмах індивідуального партнерства. Що стосується 46 країн-членів Ради євроатлантичного партнерства, серед яких і 19 держав Альянсу, то в основі їхнього партнерства лежить всеосяжний План дій. Україна-НАТО, а також участь у програмі "Партнерство заради миру" та членство у Ради євроатлантичного партнерства. Співпраця з шістьма середземноморськими країнами, що беруть участь у Середземноморському діалозі НАТО, базується на узгодженій робочій програмі.

Внутрішній устрій НАТО відображає зв'язок між цивільними і політичними складниками співробітництва та військовими структурами, що сприяють їх здійсненню.

У сферах політичних консультацій, оборонного планування і політики, співпраці у справах озброєнь, зв'язку, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил створено різні комітети, які відповідають за перспективне планування та надають поради щодо необхідних дій Північноатлантичній раді або Комітетові військового планування НАТО, Відбуваються також консультації з питань економіки, пов'язаних із безпекою. Вони стосуються, зокрема, витрат на оборону та переведення оборонних галузей промисловості на цивільні рейки.

При підготовці та проведенні заходів на основі консенсусу, досягнутого країнами-членами, кожен із комітетів, що діють на згаданих вище напрямках, у значній мірі спирається на результати роботи, проведеної відповідними підрозділами Міжнародного секретаріату та Міжнародного військового штабу.

НАТО - це водночас і форум, у рамках якого держави-члени активно співпрацюють з країнами-партнерами у сферах цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, науки і екології. Хоча кожна держава несе основну відповідальність за планування дій своїх цивільних служб за надзвичайних обставин, здійснювана в межах НАТО співпраця сприяє тому, що при виникненні критичних ситуацій цивільні ресурси Альянсу використовуються у найефективніший спосіб.

У таких випадках Альянс часто виконує роль координатора. Він домагається, щоб потреби швидко визначалися, а запити стосовно допомоги надсилалися до заздалегідь обраного центру з надзвичайних ситуацій, здатного якнайкраще їх забезпечити.

НАТО здійснює програми міжнародних обмінів, пов'язані з важливими для Альянсу та його партнерів науковими та екологічними проблемами. Згадані програми забезпечують підтримку наукових досліджень високого рівня, сприяють розвиткові національних науково-технічних ресурсів і дозволяють - завдяки міжнародній кооперації - заощадити кошти. Деякі з цих заходів спрямовано па вирішення пов'язаних з обороною природоохоронних питань, що справляють негативний вплив на сусідні держави і можуть бути розв'язані лише спільними зусиллями.

Згідно з Північноатлантичним договором, підписаним у Вашингтоні 4 квітня 1949 р., було створено союз 10 європейських і 2 північноамериканських незалежних держав, що зобов'язалися одна одну боронити. Пізніше, між 1952 і 1982 рр., до Договору приєдналися ще 4 європейських країни.

Сам Договір є простим документом. Він відкривається короткою преамбулою, у якій чітко зазначено, що Договір укладається в дусі Статуту ООН. Власне, із Статуту й випливає його легітимність. Решта тексту складається з чотирнадцяти статей, у яких сформульовано найголовніші зобов'язання, котрі члени беруть один перед одним і перед Альянсом у цілому.

Деякі статті заслуговують на особливу увагу. Стаття 3 є основою для розробки планів колективної оборони. Вона покладає на країни-члени обов'язок підтримувати й розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. Стаття 4 надає можливості для консультацій між державами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під загрозою. Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості процесу широкомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу, і пояснюється, чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити безпеку в усьому євроатлантичному регіоні.

Стаття 5 підтверджує право на індивідуальну чи колективну самооборону, записане и Статті 51 Статуту ООН. Згідно з нею країни, що підписують Північноатлантичний договір, домовляються вважати збройний напад на одну або кількох з них нападом на них усіх. Стаття 6 визначає географічний район, на який поширюється дія Статті 5.

Статтею 9 засновано Північноатлантичну раду як єдиний офіційний орган, започаткований безпосередньо Договором. Він доручає Раді створювати такі "допоміжні органи", які можуть знадобитися для реалізації цілей Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, які утворені Радою й діють за підтримки своїх військових і цивільних підрозділів, визначають структуру Організації Північноатлантичного Договору.

На засіданні Північноатлантичної ради на вищому рівні у Мадриді в липні 1997 р. Альянс запросив три країни - Чеську Республіку, Угорщину й Польщу - розпочати переговори щодо вступу в НАТО у 1999 р. Водночас лідери Альянсу проголосили, що двері організації лишаються відкритими, і вони сподіваються пізніше надіслати подібні запрошення іншим країнам. Прагнучи до членства в НАТО, ці країни хочуть отримати страховий поліс на майбутнє. Це їхнє право.

Що ж стосується страхового полісу, то вони мають бути готові оплатити страхову премію. Вони повинні виявити спроможність і волю взяти на себе це зобов'язання. Стаття 10 Північноатлантичного договору передбачає таку можливість. У ній сказано, що члени Альянсу можуть "за одностайною згодою запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну здійснювати принципи Договору і сприяти зміцненню безпеки в північноатлантичному регіоні, приєднатися до цього Договору".

За іншими статтями Договору кожна країна-член приймає конкретні зобов'язання стосовно оборони й безпеки. Жодне з них не зачіпає права і обов'язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожна держава зобов'язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин, "зміцнюючи свої вільні інститути", "сприяючи кращому розумінню принципів, на яких засновані ці інститути" і "домагаючись створення умов стабільності й добробуту". Договір містить і положення про зусилля, які слід спрямувати на заохочення економічної співпраці між країнами-членами та усування суперечностей у їхній міжнародній економічній політиці.

Північноатлантичний договір забезпечує безпеку країн-членів з 1949 р. Чимало інших європейських країн отримали посередню вигоду від безпеки, гарантованої Альянсом. Сьогодні, коли покладено край холодній війні та розмежуванню Європи, Альянс не тільки запросив три нові держави приєднатися до своїх рядів, а й реорганізувався таким чином, щоб інші країни могли брати активну участь в його заходах. Уся Європа виграє від посиленої внаслідок цих процесів стабільності й взаємної довіри.

НАТО спрямовує свої зусилля на майбутню безпеку. Проте членство в НАТО й співпраця з Альянсом - це не просто планування на чорний день. Мова йде про активні кроки на шляху до зміцнення безпеки у Європі. З 1995 р. співпраця НАТО з країнами, що не с членами Альянсу, та з міжнародними організаціями допомогла запобігти подальшому загостренню конфлікту в Боснії й утвердити перспективи миру. Альянс - єдина міжнародна організація, що мас необхідний потенціал для здійснення цієї місії. Щоб підготуватися до розв'язання подібних проблем у майбутньому, Альянс трансформував свої політичні та військові структури, пристосувавши їх до проведення миротворчих операцій та управління кризовими ситуаціями.

Найбільш очевидними перевагами членства в Альянсі є посилені безпека й стабільність. Зокрема, членство надає гарантії, які є підґрунтям Північноатлантичного договору. Йдеться про те, що члени прийдуть один одному на поміч - і поодинці, і гуртом - у разі збройного нападу на будь-кого з них, Договір гарантує, що жодна країна-член Альянсу не буде змушена розраховувати лише на власні сили та економічні ресурси у вирішенні основних проблем безпеки. Однак жодна країна не позбавляється права виконати національні зобов'язання перед своїм народом.

Кожна країна продовжує нести відповідальність за власну оборону. НАТО не робить нічого за них. Альянс створює можливості для того, щоб вони робили це разом. Він дозволяє країнам-членам спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки. В результаті, незважаючи на відмінності у становищі та військовому потенціалі країн-членів, у них з'являється відчуття рівної безпеки, що сприяє зміцненню їх загальної стабільності.

Хоча під час консультацій в рамках Альянсу допускається обговорення будь-якої теми, не практикується втручання у внутрішні справи окремих країн-членів. Держави утримуються від порушення на форумах Альянсу питань, які є суто внутрішніми за своєю природою. У разі незгоди або спорів між країнами переваги членства в Альянсі відіграють неабияку роль, хоча структура Альянсу і не дозволяє йому прямо втручатися у їхні справи. Та й не в цьому полягає його мета.

Країни-члени вправі, за бажанням, прийняти пропозицію щодо посередництва від Генерального секретаря НАТО. Однак, незалежно від обставин, зацікавлені країни можуть скористатися з власного досвіду співпраці та взаємодії в рамках одного Альянсу та надалі розраховувати на зовнішню безпеку, яку НАТО їм гарантує, поки триватиме пошук шляхів вирішення їхніх невідкладних проблем. Подібні переваги притаманні й партнерству з НАТО, яке вже допомогло окремим країнам-партнерам розв'язати застарілі регіональні проблеми.

Країни-члени НАТО виграють також від того, що узгоджують свої позиції на інших міжнародних форумах. Регулярні контакти між цими державами - як щодня в рамках НАТО, так і між їхніми столицями - разом із постійними міжурядовими консультаціями сприяють посиленню впливу і ролі, що її відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому. Вони стають країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі або суперечки, і дозволяють їм черпати зі спільного джерела взаєморозуміння й поваги, що допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв'язання проблем та приймати спільні рішення.

Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори на інших міжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями союзників. При цьому вони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на основні завдання в сфері політики.

Скажімо, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах з контролю над озброєннями і роззброєнням країни-члени НАТО часто досягали згоди щодо спільних позицій та координували свої ініціативи таким чином, що вони додавали їм впливовості й переконливості. За допомогою програми "Партнерство заради миру" та інших форумів співробітництва з Альянсом країнам, які беруть у них активну участь, вдається домогтися, щоб у світі більше рахувалися з їхніми думками щодо міжнародних справ та чули їхні голоси.

Процес внутрішньої адаптації та модернізації Альянсу є не менш важливим, ніж процес його розширення та зовнішньої трансформації. Він має кілька вимірів. У політичному плані це означає розвиток ширшого підходу до безпеки, посилення політичного компонента НАТО і пристосування внутрішніх процедур до розв'язання нових політичних завдань.

У військовій сфері внутрішня адаптація виявилася, перш за все, у суттєвій реорганізації та скороченні сухопутних, військово-повітряних та військово-морських сил на 30-40%, зниженні рівнів готовності та чисельності розгорнутих у передових районах сил і в значному скороченні - майже на 80% - ядерних сил. Но-друге, йдеться про вдосконалення структури військового командування НАТО. Передбачається створити просту багатонаціональну структуру, спроможну виконати під політичним керівництвом Північноатлантичної ради усі функції та завдання Альянсу.

При здійсненні внутрішньої адаптації Альянс над усе керується потребою й надалі забезпечувати боєздатність своїх сил. Вона повинна зберегти трансатлантичну сполучну ланку. Вона також покликана допомогти європейським країнами взяти па себе більшу відповідальність за колективну оборону та за інші функції Альянсу шляхом формування власне Європейської системи безпеки та оборони в рамках НАТО. Нарешті, вона має озброїти Альянс можливостями для виконання нових завдань.

Основними складовими цього процесу є модернізація й адаптація структури військового командування НАТО та втілення у життя концепції Багатонаціональних загальновійськових оперативно-тактичних груп (БЗОТГ).

БЗОТГ - не багатонаціональні сили швидкого розгортання, чий потенціал дозволяє їм діяти у різних непередбачених обставинах. На Мадридській зустрічі у верхах у липні 1997 р. глави держав і урядів країн НАТО прийняли рішення щодо подальших кроків у цьому напрямку, а в грудні 1997 р. була досягнута домовленість щодо основних параметрів нової структури військового командування.

Зовнішня і внутрішня адаптація НАТО, а також нові завдання, що їх Альянс виконує у сфері підтримання миру та управління кризовими ситуаціями, змушують його здійснити кардинальні зміни у своїй структурі. Ця потреба збігається з безпрецедентною можливістю побудувати нові, засновані на співпраці структури безпеки у Європі, що зуміють впоратися із проблемами наступного століття. Отже, формуючи менші, але більш гнучкі та мобільні сили, Альянс водночас вдосконалює свою багатонаціональну командну структуру та зміцнює роль європейської ланки трансатлантичного партнерства у сфері безпеки, щоб уможливити більш послідовну й дієву участь європейських країн-учасниць у здійсненні своїх заходів і завдань.

Діяльність у рамках НАТО здійснюється на добровільних засадах. Кожна країна бере участь у процесі, що веде до прийняття рішень. Держави-учасниці повинні зробити вибір, й іноді вони уважають за краще піти на короткотерміновий компроміс в ім'я забезпечення своїх довгострокових інтересів. Але ніхто їх до цього не примушує.

Якщо одна країна-член вважає, що рішення, яке обговорюється в НАТО, заподіє непоправної шкоди її національним інтересам, вона не зобов'язана з ним погоджуватися. У цьому випадку рішення буде прийняте тільки після розв'язання проблеми. Уряд кожної країни вправі обирати те, що, на його думку, найкраще відповідає інтересам її народу.

Альянс не має постійної армії, яка очікує у штабах і казармах наказів від Ради НАТО. Насправді Альянс має дуже мало постійних військових підрозділів. Різним військовим штабам придані невеликі багатонаціональні сили, що є елементами об'єднаної військової структури НАТО. Є діючі війська, які відповідають за управління постійними об'єктами зв'язку або протиповітряної оборони і повітряного спостереження.

Наприклад, Група авіаційного раннього попередження, що забезпечує повсякчасне спостереження і раннє попередження, відіграє надзвичайно важливу роль у командуванні та управлінні збройними силами. Штабові корпусу швидкого реагування Командування Об'єднаних збройних сил у Європі можуть підпорядковуватися національні підрозділи та дивізії, а також дві багатонаціональні дивізії. Цей Корпус може бути дуже оперативно доведений до штатної чисельності, але придані йому дивізії переходять під командування НАТО тільки в разі потреби.

Лише штаби двох багатонаціональних дивізій постійно знаходяться під командуванням НАТО. Існують також постійні військово-морські угруповання, до складу яких входять невелика кількість суден та персонал з військово-морських сил деяких країн-членів. Вони розгортаються й замінюються за встановленим порядком.

За винятком згаданих підрозділів більшість так званих "Збройних сил НАТО" складають війська окремих держав, що перебувають під національним контролем. Вони передаються в розпорядження НАТО - під відповідальність воєначальників Альянсу - за конкретних обставин і відповідно до заздалегідь погоджених країнами-членами процедур.

НАТО - не наднаціональна організація. Це союз незалежних суверенних держав, які добровільно вирішили співпрацювати заради спільної вигоди. Вони регулярно проводять консультації з питань, що хвилюють усіх членів. Але в НАТО немає центрального органа, який би вказував, що вони мусять робити. Жодна країна-учасниця також не має права нав'язувати свої погляди або думки союзникам по Альянсу.

Із цього основоположного принципу співпраці в рамках Альянсу природно випливає те, що всі органи НАТО складаються з представників держав-учасниць, покликаних - буквально - представляти точку зору своєї країни і доводити її до інших членів Альянсу. Подібні консультації, в ході яких зазвичай порушуються будь-які питання, проводяться щоразу, коли належить ухвалити рішення, або при виникненні нової ситуації, що може позначитися на Альянсі.

Ще одна важлива місія національних представників полягає в інформуванні своїх урядів про позицію та думки інших членів НАТО та про причини, якими вони зумовлені. Іноді, за умови повної одностайності, рішення приймаються без проблем. Інколи погляди більшості дещо розходяться з думками однієї чи кількох країн. За допомогою консультацій вони намагаються зблизити позиції та при потребі досягти компромісу. Якщо домовитися не вдається, окремі країни-члени вправі діяти згідно з обраним ними курсом.

Невдала спроба дійти домовленості не розглядається як загроза єдності країн-членів. Навпаки, в тім і полягає одна з сильних сторін Альянсу, що, незважаючи на розбіжності, знаходиться достатньо спільних засад для досягнення згоди. Механізм консультацій в рамках НАТО забезпечує постійний діалог між країнами-членами і надає чимало можливостей для обговорення й роз'яснення питань, що їх непокоять. Він також сприяє взаємному розумінню труднощів, з якими можуть зіткнутися уряди, виправдовуючи та витлумачуючи свою політику і рішення перед виборцями.

Водночас кожна країна усвідомлює: неспроможність залагодити суттєві розбіжності в поглядах може поставити під удар політичну солідарність і згуртованість Альянсу за обставин, коли ці чинники можуть виявитися вкрай необхідними. Тому вони зацікавлені в такому підході до розв'язання серйозних спорів, який сприяє досягненню консенсусу і захистові їхніх спільних інтересів у сфері безпеки.

Усі ці принципи застосовуються у відносинах між державами-членами Альянсу. Але той самий дух добровільної співпраці, поваги до національної незалежності та прийняття рішень шляхом консенсусу пронизує двосторонні та багатосторонні зв'язки між НАТО й країнами-партнерами.

Найважливішим органом, що приймає рішення, є Північноатлантична рада. Це, перш за все, політичний форум, у рамках якого представники усіх країн-членів обговорюють політичні або практичні питання. Це єдиний орган, утворений Північноатлантичним договором. Він несе відповідальність за всі рішення Альянсу. Його засідання проводяться на різних рівнях іноді за участю послів кожної країни, іноді за участю міністрів закордонних справ чи оборони або прем'єр-міністрів і глав держав. Та незалежно від рівня представництва його рішення мають однакову вагу і відбивають думки кожного уряду.

Як правило, Рада збирається для обговорення питань, що зачіпають спільні інтереси або вимагають колективних рішень. Утім, не існує жодних обмежень щодо тем, які можна включити до порядку денною. Кожна країна вправі поставити вимогу про скликання засідання Ради, коли виникає серйозна справа, яку, на її думку, Альянс повинен розглянути. Комітет військового планування проводить засідання на рівні міністрів або послів для обговорення питань, пов'язаних із плануванням колективної оборони.

Перед Радою та Комітетом військового планування несуть відповідальність немало підпорядкованих їм комітетів, члени яких також представляють країни-учасниці. Вони обговорюють конкретні аспекти політики та надають Раді рекомендації, які використовуються при ухваленні остаточних рішень. Що стосується програм співробітництва, то згадані комітети проводять регулярні зустрічі представниками країн-партнерів у рамках Ради євроатлантичного партнерства і "Партнерства заради миру".

Ряд комітетів спрямовують свою увагу на питання, пов'язані з роботою інших органів, - Постійної спільної ради НАТО-Росія, Комісії НАТО-Україна і Групи середземноморського співробітництва, заснованих для здійснення сумісного нагляду за спільними проектами або заходами, які організовані в контексті двосторонніх відносин з НАТО.

В основі діяльності Альянсу - відданість усіх його членів узятим на себе зобов'язанням, а також ідеї практичної взаємовигідної співпраці. Їхня безпека єдина і неподільна. Політична солідарність складає сутність НАТО. Вона осягається у щоденній роботі в політичній, військовій та інших сферах. Однак це не означає, що відсутній ґрунт для незгод. Часто окремі країни-учасниці мають помітні розходження у поглядах.

Альянс не є однорідним монолітом. Передбачається, що його члени, зібравшись за столом Ради НАТО, будуть готові роз'яснити і захистити свою позицію з будь-якого обговорюваного питання. При цьому мається на увазі, що в ході консультацій усі держави докладуть максимальних зусиль, аби увійти у становище своїх союзників і знайти прийнятне для кожного рішення. Консультації між НАТО та його партнерами базуються на тих же засадах - на бажанні співпрацювати, брати до уваги занепокоєння обох сторін і шукати спільних рішень.

Отже, консультації є вельми важливою частиною процесу прийняття рішень в НАТО. Вони набувають різних форм. Найпростіша з них - це звичайний обмін інформацією і думками. Уряди також надають відомості про рішення або дії, які вони вже ухвалили і здійснили чи мають незабаром ухвалити і здійснити і які прямо чи опосередковано зачіпають інтереси інших членів Альянсу.

Іноді консультації набувають форм завчасного попередження про майбутні заходи або рішення урядів. Таким чином, союзникам надається можливість їх схвалити або висловитися з їхнього приводу. Під консультаціями розуміються і дискусії з мстою досягнення консенсусу щодо майбутнього політичного курсу і заходів, яких слід вжити на його підтримку. Нарешті, консультації покликані допомогти країнам-учасницям дійти до взаємоприйнятних домовленостей щодо колективних рішень або дій Альянсу в цілому.

Це безупинний процес. Оскільки представники усіх країн-членів НАТО розміщуються в одній штаб-квартирі у Брюсселі, консультації між національними делегатами організовуються - на прохання одного з них або за ініціативою Генерального секретаря НАТО - без зволікань. Таким чином проводяться (при потребі - у вельми стислі строки) глибокі дискусії за участю представників усіх зацікавлених країн, які діють відповідно до інструкцій, отриманих віл своїх урядів.

Механізм консультацій постійно і всебічно використовується. Окрім того, тривалий досвід співпраці, в основі якої лежать спільні процедури і домовленості щодо колективної оборони та спільного використання об'єктів і устаткування, стає у великій пригоді тим країнам-членам, котрі воліють скористатися цим досвідом під час подій, в які Альянс як такий не залучений. Чимало дипломатичних місій та офіцерів зв'язку країн-партнерів розміщуються у тих же будинках, де мають свої представництва держави-члени НАТО. Це теж полегшує спілкування та сприяє налагодженню контактів.

Оскільки політичні консультації є важливою ланкою в управлінні кризовими ситуаціями, вони часто асоціюються з періодами напруги та суперечностей. Тож не дивно, що увага громадськості прикута до тих моментів, що викликають розходження серед країн-учасниць. За цих обставин консультації в рамках Альянсу покликані нагадати їм про основоположну мету, що їх об'єднує, не обмежуючи їхнього права самостійно визначати свої національні інтереси.

Водночас консультації - це просто елемент заведеного порядку. Вони допомагають країнам-членам вивчити можливості для досягнення згоди та виробити розраховану на перспективу політику, що матиме вплив на Альянс в цілому. Для прикладу можна навести обговорення ініціатив з контролю над озброєннями та роззброєнням і вироблення спільної позиції на переговорах у рамках міжнародних форумів, де розглядаються згадані питання.

Хоча порозуміння є передумовою спільних дій, його нікому не можна накинути. Неминуче виникають ситуації, за яких сторонам, незважаючи на консультації, не вдасться через розходження у вимогах і сприйнятті національних інтересів дійти згоди - принаймні, у ближчій перспективі. За таких обставин політичні консультації набувають іще більшої ваги. Вони дозволяють роз'яснити і обговорити розбіжні погляди таким чином, аби уберегти єдність союзників на тлі їхніх спільних цілей та завдань і цілісність структур Альянсу.

Жодну країну не примушують діяти або виносити ухвали проти її волі. Ось чому навіть під час серйозних спорів ні одна держава-учасниця не ставить під сумнів доцільність свого членства в Альянсі. Партнерські зв'язки з іншими країнами теж розвиваються на суто добровільних засадах. А консультаційні механізми, що діють у рамках партнерства, використовуються для розв'язання існуючих проблем.

"Хартія про особливо партнерство між Організацією Північноатлантичного договору та Україною" була підписана у Сінтрі, Португалія, 29 травня 1997 р. Президент України Кучма та глави держав і урядів країн-членів НАТО підписали Хартію у Мадриді в липні 1997 р.

Хартія, що ґрунтується на принципах, які поділяють обидві сторони, покликана сприяти зміцненню співпраці та дійового партнерства між НАТО й Україною. Вона істотно просуне вперед відносини між НАТО й Україною. В рамках цього процесу Генеральний секретар НАТО Солана і міністр закордонних справ України Удовенко відкрили у Києві 7 травня 1997р. Центр інформації та документації НАТО. Зараз реалізуються нові спільні програми. Для нагляду за розвитком стосунків створено Комісію НАТО-Україна. Комісія збиратиметься па засідання принаймні двічі па рік, щоб проаналізувати результати проведеної робити.

Хартія між НАТО й Україною відкриває нові можливості для змістовної співпраці та консультацій з питань політики і безпеки

Хартія офіційно визнає важливість незалежної, стабільної і демократичної України для розвитку усієї Європи.

Україна стала важливим суб'єктом європейської безпеки. Українські солдати несуть службу разом із військами країн НАТО в рамках міжнародного контингенту в Боснії, покликаного утвердити тривалий мир у цьому неспокійному регіоні.

Хартія закладає основу для співпраці та консультацій - в межах семінарів, робочих груп та інших спільних програм - у таких сферах, як цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій, готовність до катастроф, відносини між цивільними і військовими та демократичний контроль над збройними силами.

Співпраця охоплює і такі питання, як оборонне планування, складання бюджету, політика, стратегія, концепції національної безпеки, оборонна конверсія, підготовка військових кадрів і військові навчання.

Вивчаються можливості співпраці в інших сферах. Йдеться про військову співпрацю і взаємодію; економічні аспекти; питання науки і технології; проблеми екологічної, зокрема і ядерної, безпеки; наукові й дослідно-конструкторські розробки в аерокосмічній галузі: координацію роботи цивільних і військових служб управління повітряним рухом.

Засновується військова місія зв'язку. що стане складовою частиною представництва при НАТО в Брюсселі.

Центр інформації та документації НАТО - перший осередок подібного плану в Центральній і Східній Європі - було відкрито у Києві 7 травня 1997 р.

Військо́вий коміте́т НАТО — військовий орган НАТО найвищої інстанції. Також він основним органом військової консультативно-дорадчої допомоги для цивільних керівних органів НАТО — Північноатлантичної ради та Групи ядерного планування. Загальне політичне керівництво Військовим комітетом здійснює Північноатлантична рада і, за потреби, Комітет з оборонної політики та планування НАТО та Група ядерного планування НАТО.

Військовий комітет (ВК) разом з Північноатлантичною радою є найстарішими постійнодіючими органами Альянсу — обидва були сформовані менше ніж через рік після підписання Північноатлантичного договору. Північноатлантична рада, перш ніж ухвалити рішення про участь НАТО в будь-яких військових діях, проводить консультації з Військовим комітетом. Через це ВК вважається найважливішою сполучною ланкою між процесом ухвалення політичних рішень керівництвом Альянсу і військовою структурою блоку, яка їх реалізує. Військовий комітет також грає ключову роль в розробці військової політики і доктрини НАТО в рамках дискусій у Північноатлантичній раді, Групі ядерного планування та інших керівних органах.

Рекомендації з військових питань, які надає військовий комітет включають:

•          вироблені на основі консенсусу рекомендації щодо військової політики і стратегії для Північноатлантичної ради;
•          консультації Північноатлантичної ради з питань санкціонування військових дій;
•          рекомендації іншим керівним політичним органам НАТО щодо заходів, необхідних для забезпечення колективної оборони країн-членів НАТО, а також необхідних для реалізації рішень, пов'язаних з операціями та місіями НАТО.

Таким чином, Військовий комітет є невід'ємною частиною процесу ухвалення рішень в Альянсі. Під час криз, міжнародної напруженості або воєнного конфлікту, а також при проведенні НАТО військових операцій, наприклад як це було у Афганістані та Косово, комітет консультує Північноатлантичну раду з питань воєнно-політичної обстановки, а також надає рекомендації щодо застосування військової сили, виконання планів дій з врахуванням її особливостей та розробки необхідних правил і принципів застосування сили.

Із 1995 до 2004 року під проводом НАТО здійснювалася операція з підтримання миру в Боснії і Герцеговині, що допомагала гарантувати безпеку та сприяла відновленню країни після війни 1992— 1995 років. Боснія та Герцеговина стала ареною, на якій НАТО багато що робила вперше, і рішення, прийняті Альянсом у відповідь на події у цій країні, допомогли формувати еволюцію Альянсу та розвивати його можливості зі встановлення і підтримання миру. У серпні — вересні 1995 року НАТО провела повітряну операцію в Боснії та Герцеговині, яка допомогла припинити Боснійську війну, а потім відповідно до Дейтонської мирної угоди очолила операцію з підтримання миру, яка тривала дев'ять років — з грудня 1994 року по грудень 2004 року. Хоча у грудні 2004 року НАТО передала відповідальність за повсякденну безпеку в Боснії та Герцеговині Європейському Союзу, Альянс продовжує утримувати скорочений військовий штаб в Сараєві для надання допомоги у здійсненні оборонної реформи в Боснії та Герцеговині і у підготовці країни до участі в програмі «Партнерство заради миру». З червня 1999 року НАТО очолила операцію зі встановлення миру в Косові на підтримку широких міжнародних зусиль з розбудови миру і стабільності в цій спірній югославській провінції. Операція сил НАТО «Союзна сила» в період з 24 березня по 10 червня 1999 року стала завершальнім етапом Косовської війни. Після завершення 78-денної повітряної кампанії в Косові були розгорнуті міжнародні миротворчі сили під керівництвом НАТО КФОР. Ця кампанія, яка була другою військовою кампанією НАТО, почалася після більше ніж року ведення воєнних дій у провінції і провалу міжнародних зусиль врегулювати конфлікт дипломатичними засобами. Після проголошення Косовим своєї незалежності в лютому 2008 року НАТО погодилася зберегти свою присутність на основі Резолюції 1244 Ради Безпеки ООН. У червні 2008 року Альянс вирішив взяти на себе нагляд за розформуванням Корпусу захисту Косова та допомогти створити професійні багатоетнічні Сили безпеки Косова. Відповідаючи на запит уряду Північної Македонії, з серпня 2001 року до березня 2003 року НАТО здійснила у цій країні три послідовні операції: «Есеншіел харвест», яка дозволила роззброїти групи етнічних албанців, що діяли на території Північної Македонії; «Ембер фокс» забезпечила захист міжнародних спостерігачів, що здійснювали нагляд за виконанням мирного плану; «Елайд хармоні» з надання консультантів на допомогу уряду в питаннях забезпечення стабільності на всій території Північної Македонії. Ці операції у Північній Македонії продемонстрували тісну співпрацю між НАТО, ЄС та ОБСЄ. Згодом, 27 березня 2020 країна стала 30-м членом альянсу. 4 жовтня 2001 року, після того, як було визначено, що терористичні напади 11 вересня на Нью- Йорк і Вашингтон були здійснені з-за кордону, НАТО ухвалила пакет з восьми заходів, спрямованих на підтримку США. За запитом США вона розпочала першу в своїй історії операцію з боротьби з тероризмом «Ігл есіст» — сім літаків АВАКС НАТО брали участь у патрулюванні повітряного простору Сполучених Штатів. Операція тривала з середини жовтня 2001 року до середини травня 2002 року. Було залучено 830 членів екіпажів із 13 країн НАТО, які здійснили понад 360 літако-вильотів. Вперше в історії Альянсу його військові сили і засоби були застосовані на підтримку операції, що проводилася відповідно до вимог статті 5 Північноатлантичного договору. Операції НАТО не обмежуються лише зонами конфліктів. Після терористичних актів 11 вересня 2001 року Альянс розпочав вживати заходів для протидії загрозі міжнародного тероризму. Операція «Активні зусилля», започаткована у жовтні 2001 року під проводом ОВМС НАТО має на меті виявлення та стримування терористичної діяльності в Середземному морі. Із квітня 2003 року сили НАТО систематично здійснюють висадки на підозрілі судна за згодою капітанів кораблів і країн прапора відповідно до міжнародного морського законодавства. Загалом, операція виявилася ефективним засобом як охорони стратегічного морського району, так і боротьби з тероризмом у відкритому морі. Із жовтня до грудня 2008 року НАТО розпочала операцію «Елайд провайдер», яка передбачала здійснення заходів боротьби з піратством біля узбережжя Сомалі. У відповідь на запит Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна військово-морські підрозділи НАТО супроводжували судна, які здійснювали рейси для Всесвітньої продовольчої програми ООН через небезпечні райони Аденської затоки. З березня до серпня 2009 року Альянс провів ще одну операцію з боротьби з піратством «Елайд протектор», метою якої було зміцнення безпеки морських торговельних маршрутів і міжнародної навігації поблизу берегів Африканського Рогу. Сили НАТО виконували завдання зі спостереження та забезпечення захисту для стримування й придушення піратства і озброєного грабежу, що загрожує морським шляхам сполучення і економічним інтересам. Поточна операція «Океанський щит», яка ґрунтується на досвіді попередніх операцій НАТО з боротьби з піратством, зокрема «Елайд провайдер» та «Елайд протектор», має на меті вжиття заходів з боротьби з морським піратством біля узбережжя Африканського Рогу. Північноатлантична рада ухвалила проведення цієї операції 17 серпня 2009 року. За запитом регіональних країн у рамках операції також пропонується допомога в розвитку власних можливостей боротьби з піратством. На Стамбульському саміті НАТО в червні 2004 року союзники по НАТО дійшли згоди взяти участь у міжнародній діяльності, спрямованій на надання допомоги Іраку в формуванні боєспроможних і підзвітних демократичним структурам сил безпеки. Результатом цього стало утворення Тренувальної місії НАТО у Республіці Ірак. У рамках місії здійснюється підготовка, консультування і наставництво. У наданні допомоги в проведенні підготовки в Іраку або поза його межами беруть участь усі країни-члени НАТО допомагаючи фінансово або безоплатно передаючи техніку і обладнання. Після початку громадянської війни в Лівії, Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 1970, якою запровадила ембарго на постачання зброї, заморозила особисті активи лівійських лідерів і ввела заборону на переміщення представників вищого керівництва. Оскільки напруга не послабилася, 17 березня 2011 року було ухвалено Резолюцію 1973, яка, серед іншого, надала право країнам-членам та регіональним організаціям вжити усіх необхідних заходів для захисту цивільного населення Лівії і запровадити зону, заборонену для польотів. 24 березня НАТО вирішила запровадити зону, заборонену для польотів, а з 27 березня Альянс взяв на себе відповідальність за реалізацію усіх аспектів Резолюції № 1973, щоб захистити цивільне населення та райони, яким загрожував напад з боку режиму Каддафі. Північноатлантичний альянс надає підтримку Африканському союзу у виконанні його миротворчих завдань на Африканському континенті. З червня 2007 року НАТО сприяла Африканському Союзу у рамках його місії у Сомалі (AMISOM), допомагаючи переправляти повітрям миротворців. Допомога AMISOM з боку НАТО збіглася у часі зі схожою операцією з надання підтримки миротворчій місії Африканського Союзу у Судані. Із червня 2005 до грудня 2007 року НАТО забезпечувала транспортування повітрям близько 37 тисяч військовослужбовців у складі AMISOM, а також підготувала понад 250 представників AMISOM. Операція НАТО в Афганістані є найзначнішою з усіх, що до теперішнього часу виконувалися Альянсом. Сформовані відповідно до мандата ООН у 2001 році, Міжнародні сили сприяння безпеці діють під керівництвом НАТО з серпня 2003 року. На усій території Афганістану в складі МССБ діють майже 130 тисяч військовослужбовців із 48 різних країн. Їхнє завдання — допомагати центральному уряду Афганістану зміцнювати свою владу в усіх районах країни та утворювати умови для відповідного функціонування демократичних інститутів і встановлення верховенства права. Одна з найважливіших складових цього завдання — утворення професійних Афганських національних сил безпеки. Практично з нуля за період з 2003 року чисельність збройних сил Афганістану майже до 164 тисяч військовослужбовців. Вона почала брати на себе керівництво більшістю операцій. Крім проведення операцій з гарантування безпеки і розбудови афганської армії та поліції, МССБ також безпосередньо сприяють розвитку і відновленню Афганістану — 28 Груп відновлення провінцій залучені до визначення потреб у відновлювальних роботах і допомагають гуманітарній діяльності в усій країні.

Короткотривалим, але якісним був Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС). Він був укладений у 1951 р. за участю США, Австралії, Нової Зеландії. Формально союз проіснував до 1977 р. (у 1955-1977 рр. – у рамках договору СЕАТО). Створенню АНЗЮС передувало укладення двосторонніх договорів між державами регіону, а саме у 1943 році було підписано окремо договір між Австралією та Новою Зеландією, який базувався на співробітництві обох країн в контексті оборони проти Японії, цей договір отримав назву АНЗАК. Причини створення АНЗЮС: Австралія завжди відчувала загрозу з боку Японії, тому ще в період Другої Світової війни мала на меті вступити у відносини з державою яка могла б виступити в ролі захисника, тому в контексті цього Австралія почала налагоджувати відносини з Радянським Союзом. Як відомо, Японія вийшла розгромленою після війни і тому потреба Австралії у відносинах с СРСР звелася до нуля. Але якраз в цей момент Сполучені Штати почали активну діяльність в цьому регіоні, гарантуючи безпеку в перспективі відновлення могутності Японії. Тому в цій ситуації Австралії не було чого втрачати, адже для неї важливим був захист від Японії, а від кого він буде відходити від СРСР чи від США, не мало принципового значення. Відповідною аналогічною була і позиція Нової Зеландії, адже можливість запобігання подальшого нав’язування Японією свого впливу на ці країни, можна було б реалізували лише за умови створення міцного блоку з регіональних лідерів та потужної держави на всій міжнародній арені. Зовнішнє середовище в якому проходило створення Тихоокеанського пакту безпеки, сприяло даному союзу: 1949 році було створено НАТО, що невпинно укріплювало свої позиції в світі, в Азії СРСР та Великобританія визнавши КНР, встановили з Китайською Народною Республікою дипломатичні відносини, червні 1950 року розпочинається війна в Кореї, а отже діяльність Організації Об’єднаних Націй переноситься на цей регіон. В контексті цього Австралія і Нова Зеландія хотіли, за допомогою безпекового пакту з США відокремити себе від можливого втягування їх у Корейську війну. Для Сполучених Штатів Америки дане об’єднання, по–перше, дозволило мати союзників у Тихоокеанському регіоні, по–друге, забороною вступу Великобританії до цього союзу, США відсунули її від намагання в подальшому встановити свій британський вплив на цей регіон.

Забезпечення національної безпеки багатьох держав світу нерозривно пов'язане з необхідністю ліквідації загрози збройних соціальних конфліктів. Історія та сучасність свідчать, що неконтрольоване загострення соціальних протиріч, набуття ними крайніх форм збройного насильства може мати наслідком розпад держав, знищення й дискримінацію людей. Сучасні конфлікти залишаються одним з основних чинників внутрішньополітичної та міжнародної нестабільності, досить часто відрізняються складністю й тривалістю процесу врегулювання й навіть після досягнення домовленостей про припинення збройної боротьби нерідко згодом відбуваються спалахи насильства. Спільною ознакою як воєнно-політичного конфлікту, так і збройного конфлікту, є збройна боротьба, що відіграє роль основного засобу розв'язання політичних протиріч. Важливим інструментом запобігання воєнно-політичних конфліктів є превентивна дипломатія. Основними напрямами роботи під час воєнних конфліктів є миротворчість, підтримання миру, примушення до миру та будівництво миру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. https://studies.in.ua/geopolitika/1288-svtoviy-poltichniy-proces-ta-sistema-mzhnarodnih-vdnosin.html
2. https://web.posibnyky.vntu.edu.ua/fmib/13vashenko_politologiya_dlya_vchitelya/6..htm
3. Ситник Г.П. Воєнно-політичні конфлікти та міжнародна безпека: курс лекцій, 2023
4. https://smc.naiau.kiev.ua/pro-oon.html
5. https://mepr.gov.ua/diyalnist/mizhnarodna-diyalnist/spivrobitnytstvo-z-mizhnarodnymy-organizatsiyamy/programa-oon-z-navkolyshnogo-seredovyshha-yunep/
6. https://vienna.mfa.gov.ua/ustanovi-oon-u-vidni/2722-unz-oon
7. https://dspace.univd.edu.ua/server/api/core/bitstreams/2ba68db8-d885-4bb1-954e-07d37f39cf18/content
8. https://ir.lib.vntu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/29850/%D0%A1%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%B02.pdf?sequence=1&isAllowed=y
9. АНЗЮС – Тихоокеанський пакт безпеки: причини створення, обґрунтування фази занепаду, сучасний стан союзу / В. М. Вашкевич, Є. О. Шевченко // Гілея: науковий вісник. - 2014. - Вип. 83. - С. 417-419. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2014_83_111