Реквієм до річниці катастрофи у Чорнобилі “Вирвані з коренем”

Реквієм до річниці катастрофи у Чорнобилі “Вирвані з коренем”

 

Мета: розширити знання учнів про трагедію віку – вибух на ЧАЕС; розвивати в учнів потребу будувати, створювати, відроджувати заради України; виховувати почуття сприймання чужого болю як свого, загальнонародного горя – як особистого, почуття любові до людини, до землі, до держави; виховувати  почуття поваги і пам’яті до трагічних сторінок України.

 

Обладнання: проектор, комп’ютер, живі квіти; декорації

 

Хід заходу:

Звучить лірична мелодія

Ведуча 1: Війнуло весняною свіжістю,

Теплом квітневих днів,

Чиє ж це серце

Повне любові і ніжності

Вже не заб’ється сотні років?

 

Ведуча 2: І вся природа прокидається,

І пісня лине знов і знов.

Все оживає, соком наливається,

І в душах квітне та любов.

 

Танець дівчат «Прихід весни» переривається вибухом. Дівчина в червоному виконує танець вогню.  Дівчата покриваються чорними платками. На фоні вибуху текст за кадром:

 

«Міра жаху для нас – війна. Чорнобиль – страшніше. Це війна з незримим ворогом. Війна без стрілянини і пуль.»

 

Відео – квітнева ніч, природа, світанок, демонстрація, пожежа на реакторі

 

 

Ведуча 3: Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою і найтеплішою. І не сповіщала про біду. Навпаки, всім жителям містечка атомників ще звечора, під вихідний, жадалося отримати від природи хорошу погоду. Проте в ту саму ніч з 25 на 26 квітня відлік часу став уже не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на хвилини і секунди. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над 4-м реактором Чорнобильської атомної станції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

Ведуча 4: Щоб оцінити масштаби радіоактивного виділення, нагадаємо, що атомна бомба, скинута на Хіросіму, важила 4,5 тонни. Реактор 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС викинув в атмосферу 50 тонн випаруваного палива (тобто 10 хіросимських бомб, а на додаток 70 тонн палива і близько 700 тонн радіоактивного реакторного графіту, що осів в районі аварії).

 

Ведуча 1: На сьогоднішній день два з половиною мільйони людей проживає в забрудненій зоні, з них вісімсот тисяч дітей. Смерть 35 тисяч людей пов’язана з аварією на ЧАЕС. Наслідки вибуху 4-го реактора Чорнобильської атомної сколихнула весь світ. В результаті аварії стався величезний викид радіоактивних ізотопів з активної зони реактора, які радіоактивною хмарою перенеслися на великі відстані.

 

Ведуча 2: Щодня в Україні починають хворіти на рак 500 осіб. 76 міст і сіл потрапили в зону відселення, а тисяча гектарів землі стали непридатними для сільськогосподарського використання. 8 млн 400 тис. мешканців України, Білорусії, Росії піддалися радіоактивному опроміненню. Дітям, які народилися в ту ніч, уже виповнилося 28 років. Вони – живий хронометр техногенної катастрофи. В життя мільйонів людей увійшли слова радіація, зона, ліквідатор, відселення.

 

Виходить з двох сторін Мати з Дитиною

Мати: Дитино моя!

Ромашка цвіте – не доторкнись.

Трава буяє – не доторкнись.

У бджіл на крильцях доза смертельна. Не доторкнись!

 

Дитина: Пречиста Маріє!

Чого твоє серце не вміщують груди.

Неначе в нім плачуть і стогнуть всі люди.

Чого твоє серце так полум’яніє,

Що кров’ю стікає і сказати не сміє?

 

Мати: Благаю: відверни незриме,

Невідворотне і страшне:

На цих приречених низинах

Ніхто не сіє і не жне.

Отруєна квітка сльозою стікає,

Дочасно згорають живі пелюстки

У пеклі земному живеш – не вмираєш,

Благаю, Пречиста, людей захисти!

 

Мати обнімає за плечі дитину. Обоє виходять

 

 

 

Ведуча 3: Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Шашенок, який заступив тієї ночі на зміну. Його, опаленого і опроміненого винесли на руках пожежники і лікарі, він лише встиг простогнати: «Там… Валера…» і втратив свідомість. Більше вона до нього не повернулась. Тіло його вивезли із зони і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія так і не знайшли. Четвертий блок став для нього і могилою, і пам’яттю. Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він, Валерій Ходемчук.

 

Ведуча 4: У ту квітневу ніч начальником чергового пожежного караулу по охороні Чорнобильської АЕС був лейтенант Володимир Правик. Два тижні тому дружина Надія подарувала йому донечку Наталію. Вони зовсім мало побули разом. А потім прийшло 26 квітня.

Надя викупала Наталочку, нагодувала і поклала спати. У відчинене вікно вливалися весняні пахощі лісу й поля, гомін міста. Був вечір напередодні вихідного дня. Надя думала про те, що вони з Правиком поїдуть у Чорнобиль до мами Наталії, допоможуть копати город, садити картоплю. Було радісно і спокійно. Чи могла вона знати, хіба міг подумати він, що через кілька годин станеться лихо і Володя перший кинеться у вогонь. Стоятиме до кінця, як боєць, над страшним жерлом реактора, щоб потім чесно людям в очі дивитись.

 

Музика гучніше звучить

 

Ведуча 1: Пізніше, коли по їх життю пройшла чорнобильська смуга, журналістка Галина Ковтун випустила книгу «Я писатиму тобі щодня». В ній вміщено 800 листів, які написав Володя за 4 роки і 4 місяці до своєї коханої дружини Надії.

 

Учень – пожежник: (до дівчини) Дорога моя, мила Надійко! Ми знайшли свою долю: так і повинно було статися. І нашим дітям ми колись розкажемо, як у блакитній нашій юності і зустрілися ми для щастя і життя. Адже все наше щастя – це боротьба за те, щоб більше було добра, справедливості, чесності. Для нас і дітей наших.

Ведуча 2: Зустрілися вони з Надею у Москві в клініці. Володя тримався дуже мужньо і все просив її: «Ти вже йди. Там же донька. Вона плаче. А я невдовзі повернуся. Я тобі обіцяю». Він буквально випроваджував її. Він знав, що й сам уже став пошкодженим «реактором», який випромінює рентгени.

 

Ведуча 3. Згодом він став змінюватись. Опіки виходили назовні. Пластами відходила слизова оболонка. Колір шкіри – синій, червоний, сіро-бурий. Цього неможливо розповісти! Він засихав, танув…

 

Музика затихла

Ведуча 4: 11 травня Володі не стало. А до цього він написав свій останній лист коханій дружині і донечці Наталії.

 

Дівчина в ролі Наталії виймає лист і читає, музика відновлюється

 

Дівчина: «Здрастуйте, мої дорогі, хороші, Надійко і Наталочко! З великим привітом до вас ваш курортник і ледар. А все тому, що ухиляюсь від виховання нашої крихітки. Живу добре. Поселили нас у клініці для огляду, як ви знаєте. Тут всі, хто був там. Так що мені весело, адже мій караул весь при мені. Надійко, ти читаєш мого листа і плачеш. Не треба, витри слізки, все обійшлося добре, ми ще проживемо сто літ. І донечка наша ненаглядна тебе переросте разів у три. Я за вами дуже скучив. Заплющую очі – бачу Надію з Наталею Володимирівною. А ви мене не впізнаєте, коли приїду. Почав відпускати бороду і вуса. Зараз зі мною мама, примчала відразу. Я почуваюсь добре. Не хвилюйтесь. Чекайте з перемогою. Надійко, бережи нашу Наталку. Міцно обнімаю, цілую. Твій навіки Володя. 9 травня 1986 року.»

 

Ведуча 1:Поховали Володимира Правика у Москві з усіма воїнськими почестями, як героя. І Надя з донечкою поклали два букетики тюльпанів. Його Золоту Зірку вручили матері – Наталії Іванівні. А листи… Їх привезла Надя з Прип’яті, коли їй дозволили там побувати. Вони зберігають тепло їхнього дому, іще гарячий слід останніх подій.

 

Ведуча 2: Як потім було встановлено комісією, 23-річний Правик вибрав найбільш правильне рішення – направив свій загін з 14 чоловік на дах машинного залу площею 500 кв. м. Адже тут знаходились усі турбіни, через нього йшли численні кабелі високовольтної лінії, які від вогню могли б перетворитися на бікфордів шнур.

 

Ведуча 3: Незабаром прибуло підкріплення з міста Прип’ять на чолі з лейтенантом Віктором Кібенком. Вступивши у вируюче полум’я, пожежники в ту ніч не шкодуючи ні сил, ні самого життя виконали присягу на вірність народу України. Через 2 тижні після аварії Віктор Кібенок помер у московській лікарні, так і не побачивши народженого вже після трагедії молодою дружиною первістка.

 

Сценка  «У лікарні»

 

Чому небо сьогодні так низько?

 

Чому сонце сьогодні так близько,

 

Чому тіло пекучим вогнем?

 

Чому дотик як гострим мечем?

 

Чому у горлі болить?

 

Скажіть, лікарю: я буду жить?

 

Двісті років тобі жить.

 

А чому в мене все так болить?

 

Це не страшно, все стерпиш, козак.

 

Сам ховає сльозу у кулак.

 

Моя мама до мене прийшла?

 

Та хіба хоч на мить відійшла?!

 

Чуєш!!! – мати всім серцем кричить…

 

Мамо, мамо, мене пригорни,

 

Як в дитинстві ти поряд засни,

 

Заспівай колискову мені…

 

І заснув в непробудному сні.

 

Відливали водою її

 

Відривали з бідою її.

 

Говорили утішні слова.

 

Поряд в чорнім ридала вона…

 

У дворі, де зростав її син

 

Зараз пишно зростає полин.

 

Зупинись, як землі чуєш стогін.

 

То Чорнобильська плаче Мадонна.

 

Дві дівчини в чорному одязі йдуть назустріч одна одній із запаленими свічками

 

Мадонна 1: Чи знаєш ти, світе, як сиво ридає полин.

 

Як тяжко, як тужно моєму народу болить!

 

Дивиться на свічку:

 

Свічка поминальна – свічка сумна. Ти нагадуєш про скорботу, про відданість, про мужність. Хай твій вогонь буде шаною тим, хто загинув в цей день 32 роки тому.

 

Мадонна 2: Безумство хоробрих – життя за життя.

 

Щоб тільки лишилися мати й дитя.

 

А дума людська пам’ятатиме Вас.

 

А пам’ять людська повертатиме Вас.

 

Безумство хоробрих – де вічність і мить.

 

Де згасли для Вас і життя, і блакить.

 

Де зір наш потьмарить скорбота земна.

 

Де всім, як набат – імена… імена…

 

Мадонни називають імена героїв, а їх фото з’являються на екрані

 

Мадонна 1: Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Правик.

 

Мадонна 2: Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Кібенок.

 

Мадонна 1: Сержант Микола Ващук.

 

Мадонна 2: Старший сержант Василь Ігнатенко.

 

Мадонна 1: Старший сержант Микола Титенок.

 

Мадонна 2: Сержант Володимир Тищура.

 

Просимо вшанувати їх хвилиною мовчання

 

 

 

2. герої чорнобиля from Natali Bratko

Хвилина мовчання

 

Мадонна 1: Журбо моя!

 

Зажуре!

 

Ти сива, сиза, біла!

 

Ти чорний біль!

 

Чорнобиль!

 

Ти у моїй крові!

 

Мадонна 2: (Дивиться на свічку)Свічка поминальна – ти свічка Надії. Надії на спокійне життя в кожному домі, надії на те, що Чорнобиль ніколи не повториться, надії, що імена героїв пам’ятатимуть вічно.

 

Вед.32 роки  після аварії – спустошені міста,  села залишаються незаселеними. Жити на цій території не можна буде іще через 300-400 років. А для України час ніби розділився на дві частини: до 26 квітня 1986 року і після нього. Цим частинам часу в народі вже дано назву «два кольори час».

 

Ведуча 4: Зруйновані села,  ні людського голосу, ні скрипу воза, що їде, ні голосу худоби у хліву. Не приведи, Господи, комусь іще пережити таке, коли прямо на очах твоїх руйнується роками налагоджене життя.

 

Ведуча 1: А скільки людей вивезли від обжитих ними місць, відірвавши від коренів, що єднали їх з рідною землею. Деяких вже похилого віку людей, відселених після аварії, тягне назад: тільки там відомими стежками повертаються вони до покинутого дому. Там, їм гірко і страшно жити, вирощувати на забрудненій землі картоплю, тримати домашню худобу, але ці люди, названі в народі самоселами, ще більше бояться бути вигнаними звідси. Це дуже боляче – жити в батьківській хаті за колючим дротом і бачити, як спустошується, поступово вмирає твоя найрідніша Батьківщина. Але ще важче знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити.

 

 

 

 

 

 

 

 

Презентація зруйновного Чорнобиля під пісню «Чорнобильські хати»

 

 

 

Виходять 4 учнів у джинсах і білих футболках із  знаком «Радіація» на грудях

 

Учень 1: Зона.

 

На всій планеті ти одна.

 

На сотні літ приречена, приречена,

 

Тут совість кожного тобою опромінена,

 

Тобою біографія омріяна.

 

Учень 2: Ти ніби свіже унаочнення біди.

 

Чи ж коли-небудь цвістимуть сади?

 

Терпіть і ждать. Така тепер судьба.

 

Терпи і жди. Триває наша боротьба.

 

Учень 3: А в тім селі – ні голосу, ні звуку,

 

І вікна випромінюють розпуку,

 

І двері навхрест дошками забиті,

 

І журавлі криничні сумовиті,

 

Учень 4:  І тихий сад біля старої школи,

 

І дітям в ній не вчитися ніколи.

 

Навколо пустка і печаль біблійна,

 

Навколо смерть, незрима і повільна,

 

Зело і квіти стронцій роз’їдає,

 

І час посипає пісками

 

На полі, що шуміло колосками.

 

Учень 5: В зеленім лісі я була царівна,

 

В зеленім лісі я була жива…

 

Рудим став ліс, рудими стали тіні.

 

Рудою стала крона і трава.

 

Іржавий ліс. Пустеля. Мертва зона.

 

Апокаліпсис? Марсіанський краєвид?

 

Табличка: «Дихать і ходити заборонено!»

 

І незбагненне: «Не торкатися трави!»

 

Літературно-музична композиція

 

Ведуча 2. Чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами славиться чорнобильська земля, та тільки до жахливої позначки, до радіаційної межі, проорані квітневої ночі 1986-го. Звідтоді ця земля стала називатися зоною. Тим страшним словом, що жило у фантастичному творі братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі», де головними героями стали сталкери. Для сучасної молоді слово «сталкер» асоціюється з комп’ютерною грою. Слово «зона» перейшло в нашу реальність, означаючи скалічену, непридатну до життя місцевість.

 

Звучить музика «Сталкер”, на сцені лежать дитячі іграшки, гітара, щоденник, меню їдальні, поламані меблі, пляшки, сміття. Заходять сталкери. У них у руках ліхтарі, вони в комуфляжній формі, банданах, берцах, із рюкзаками. Сталкери все з подивом роздивляються, торкаються до всього обережно, вивчають середовище

 

Сталкер 1: Хлопці, а вам це не моторошно, все ж таки зона відчудження… Радіація, все захаращене і забруднене, немає живого пульсу – дух порожнечі мені не дає спокою.

 

Сталкер 2: О, вже починається… Якщо вирішили йти і побути крутими сталкерами ХХІ століття, хоч декілька годин, то треба дотримуватись свого слова. Ти ж сама хотіла відчувати трохи ризику, трохи адреналіну, а тепер до мами захотіла?

 

Сталкер 3: Звісно, дивитися фільми жахів про сталкерів і зону, лежачи на дивані, легше, ніж самому йти в пекло. Ого, хлопці, на лічильнику Гейгера 300 мкрорентген. Убойна сила!

 

Сталкер 4: Ой, погляньте, вже починається те, про що нас попереджали охоронці на шлакбаумі… Якісь фантоми чи химери… Мені страшно.

 

Звучить музика “Сталкер”.. Н екрані з’являються назви міст, які постраждали від аварії: Народичі-Стечанка, Ємільчино-Кливини, Прип’ять-Чорнобиль, Теремці-Новошепельці, «Територія зони відчудження. В’їзд тільки з дозволу адміністрації 30 км.» Знак атомної енергії

 

Сталкер 1:Я, звісно, багато читала про зону відчуження, про порожні будинки, заводи, школи і лікарні. Але такого побачити не очікувала. Мертве місто, майже цвинтар. Місто-фантом.

 

Сталкер 2: Погляньте, а ось забута гітара (піднімає і проводить по струнам). Розстроєна гітара… Мародери, напевне, злякалися брати через радіацію, чи, можливо, мистецтво в таких не в ціні? Хоча соснами звідси краденими під Новий рік торгувати на ринках не гребують.

 

Сталкер 3: Слухайте, це, напевне, була школа. Дивіться, на стіні надряпано: «Оля+Вітя=Любов, 1986 рік». Цікаво, а що стало з цими Олею і Вітею, їм мабуть, вже не менше 40 років?

 

Сталкер 4: А ось валяється,… ,  щоденник! (Піднімає і гортає) Географія – 5, фізика – 4, поведінка – незадовільна… Напевне, щоденник хлопця. А ось і запис класного керівника: «У п’ятницю, 27 квітня о 17.30 відбудуться батьківські збори». Так, цим зборам не судилося пройти.

 

Сталкер 1: Таке враження, що тут був дитячий садок чи перший клас. Скільки забутих іграшок, ведмедик без вуха, у мене був колись такий самий… (Роздивляється і декламує:

 

Уронили мишку н пол,

 

Оторвали мишку лапу,

 

Все равно его не брошу,

 

Потому что он хороший.

 

Я читала цей віршик напам’ять, стоячи на дитячому стільчику. Сумно. Де зараз ці вже дорослі дітки? Неймовірно, життя 28-річної давності ніби оживає.

 

Звучить музика «Пусть бегуть неуклюже». Вбігають двоє діточок. У дівчинки в руках лялька, а у хлопчика автомат

 

Дівчинка: Ой, Петрику, а ти будеш зі мною гратися, а не з Галею?

 

Петрик: Угу, я ж обіцяв. А ти, Марусю, будеш зі мною гратись у війнушку?

 

Дівчинка: Ні, я не люблю у війнушку, я люблю в дочки-матері.

 

Петрик: Маруся, давай тоді гратися в козаків-розбійників.

 

Дівчинка: Не по-твоєму і не по-моєму. Давай гратися в назви міст. Дивись, я кажу «Чорнобиль», а ти кажеш – «Ленінград», я кажу – «Донецьк», а ти «Київ».

 

Петрик: Ні, це нудно. А пішли в садок до бабусі Валі і нарвемо на городі щавлю.

 

Маруся. Пішли. (Беруться за руки і йдуть. )

 

Сталкер 2: Знову фантоми, як живі… Це привиди минулого життя.

 

Сталкер 3: Так, це зона відчуження живе своїм життям і минулими спогадами.

 

Сталкер 4: (Звучить кінський тупіт). Ой, дивіться. Це ж дикі коні, про яких я читала в журналі. Вони розбіглися після аварії по зоні, бо людям було не до них, і тепер живуть, як справжні мустанги, бояться і не підпускають до себе людей, ховаються в траві зростом у людину. Їх вже ніколи не приручити. Ой, знову починається видіння…

 

Музика, виходить бабуся з клюкою

 

Бабуся: Доброго дня, онучки, як ви сюди потрапили?

 

Сталкер 1: (злякано) А ви хіба жива, а не тінь зони?

 

Бабуся:Жива-прежива. Живу вже тут 85 років. Спочатку після чорнобильської пожежі, як всі евакуйовані, виїхала, а потім повернулася. У мене ж тут чоловік похований, батьки. Тут все моє: земля, хата, вода, небо, навіть повітря моє рідне. Не можу я без цього.

 

Сталкер 2: Ви, напевно, самоселка?

 

Бабуся:Так. Онучки мої, хочете молочка? (Розв’язує вузлик і дістає пляшку з молоком).  У мене є корівка. (Сталкери відмовляються).  Не хочете, шкода. Добре піду я.

 

Сталкер 3: Та невже ви не хочете до своїх дітей та онуків у місто?

 

Бабуся: Мої корені тут, хоча вони вирвані… Тут я народилася, тут я помру. До побачення. (Задумалася. Звучить сумна музика).

 

Сталкер 4: Якби мені хтось це розповів, я б не повірив…

 

Сталкер 1: Скільки цікавого відкривається… Скільки килимів, кришталю, скільки всякого добра залишили люди тут, а колись за нього, мені бабуся розповідала, в черзі стояли, ще й билися. Все виявилось непотрібним і знеціненим мотлохом, як гроші Робінзона Крузо не безлюдному острові.

 

Сталкер 2:Та й місто для нас, молоді ХХІ століття, дуже дивне: вулиці з радянськими назвами, транспаранти та гасла із закликами до комунізму.

 

Сталкер 3: Ой, подивіться, прилетів лелека. Він повернувся на рідну землю, і це не епілог, а початок нового життя.

 

Танець лелек під пісню «Чорнобильські лелеки»

 

Звучить весела мелодія. Лунають дзвони.)

 

Учень 1: Ми  – атомні заручники прогресу,

 

Вже в нас нема ні лісу, ні небес,

 

Так і живем од стресу і до стресу,

 

Абетку смерті маємо АЕС.

 

Учень 2: Бог розписав нам ролі,

 

Та грати мусимо самі.

 

Усе робити треба нам на совість,

 

Вона ж глас Божий у тобі й мені.

 

Учень 3:Народе мій! Чуєш, озвись,

 

Чи знаєш ти, яке то слово, «зона»?

 

О лихо, змилуйся та схаменись,

 

Подай хоч крапельку нам всім озону.

 

Сталкер 1: Хай ожива вода Дніпрова,

 

Правічні височать дуби,

 

І хай полин, трава-чорнобиль,

 

Не стане більше іменем біди.

 

Сталкер 2:Два кольори мої, два кольори,

 

То не любов і не журба, як в давній пісні,

 

Свої Чорнобиль має кольори:

 

Весна і сонце – до, і горе – після.

 

Сталкер 3: Колючим терном поросли несходжені стежки,

 

Та знову до своїх осель вернулись пташки.

 

Сталкер 4: І мертві, і живі, і ненароджені,

 

Не повторіть Чорнобиль в Україні

 

І Фукусіму у Японії.

 

Всі: Є меже у печалі, але немає її у тривоги».

 

Ангел Великий: Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

Ангел 1: Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости.

Ангел 2: Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки й щедроти

Ти на люд наш зверни.

Ангел Великий: Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світу, щастя,

Дай, Боже, народу

І многая, многая літа.