Шляхами Кобзаря: подорож до Шевченкового краю

Шляхами Кобзаря:

Подорож до Шевченкового краю

Мета уроку:

навчальна: поглибити знання старшокласників про життєвий шлях Кобзаря, провести уявну подорож по місцях, у яких перебував   Т.Г.Шевченко,  зупинитись на маловідомих цікавих фактах з його біографії , відзначити річницю з дня народження Т.Г.Шевченка;

розвивальна:  розвивати допитливість учнів, уміння зіставляти і робити висновки;

виховна:  виховувати шанобливе ставлення до надбань культури, любов і повагу до творчості Кобзаря

Тип уроку:  урок - усний журнал з використанням інноваційних комп’ютерних технологій (мультимедіа)

Обладнання:  портрет Т.Г.Шевченка, виставка книг, рушники,

оформлення дошки, диск – презентація теми уроку

 

Хід уроку

Вступне слово вчителя (слайди №1, №2, №3 )

     

Виступи  учнів

Ведучий:   

"Хто б поета хтів збагнути, мусить в край його прибути", - писав великий Ґете. Ця істина не викликає заперечень. А коли йдеться про Тараса Шевченка - і поготів: кожен громадянин України, хоча б раз у житті має відвідати край, який дав нам національного генія і пророка, "те найкраще є село", де він побачив світ.

Ведуча: (слайд № 4 )

Отже, узявши із собою томик "Кобзаря" (обов'язково), вирушаємо з Києва шляхом, що простягнувся вздовж набережної Дніпра в південному напрямі. Цією дорогою їздив і Тарас: у червні 1843 р. як учень Академії мистецтв і в 1859 p., коли востаннє, втретє, був на землі батьків.

Ведучий:

Наш маршрут пролягає через ті самі села та містечка, які колись проїжджав Шевченко. Звичайно, вони невпізнанно змінилися відтоді, та й ми подоро­жуємо не так, як колись: у XIX ст. були поштові станції, де візники міняли коней, а подорожні відпочивали, пили чай, обмінювалися новинами.

Ведуча:  

Шевченко згадував ці мандри в Щоденнику та листах. У його російських повістях чимало назв населених пунктів, де він побував, зупинявся, малював краєвиди.

Учень: (слайди № 5 - 10 )

 

 

 

 Обухів - перше містечко на нашому шляху. Певних даних про перебування тут Шевченка немає, але, безсумнівно, він проїжджав цей населений пункт кілька разів під час обох подорожей.

Озирнімось навкруг - і в душі оживуть Тарасові рядки: "чорніє гай над водою, де ляхи ходили"; "тече вода з-під явора"; "сон-трава при долині в ночі розцвітає"; "пишається над водою червона калина"; "над річкою в чистім полі могила чорніє"; "степи, лани мріють"; "садок вишневий коло хати"; "і на полі жайворонок, соловейко в гаї"; "і верби і тополі"... Щоправда, немає вже вітряків, дівчата не ходять у поле жати, не співають Гриця й Петруся. Але краєвиди правобережної України чарують подорожніх, як і півтора століття тому.

Учениця: (слайди № 11 - 12 )

   

Обухівщина - батьківщина Андрія Малишка (1912-1970), видатного українського поета, який не раз звертався до шевченківської тематики. У його циклі "Пісня Тараса Шевченка" є такі вірші: (слайд №11 портрет А. Малишка)

 

Через грізні твої заповіти,

Через ніченьки небувалі,

Із страждань - виростають квіти

Доброти і печалі.

І садок вечоровий, і добра година

В тишині вечоровій,

І повинута ніжністю Катерина

Йде по хвилі дніпровій.

І серця добротою налиті,

Наче море бездонне,

І Мар'яни твої сумовиті

То кріпацькі мадонни.

Пахне ніжністю березня обрій,

Бродить щастя у слові…

Хліб твій добрий. І гнів твій добрий,

Бо во ім'я любові.

Учениця:                     

                                          Як жаль, я, парость інших літ,

Родивсь в далеку, іншу днину,

Не розділю твій чорний світ,

Собі узявши половину.

Щоб не раділи злі пани

І щоб не сохнути журбою,

Я б поділив тюрму з тобою

На двох. Тюрму і кайдани.

І ніч, посивілу, як льох,

І грім ридань, і день неволі –

На двох. І хліб в твоєму полі –

На двох. І смерть лише на двох.

Та й заплелися б інші дні,

Не в карцерній самотині,

І довше б сонечко світилось,

І, може б, довше серце билось,

Те, що спалилось у вогні!

Володимир Базилевський стверджує: українськість сиділа в Малишкові так, як ядро у шкаралупі горіха. Додамо: і знаходила високі художні вияви у Слові, присвяченому, зокрема, нашому національному генію.

  Учень: (слайд № 13 )

Кагарлик. Назву цього міста зустрічаємо в одному з листів поета до троюрідного брата та свояка Варфоломія Шевченка: "... напиши мені гарненько, що то за пан Трощинський. Де той Кагарлик? І що то за ґрунт, що він нам пропонує ..." З цього листа зрозуміло, що Шевченкові пропонували купити ділянку землі в поміщика Трощинського, один із маєтків якого був у Кагарлику. У листі-відповіді Варфоломій писав про село Рудяки: "...коло того села є ліс, луг, озера кругом лісом пообростали. Я це сам не бачив, але мені розказу­вав ... Григорович ... що там такі місця гарні, що, каже, трудно вже їх знайти і понад цілим Дніпром".

Учениця: (слайд № 13  )

Далі по дорозі є поворот ліворуч на село Потік (Потоки). 20 чи 21 серпня 1845 p., переправившись через Дніпро з Андрушів у Трахтемирів, Тарас Григорович заїхав у це село, яке належало тоді Григорію Степановичу Тарновському. Пізніше управителем поміщицьких маєтків став його племінник Василь Васильович Тарновський (молодший), який у 1845 р. був маленьким хлопчиком. Йому перейшла у спадок Качанівка, де він створив унікальний музей українських старожитностей.

Шевченко гостював у Тарновських кілька днів. Збереглася його акварель "Комора в Потоках", на якій зображено краєвид зі ставком і хлібним гамазеєм.

 Учень: (слайди № 13 - 15 )

   

Наступна зупинка - Корсунь. Тут Шевченко бував ще в дитячі роки: батько, який займався хурманством, часто брав хлопчика в поїздки. Місто, засноване в 1032 р. як фортеця на кордоні Київської Русі, пов'язане з багатьма визначними подіями. Під Корсунем козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького розгромило польські війська, полонивши гетьманів Потоцького та Калиновського. Донині збереглися залишки давніх укріплень і козацька могила часів Хмельниччини. Корсунь був полковим містом, одним із центрів повстання Коліївщини. Про це повстання Тарас чув у дитинстві від свого майже столітнього діда:

Бувало в неділю, закривши Мінею, …

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало.

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

У поемі "Гайдамаки" поет згадує міста і села, пов'язані з повстанням, зокрема і Корсунь, що був у центрі тих кривавих подій:

Горить Сміла, Смілянщина

Кров'ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси...

Під час свого третього приїзду на Україну (1859) Шевченко провів у Корсуні кілька місяців, гостюючи у Варфоломія Шевченка, що служив управителем у маєтку князя Лопухіна. На ті часи Корсунь був невеличким містечком. У його 620 дворах жило близько 4600 мешканців, переважно кріпаків.

Поет просив родича допомогти йому придбати ділянку землі. Він хотів, щоб тут, в Україні, був чоловік, до якого можна було б звернутися за порадою,  а також доручити грошові справи. У дорожньому альбомі Тараса Шевченка, що відомий у шевченкознавстві як корсунський, рукою Варфоломія записані рядки народної пісні:

Ой розвився край дороги

Явор зелененький,

Помандрував у Керелівку

Козак молоденький.

Нижче - дата: 1859, июня, 28 дня, В Корсуни в воскресенье. У цьому ж альбомі є виконані Тарасом Шевченком начерки дерев, кущів, бур'яну, латаття на воді.

Учениця: (слайди № 16 - 18 )

 

У спогадах про поета Варфоломій пізніше оповідав:

Він вставав дуже рано, о четвертій годині. Встане і зараз у сад: а сад у Корсуні (маєток князя Лопухіна) дуже, дуже хороший. Раз, що місце само по собі з природи дуже гарне, а до того князь не пожалів грошей, щоб розвести свій сад ще навдивовижу. Вибере, було, Тарас у цьому саду найкращий куточок і змалює його на папір.

Мабуть, у саду не залишалося жодного куточка, який би він не замалював в альбом. Однак поетичній душі нашого Кобзаря були милі лише ті куточки, в яких мистецтво людини не порушувало мистецтва матері природи.

Справді, у корсунському альбомі немає жодного малюнка, де було б зображено лише великий палац або алею, прикрашену скульптурою, чи бодай щось рукотворне, скажімо водограй. Натомість бачимо природні дива. Наприклад, стовбур старезного дуба, з покрученими і сухими гілками, унизу - напис: " Козакуватий дід".

З Корсуня Шевченко поїхав у Межиріччя та в Пекарі, де й хотів придбати собі землю над Дніпром.

Нині в колишньому Лопухінському палаці знаходиться музей Корсунь-Шевченківської битви, яка  ввійшла в історію Другої світової війни.

Подорожуючи містом, навідаймо могилу, де знайшов вічний спочинок Іван Максимович Сошенко, друг Тараса Шевченка, український художник, скромний учитель малювання Другої київської гімназії. Влітку 1876 р. І.Сошенко, який мав хворі легені, вирушив до Одеси, щоб підлікуватися біля моря. У дорозі він занедужав і зліг просто на заїжджому дворі в Корсуні. До останніх днів за ним доглядали Варфоломій Шевченко та його доньки. Тут художника й поховали на міському цвинтарі. У 70-ті pp. XX ст. на місці кладовища побудували автовокзал. Могила Сошенка - єдина з уцілілих, - знаходиться в кінці каштанової алеї, що побіля автовокзалу. На могилі два пам'ятники: старий, первісний, - простий гранітний камінь з написом "Іван Максимович Сошенко) і новий, поставлений до 150-ліття від дня народження: він зображає музу, яка схилилася над мармуровою плитою, де викарбувані слова: "Тут спочиває друг великого Кобзаря художник Іван Максимович Сошенко".

У повісті "Художник" Шевченко описує зустріч головного героя із Сошенком у Літньому саду. І хоча пізніше Сошенко розповів М.Чалому, що його зустріч із Шевченком відбулася зовсім інакше і в іншому місці, але ця оповідь про романтичну білу ніч, що звела двох земляків у Літньому саду і змінила все життя кріпака, ввійшла в літературу як факт біографії самого Шевченка. Ще до викупу майбутнього поета з кріпацтва юнаки часто зустрічалися, згадували Україну. Достеменно відомо: саме Сошенко познайомив свого нового друга з великим Брюлловим.

Учень: (слайди № 19 - 20 )

 

Богуслав. У мальовничому містечку над Россю народився і деякий час жив Іван Максимович. Тут у складі Державного музею історії Богуславщини є меморіальні музеї І.Сошенка та Марка Вовчка. У Богуславі Шевченко бував ще в дитинстві. Наймит сільського священика, він возив сюди на навчання попівського сина Яся.

Славне місто Богуслав Тарас відвідував під час подорожей по Україні, зокрема в тому ж 1845 p., коли бував у Трипіллі та Потоці. Місто над Россю часто руйнувалось, але знову і знову відроджувалося. Тут бували Марко Вовчок, Нечуй-Левицький, Панас Мирний. З цього міста походила, мабуть, та дівчина, про яку маємо чудовий народнопісенний твір - "Думу про дівку-бранку Марусю Богуславку". Ставши бранкою турецького пана, дівчина "потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного", але не забула, що вона християнка. Напередодні Великодня вона відмикає темницю і випускає на волю бідних козаків, щоб утікали вони та не минали "одного города Богуслава" і дали знати про неї батькові та матері. Цю думу Тарас Шевченко ввів у свій "Букварь южнорусский" (1861), призначений для недільних шкіл.

Учениця: (слайди № 21 - 24 )

        

Від Богуслава - рукою подати до рідних сіл Шевченка. Спочатку ми відвідаємо Моринці, де нині відтворено хату селянина Копія, у якій 25 лютого (за ст. ст.) 1861 р. і народився хлопчик, названий на честь великомученика, константинопольского патріарха Тарасія (це був його день). Запис про народження зробив у книзі сільської церкви священик Олексій Базаринський. Батьки поета – кріпаки багатого поміщика В. Енгельгарда жили спочатку в Кирилівці, звідки був родом батько поета Григорій Іванович, а в 1810 році вся родина переїхала у Моринці. З’явився ж на світ Тарас – четверта дитина в родині Шевченків, за спогадами родичів і земляків, у хаті свого діда по матері Якима Бойка. Існувала вона до 1918 року. На цьому місці в 1964 році встановлено меморіальний камінь.

У Моринцях родина Т.Шевченка жила не довго. У дитинстві Тарас часто ходив у гості до діда та бабусі. Розповіді дідуся про вільне козацьке життя запалювали у серці майбутнього поета ще неусвідомлений протест проти гноблення і кріпацтва.

Тарас під час своїх дитячих мандрів, безперечно бував у цих місцях, вони будили його уяву, викликали інтерес до рідного краю.

Приїхавши з Петербурга на Україну вже вільним, відомим поетом і художником, Шевченко в 1843р. відвідує Моринці. Двічі приїздить сюди 1845р. Востаннє довелось побувати йому тут вже після десятилітньої солдатської каторги – в 1859р.Нині Моринці мають вигляд селища міського типу. У центрі села встановлено скульптуру  Кобзаря. При Моринській середній школі створено кімнату – музей Т.Г. Шевченка.

Учениця: (слайди № 25 - 28)

   

Село Кирилівка (Керелівка) (сучасна назва Шевченкове) - зовсім поряд. Родина Шевченків перебралася сюди невдовзі після народження Тараса. Дуже часто Т.Шевченко називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився. У цьому селі хлопчик почав ходити, говорити, пізнавати світ.

Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця, чарівної краси поля, лугу, саду, байраків; голосна дівоча та парубоча пісня, щебетання соловія - от ті елементи, що не давали в перейнятливій душі Шевченка потухнути іскрі Божого дару, доки вона не спалахнула полум'ям "огненного слова", - писав один з перших біографів поета О.Кониський ("Дитинний вік Шевченка").

Про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті "Княгиня":

Село! О! сколько милых, очарователышх видений пробуждается в моем старом сердце при этом милом слове. Село! И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычилку яблуня с краснобокими яблоками, а вокруг яблуни цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки! И у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою, а за вербою стоит клуня, окруженная стогами жита, пшеницы и разного, всякого хлеба; а за клунею, по косогору, пойдет уже сад. Да какой сад! Видал я на своем веку таки порядочные сады, как, например, Уманский и Петергофский, по это что за сады! Гроша не стоят в сравнении с нашим великолепным садом: густой, темный, тихий, словом, другого такого саду нет на всем свете. А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными темными зелеными лопухами; а в этом ручье под нависшими лопухами купается кубический белокурый мальчуган, а выкупавшись, перебегает он долину и леваду, вбегает в тенистый сад и падает под первою грушею или яблонею и засыпает настоящим невозмутимым сном. Проснувшися, он смотрит на противоположную гору, смотрит, думает и спрашивает сам у себя: "А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо!" Цей чудовий поетичний спогад у нашій уяві поєднується з відомим олівцевим рисунком 1843 р., на якому зображена батьківська хата. Саме за цим малюнком була відтворена вона на садибі Шевченків, щоправда, не на тому місці, де вона колись стояла.

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину...

Багато літ тому рано-вранці вибіг з цієї хати білявий п'ятилітній хлопчик і рушив у дорогу, щоб знайти залізні стовпи, що підпирають небо. Це була перша подорож, перша зустріч майбутнього генія з козацькими могилами, з чумаками.

У повісті "Княгиня" є ще кілька автобіографічних моментів. Особливу увагу привертає оповідь про перше сирітське Різдво після смерті матері (у саду, біля хати, її і поховали). У поезії "Ми вкупочці колись росли...", що була написана в чужому краю, поет згадував:

...По горі

Садочок темний, а в садочку

Лежать собі у холодочку,

Мов у Раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались...

І не дощем, і не слова

Гладесенько Сатури стирає...

Нехай з святими спочивають

Мої старії...

Учениця: (слайди № 29 -31 )

У місцевому музеї послухаємо розповідь про хату та дитинство Шевченка і підемо до вкритої соломою дяківської школи, де малий Тарас навчався грамоти. Сільська вбога школа, вчителі-дяки, березова каша щосуботи, початок самостійного життя... Про все це ми також довідуємося з повісті "Княгиня":

Тут начинается моя практическая жизнь. Пребывание мое в школе было довольно не комфортабельное; хорошо еще, если случались покойники в селе (прости меня, Господи), то мы еще кое-как перебивались, а не то просто голодали по нескольку дней сряду. Вечерком иногда, бывало, я возьму торбу, а учитель возьмет в десную посох дебелый, а в шуйцу сосуд скудельный (мы и жидкостями не пренебрегали, как то: грушевым квасом и прочая), и пойдем под окнами воспевать "Богом избранную", иной раз принесем-таки кое-что в школу, а иной раз и так насухо придем, разве только что не голодные.

"Полишаю вам самим уявити, чого міг вимагати від мене дячок, - зауважте, гіркий п'яниця, - і що я повинен був виконувати з рабською покірністю, не маючи ні єдиної істоти у світі, яка турбувалася б або могла турбуватися про моє становище. Як би там не було, тільки протягом двох років тяжкого життя в так званій школі пройшов я Граматку, Часословець і нарешті Псалтир. Під кінець мого шкільного курсу дячок посилав мене читати, замість себе, Псалтир по усопших кріпосних душах... Цей перший деспот, на якого я наткнувся в моєму житті, викликав у мене на все життя глибоку огиду й презирство до всякого насильства однієї людини над другою", - писав згодом Т.Шевченко в листі до редактора "Народного чтения". Школа ця зовні нічим не відрізнялася від інших сільських хат. У ній Тарас жив узимку, а коли заняття закінчувалися, наймався пастухом.

У поезії "Мені тринадцятий минало...", написаній на засланні, йдеться про перші дитячі почуття до дівчинки-сусідки Оксани Коваленко. Саме їй присвятив молодий поет поему "Мар'яна-черниця": "На память того, що давно минуло".

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

 І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво - твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар'яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Героїня поеми "Гайдамаки" - теж Оксана. У ліричних відступах про Ярему вчувається голос самого Шевченка - він бачить себе наймитом, убогим сиротою і уявляє своє давнє кохання.

Учениця: (слайди № 32 - 34 )

 

З Кирилівки вирушимо до Будищ і Вільшаної. Ці сусідні села теж належали поміщикові Енґельгардту, кріпаком якого був Тарас. У Будищах зберігся панський будинок, де він служив козачком. Тепер тут восьмирічна школа, за нею росте велетенський 400-літній дуб, у дуплі якого, за переказами, Тарас ховав свої малюнки та вірші. Неподалік села є місцевість Гупалівщина, назву якої Шевченко взяв для одного з розділів поеми "Гайдамаки".

Учень: (слайд № 35)

Наше знайомство з краєм поетового дитинства завершимо в селі Вільшана, де теж був будинок пана Енґельгардта. Чи не найчастіше назва цього села зустрічається в "Гайдамаках". Герой поеми месник Ярема - родом з Вільшаної, як і його кохана, донька титаря:

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. "Хіба спитать,

Спитать про Оксану?.."

Т.Шевченко рано покинув цей край, але рідна зем­ля завжди була з ним, вона живила його натхнення і в сумну, і у веселу годину. Тарас линув сюди думками, працюючи в майстерні Брюллова, малюючи скульптури Літнього саду. Любов'ю до батьківщини перейнята його малярська та поетична творчість. Рідне село він згадував на засланні в далекій Орській фортеці, коли писав поему "Княжна":

...Село на нашій Україні -

Неначе писанка, село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом...

Згадаймо рядки зі статті О.Кониського "Дитинний вік Т.Шевченка":

Тут, навкруги містечка Ольшаної, порозкидалися густі та людні села, що тонуть у сутій зелені гайків та садів. Може бути, що краса природна сприяла, що в сему кутку, як і в суспільному з ним Канівського повіту, між людьми, найпаче між духовенством, живе прихильність до малярства. Правда, за нашого часу воно підупало, але в першій половині XIX віку навкруги Ольшаної ледве чи було хоч одне село, щоб не було в ньому свого маляра. З сего кутка вийшов не один такий маляр-художник, яким був, наприклад, Іван Максимович Сошснко [8].

Навесні 1829 р. п'ятнадцятилітній кріпак зі своїм поміщиком виїхав з Вільшани до Вільна. Закінчилося дитинство. "Так пролетели четыре жалких года над моею детскою головою", - цими словами завершує Шевченко свій спогад про дитячі роки. Тоді хлопець не знав, що його чекає Петербург, Академія мистецтв, що він повернеться сюди лише через чотирнадцять років автором "Кобзаря" і знову пройде цими шляхами вже як великий художник і поет.

Заключне слово учителя: (слайди № 36 - 38 )