Аудіювання "За сестрою"

Того лише татарин ждав. Він завернув коня і почав щосили втікати. Павлусь став за ним гнати і кричав: — Агов, чортів сину, пожди!... "Ну, слава Богові, одв'язався. Тепер мені до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завів. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татаринові голову замакітрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на коні мені втікати, а пішки бур'янами". Павлусь вернувся до табуна над вечором. Коли Мустафі донесли про втечу Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він зараз розіслав гінців і назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, так продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь вернувся сам. Про це повідомили Мустафу і він перемінив свій засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, щоб їм відійшла охота втікати. Коли Павлусеві сказали, він ні трохи не злякався. Він був певний, що свята Покрова й тут його заступить. Якби й нічого не сталося, Павлусь заснув міцнимі сном... На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті і втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім; а в нього була тверда рука. Він вийшов на середину і став невільникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його зразу на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив йому на двадцять. Мстафа-ефенді відчинив вікно і придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невільників. В тій хвилині в'їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кілька багато вдягнених слуг. Усі розступились. Він заїхав усередину й проголосив співучим, трохи гугнавим, голосом: —— Слухайте, невірні джаври! Мій пан, ханський Девлет-ґірей Ібрагім і улюбленець — нехай йому Аллах дасть довгий вік, — звелів у своїй ласкавості запитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-ґірея, славний лицар Мустафа-ага, що того літа ходив з загоном воювати невірних на Україну для слави Аллаха і його пророка Магомеда. Хто виявить його місце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повісять. Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тоді Павлусь виступив перед муллу і сказав по-татарски: — Я знаю, де перебуває твій пан. Мулла подивився згірдливо на Павлуся. — Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа. Ібрагім потурнак, зігнувшись у три погибелі перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього літа. — Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то вріжу тобі язика. — Не тобі скажу, а твому панові. Мулла закусив губи. — Цього невільника забираю зараз до його милости Девлет-ґірея Ібрагіма. Від тепер він під моєю рукою. Усі невільники ахнули. Вони раділи, що Павлуся минула кара. — Сідай на коня і їдь зо мною. Тоді Павлусь підступив під дворище і спитав Мустафу: — Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся від його милости? Мустафа стягнув брови з досади. Павлусь засміявся йому в вічі. Він знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-ґірея і його тепер ніхто не сміє торкнути. VIII Девлет-ґірей Ібрагім мешкав у столиці кримського хана в Бахчісараї. З Коджамбаку треба було їхати туди яких три дні. За час тої дороги обдумав собі Павлусь, що йому робити далі. Спершу він дуже радів, що викрутився від строгої кари, і тепер почувався зовсім безпечний. Цю щасливу нагоду хотів він використати на те, щоб відшукати й освободити сестру. Він уложив собі цілий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника і що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це відкриття може надіятися великої нагороди, а навіть свободи, а тоді вернеться разом із сестрою в Україну. Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати. Коли наблизився до Бахчісараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очі бачити. Здалека від сходу сонця ясніло щось високе з білими плямами на вершку. — Що це таке? — спитав Павлусь у мулли. — Це гори. Павлусь не зрозумів, бо такого татарського слова ще не чував. Він не допитувався більше. Це пояснив йому інший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гір не бачив. Йому стало лячно. — Хіба ж: ми туди поїдемо? — Ні, Бахчісарай перед горами. І справді перед ними лежало місто, столиця татарського хана. Про нього він чув від дідуся і рад був, що його побачить. Дворище Девлет-ґірея лежало по тім боці міста. І випало їхати довгими вузькими вуличками. Домівки великі, оточені високим муром, вкриті червоним або зеленим череп'ям. Поміж дворищами густі садки, з яких під цю пору опадало листя. По дорозі стрічали піших і кінних татар. Вони кланялися муллі і вступалися з дороги. Заїхали в дворище Девлет-ґірея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повідомила Девлет-ґірея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився. Служба забрала від них коні, і мулла повів Павлуся нагору до свого пана. — Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б'є. Салем алейкум! Мулла вклонився низько головою, відтак приложив руку до чола, загнув нею в повітрю лук до грудей і звідси зробив рукою низький поклін. — Вітай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем! — Цей молодий джавр, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага. — Приклич сюди українського перекладача! — заговорив Девлет-ґірей до чорного слуги. За той час Павлусь міг придивитись до Девлет-ґірея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою. — Не треба, пане, перекладача — обізвався сміло Павлусь і вклонився низько по-татарськи Девлет-ґірееві: — Я сам вмію по-татарськи розмовитись... — Ти ж недавно між нами... — Недавно, а ваша мова мені подобалась. — Гарний з тебе хлопець... Тобі й віра наша сподобається, як між нами лишишся, а тоді жде тебе гарна будучність. "Собача ваша віра!" подумав Павлусь. — Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдиві, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах... — Я скажу правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив на вічі Мустафу-агу в бою, але що відтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судаківна. Девлетові це не подобалось. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало. — Чи ти глузуєш з мене? — Ні, ні, вона все бачила... Якби її лиш знайти. Вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками... Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганнуся... — Яка Ганнуся? — Сестра моя, Ганнуся. Накажи її відшукати, вона знає. Павлусь налякався грізного погляду Девлет-ґірея і сказав усе, задержуючи собі одне, що могло спасти сестру. Девлет-ґірей подобрів. Він казав прикликати свого завідувача. — Слухай! — каже йому. — Випитай цього молодого джавра про його сестру і зараз мені її вишукай між бранцями. Якби її не було в Кримі, то спровадити її за всяку ціну, хоч би з кінця світу. Завідувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її літа, зріст, волосся. Павлусь розказав так, наче б образ малював. — Мулло! — каже Девлет-ґірей, — візьми цього малого до гостиної, щоб йому нічого не бракувало... Павлусь влонився в пояс Девлет-ґірееві і пішов за муллою до гостиної. — Чи відшукають її? — питає муллу. Йому треба було до повного щастя ще й певності, що сестра найдеться. — Наказ мойого пана це закон, — каже мулла. — Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мій пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що під таку сильну руку дістався. Та як ти сказав неправду... знаєш? Тобі язик відітнуть. Мій пан усіх брехунів і клеветників так карає. — Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у світлиці, вистеленій м'якими турецькими коврами, впав навколішки і став молитися: "Боже наш! Я бачу Твою руку в усім. Я бідний невільник пустився навмання, бачачи у цім ціле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це мені вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидіння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги мені! В Тобі ціла моя надія!" Павлусь заспівав собі перший раз, як утік із Спасівки, "Під Твою милость!". Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотів, до міста, їздив на коні, стріляв з лука та з рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-ґірей казав йому видати гарну одежу, і тепер годі було в ньому пізнати того обідраного невільника, кінського пастуха. ДевлеТ-ґірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулись із походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була битва з козаками і там пропав його син одинак. Більше татари не вміли сказати. Девлет-ґірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а як дівчини не знайдуть? У такій непевності жили три тижні. Аж одної п'ятниці рано, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-ґірей, появився в його дворищі на запіненому коні гонець із вісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській арбі. Молитви не вільно було переривати, то ж ждали всі, поки Девлет-ґірей не вернеться. Гонець розповів, що дівчину найшли в Анатолії, в прибережнім городі Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького баші, та що її вже тоді захопили, як мала сідати на турецьке судно з іншими бранцями. — Слава нехай буде Аллахові! — проговорив Девлет-ґірей, підносячи руки й очі вгору. — Слава ж Тобі, Господи! — сказав Павлусь, зняв шапку і перехрестився. Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-ґірея не посміли йому нічого казати. — Вельможний пане! — заговорив Павлусь, низько кланяючись. — Дозволь мені поїхати назустріч сестрі. Моє серце так стужилось за нею...