Читання мовчки тексту Гр.Тютюнника "Груші з копанки"

У бабусі Марфи - дві сестри-однолітки, груша й копанка. Копанку викопав і грушу посадив ще перший чоловік її Улас, який загинув у ту «германську» війну.

«То ж мені од нього, молоденького, дариця аж до віку. Груша родить, ще й зараз родить, копанка не міліє, і вода близько, ключем достаю».

Коли я вперше зайшов до бабусиного Марфиного двору, щоб напитися, то витягав воду тим «ключем» - вервечкою акацієвою, до якої приковано гак, закручений, як вус, щоб цеберку в воду не зронити.

Тоді був серпень, і спека стояла така крута, що йдеш і млієш.

«Чи не можна у вас напитися?» - спитав я у бабусі, що сиділа під грушею і вишивала сорочку.

«Як не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!»

Вона хутенько підвелася, поклала шитво на траву і клубочком покотилася до хати по кухлик («Зараз кухлика винесу»). Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася.

Коли я тяг воду, цеберка спершу глухо стукнулася боком об грушки, що плавали у воді, аж тоді набралася, а коли пив з дерев’яного кухлика, бабуся сказала так лагідненько, так не нарошне вимовляючи слова: «Доброго здоров’я пивши. Та в таку годину йти - хіба не підіб’єшся, як сонце аж колеться гарячим», - і дивилася на мене знизу, з-під своєї згорбленості, і усміхалася мудро, як усміхаються лише старенькі та діти.

Разом з водою я витяг з копанки і дві грушки.

«Самі, чи що, падають у воду?» - спитав я.

«Котра сама впаде, а то і я вкидаю, щоб холонули. Ось у полудень школярики йтимуть з учення, то до одної витягають, ласунці малі! Пригощайтеся в дорогу. Та ще ловіть, бо гарячі вони не такі».

Вона вже знову сиділа під грушею і вишивала. Без окулярів. І я спитав, чи то ж їй добре бачиться.

«А так, як замолоду, - сказала вона, не розхиляючись над шитвом. - Отам, як було мені сімдесят чи вже без одного не сімдесят п’ять, погано бачила, так погано, що очечки покійний сусіда мій Терешко, хай царствує, купив був, як їздив до Києва. А тепер бачу, як дівка!» - Бабуся Марфа засміялася тихенько, затишно і закивала головою над червоними хрестиками в манишці.

«Скільки ж вам, мамо, зараз?»

«Та як по-моєму, то без одного сто. А якби хто грамотніший прикинув, то, може, й сто з гачечком набралося б. Давно живу, забула вже й відколи. Трьох чоловіків своїх любеньких пережила. Скоро-скоренько і я до них піду. Піду, походжу, всіх трьох провідаю».

«А котрого... найдужче б хотілося побачити?»

«Усіх, сину. А зостануся коло останнього. До першого піду, то ще й не впізнає - молодесенький же! Навіщо, скаже, ти мені, бабо, здалася, іди собі геть! - Бабуся Марфа засміялася, аж чолом шитва дотулилася. - Другому до ніжок уклонилася би... Він тут недалеко лежить, у Гребенях. Під берегом, сердешного, знайшли пробитого наскрізь. Це як друга війна була. Я сама його поховала. Третій мені пара, хоч теж молодший уже за мене. Кував у кузні. Вийдеш, було, з хати і чуєш його молоточок. Уже й не дуже годився до роботи, а кував. Тоді погано йому, погано йому враз зробилося... Переказали мені люди, біжу до кузні, а його вже й назустріч везуть... Біля нього ляжу. Він упізнає, посунеться...».

«Собі вишиваєте чи людям?»

«Собі я вже все вишила, моя дитино. Людям. Хай носять та згадують бабу...»

Падають навколо бабусі жовті грушки з груші: гуп-гуп, гуп-гуп м’яко в траву. Гарячі. Вона відкидає шитво, збирає їх і кидає в копанку, а червоні хрестики на сорочці сяють, сміються сонцеві, густі та дрібні.

Коли я виходив з двору, бабуся Марфа провела мене до воріт і швидко-швидко впихала мені в кишені жовті гарячі грушки («Вони не заважать!»), а за нами йшов червоний півень у червоних «штанях» і сказав, як господар: токо-токо!

...Цвіте при зорях бабусина Марфина груша, чорніє зеленим мохом солом’яний дах на низенькій хатині, а у вікнах поночі. Я стою проти її похилених воріт, і дивлюся у двір, і слухаю так пильно, що тільки серце своє чую. Невже пішла бабуся Марфа?..

І раптом: токо-токо-токо! - півень у хлівці за грушею, - токо-токо! (Гр. Тютюнник).

Характерними для структури цього тексту є ознаки, зазначені в усіх рядках, ОКРІМ

У тексті НЕМАЄ мікротеми

До зачину в тексті належить речення

Уперше оповідач зайшов до бабусі Марфи, щоб

У тексті НЕМАЄ підтвердження того, що бабуся Марфа була

Використовуючи інформацію з тексту, про бабусю Марфу можна сказати, що вона

Як дарунок від першого чоловіка бабусі Марфі залишилися

 Бабуся кидала груші в копанку для того, щоб

Коли оповідач виходив із двору, бабуся поклала йому до кишені

У тексті НЕМАЄ відповіді на запитання

Тип мовлення тексту —

За стилістичними ознаками текст є