Читання мовчки "Знахар"

                                        Знахар                  

    Рука змерзла й боліла нестерпно. Боліла рука, боліла душа, боліла надія, маленька, зовсім крихітна, що гнала Миколу до цього далекого, чужого хутора за багато кілометрів від дому.

 Голий степ, розмита негодою дорога, дрібний пекучий дощ романтичними не здавалися. Лише он ті маленькі вогники загубленого серед степів, забутого Богом і людьми поселення трохи гріли душу, примушували іти швидше.

 Уже вкотре, як страшний сон, згадував свої митарства по довгих коридорах обласних і столичних лікарень, та вирок лікарів був одностайним: рука працювати не буде.

 Хутірець, що виринув разом з темним осіннім вечором жив своїм тихим, непримітним життям. Потрібну оселю знайшов швидко. Хриплим голосом заспівала хвіртка, невдоволена тим, що хтось чужий посмів потривожити її спокій цієї вечірньої години.

 Поріг переступив, немов у інший світ. В обличчя війнуло міцним ароматом літа. Було напівтемно. В грубці тріскотіли дрова, вогонь освітлював постать кремезного сивого чоловіка, якого чомусь не хотілося називати дідом. Справжня чоловіча врода, колишня сила ще вимальовувалися на його суворому обличчі.

   Привіталися.

  - Болить?- запитав старий так, ніби давно чекав цього вечірнього гостя.

  -Болить.

  - То сідай, грійся.

  Микола поставив валізу. Сів ближче до вогню, розтирав хвору руку. Солодка втома обнімала його тіло. Господар нічого не питав. Мовчав і гість.

  У Миколи було таке відчуття, ніби іще хтось, третій, знаходиться в цій кімнаті й тепер спостерігає за ними з темноти.

  Підвів очі. Прямо перед собою побачив портрет вродливої молодої жінки з ясними сонячними очима, глибокими і мудрими, як вічність.

  Мимоволі замилувався на цю світлу вроду.

 - Це моя дружина, Еліза, - вгадав старий його німе питання.

 - Еліза…Дивне для наших країн ім'я.

 - Вона німкеня. Давно вже померла, ще молодою.

  Старий замовк, і Микола не наважувався більше нічого питати.

  Порушив тишу чайник. Заспівав нетерпляче голосно, ніби боявся, що його не почують і віддадуть на поталу вогню.

  Чай пили довго. Гість виймав із валізи пакунки й пакуночки з їжею, що їх турботлива дружина приготувала в дорогу, пригощав старого.

   Сон навалився на Миколу якось несподівано, ніби виринув з-за темного комина.

  Ліг на розстелене ліжко і вже крізь сон чув, як старий щось ворожить над його рукою: щось говорить стиха, чимось витирає. Миколі здалося , що він не заснув, а провалився прямо у глибоку темну яму.

  Коли розплющив очі, був білий день. Якусь мить не міг збагнути, де він, що було з ним учора, але це тривало тільки мить. Пригадав усе й відразу. Здивувався, що вперше за багато ночей спокійно спав і не чув, що болить рука. А зараз було таке відчуття, ніби її, руки, не було зовсім. Мимоволі глянув, подумки присоромив сам себе. Злякався! Тільки тепер обвів очима хату. Так от чому ввесь час здавалося, що пахне літом! Усі стіни були обвішані пучками трав і навіть сволочки не гуляли.

  Та коли побачив білосніжну постіль, на якій спав, здивувався ще більше. Згадав, як Поліна завжди «мучиться», щоб постільне було чисте та біле, скільки клопоту це їй завдає.

  Зайшов старий. Поставив на лаву відро.

  - Ну що, хлопче, поживеш у мене пару днів, чи як?

  - Поживу, коли треба, - сказав Микола.

   Ну то й добре. Будемо щось робити з твоєю правицею. А зараз ось іди, попий молочка. Козине молоко - то теж здоров'я.

  Так само ще в дитинстві говорив йому батько, та й молоко від кози теж, здається, пив останній раз у дитинстві.

  Осінній день згорів, як свіча, швидко, коротко. Знову, як і вчора, тріскотіли у грубці дрова, шипів невгамовний чайник, а старий читав тільки йому видиму книгу вогню (594 сл.)