ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ. Контроль 2

Не розтратьте найкращих чуттів.

П'ятьох старшин козацьких розп'яли.

Чи є в світі щось гарніше за великодній світанок?  

Ой, ні човна, ні порома. Ночувати мушу вдома.

Одним рятунок — смерть, а іншим — карі очі, а ще комусь — перо. 

Замани мене в пісню.

Хліб називають у народі святим.

Учи народ, учися і в народу.

Подаруй мені зустріч ясну.

Без праці немає справжньої людини. 

Сім'ї у нас нема і не було.

Нам все дано батьками.

Немає щастя вічного.

А надворі було сонячно й тепло.

Сутеніло. 

Хай буде проклята та людина чи той народ, котрий насмілиться посяг­нути на мир!

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.

Будемо з каменю диво творити.

Озеро ясним прозвали не випадково.

Без гордості за свою працю немає справжньої людини. 

Твій скальпель. І моє перо. Страждання. Віра. Зло. Добро.

Вважай на час. Ніщо не є скоріше.

Ми всі в цім світі грішні.

Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?

Маю в серці Великдень, маю свято в очах. 

Руки твої роботящі — ось твоє щастя.

Тому ми захоплюємося, як піснею і музикою, словом майстра.

Ти в моєму серці, Україно, думою Шевченка гомониш.

І раптом, не добігши, спиняюсь.

В морі я хотів печаль свою втопить.

Степан: се правда, не рятуйте квітки в темниці.

Нам найбільше аплодували.

Підлітки... Скільки тривог переживають матері й педагоги, вимовляючи це слово.

Неназване завжди чекає ймення.

Обидві ходили до школи. Обидві славилися співучістю і красою.

Нам випало, сину, досіяти і долюбити отецькеє поле — і стати нового початком.

Як друзям легко жити, то легко і мені.

Несу вину. Не винна. Та — несу.

Часто хочеться радості в серце долити.

Не літать мені птахом у вирії.

Смерті пізньої нема, а буває тільки рання.

Довкола мене гриміло.

Виходу не було.

Книгу добре оформлено.

І раптом мені зробилося прикро й ніяково. 

Для юності — мало півсвіта. Для радості юності — світ!

Нам судилось у світі добра ще зробити немало.

Та все ж мені про осінь подумати пора.

Час до життя припасти. Припади!

Ось та ж кімната, стіл, перо, папери. І лиш йому сюди вже не зайти. 

Де один панує, там сотня бідує.

Місячно. Тихо. А в тиші — я пізнаю себе іншим.

Випустиш із кліті і не спіймаєш вже ніяк.

Будинок в стилі бароко. Світло ґратчастих вікон.

То — наше слово, то — щоденне чудо.

Не мудруй багато, а працюй завзято.

Як скажуть люди, так і буде.

Колосе-повеню! Знаком пшеничної віри в небо зійди і прости заблукалих нетям.

Поклич, поклич, Вітчизно-мати! Від недруга тебе обороню!

Благословіть мене на щастя, хай часто зустрічається.

Тишина.

Питай не старого, а бувалого.

Росте дитина в сні.

Тільки родина твій порятунок.

Не кожний веселий, хто співає. 

Місто, заводи і села, юних вітайте!

Щасливі щастя не шукають.

Нас розвели дороги і роки.

У тридцять три розіп'яли Христа.

У битві минулій він солдата грудьми заслонив.

В епіцентр подій і надій нас добою поставлено.

Мені дано цей білочолий день. Мені дано цей чорнобровий вечір.

Дніпрельстан будувати пощастило мені.

Грозою вмито перші ніжні трави, в квітневий сад розчинено вікно.

Тихо в повітрі.

Не попрощатись не боюся, чогось боюся не зустріти.

Ні, треба твердо дивитися на світ.

Та не вбити вже у живих пісню правди і волі.

Спиніться!.. Та не слухають сини, як всі сини, що з отчого порога ідуть у світ.

Це ж бо щастя — у святковий будень в теплу землю сіяти зерно. 

Батько і мати.

У білої заздрості — біла печаль, у чорної — чорний весь світ.

Було містечко... А підходиш ближче — нема нічого.

Над малям і Кирилом — німб.

Самих колодязів замало. Ставків би ще. 

І щось мене тривожне облягло.

В житті, на горе, все буває.

У найзагальнішому плані минуле є завжди причиною теперішнього.

Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою.

Благословіть в дорогу, матері. 

Чи не дали б мені оцю фігурку?

Орфею, грай на сопілці!

Принципи або ж друзі... Вибравши перше, не нарікай на самотність.

Збагне біла заздрість біль наших утрат і втішить в годину біди.

Я живу одним життям, ти — іншим. 

Не обіцяй добро зробить людині, а просто, якщо можеш, то зроби.

Іду полем, а квітів безліч.

Ні, на березу під осінь ніколи не скажуть: старіє.

Як згадаю про руки мамині — хліба в світі легкого нема мені.

Вірю: будуть жнива.

І не спалось мені, не спалось.

Не було тоді видно ні батька, ні сина.

Пахло дикими травами і лозового корою.

Нема вітру, тиша, спека, і димок пеленою тоненькою тремтить над лу­гом і не тане.

Стало тихо.

Чому квітка кульбаби вранці відкривається, а опівдні закривається?

Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки.

Заболю, затужу, заридаю, в собі закурличу.

Коли мовчать, то, отже, цілком схвалюють.

Тут мертві живуть. Тут німі промовляють.

Стою. Дивлюся на дніпровські схили.

У білої заздрості — щирість в очах, у чорної — схована злість.

Буде буря. Буйний вітер свище.

Ти виграв. Поникли чари. Ні стиснутих рук, ні сліз.

Піски та піски. Ані деревця, ані зеленого кущика.

Нема нічого більшого у світі за дивне щастя жити на землі.  

А чи радість буває гіркою? Буває.  

У нас нема зерна неправди за собою.   

Я без тебе всі дні у полоні печалі.

Цілий день було холодно.