Прочитай текст
І от перед нами новий острів. Ніби суцільна зелена купа: кущі верболозу, плакучі верби і деінде тополі вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох боків омиває острів.
Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такого діла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухого гілля — на двадцять років топити. В очеретах, навіть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводді попід берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вітами землю підмітає І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.
— Курінь я тобі поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців у селі не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селі він будував.
На обличчі в Кукурузо було вагання:
— Робінзон, звичайно, все сам робив. Бо ж він один потрапив на безлюдний острів.
— Так то ж Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копіювати.
Мені обов'язково хотілося якомога більше допомогти другові. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодочкою і заходився різати лозу. Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безконечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечне визнаючи в цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса.
Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (ніякі бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Всі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я.
Тільки тепер ми заспішили назад додому.
— Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
— Значить, вирішив уже завтра? — спитав я.
— Аякже...
Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшись рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку, — він витяг з буфета щербату дерев'яну ложку і застромив її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду. — Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі — Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на-столі. — Мало...
— Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.
— Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм. — Обійдеться. Це тоді й чайник треба. А в нас один...
— Ліхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.
— Ліхтарика обов'язково. Без ліхтарика не можна.
Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку біля порога:
— Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир.
— Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стільки? Дурнуватий якийсь твій Робінзон.
— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти ніколи на безлюдному острові не жив — не переч!
В цей час двері розчинилися і на порозі з'явився дід і ми вишмигнули з хати.
Сидимо ми з Кукурузом за клунею і обговорюємо, як краще перетягти все необхідне у човен. Нарешті домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати і ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемніє, вже я нищечком перенесу все у човен. А завтра...
530 слів (За Вс. Нестайком)
прочитав
прочитала
Зареєструватись за допомогою Google