Політика українізації (коренізації) (1921-1928 рр.)

реорганізовано національні адміністративні райони на території республіки в звичайні райони

замінено російську мову в діловодстві, освіті, засобах масової інформації державною українською мовою

збільшено питому вагу українців серед керівних кадрів республіканського партійно-державного апарату

розширено повноваження республіки у сфері зовнішньої політики для здійснення культурної роботи за кордоном

стимулювати розвиток української культури

сприяти утвердженню радянської влади в національних республіках

налагодити культурне співробітництво з розвиненими країнами Заходу

подолати масову неписьменність дорослого населення

утворення Всеукраїнської академії наук

здійснення владою політики українізації

входження УСРР до складу СРСР

відновлення діяльності університетів

економічної та політичної

соціальної та економічної

культурної та політичної

соціальної та культурної

запровадження навчання, видання книг і преси українською мовою, підготовка кадрів української національності у партійні та державні органи, запровадження діловодства українською мовою.

обов’язковість української мови для партійних і державних працівників, запровадження навчання в школах лише українською мовою, організація культосвітніх закладів, видання книг і преси українською мовою.

запровадження державності української мови, здобуття вищої освіти тільки українською мовою, підготовка і висування кадрів української національності у партійні та державні органи.

добровільне вивчення української мови, запровадження двомовних шкіл, підготовка працівників державних органів, які розуміють українську мову.

VI Всеукраїнський з’їзд рад (грудень 1921 р.).

VII Всеукраїнський з’їзд рад (грудень 1922 р.).

XII з’їзд РКП(б) (квітень 1923 р.).

II Всесоюзний з’їзд рад (січень 1924 р.).

перебудова культури в Україні на ідеологічних засадах марксизму.

поширення культурних досягнень українських діячів культури в інших радянських республіках, передусім у РСФРР.

розбудова української державності та незалежності.

утвердження національної свідомості та патріотизму серед українців.

більшість населення, що у важких післявоєнних умовах не сприймали ідей відродження української культури.

державні чиновники та партійні функціонери, переважно не українці, яким інтереси українського культурного відродження були чужі, наприклад, Дмитро Лебідь, виступив з «теорією боротьби двох культур».

значна частина селянства, яка в силу своєї неосвіченості, не розуміла важливість процесу відродження української мови та культури.

українська інтелігенція, що не хотіла співпрацювати з більшовиками, вважаючи політику українізації тимчасовою й обмеженою.

«Від російської літератури нам треба тікати якомога швидше, тому що вона тяжить над нами в віках... Вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це означає затримати його розвиток...»

«Замість того, щоб... розвивати зв’язок з культурою братнього російського народу ...частина інтелігенції скочується на позиції занепадницької буржуазної культури. Ці митці відриваються від народу, захоплюючись техніцизмом...»

«Зростання української культури та української інтелігенції йде швидкими темпами і якщо ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас. ...віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі...»

«Наше завдання: добити контрреволюційні елементи, викрити націоналістичні ухили, розгорнути роботу з виховання партійних мас, а також широких мас у дусі пролетарського інтернаціоналізму...»

«воєнний комунізм»

неп

коренізацію

колективізацію