Лелека. Читання мовчки

Лелеки

У нашій сім’ї дуже шанували лелек. А я прямо гордився перед усіма сусідами – ні в кого немає лелек, а в нас живуть.

Жили лелеки на великому круглому гнізді, виплетеному з паліччя. Жили весело, клопітливо. Дружили з усіма горобцями нашої вулиці. Ті розбійники свої гнізда мостили тільки в лелечому гнізді. Мабуть, розуміли, що тут вони в повній безпеці.

Кожної весни наші лелеки виводили пташат. Коли з’являлись маленькі, старі лелеки не гуляли. Так і снували з подвір’я на болото, а з болота на подвір’я. Лелечата були ненаситні: скільки їм не носи їжі – все витягують дзьобики, все їсти просять.

Цього літа старі лелеки вирощували чотирьох пташенят. Дуже швидко виросли лелечата. Вже не сиділи, а ставали на краю гнізда, нетерпляче махали крилами.

Нарешті одного прохолодного ранку я побачив, що наші лелеки кружляють над селом. Але чому молоді розгублено снують у небі, а старі повертаються до гнізда? Тільки тепер я помітив, що не всі пташата покинули гніздо. Одне з них сиділо і заздрісно дивилося у небо. Старі лелеки посідали на гнізді і почали щось розповідати лелечаті. Клекотіли на все село, все переконували у чомусь ледачу дитину. Мабуть, говорили: «Досить тобі, ледарю, сидіти, розпростуй крильця, летімо з нами в небо».

Старі лелеки знялися з гнізда. Лелеча зосталось на місці.

Наступного ранку лелеки знову кружляли в небі. Було їх дуже багато. Видно, з усього села зібрались до гурту. Лелеча сумувало наодинці. Лелеки покружляли і непомітно відпливли за село.

Три дні минуло, а лелеки не з’явились. Одиноке лелеча сиділо на гнізді. Воно було голодне і зажурене.

Тоді я не витримав. Поліз на в’яза, дістав упертого птаха. Коли зніс на землю, побачив: воно ж калічка. Одне крильце в нього зовсім засохло, було безсиле.

Живе тепер те лелеченя в нас. Ми його годуємо і доглядаємо. Воно жде весни.

Жду весни і я. Хай зійдуть сніги, полізу на в’яза, посаджу на гніздо лелеченя, а там і старі лелеки повернуться! Ото буде радості, ото щаслива буде лелечиха! (За Ю. Збанацьким; 315 сл.)