Урок-лекцiя "Система виховання".

В умовах формування в Україні громадянського суспільства, яке передбачає розбудову Української суверенної, правової, демократичної держави, особливо гостро постає потреба в становленні громадянина, як культурно-освіченої, творчої, високодуховної, всебічно розвиненої, гуманістично спрямованої особистості зі своїм сформованим світоглядом, з почуттям патріотизму. У зв’язку з цим виховання патріотизму як духовно-моральної якості української молоді є нагальною потребою держави. Патріотичне виховання особистості розглядається як джерело духовного, політичного і економічного становлення країни, її цілісності і безпеки. Провідним шляхом вирішення означеного завдання є створення ефективної системи патріотичного виховання сучасної молодої людини, спрямованої на формування національної самосвідомості, соціально-політичної, правової культури.

Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння дітьми змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, які ми виділили у процесі дослідницької роботи:

1. Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпена.

За ступенем поширення на планеті українська мова перебуває в другому десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов’янських народів. Вона надзвичайно багата лексично, граматично і інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль.

2. Родовід. Засобами рідної мови діти найбільше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Від роду до народу, нації ­­– такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, національної свідомості і повноцінності, громадської зрілості. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, тобто в процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Сім’я, школа, громадськість виробляють потребу в кожній дитині знати свій родовід, вивчати своє коріння.

3. Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, відомостях, наукових знаннях історії Батьківщини – України. Її історія розкриває найцінніше духовне багатство – знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи історію України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на території нашої Держави. У системі національного виховання і освіти знання історії рідного народу є базовим для вивчення історії всього світу. Вивчення історії рідного народу є особлива роль у виконанні національно свідомого громадянина. Огієнко висловлював думку про те, що «Кожен народ, пише він, глибоко шанує свою історію, бо вона – дума його, серце його. Історія – це основа нації».

4. Краєзнавство. У формуванні «кореневої» системи духовності дитини провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається з краєзнавства – історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з раннього віку прилучаються до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів, прадідів, їхнього подвижництва в ім’я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам’ятні місця занедбувалися, національний герб – зневажався. Краєзнавча діяльність створює умови для глибокого засвоєння регіональних особливостей національного життя (етнографічних, фольклорних, мовних, тощо) для формування їх як типових представників даної місцевості. Краєзнавча робота спрямовується на збереження неповторних національних ландшафтів, їх первозданності, біосфери рідного краю, охорону скіфських курганів і козацьких могил та інше.

5. Природа рідного краю. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Народна виховна мудрість із колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини. Національна система виховання домагається глибокого усвідомлення того, що відображено в свідомості українця рідна природа (жива і нежива) є «корінням», «фундаментом» національної духовності, культури. Українська система виховання пройнята ідеями вірності і відданості природі батьківського краю. Народ має величезний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатства.

6. Національна міфологія. Українські легенди, притчі, міфи, оповіді є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. У міфології – витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія – один з найдавніших видів народної творчості. В давні часи наші предки вірували в те, що природа жива вона може чути та спілкуватися, розуміти їх. Людська віра одухотворю вала все навкруги. А традиційні народні свята стали її складовою частиною. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють надбання народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої сили, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.

7. Фольклор. У ньому відображено багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі – першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя.

У думах, піснях, прислів’ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високо поетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу. Український народ – один з найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народнопісенне багатство, кожна дитина усвідомлює, що пісня – незмінний супутник українця. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Вся українська творчість спонукає до любові, духовності, моральних цінностей. Національний фольклор передається з покоління і підтримує національний дух українських людей.

8. Народний календар. Це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються народом протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління. Щодо молоді, народний календар виконує найголовнішу роль природо відповідальної програми національного виховання. Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох чеснот.

10. Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникла та усталювалась протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій у житті української нації, держави, духовності. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст, спрямованість.

Українська символіка виконує історично-важливу функцію консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об’єднання споконвічних українських земель в єдину суверену державу.

Національна символіка України – герб (тризуб), прапор (синьо-жовтого кольору), гімн «Ще не вмерла в Україні», в історичній пам’яті народу символізують державну, політичну, економічну і національну незалежність України.

Важливими традиційними засобами патріотичного гуманістичного і громадянського виховання молоді є символи, пов’язані з козацтвом, Запорозькою Січчю, гетьманщиною. Такі поняття, як Запорозька Січ, Хортиця, булава, бунчук, пернач, козацький прапор, образи вічно живих у пам’яті народній козаків-витязів Байди, Мамая, Тараса Бульби символізують незламність, стійкість у відстоюванні свободи народу.

Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам’яті, калина, верба тощо) в свідомості кожного українця викликають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища. Народна символіка має велике значення в етнізації дітей, формування в них історичної пам’яті свідомості.

11. Народні прикмети, вірування. В них відображено зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функцію.

Народні прикмети та вірування одухотворяють природу, вчать дітей берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань – народної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової діяльності в майбутньому.

13. Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завдань – відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. Її основу складають глибока, всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив’язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, людей інших національностей. Родинно-побутова культура – це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та інше. Національна система виховання відкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім’ю – «націю в мініатюрі». Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей.

14. Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, етичні та інші. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Традиції, звичаї і обряди об’єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї – це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють в собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому житті. Кожна людина є представником якогось конкретного народу. Народ має свою мову, свою національну культуру. Культура кожного народу має свою національну форму. Традиції (від лат. Traditio – передача) – це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються від покоління до покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє. «Традиція, – писав відомий композитор І. Стравінський, – поняття родове; вона не просто «передається» з покоління в покоління від батьків до дітей, вона проходить певний життєвий процес, народжується, росте, досягає зрілості, йде на спад і знову відроджується… Істинна традиція живе в суперечності».

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичаї – загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загально важливим, насущним.

Педагогічне значення народних традицій полягає у тому, що вони є результатом виховних зусиль багатьох поколінь і виступають важливим засобом виховання. Через систему традицій і звичаїв український народ відтворює себе, свою духовну народну культуру, свій характер і національну психологію у своїх дітях. До народної культури, народного мистецтва, народних традицій належить декоративна творчість українського народу. Це різьба по дереву, вишиванки, вибійки, вироби з шкіри, металу, кераміки, килимарство.

15. Національна творчість, народна гра. Зміст, принципи, форми і методи української національної системи виховання готують юнаків, дівчат до народної творчості, виробляють у них творче ставлення до життя. Оволодіння кожним вихованцем національним світоглядом, характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що він починає творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі. Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал.

Національна система виховання широко використовує традиції і звичаї з метою формування в молоді етнічної самобутності, творчого ставлення до дійсності. Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати традиції і звичаї батьків і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України.

Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал. Національна система виховання є складовою і невід’ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому, система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і зміст національної системи вихованням.

13. Національне виховання молодшого школяра на уроках українського читання. Процес формування національної свідомості починається в родині змалку і продовжуються в дитячих дошкільних установах, школах, середніх та вищих навчальних закладах.

На уроках українського читання варто звернути увагу на формування національної свідомості через казки Василя Сухомлинського, адже саме з казки і починається пізнання дитиною такого таємничого і, на перший погляд, непізнаного світу. Великий педагог визначав провідну роль роботи дітей над казкою, він створив свій світ казок. «Я ставив за мету: закарбувати в свідомості дітей яскраві картини дійсності, добивався того, щоб процеси мислення відбувалися на основі живих, образних уявлень, щоб діти спостерігали навколишній світ, установлювали причини і наслідки явищ, порівнювали якості і ознаки речей».

Результатом кропіткої роботи над створенням казок і було відкриття в Павлиській середній школі «Кімнати казки». Про значення цієї кімнати у долі школярів Василь Олександрович згадує так: «Навіть освітлення в «Кімнаті казки» відігравало дуже велику роль. Коли діти розповідали казку про Царівну-Жабу, в лісових хащах засвічувалися маленькі лампочки, в кімнаті панував зелений сутінок, що добре передавав обстановку, в якій розгортаються події». Така атмосфера сприяла глибшому проникненню у країну казки, діти співпереживали разом з героями, отже вони були не пасивними спостерігачами, а активними учасниками цього дійства.

Казка для учнів В. Сухомлинського стала не просто розповіддю про фантастичні події; а цілим світом, у якому дитина живе, бореться, протиставляє злу свою добру волю. У дитини з’являється бажання не тільки слухати казку, а й самій розповідати її, хочеться не тільки слухати пісню, а й самій співати, не тільки спостерігати за грою, а й самій брати в ній участь.
Кожна казка невіддільна від краси, вона сприяє розвиткові естетичних почуттів, без неї неможливе благородство, щира чуйність до людського нещастя і страждань. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем. Образи казки благотворно формують і національну свідомість молодших школярів.

В. Сухомлинський вважав створення казок «важливим засобом розумового розвитку. Якщо ви бажаєте, щоб діти творили, створювали художні образи, перенесіть з вогника своєї творчості хоча б одну іскру в свідомість дитини». Як бачимо, творча натура класовода – головна фігура у формуванні національної свідомості молодшого школяра засобами казки. Великий Учитель був Педагогом від Бога. Все своє життя він присвятив дітям – він вважав їх творцями нової історії, будівниками нової держави, справжніми людьми, які на терен України покладуть свої знання, силу, розум і совість. І не помилився. Важко сьогодні назвати автора, у якого так багато творів на морально-етичні теми. У 4 класі вивчаються такі казки як «Віл і Садівник», «Деркач і Кріт», «Соловей і Жук». Які ж основні проблеми піднімає в них В. Сухомлинський? У казці «Віл і Садівник» розповідається про важку працю Вола і мудрого Садівника, в уста якого автор вкладає такі слова: «Якби людина бачила тільки те, що є, вона б не була Людиною», тобто властивість людини прозирати в майбутнє, домагатися певної мети, вільно працювати. Влучно сказав про це І. Франко: «Пісня і праця – великі дві сили, я їм до скону бажаю служить». Працелюбність і велика духовність – ось одна з ознак національної свідомості українців.

У казці «Деркач і Кріт» піднімається проблема любові до рідної землі, до Батьківщини. Деркач щорічно прилітає з теплих країв, щоб вивести на рідній землі своїх пташенят. У діалозі Крота, який запитує, чому Деркач не залишився на африканській землі, останній відповів коротко: тут його Батьківщина. Одне слово, а яке вагоме воно для Деркача, воно, як євшан-зілля змушує щорічно повертатися у рідні краї, бо йому тут все миле: і запах трав, і голубінь неба, і променисте сонце, і повноводні струмки, і рідне гніздечко. Без цього Деркач не мислить свого життя. Так і Людина, де б не була, а подумки лине у рідні краї. Народ це втілив у прислів’я: «В гостях добре, а дома краще». У них гуманістичні почуття любові до людей, прагнення бути потрібним людям, повна самовіддача в праці, житті. Саме ці риси національної свідомості і роблять людину добрішою, відвертішою і чеснішою. Про це – казка «Горбатенька дівчинка». У ній автор піднімає проблему добра і зла. Адже, тільки любов народжує любов, а горбатенька дівчинка поспівчувала дівчаткам красуням, які не зрозуміли її любові до Мерехтливої Зірочки, яка відповіла взаємністю.

14. Музей. Шкільний музей покликаний формувати стійкий інтерес до придбання нових знань, виховувати бажання і готовність до самостійного вивчення історії рідного краю, формувати уміння дослідницької роботи з краєзнавчою літературою, архівними матеріалами, письмовими і усними джерелами. Тільки музей надає емоційну, інформаційну дію, може залучити учнів до матеріальних, культурних, духовних цінностей рідного краю, здійснити патріотичне виховання на прикладах героїчної боротьби, подвигів, служіння країні.

Отже, пошук ефективних шляхів формування особистості й громадянина в нових умовах є особливо важливим, результат діяльності якого безпосередньозавершується в рівні сформованості в учня певних особистісних якостей.

ВИСНОВКИ

Досліджуючи одну з актуальних проблем сучасної початкової школи: «Формування національної свідомості молодших школярів на сучасному етапі» можна зробити такі висновки:

1. В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Тривалий час вона нехтувалась, заборонялась завойовниками України, а в останні десятиріччя взагалі була відкинута і замінена так званою системою комуністичного виховання. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу, національна система виховання поступово відроджується. Сучасна його модель враховує такі важливі особливості сьогодення, як перехід України від соціалістичних відносин до ринкових, національне відродження усіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови самостійної, незалежної держави. Таким чином, національне виховання – це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичну ходу народу, перспективи його розвитку.

2. Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної самосвідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім’я України. Формування національної самосвідомості передбачає: освоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє, утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, чисто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як було у кращих синів і дочок нашого народу споконвіку. Формування ціннісної сфери школярів значною мірою забезпечують уроки народознавства в загальноосвітній школі. Формування особистості на основі національного виховання може здійснюватись за умови, якщо учень має можливість отримувати об’єктивну інформацію про свою націю, своє історичне минуле. Головною метою національного виховання на сучасному етапі державотворення є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду. На цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

3. Проведене дослідження показало, що використання національних традицій у виховному процесі правомірно розглядати в якості ефективного підходу до розв’язання проблеми вдосконалення виховання у сучасних умовах початкової школи. У здійсненому дослідженні було визначено стан проблеми в педагогічній теорії та шкільній практиці, у, їх педагогічний зміст, виховання на основі національних традицій українського народу. Було визначено шляхи використання українських традицій у навчально-виховному процесі.

У дослідженні визначено, що основними педагогічними умовами, які забезпечують ефективність виховання молодших школярів засобами національних традицій:

- зв’язок виховання учнів початкових класів засобами національних традицій із життям;

- врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей;

- емоційність виховання;

- комплексний підхід до використання українських традицій у виховання молодших школярів;

- доступність національних традицій.

Дуже важливим фактором при використанні українських національних традицій у вихованні учнів початкових класів були такі методи, форми і прийоми роботи: бесіди, спостереження, розповіді, конкурси, свята, розваги, екскурсії.

4. Провідними умовами ефективного функціонування системи педагогічного забезпечення розвитку національної свідомості учнів початкових класів є: створення ситуацій внутрішнього сприйняття учнями знань про українську культуру на рівні самоцінних; педагогічне забезпечення процесу формування у молодших школярів особистісного сенсу діяльності у напрямі оволодіння національними цінностями; застосування вчителем на уроках української мови, народознавства та у позаурочний час емоційно-естетичного фону, який стає засобом розвитку національної свідомості особистості молодшого школяра; сформованість у вчителя високого рівня знань теорії та технології організації навчально-виховного процесу молодшого школяра; створення ситуацій емоційного переживання учнями педагогічних установок на оволодіння національними цінностями: усвідомлення знань про національну культуру на самоцінному рівні; стимулювання розвитку в учнів поетичного слуху, відтворювальної уяви, «кольорового» бачення ними національних цінностей, вміння аналізувати образно-емоційний зміст творів, давати їм естетичну оцінку; орієнтація дитини на позитивні результати діяльності щодо засвоєння певних національних цінностей у родині та в школі.