Виховна година "Квіти та їх легенди"

ФІАЛКА

Фіалка – символ смутку, смерті, але водночас емблема пробудження природи; девіз Афін; знак невинності, скромності, цноти, чистоти; беззахисності, відданості своєму коханому.
У греків фіалка вважалася квіткою смутку і смерті. Нею прибирали смертне ложе і могили молодих, дочасно померлих двічат. Символічне значення фіалки пов’язане із легендою про переслідування чарівної дочки Атласа богом сонця Аполлоном і передчасне перетворення на чудесну фіалку.

Фіалка була також емблемою пробудження природи і водночас девізом Афін, котрі Піндар оспівав як заквітчане фіалками місто, а скульптори й живописці зображували у вигляді жінки з вінком фіалок на голові.

Після греків фіалка ні в кого не користувалася такою любов’ю, як у давніх галлів, для яких вона була символом невинності, скромності і цноти, тому нею посипали шлюбне ложе.
Любов до фіалки перейшла до нащадків галлів – французів, у котрих під час поетичних змагань, які відбувались щорічно в Тулузі, однією з вищих нагород була золота фіалка.
У багатьох європейських народів фіалку вважали емблемою чистоти, беззахисності, відданості й вірності своєму коханому лицарю. Її неодноразово оспівували поети, зокрема, сучасник Людовіка XIV французький поет Демаре, посилаючи знаменитій засновниці літературних вечорів Жюлі де Рамбульє вінок із фіалок, змушує цю квітку говорити про себе ось що: “Не маючи честолюбності, я ховаюсь у траві, скромна своїм забарвленням, я скромна також і вибором місця; але якщо коли-небудь побачу себе на вашому чолі, то з найскромнішої квітки я стану найкращою”.

За народним сонником, фіалка приносить радість. Вона має здатність причаровувати. Для цього тому, кого хочуть причарувати, потрібно під час сну бризнути на повіки соком фіалки, а потім, коли він прокинеться, прийти і стати перед ним.

ТЮЛЬПАН
Який би не був прекрасний тюльпан своїм забарвленням, своєю формою, але, дивним чином, чомусь ні грецька, ні римська міфологія не створили про нього ніякого сказання. І це тим більше дивно, що тюльпани в дикому стані в достатку ростуть на священній горі Іді, у Греції, де їх не могли не помітити як самі жителі, так і всі ті, хто були творцями міфології. Перші зведення про цю чарівну квітку ми зустрічаємо в Персії. У цій країні сказань і пісень про оригінальну квітку тюльпан яка звалася “дульбаш” -турецька чалма, від якого згодом зробили слово “тюрбан”, а також і українська назва квітки – “тюльпан”. Він був оспіваний багатьма перськими поетами, і особливо знаменитим Хафізом, що говорить, що з незайманою принадністю тюльпана не можуть зрівнятися ні ніжні рухи кипариса, ні навіть сама троянда.

Але ще більшою любов’ю користався тюльпан на Сході в турків, дружини яких розводили його в достатку в сералях, де багатьом з них він нагадував навіть їхнє дитинство, батьківщину, загублену волю.
Внаслідок усього цього, імовірно, у сералях щорічно справлялося дивовижне, чарівне свято тюльпанів, на який султан дивиться як на втішний доказ розташування до себе і любові своїх дружин.

У зовсім іншому, прозаїчному, виді знаходимо ми його в Західній Європі.
Сюди він потрапив лише в 1559 році, і насамперед в Аугсбург, куди перші його цибулини були прислані німецьким послом при турецькому дворі Бусбе-ком. А той ознайомився з ним під час своєї подорожі по Сирії в Хардині, на границі з північною частиною Аравії, де серед зими він побачив його в повному кольорі разом з нарцисами. У цьому ж році тюльпан з’явився перший раз у кольорі в Аугсбурге в сенатора Герварта, а шість років потому прикрашав вже у великій кількості дивовижні сади знаменитих середньовічних багатіїв Фуггерів, де його бачив і описав як чудову рідкість знаменитий Конрад Геснер.

Звідси тюльпан розійшовся по всій Європі. У 1573 році ми бачимо його вже у Відні у відомого вченого Клузіуса, що так зацікавився цим новим прибульцем, що став із захопленням збирати усі відомі його сорти. Його прикладу пішли і багато багатих віденських садівників, що почали виписувати за величезні гроші цибулини тюльпана з Туреччини, щоб прикрасити їм свої сади. Поява в кого-небудь з них нового по фарбуванню сорту збуджувало в інших невимовну заздрість і навіть уночі не давало спокою не володівшими ними аматорам.

Помалу почали захоплюватися тюльпанами в Німеччині і багато царствених осіб. Особливо ж великий курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, що зібрав на початку XVI сторіччя уже величезну для цього часу колекцію-216 сортів. З інших жагуче захоплюючих тюльпаном високопоставлених осіб укажемо ще маркграфа Ба-ден-Дурлаха, що зібрав у 1740 році колекцію в 360 сортів, і графа Паппенгейма, у якого, за словами сучасників, така колекція доходила до 500 сортів. При цьому принадність нових сортів збільшувалася ще почали входити в моду звичаєм давати цим сортам імена коронованих осіб, що видаються по своєму суспільному і державному положенню облич і міст…

Серед жагучих аматорів тюльпанів інших країн були також Рішельє, Вольтер, маршал Бірон, австрійський імператор Франц II. І особливо -і французький король Людовик XVIII. Уже зовсім хворий, він наказував переносити себе під час цвітіння цих рослин із Сен-Клу в сади Севру і проводив там цілою годинник, любуючись строкатістю і різноманітним фарбуванням квітів багатої колекції, культивований його садівником Екоффе.
Один час у Версалеві були навіть чарівні тюльпанові свята, на які збиралися всі знамениті аматори і садівники того часу і змагалися виставкою своїх новинок і рідкостей. За кращі екземпляри видавалися коштовні призи.

Але ніде захоплення тюльпанами не досягало таких колосальних розмірів, як у Голландії. Спокійні по природі, розважливі торговці і взагалі люди помірні, голландці ні з того ні із сього так захопилися цією квіткою, що захоплення це перетворилося в єдину у своєму роді народну манію, що одержала навіть в історії окрему характерну назву “тульпоманії”.
Тюльпан з’явився тут лише в 1634 році, і перший час розведення його носило зовсім комерційний характер.

Помітивши захоплення цією квіткою німців і інших народів, розважливі голландці стали розводити його в як можна більшій кількості нових сортів, і торгівля його цибулинами виявилася настільки прибуткової, що нею стали займатися незабаром навіть і люди, що мали дуже мало відносини до садівництва, нею стало займатися ледве не все населення.
Незабаром справа дійшла до того, що утворилося щось начебто гри на біржі. Замість цибулин нових сортів стали видавати вперед на них розписки в тім, що власник їхній одержує право на придбання цього сорту, а потім розписки ці перепродували по більш високій ціні іншим; ці, у свою чергу, намагалися перепродати їх по ще більш високій ціні третім. При цьому ціни на такі фантастичні сорти доходили до неймовірних розмірів. Гру цю підтримували деякі щасливі випадки, начебто того, що по випадково придбаним за невисоку ціну розпискам виходили дійсно рідкісні сорти, що, будучи продані, давали потім великі бариші.

Так, наприклад, одному бідному амстердамському прикажчику завдяки стіканню цілого ряду щасливих обставин вдалося за які-небудь чотири місяці зробитися багатою людиною.
Великі гроші в цей час наживали також і торговці глиняними горщиками і дерев’яними шухлядами, тому що крім спеціально культивувала тюльпани садівників розведенням тюльпанів займався всякий і бідний і багатий – аби тільки знайшлося місце для їх розведення.

Для торгівлі цими цибулинами, як вже говорилося, існували особливі приміщення, де в особливі базарні дні збиралися продавці і покупці і змовлялися щодо цін – словом, щось начебто біржі. У біржові дні ці приміщення представляли собою багатотисячні збори.
Отут і мільйонери, і графи, і барони, дами, купці, ремісники, селяни, швачки, рибалки, усякого роду прислуга і навіть діти. Лихоманкою наживи були охоплені всі шари суспільства, усі, у кого тільки був хоч гріш за душею. У кого ж готівки не було (про це існують цілі записки в хроніках), тяг свої коштовності, плаття, домашній скарб, віддавав під заставу будинку, землі, череди -і словом, усі, аби тільки придбати бажані тюльпанові цибулини і перепродати їх за більш високу ціну. За одну цибулину, наприклад, сорту “Semper Augustus” було заплачено 13.000 гульденів, за цибулину сорту “Адмірал Енквіцен” -і 6.000 флоринів… На деякі ж сорти полягали запродажі, і в історії цієї дивної біржової гри збереглося навіть кілька документів, в одному з яких значиться, що за цибулину сорту “Vice-roi” було заплачено: 24 чверті пшениці, 48 чвертей жита, 4 жирних бика, 8 свиней, 12 овець, 2 бочки вина, 4 бочки пива, 2 бочки олії, 4 пуди сиру, зв’язування плаття й один срібний кубок. І такого роду угоди не були рідкістю.
Але крім таких спеціальних бірж у кожнім голландському місті були перетворені у свого роду мініатюрні біржі всі трактири, шинки і пивні, і всі аматори пограти в карти, у кісті – аматори сильних відчуттів перетворилися тепер у запеклих гравців у тюльпанові цибулини. При цьому, якщо укладена в одному з таких кабачків вигідна угода приносила всім заключившим її гарний бариш, то в ньому влаштовувалася багата гулянка, у якій перше місце належало хазяїну. І як не дивно може показатися, але в таких місцях складали собі іноді гарні багатства і бідні швачки, штопальниці мережив, пралі і тому подібний люд.

Нарешті, для того щоб розпалити ще більш пристрасть до цієї гри, міста начебто Гаарлема, Лейдена призначали від себе величезні, що досягали кількох сотень тисяч гульденів, премії за виведення тюльпана якого-небудь відомого кольору і величини, і у випадку здійснення цієї задачі видача нагороди супроводжувалася такими чудовими святами, на які народ стікався з усіх самих віддалених окраїн у не меншій кількості, чим на свято чи в’їзду коронування государів.
Так, до нас дійшло, наприклад, опис свята з приводу присудження премії за виведення чорного (чорно-лілового) тюльпана. У святі цьому брав участь сам принц Вільгельм Оранський.

Але якщо з цього часу тюльпан утратив усяке значення для спекулянтів, для аматорів біржової гри і легкої наживи, то він продовжував залишатися предметом, з одного боку, замилування, з іншого боку – осудження для поетів, письменників і відігравав чималу роль в естетиці.
Усемогутня вже і тоді мода усюди вимагала зображення чудового тюльпана. Малюнки тюльпана покривали всі матерії, зображення його ткалися на найдорожчих брабантських мереживах, з’являлися навіть на масляних картинах сучасних голландських живописців. Утворилися навіть цілі школи малювання квітів, де видатну роль грав тюльпан, і спогаду про цей культ тюльпана дійшли до нашого часу на картинах таких видатних художників, як Ван-Хейсум, Ферендаль, Хаверманс, Де-Геер…

Що стосується тюльпана в поезії, те французький поет XVIII сторіччя Буажолен написав про нього цілу поему: “Метаморфоза Тюльпана”, де він оспівує, наслідуючи Хафізу, дивовижну, чарівну дівчину, володарку його серця; а Олександр Дюма-батько – поетичний роман “Чорний Тюльпан”, у якому зображує роль цієї квітки в Голландії.
Але німецькі письменники дивляться на тюльпан як на квітку без душі, квітка зовнішньої краси, емблему порожнечі, що ганяється тільки за вбраннями, жінками.
Клейст у своєму вірші “Весна” відноситься до нього дружелюбніше, але Ґете говорить про тюльпан так: “Не благоговій ніколи перед порожньою примарою”.
Узагалі німці завжди відносилися до тюльпана якось холодно і навіть у глузування прозвали “тульпе” потворний пивний кухоль.

З набагато більшою поезією відносяться до тюльпана в Англії, де в казках він служить завжди колискою для маленьких ельфів і інших малюсіньких фантастичних істот.
Так, у Девонширі є казка, у якій розповідається, що феї, не маючи колисок для своїх крихіток, кладуть їх на ніч у квіти тюльпанів, де вітер качає і колише їх.

Азалія

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Забрали якось в неволю татари одного парубка, закували в кайдани і зробили рабом. А красень був на все вдатний. От і закохалась в нього Азалія – єдина дочка якогось вельми знатного татарина.
Знала донька, що батько не згодиться, щоб вона дружиною бранця стала. І зважилася дівчина на крайність, взяла найкращих коней з табуна і потай вирушила зі своїм милим до нього на Полісся. Гордий вельможа поклявся привселюдно кров’ю змити сором. Три тижні мчала за втікачами погоня. І наздогнала їх аж на Поліссі. Боровся Іван, але упав під дубом, вражений стрілою.

Вельможа простив би все доньці, якби та попросила помилування. Але татарка не відходила від свого милого. Батько звелів зв’язати її і відвезти додому. І тоді дочка сказала: “Ти відняв у мене, що міг, а відняти кохання й аллахові несила. Я назавжди залишусь на цій землі, що милого мого зростила!”.
Схилилася до мертвого Івана, підняла його шаблю – і просто собі в серце. Гаряча кров бризнула на синій верес і спалахнула дивовижним цвітом.

Аір

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

На Україні відомо кілька пояснень того, як аїр (лепеха, татарське зілля, ягур) було занесено з півдня. Один із переказів свідчить, що коріння лепехи занесли на нашу землю татарські коні в розщілинах копит. Коли татари переправлялися через річки або поїли коней, то коріння аїру вимивалося і приживалося на березі. Інший переказ оповідає, що ординці мали коріння аїру за талісман, ним-таки освячували всяку незнайому їм воду на своїх кочових і розбійницьких дорогах. Отож, здійснюючи жахливі наскоки, вони кидали у незнайомі річки й озера шматочки коренів, де ті згодом приживалися. Кочівники також вкладали кореневища аїру в бурдюки з питною водою, щоб вона довго залишалася свіжою (завдяки дії фітонцидів).

Як карб страшних ординських набігів і турецьких походів виростали зелені, довгі, як шаблюки, листки лепехи. Отож і рвали їх, і топтали, щоб потопталися біда, чужа віра. Лепеха розмножувалася кореневищем і поступово обживала нові місця.

…Колись, за часів козаччини, хижі ординці, повертаючись з ясиром, зупинилися на перепочинок біля Сліпого озера. Глибокий байрак, зарості вільшаника ховали їх від козачого ока. Озеро у вінку з аїру та очерету напувало ординців та їхніх коней. Відпочинок і розвага. Бранки — одна за одну кращі: богуславські дівчата славилися красою.
…Цього разу Таїр Лепе-хан обрав серед невільниць дівчину з голубими очима.
— Як звешся? — запитав, обмацуючи дівчину ласим поглядом. Маруся мовчала.
Вийняв із-за пояса ятагана. Бранки перелякано зойкнули, але Маруся мовчала. Лепе-хан підійшов до дівчини, підчепив кінцем ятагана сорочку біля шиї й розітнув зверху вниз. Сорочка впала Марусі до ніг. Ординець розрізав пута на ногах, потім на руках. Довкруги стихло все. Ще якусь мить роздивлявся дівчину, тоді взяв її за руку й потягнув до шатра, застромивши ятагана за пояс. Маруся покірно пішла. Вступивши до шатра, вона рвучким рухом вихопила з-за пояса напасника ятагана й ударила його в серце.
На землю впала темна ніч… Табір затих. Маруся вихопилася з шатра, підповзла до полонених і стала розрізувати їм пута на руках і ногах. її схопили й живою закопали в землю…

Козаки оточили озеро й помстилися за Марусю. Жоден ординець не врятувався. Але відтоді зник аїр навколо озера. Тільки буйно розрісся він на Марусиній могилі. Вода в озері чиста, мов сльоза, але ніхто в ньому не купається. Скорботно похилилися столітні верби над озером. Над Сліпим озером.
Чи не від імені Лепе-хана утворилося слово лепеха. Можливо, від Таїр і виникло аїр?

Адоніс

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Діялося те давно, не за нашої пам’яті. Чи то в Греції, чи то в якійсь іншій країні. Жив там один правитель, а звали його Адоніс. Носив він те ім’я від бога сонця Адона. Не один раз Адоніс помічав, що квітка, яку він палко любив та із дружиною Горицвітою посадив, схожа на сонце. Від старих мудрих людей він чував, що як цю квітку посадити своїми руками, то вона принесе в його дім щастя. Адоніс примітив також, що квітка сонячного кольору повертає свої голівки до бога сонця Адона. А вночі та в похмуру погоду квітка закривається і спить. Не один раз приходило на думку Адонісові, що бог Адон полюбляє цю квітку. А щоб самому бути причетним до бога сонця Адона, він і нарік квітку своїм іменем. Та ось правитель почав старіти й частіше замислюватися над тим, хто ж буде нащадком його володінь. Хоч і красунею була його дружина Горицвіта, а дітей не подарувала. Занепокоївся правитель, скликав радників своїх, підлабузників А що радники і підлабузники в тому тямлять, що немає нащадків? Дивляться один на одного, а відповісти не можуть. Посхиляли голови донизу і тільки сопуть. Хіба що головний радник спромігся відповісти.

— Безсилі ми в цій божій справі допомогти тобі, ясноликий Адоніс. Ось якби з другою державою позмагатися, війну затіяти, це діло наше. Тут ми тебе не підведем. Розгнівався Адоніс на своїх дурнів, грякнув об стіл кулаком, закричав:
— Вам тільки гризтися та воювати, чужу кровицю проливати!
Повиганяв він радників і підлабузників, а натомість запросив на розмову дружину Горицвіту. Подивився на її красу, та й каже:
— Усе в тебе до ладу — і краса, і вдача, а жити з тобою не буду. Вже минуло десять років нашого життя, а дітей немає. Ти безплідна, мов та яблуня без яблук. А що роблять з такою яблунею? Зрубують!
І тут ще більше розгнівався. Прогнав Горицвіту. А що було робити в ті далекі часи жінці, що ніякого права не мала.
Іде Горицвіта полем, слізьми вмивається. А сонечко весняне лагідно гріє, жовті квіти цвітуть. «Дай спочину в тих квітах,— подумала жінка,— я ж їх своїми руками насадила». Лягла й міцно заснула, обнявши квіти на сонце схожі. І наснився їй дивний сон. Іде сама Горицвіта по тих сонячних квітах. А назустріч їй Фея степова. Фея добра, покровителька тих рослин, що в народі звуться лікарськими. А за нею хлопчик біжить, чудовий-пречудовий. Жовті квіти зриває, віночок сплітає. Підійшов, подає Горицвіті той віночок, мамою називає. Обличчям же схожий на Адоніса. Хотіла закричати, синочка до грудей притулити. Мацнула рукою, а дитяти не стало, одна порожнеча. Але тут Фея ніжно промовила:
— Не горюй, Горицвіто! Ти ж оці квіти посадила, а вони не прості, а золоті. На сонце схожі, здоров’ям дишуть. Я раз в десять років сюди приходжу. Нагороджую тих, що трудяться, а труд цей корисний. Проси і ти, що забажаєш, ти попрацювала біля цих квітів.
— Мені нічого не треба,— одмовила Горицвіта.— В однім тебе благаю — пошли мені дитя. Я вигнана, мов той собака, своїм чоловіком. І тепер живу, як та яблуня, що плодів не дає.
— Іди додому, Горицвіто. Буде в тебе дитя, схоже на те, яке ти щойно бачила. А допоможе тобі в цьому квітка сонця, квітка бога Адона. Бережи віночок, що в руках тримаєш, він тобі буде в лиху годину допомагати. І назве твій народ цю квітку Адонісом. А ще будуть називати цю божественну корисну квітку Горицвітою весняною. Бо тебе я зустріла, Горицвіто, на цій галявині, де ти квіти розсадила. Не про багатство думаєш, не про красу, яку маєш. А благаєш долю свою врятувати, дітей на білий світ рожати. Доля твоя — землю людьми збагачувати. Оцю жіночу ношу неси з гордістю. І Фея зникла, як і прийшла.
Прокинулась Горицвіта, а в руках сплетений віночок тримає, до сонячного бога Адона руки простягає. У пазуху той віночок ховає, швидше додому поспішає. Назустріч вийшов Адоніс, гнівом палає, до Горицвіти промовляє:
— Чого прийшла, безплідна, яку ніколи матір’ю не назовуть. Хочеш, щоб я собак на тебе нацькував?
— Не треба, милий, того робити. У цім же році подарю тобі нащадка. Обличчям ви будете схожі, мов дві краплини води.
Адоніс став на коліна перед Горицвітою, голову до низу похилив.
— Прости, доле моя, за образу мою.
А через декілька років уже бігав їхній хлопчик, точнісінько схожий на того, якого Горицвіта уві сні бачила…

Богині кохання Афродіті припав до серця син царя Кіпру, Адоніс, який своєю красою міг позмагатися навіть з богами Олімпу.
Забувши про все на світі, богиня всюди була з Адонісом. Проте одного разу трапилося так, що Адоніс сам пішов на полювання. Його собаки погнали величезного кабана. Адоніс уже намірявся пронизати його списом, але кабан кинувся на нього й смертельно поранив.
Дізнавшись про загибель коханого, Афродіта пішла в гори шукати його.
Довго пробиралася вона через гірські кручі. Колючі кущі рвали її тіло, гостре каміння кололо ноги, та вона знайшла Адоніса.
Дуже побивалася богиня біля мертвого юнака і в пам’ять про нього звеліла вирости з крові Адоніса квітам – анемонам. А там, де з її поранених ніг впали на землю краплини крові, виросли червоні троянди – квіти кохання.
Так збереглася пам’ять про прекрасного юнака.
Повелитель богів, всемогутній Зевс пожалував Афродіту. Він наказав Аїдові – цареві підземного царства мертвих – щороку відпускати Адоніса на землю. І відтак півроку живе на землі Адоніс з Афродітою. І кожного разу, коли він повертається на землю, ласкаво гріє сонце, барвисто розквітає природа. І яскравіше за всiх пломеніє на цьому ранньо-весняному святі природи квітка Адоніса – горицвіт.

Назва адоніс походить від імені красеня-юнака, про якого розповідає одна з версій давньогрецької міфології. Богиня краси і кохання Афродіта передала юнака на виховання Парсефоні — богині царства мертвих. Та не схотіла Парсефона розлучатися з вихованцем, і Зевсу довелось вирішувати суперечку між богинями. Зевс запропонував, щоб Адоніс півроку проводив під землею, у Парсефони, а півроку — на землі. Тому і з’являється адоніс-горицвіт на землі ненадовго, лише навесні

Анютені “глазки”

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Розкрили пелюстки братики, а у віночках білий колір — колір надії, жовтий — здивування, фіолетовий, — печалі. По легенді, в трибарвних пелюстках Анютиених «глазки» відбилися три періоди життя дівчинки Анюти з добрим серцем і довірливими променистими очима. Жила вона в селі, кожному слову вірила, будь-якому вчинку знаходила виправдання. Але на біду свою зустріла підступного спокусника, який клятвеними завіреннями розбудив в дівчині перше відчуття. Всім серцем, всім життям потягнулася Анюта до хлопця, а хлопець злякався: заспішив в дорогу по невідкладних справах, обіцяючи неодмінно повернутися до своєї обраниці. Довго дивилася Анюта на дорогу, чекаючи коханого, і тихо згасала від туги. А коли загинула, на місці її поховання з’явилися квіти, в трибарвних пелюстках яких відбилися надія, здивування і печаль.

Такий російський переказ про квітку. Стародавні греки походження анютиных очко пов’язували з дочкою аргосского пануючи Іо, яка всім серцем полюбила зевса, за що ревнивою дружиною його, богинею Герою, була перетворена на корову. Щоб якось скрасити життя своєї коханої, зевс виростив квіти братки, які символізували любовний трикутник і, з одного боку, прирівнювали просту смертну до богині, а з другой— зберігали в ній віру, що прокляття Гери не вічне.
Римляни в квітах, схожих на допитливі личики, убачали надмірно цікавих людей, яких боги перетворили на рослини, коли вони таємно підглядали за Венерою, що купається.
Є перекази, що розповідають про те, що в братки була обернена надмірно цікава дівчинка Анюта, яка підглядала за чужим життям і тлумачила її на свій лад.
А деяким здається, що братки нагадують особи добрих старичків-гномів, що обіймають уважним поглядом мир, що розкинувся перед ними, і що радіють при цьому будь-якій його незначній трохи.
У квітковій символіці середньовічної Європи братки мали значення незабудок, тому у Франції і Англії ними було прийнято обрамляти портрети близьких людей. Французи називали їх «квітами на пам’ять», англійці — «серцевим заспокоєнням і серцевою радістю», букетик анютиных очко, передане кому-небудь, означало визнання в любові.
У Польщі наречена дарил братків від’їжджаючому женихові, і тоді вони символізували вічну пам’ять і вірність тієї, що дарувала; те ж саме виражав букетик квітів під вікном будинку француженки, жених якої знаходився у від’їзді.
Поляки і білоруси споконвіку величають їх «братики» за те, що в одному віночку квітки одночасно уживається декілька різноколірних пелюсток, і дарили їх тільки тим, кого по-братськи люблять.
Ранньою навесні на яскраво освітлених лугах розсипають братки свої фіолетові усмішки. Розцвітають вони відразу ж після танення снігів, тому вважаються символом оживаючої природи.

Барвінок

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв’яжуть серця вірним коханням на все життя.
Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки.

Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання!
Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала.
Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос.
А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю.
Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п’ятипелюсткові квіти.
І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:
— Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки — то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка — то краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність. Будь щаслива!..
Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало тихо-тихо.
І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша.
Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях. Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе?
Незчулася, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:
— Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок?
Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному леґіню свій вінок. А потім гойдалися дерева, сп’яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша. Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стьожками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.
… Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.

Розпускаючись одним із перших весною, як і пахуча фіалка, барвінок вважав себе вкрай ображеним через те, що всі люди й боги звертають увагу на фіалку, а не на нього, хоча за красою свого листя і квітів він ні скільки не гірший, хіба що йому не вистачає її чарівного запаху. І ось одного разу, коли Флора спустилась весною на землю й, зачарована п’янким запахом фіалки, голубила її, пропонуючи додати їй зросту, аби вона вивищувалась над іншими квітами, а не пахнути в затінку інших рослин,– раптом пролунав тоненький жалібний голосок.
– Хто там скаржиться?– запитала Флора.
– Це я,– відповів барвінок.
– Що ж тобі треба, чому ти плачеш?
– Я плачу тому, що ти, мати усіх квітів, не обдаруєш мене навіть поглядом, забуваєш про мене, тоді як фіалці – уся твоя увага й ласка.
Флора глянула на маленьку рослину, котру зовсім не знала, а, може, просто забула, оскільки навіть боги не в змозі запам’ятати усіх створених ними істот, й запитала:
– А як тебе звуть?
– Мене ніяк не звуть,– відповів барвінок,– я ще не маю імені.
– То що ж ти хочеш?
– Я хотів би мати якийсь такий тоненький приємний запах, як у фіалки. Дай мені його, Флоро, і я тобі буду дуже і дуже вдячний.
– Ні, цього, на жаль, я тобі не можу дати,– відповіла Флора.– цю чудесну властивість рослина одержує у момент свого виникнення з волі творця і передається їй разом із першим поцілунком того генія, котрому доручено її оберігати. Ти ж народився без запаху.
– Ну, то нагороди ж якимось особливим даром, котрий порівняв би мене з фіалкою, на яку я схожий навіть забарвленням, а проте ніхто не помічає.
– Гаразд,– відповіла богиня,– квітни ж ти довше, аніж фіалка, квітни й тоді, коли фіалка давно вже буде мертвою.
– Спасибі тобі, Флоро, це великий дарунок. Тепер, коли закохані шукатимуть по всьому саду й не зустрінуть більше фіалки, то, можливо, вони звернуть увагу й на мене. І, зірвавши, прикріплять квіти барвінку до своїх гарячих грудей.
– Можливо, – відповіла богиня.
– Але ось що я тебе ще попрошу. Зроби мої квіти більшими, ніж у фіалки,– додав барвінок.
– Якщо хочеш – і це я можу зробити. Нехай твої квіти будуть більшими. Величина – то протилежність глибини, – мовила Флора вже роздратовано, обурюючись впертою наполегливістю маленької рослинки, й хотіла вже йти, проте та безвісна маленька квіточка була, здавалося, усе ще невдоволена. – То що тобі ще потрібно? – запитала Флора. – Ти одержиш більші, ніж у фіалки, квіти й цвісти будеш довше за неї – хіба цього мало?
– Так, Флоро. Якщо ти така вже милосердна до мене, то дай мені якесь ім’я. Бо без нього я – все одно що бурлака чи волоцюга.
Замість того, щоб розсердитись, Флора усміхнулась.
– Гаразд, – погодилась вона, – це дуже просто, ти матимеш назву Pervinca ( переможна ), тобто рослина – переможниця, оскільки, хоч би там що, а хочеш перемогти скромнішу й красивішу сусідку свою. Нехай же ім’я твоє підкреслюватиме твій заздрісний характер.
І ось з того часу наш барвінок має наукову назву Pervinca або Vinca.

Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.
І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.
Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом…
А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

Глід (боярышник)

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

По російським переказам, жила в селі дівчина з кольором особи, схожим з облитим зорею снігопадом, і із строгими зеленими очима, схожими на плоди дозріваючого глоду; вірність, чистоту і взаємність цінувала вона вище всіх достоїнств.
Вранці любила дівчина збирати квіти і трави, уміло складала з них букети, важливим компонентом в яких були квіти, листя і ягоди глоду. Та і чом би глоду не царювати в букеті, коли квіти його подібні до дитячої довірливості, а червоні ягоди попереджають про те, як небезпечно на цю довірливість робити замах.

Селяни нерідко зустрічали дівчину в белолепестковом вінку глоду і раділи тому, як вдало поєднуються квіти, усіяні точками жовтуватих товкачів, з веснянками її натхненної особи. По осені вони бачили дівчину у вінці з червоних ягід, який немов підкреслював неспокій юності і одночасно був схожий з безневинними сльозами. А одного разу і зовсім були здивовані, коли побачили її по весні увиту вінком з квітів глоду, який осяяла канва з яскраво-червоних ягід, заготовлених дівчиною про запас ще з осені.
На біду, підростаючою красунею милувалися не тільки жителі села, але і внук Чингисхана, майбутній Бату-хан. Вже декілька днів він безуспішно намагався вступити з дівчиною в розмову;< заманював її в багату юрту, але на всі домовленості молодица відповідала відмовою: три місяці тому вона була заручена з синьооким русичем і з дня на день чекала сватів.
Не витримав Бату. Воровськи вислідив дівчину і пішов по п’ятах.
Не злякалася русиянка. Притиснулася спиною до глоду і вихопила з-під шушпана кинджал. А коли Бату не зупинився і перед цим, боляче ударила себе в груди і скотилася до підніжжя рослини.
Ніхто не пам’ятає нині, як звали молоді русиянку, але знають, що в її честь молодих дівчат величали на Русі бояринями, панночками, а молодих жінок бояринями. І з того сумного дня в головних уборах і в жіночому одязі слов’янок довгий час в забарвленні і в орнаменті простежувалися квіти, зелень, рум’янець і ягоди глоду.

Волошки

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Назва “васильок”, що усталилася за родом волошок у російській ботанічній літературі, походить з народної легенди. Сільський хлопець – красень Василько якось косив у полі жито. Саме тоді у полі бавилися русалки. Одній з них дуже припав до душі Василько. Зачарувала русалка хлопця. Забув про все на світі і пішов за нею. А вона ж, пустуючи і сміючись, вела його в поля все далі й далі та й сама в нього закохалася. Не схотіла з ним розлучатися: обернула Василька на польову квітку, щоб нагадував синь води.

Відтоді, за легендою, щороку літньої пори русалки бавляться в хлібах, коли зацвітає волошка синя, плетуть з неї вінки і прикрашають свої голівки.

Є ще одна легенда.
Якось прогулювалась по полях богиня родючості Церера і почула жалібний голос волошок: “Нас орачі недолюблюють, відділили від жита”. На що Церера відповіла волошкам: “Недарма вам дали колір блакитної води: стійко тримайтеся біля трудівника – жита і не хиліться, як схиляє воно повні колоски. А раз в рік і вас підуть женці шукати, щоб прикрасити вінками свої голови”. В цій легенді знайшло своє відображення свято врожаю. А у слов’ян волошки завжди використовувались для прикрашення іменних снопів, які з піснями приносили додому. Перевитий волошками, цей сніп довго красувався в передньому кутку. Лише вибір іменного снопа був різний: росіяни – перший сніп, а українці – дожиночний, останній.
Одного разу небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність: ” Усе, що населяє землю, складає мені подяку. Квіти шлють пахощі, ліси – таємничий шепіт, птахи – чарівні співи, лише ви стоїте вперто і мовчите ”.
- Це неправда, ми зовсім не невдячні. Ми прикрашаємо землю морем зелені, і в нас
немає іншого способу висловити свою вдячність. Ми не можемо піднестись до тебе, дай нам таку змогу, і ти відчуєш нашу ласку і любов.
- Гаразд, – відповіло небо. – Ви відчуєте ласку і любов небес, я зійду до вас.
І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіточки, шматки його самого. Відтоді серед хлібного поля квітнуть квіти, а колосся хилиться до них і шепоче найніжніші слова любові і поваги.

Гіацинт

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Давньогрецькі легенди висліджують цю назву від Гіацинта, чарівного сина спартанського царя Аміклада й музи історії та епосу – Кліо, з котрими пов’язується й саме походження цієї квітки.

А сталося це ще в ті далекі щасливі дні, коли боги і люди були близькими одне одному. Чарівний юнак Гіацинт, як оповідає легенда, котрого безмежно любив бог сонця Аполлон, одного разу розважався із цим богом метанням диска. Спритність юнака у цій вправі дивувала усіх. Та найбільше від успіхів свого улюбленця радів Аполлон. Проте маленький божок легкого вітру Зефір, котрий уже давно ревнував Аполлона до юнака, подув із заздрощів на диск і повернув його так, що той полетів назад і врізався в голову Гіацинта, вразивши його насмерть.

Горе Аполлона було безмежним. Марно обіймав він і цілував свого нещасного хлопчика, марно пропонував пожертвувати за нього навіть своїм безсмертям,– заживляючи і оживляючи своїм благодатним промінням все суще, він не взмозі був повернути його до життя.
Але як вчинити, аби хоч зберегти, увічнити пам’ять про дорогу істоту? “І ось,– оповідає легенда, – промені сонця почали припікати кров, яка струменіла із розтрощеного черепа, згущували й зкріплювали її, і з неї виросла чарівна, з чудесним запахом, червоно-лілова квітка, форма якої, з одного боку, нагадувала літеру А– ініціал Аполлона, а з другого V, ініціал Гіацинта; й таким чином у ній навіки з’єдналися імена двох друзів”. Це одна з грецьких легенд про походження гіацинта. Але є й ще одна, яка пов’язує назву з ім’ям знаменитого героя троянської війни – Аякса.

Благородний син царя Теламона, володаря острова Салсміна поблизу Аттики, був, як відомо, одним із найхоробріших й найвидатніших героїв Троянської війни у слід за Ахіллом. Він поранив Гектора каменем, кинутим із пращі, й поклав своєю могутньою рукою чимало ворогів поблизу троянських кораблів та укріплень. І ось, коли після смерті Ахілла він вступив у суперечку із Одіссеєм про володіння зброєю Ахілла, то її, зброю, присудили Одіссею. Таке несправедливе рішення важко образило Аякса, і він згоря проткнув себе мечем. І ось із крові цього героя й виріс гіацинт, у формі квітки якого, як стверджує легенда, можна розрізнити дві перших літери імені Аякса – Ая, котрі водночас були у греків і вигуком, що означав горе і жах.

Гладіолус

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Давньоримська легенда затверджує: якщо цибулини гладіолуса повісити на грудях, як амулети, вони не тільки допоможуть перемогти ворога, але і обережуть від загибелі.

Римляни вважали гладіолус квіткою гладіаторів. Існує така легенда: жорстокий римський полководець захопив в полон фракийских воїнів і наказав зробити з них гладіаторів. Найвідважнішим, спритнішим, красивішим і вірнішим друзям Севту і Тересу полководець велів першими битися один з одним, пообіцявши переможцеві свободу і руку своєї дочки.
На ратне видовище зібралася публіка, що цікавиться. Затрубили труби, закликаючи відважних до битви, але Севт і Терес увіткнули мечі в землю і кинулися один до одного з розпростертими обіймами.
Глядачі обурено зашуміли. Знов прозвучали труби, вимагаючи поєдинку, і, коли хлопці знову не задовольнили вимогу кровожерних римлян, їх зрадили смерті. Але як тільки тіла повержених торкнулися землі, з рукоятей їх мечів розцвіли гладіолуси, які і до цього дня вважаються символом дружби, вірності, пам’яті, благородства.

Горицвіт

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Діялося те давно, не за нашої пам’яті. Чи то в Греції, чи то в якійсь іншій країні. Жив там один правитель, а звали його Адоніс. Носив він те ім’я від бога сонця Адона. Не один раз Адоніс помічав, що квітка, яку він палко любив та із дружиною Горицвітою посадив, схожа на сонце. Від старих мудрих людей він чував, що як цю квітку посадити своїми руками, то вона принесе в його дім щастя.

Адоніс примітив також, що квітка сонячного кольору повертає свої голівки до бога сонця Адона. А вночі та в похмуру погоду квітка закривається і спить. Не один раз приходило на думку Адонісові, що бог Адон полюбляє цю квітку. А щоб самому бути причетним до бога сонця Адона, він і нарік квітку своїм іменем. Та ось правитель почав старіти й частіше замислюватися над тим, хто ж буде нащадком його володінь. Хоч і красунею була його дружина Горицвіта, а дітей не подарувала. Занепокоївся правитель, скликав радників своїх, підлабузників А що радники і підлабузники в тому тямлять, що немає нащадків? Дивляться один на одного, а відповісти не можуть. Посхиляли голови донизу і тільки сопуть. Хіба що головний радник спромігся відповісти.

— Безсилі ми в цій божій справі допомогти тобі, ясноликий Адоніс. Ось якби з другою державою позмагатися, війну затіяти, це діло наше. Тут ми тебе не підведем. Розгнівався Адоніс на своїх дурнів, грякнув об стіл кулаком, закричав:

— Вам тільки гризтися та воювати, чужу кровицю проливати!

Повиганяв він радників і підлабузників, а натомість запросив на розмову дружину Горицвіту. Подивився на її красу, та й каже:

— Усе в тебе до ладу — і краса, і вдача, а жити з тобою не буду. Вже минуло десять років нашого життя, а дітей немає. Ти безплідна, мов та яблуня без яблук. А що роблять з такою яблунею? Зрубують!

І тут ще більше розгнівався. Прогнав Горицвіту. А що було робити в ті далекі часи жінці, що ніякого права не мала.

Іде Горицвіта полем, слізьми вмивається. А сонечко весняне лагідно гріє, жовті квіти цвітуть. «Дай спочину в тих квітах,— подумала жінка,— я ж їх своїми руками насадила». Лягла й міцно заснула, обнявши квіти на сонце схожі. І наснився їй дивний сон. Іде сама Горицвіта по тих сонячних квітах. А назустріч їй Фея степова. Фея добра, покровителька тих рослин, що в народі звуться лікарськими. А за нею хлопчик біжить, чудовий-пречудовий. Жовті квіти зриває, віночок сплітає. Підійшов, подає Горицвіті той віночок, мамою називає. Обличчям же схожий на Адоніса. Хотіла закричати, синочка до грудей притулити. Мацнула рукою, а дитяти не стало, одна порожнеча. Але тут Фея ніжно промовила:

— Не горюй, Горицвіто! Ти ж оці квіти посадила, а вони не прості, а золоті. На сонце схожі, здоров’ям дишуть. Я раз в десять років сюди приходжу. Нагороджую тих, що трудяться, а труд цей корисний. Проси і ти, що забажаєш, ти попрацювала біля цих квітів.

— Мені нічого не треба,— одмовила Горицвіта.— В однім тебе благаю — пошли мені дитя. Я вигнана, мов той собака, своїм чоловіком. І тепер живу, як та яблуня, що плодів не дає.

— Іди додому, Горицвіто. Буде в тебе дитя, схоже на те, яке ти щойно бачила. А допоможе тобі в цьому квітка сонця, квітка бога Адона. Бережи віночок, що в руках тримаєш, він тобі буде в лиху годину допомагати. І назве твій народ цю квітку Адонісом. А ще будуть називати цю божественну корисну квітку Горицвітою весняною. Бо тебе я зустріла, Горицвіто, на цій галявині, де ти квіти розсадила. Не про багатство думаєш, не про красу, яку маєш. А благаєш долю свою врятувати, дітей на білий світ рожати. Доля твоя — землю людьми збагачувати. Оцю жіночу ношу неси з гордістю. І Фея зникла, як і прийшла.

Прокинулась Горицвіта, а в руках сплетений віночок тримає, до сонячного бога Адона руки простягає. У пазуху той віночок ховає, швидше додому поспішає. Назустріч вийшов Адоніс, гнівом палає, до Горицвіти промовляє:

— Чого прийшла, безплідна, яку ніколи матір’ю не назовуть. Хочеш, щоб я собак на тебе нацькував?

— Не треба, милий, того робити. У цім же році подарю тобі нащадка. Обличчям ви будете схожі, мов дві краплини води.

Адоніс став на коліна перед Горицвітою, голову до низу похилив.

— Прости, доле моя, за образу мою.

А через декілька років уже бігав їхній хлопчик, точнісінько схожий на того, якого Горицвіта уві сні бачила…

Жив колись на берегах Чорного моря один правитель, якого на честь бога Сонця величали Адоном. Кохав він красунню Мирру, яка народила йому сина, якого нарекли Адонісом. Боги чомусь розгнівались на Мирру і перетворили її в дерево, а сина віддали на виховання Песефоні – володарці підземного царства на острові Кіпр. З великого горя Адон пішов у Мекку і нарікся Магометом. Мирра – рослина швидко розмножилася і тепер священне дерево араби називають камфорою бальзамною. Раз на рік, саме в той час, коли матір розлучили з сином, дерево виділяє запашний сік, воно ніби плаче гіркими сльозами. Рідина, що витікає з кори дерева, швидко загусає, утворюючи в’язку смолу, яка широко відома під назвою – Мирра. Смолу використовують в народній медицині для гоїння ран, при виготовленні парфумів, фарб, лаків, а також при обкурюванні церковних приміщень та бальзамуванні тіл померлих. Ароматичну мирру широко застосовують у всіх діючих храмах світу і в зв’язку з цим кажуть, що “ всі люди одним мирром мазані “.
Коли Адоніс почав мужніти він захопився полюванням. Якось, стомившись, від переслідувань дикої тварини, Адоніс забрався під шати крислатого дуба і заснув. На ту пору проходила тут Афродіта, побачила Адоніса і з першого погляду закохалася. Песифона не мала бажання віддати свого вихованця Афродіті і між богинями виникла сварка. Суперечку розв’язав Зевс. Він розпорядився щоб третину року Адоніс перебував у Песифони, третину – у Афродіти, третину – на свій розсуд. Свою частку часу Адоніс приєднав до Афродітиної і молоді люди днями і вечорами блукали гірськими долинами.
Одного разу, коли Афродіти не було поруч собаки ви полохали великого вепра і Адоніс із списом у руках кинувся на нього. І тут несподівано звір кинувся на мисливця і величезними іклами смертельно поранив його. Відшукавши мертве тіло юнака, Афродіта так тужно плакала, що кров Адоніса поміж зеленими травами запломеніла квітками – горицвітами, чи горе квітами. Так Афродіті вдалось обезсмертити ім’я свого коханого. На прохання молодої богині Зевс звелів Аїдові – володареві царства померлих, щоб той щороку відпускав тінь Адоніса на світ денний. І відтоді Адоніс півроку лишається у темному царстві тіней, півроку розважає Афродіту своїм сонцесяйним цвітом. З такої легенди запозичена наукова назва, назва роду Adonis.

А назва адоніс походить від імені красеня-юнака, про якого розповідає одна з версій давньогрецької міфології. Богиня краси і кохання Афродіта передала юнака на виховання Парсефоні — богині царства мертвих. Та не схотіла Парсефона розлучатися з вихованцем, і Зевсу довелось вирішувати суперечку між богинями. Зевс запропонував, щоб Адоніс півроку проводив під землею, у Парсефони, а півроку — на землі. Тому і з’являється адоніс-горицвіт на землі ненадовго, лише навесні.

Адоніс — син кіпрського царя Кініра і його дочки Мірри. Його кохали Афродіта й Прозерпіна. Вбитий вепром, якого послав ревнивий Арей, чоловік Афродіти.

Зозулені черевички

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села таким податком, що люди ледве-ледве животіли. Та якось від одного села князеві не прислали данини. Розлютився правитель і вирішив покарати неслухів. 
Вийшла вона навстріч князю, щоб сказати, що люди села не сплатили податі тому, що був недорід, і заворожила князя своєю вродою. Князь пообіцяв помилувати всіх, якщо дівчина стане його дружиною. Дівчина погодилася, хоча князь був старий і бридкий.

Князь велів дівчині придумати, який вона хоче подарунок на весілля і додав, що дає своє князівське слово, що виконає усяку її забаганку, хоч би скільки золота довелося на те покласти.

Довідавшись про це, найстаріший дід села сказав: “Ти врятувала нас, ми тобі теж допоможемо. Ось насіння. Нехай князь сплете тобі весільний вінок із квітів, що виростуть із цього насіння”.

Князь навіть зрадів, що не треба тратити грошей на весільний подарунок, а з весіллям можна і почекати. Посіяв те насіння та й став чекати. Ось перші сходи з’явились, стебельце, листочки, а квіток все нема та й нема. Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князівське при всіх дав – назад не забереш. 17 літ чекав князь. А на 18 році рослинки в один день раптом зацвіли небаченим досі цвітом. Кинулись князівські слуги доповідати про це своєму господареві, а той уже мертвий лежить. Так і не дочекався своєї мрії..
З тих пір ці квіти іноді називають мрією.

Зажурилися в селі, як почули про карателів. Старі діди думали-гадали як зарадити лихові, та нічого не придумали. І тоді прийшла до дідів тиха донька бідної вдови. “Я, – каже, – спробую врятувати село”. Попросила дівчина тільки одного: щоб їй пошили нову сукню. Коли вранці побачили її в новому вбранні, всі зрозуміли, що перед ними справжня красуня.

Едельвейс

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

У давні часи монголо-татарського лихоліття народилась у Карпатах легенда. У високогірне село увірвався загін ворожої кінноти. Відчайдушно захищали гуцули рідні оселі, своїх рідних і близьких. Але сили були нерівні.Високо в гори відступили легені, на урвисті скелі повели своїх односельців. Туди не могли дістатись татарські коні. Боялись скель і татари-степовики. Довго боронились там гуцули, гинули від ворожих стріл і голоду, від спраги і хвороб. Так і залишились вони там назавжди, але не здалися. З того часу ростуть на карпатських скелях недоступні квіти — білотки, білосніжна пісня про стійкість народу.

Більш поширена інша назва цієї квітки — едельвейс (Leontopodium)

Живокост (дельфініум)

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Грецькі легенди схильні стверджувати, що колись в Стародавній Елладі жив незвичайно обдарований хлопець, який по пам’яті створив свою покійну кохану і вдихнув в статую життя. А боги за таку незвичайну зухвалість перетворили його на дельфіна.

Кожен вечір підпливав дельфін до берега, кожен вечір підходила до берега відроджена ним дівчина, але зустрітися вони не могли. Повними любові очима дивилася дівчина в далечінь морить, легкий вітерець колисав завитки її блискучого волосся, а вузькі брови красуні вигиналися, додаючи особі вираз прихованої туги.

Але дівчина стрепенулася, очі її засіяли: на хвилях, що переливаються, вона побачила дельфіна: в роті він тримав ніжну квітку, випромінюючу блакитне світло. Велично і граціозно підплив дельфін до берега і поклав до ніг дівчини сумну квітку, яка виявилася квіткою дельфініума.

Дивовижні по забарвленню види і сорти: сині, блакитні, фіолетові, бузкові, білі і лілові, вони у поєднанні з чорними, білими, сірими і кремовими очками додають рослинам чарівну красу і чарівливість.

Калина

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

На нашу землю хто тільки не нападав. Ординці лихі, турки, німці. Усіх не перелічити. Ось і налетіли якось турки. А сталося те на Київській землі. Розлетілась тоді чутка, що головного їхнього предводителя поранено отруйною стрілою, а отрута в ній смертельна. Тому, хто його вилікує, обіцяли таку винагороду, яку загадаєш. Понаїхало тих лікарів, знахарів та шептунів видимо-невидимо, але ніхто вилікувати не міг.
— Скажи, страннице, чому мені не вклонилася? Я завоював півсвіту, мені царі вклоняються, а ти ні.
— Ти мені повинен вклонитися, бо прийшов у мій дім, на рідну мою землю. Тебе і вас усіх я не боюся. Ти повинен через два дні вмерти, а дорожче життя нічого немає на цім світі. І ти це знаєш. Твоє життя в моїх руках. Ніхто тебе не врятує, крім мене. Це я тобі кажу, Палагея… Воєначальник зблід.

— Кажи, страннице, чим ти доведеш своє пророцтво? А не доведеш — відрубають тобі голову.
— Приснився мені сон, коли я рвала цикуту, що отрутою славиться вона. Сіла відпочити, задрімала й побачила вві сні орла. То орел не простий. Носами схожі ви обоє. Він палив міста і села, а людей гнав у рабство до своєї держави. І так йому щастило триста сім днів, а на триста дев’ятім він помре, бо стріла отруєна цикутою — злим зіллям. Вирахуй, завойовнику, свої походи і всі дні твоєї слави. Тоді й дізнаєшся, чи правда мені наснилася…
І покликав він своїх кращих учених, і стали вони лічити. День у день зійшлося!
— Так що ти від мене хочеш, страннице?
— Перш вклонись мені до самої землі святої, а за одно нехай вклоняться і твої прихвосні. Упав грізний завойовник перед Палагеєю, і всі за ним вклонилися до самої землі.
— А тепер слухай,— суворо сказала Палагея.— Життя я тобі верну. Відпусти всіх полонених в оселі їхні. їм орати, сіяти, дітей ростити треба. Відпусти всіх, а там їх тисячі в муках помирають. І покинь мою землю з військом своїм. І напиши своєю кров’ю, що ніколи не прийдеш грабувати мій народ. Тоді я віддам твоє життя.
— Зроблю, як ти кажеш, страннице, не прийду більше на землю твою і твоїх людей відпущу. Тільки й ти мусиш за це дати мені грамоту твою, що підеш зі мною.
— На все піду за свій народ!.
— Кажуть люди, що рвала вона одне зілля. Зветься воно кипарисним молочаєм. Його в нас багато росте. Заварювала чай і туди вичавлювала молочко з того молочая. Тому воно, те зілля, й називається молочаєм— молочко з чаєм. Так і вигнала з тіла отруту. Завойовник одужав і покинув нашу землю. Забрав із собою і Палагею,

У народі ще легенда ходить така, що Палагея народилася в наших краях, на Київській землі. І була в неї сестра Килина. Прощаючись із сестрою, Палагея нібито сказала: твоїм ім’ям, сестро, назву оцю рослину, яку найбільш люблю, бо росте вона в наймальовничіших куточках, над чистими струмками, в тихих гаях. Коли цвіте вона, то найспівучіший птах — соловей — прославляє її красу, а восени на ній горять дивні кетяги ягід, налитих ніби самою кров’ю щедрої нашої землі, і ті ягоди повертають здоров’я людині. Буде вона зватися килина

Конвалія

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Діана – богиня мисливства – у своїх лісових мандрівках любила підійматися високо в гори. Одного разу її підстерегли злі боги лісів і полів. Вони вирішили полонити її. Та красуня врятувалася втечею. Бігла так швидко, що аж піт стікав з її лиця рясними краплинами. І де ці краплини падали, там проростали чарівні конвалії.
Красень Ландиш безтямно покохав красуню Весну. І як не благав, щоб та назавжди з ним залишилась, Весна зробити цього не змогла. А коли вона пішла, то Ландиш плакав такими гарячими слізьми, аж кров йому виступила із серця і забарвила зелені сльози у червоний колір. Тим і пояснюється, що зелені плоди конвалії після достигання червоніють.

Українська легенда розповідає про те, що квітка виросла там, де впали сльози дівчини, яка чекала нареченого з далекого походу. На Русі цю квітку пов’язують з іменами Садка, Любави та Волхови. Конвалія – це нібито сльози царівни, пролиті нею, коли її розлюбив відважний купець. В інших легендах розповідається про те, що конвалія постала з розірваного намиста Білосніжки, що це ліхтарики гномів.

Існує легенда, в якій розповідається не тільки про квітки, а й про червоні ягоди цієї рослини: юнак на ім’я Конвалія так гірко плакав за Весною, яка покинула його, що сльози перетворилися на білі квіточки, а кров серця забарвила ягоди.

Один з давньогрецьких міфів твердить, що конвалії виникли з краплин поту богині мистецтва Діани, коли богиня під час полювання забралась у глухі хащі лісу, то на неї напали фавни ( боги полів і лісів, покровителі стад ). Вони були безтямно закохані в Діану і хотіли полонити її. Діана кинулася втікати. Вона бігла так швидко, що з неї рясними краплинами стікав срібний піт, який перетворився на чарівні запашні квіточки конвалій.

В українському фольклорі є чудова поетична розповідь про квітки конвалій і їх виникнення. В ній говориться, що ці квіточки, подібні до перлин, є не що інше, як застиглий сріблястий щасливий сміх лісової русалки – Мавки, яка вперше відчула радість великого, щирого, взаємного кохання.

В одному із старовинних російських переказів говориться, що конвалії виросли із сліз водяної царівни Волхлви, яка палко покохала відважного Садко. Довідавшись про його “зраду”, про гаряче кохання Садко до Любави, вийшла Волхова на берег, щоб в останній раз послухати чудової пісні свого коханого. Але дарма вона його шукала на березі; довго блукала Волхова по луках, болотах і лісах, прислухаючись до звуків ночі. І ось серед струнких берез вона помітила два силуети в місячному сяйві. Він! А поруч з ним Любава. Стримала горда красуня душевний крик, відвернулася і прибита горем пішла, щоб навіки заховатися в своєму холодному царстві. І лише місяць бачив, як сльози градом котилися з її чарівних синіх очей і перламутрами падали в шовкову траву, перетворюючись в білі конвалії – красу кохання і біль чистого, ніжного, гарячого дівочого серця.

Інша легенда розповідає, як красень Ландиш безтямно покохав красуню Весну. І як не благав, щоб та назавжди з ним залишилась, Весна залишитись не змогла, а коли вона пішла, то Ландиш плакав такими гарячими слізьми, аж кров йому виступила з серця і забарвила зелені сльози в червоний колір. Цим, мовляв, і пояснюється, що зелені плоди конвалій після достигання червоніють.

В найбільшій повазі конвалія у Франції. Перша неділя травня щорічно відзначається французами як свято конвалії. Конваліями прикрашають житло і одяг. Якщо під час танцю молоді люди обмінюються букетами конвалії, вважалося – з цього моменту вони заручені. Відмовитися від букету означало відмовитися від дружби. кинути конвалію під ноги означало виразити зневагу.

Багато народів шанують цю рослину як символ весни. А в Англії із покоління в покоління передавалась легенда про те, що конвалія росте в лісі в тому місці, де казковий Леонард переміг дракона. Їх чисті дзвіночки видзвонюють переможний гімн.

У давніх скандинавів конвалія була квіткою богині сонця, яке сходить, на її честь запалювали багаття та влаштовували свята, квітки конвалії приносили у жертву богам; у Франції були спеціальні свята, присвячені конвалії (влаштовувалися в першу суботу та неділю травня); священною вона була й у північноамериканських індіанців.

Відомо, що ще в І ст. до н.е. конвалії, троянди та левкої розводили єгипетські садівники. У XVI ст. садівники Західної Європи вивели різнобарвні (рожеві, червоні) сорти конвалії.

У різних країнах із цієї рослини готували всілякі ліки. Офіційно конвалія була визнана лікарською рослиною 1881 року. Найвідоміші ліки — конвалійні краплі, або краплі Зеленіна, — ліки від серцевих захворювань.

Лілія

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі ( а скільки таких сіл на широкій Україні ) росли і розквітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.

Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопились в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згорище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світла. А ввечері, з запахом сонця,– ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями просипаються з сонцем і засипають з його заходом.

По древньогрецькій легенді, фіванська цариця Апклина тайно родила від Зевса хлопчика Геракла, але , боячись кари жінки Зевса, Гери, сховала новонародженого в кущах. Однак Гера ненароком виявила хлопчика і вирішила нагодувати його грудю. Але маленький Геракл почувши в Гері ворога і грубо відштовхнув богиню. Молоко бризнуло на небо, від чого утворився “ Лелечий шлях”, а ті декілька крапель, що впали на землю, проросли і перетворились на лілію.

Сибірська легенда розказує про те, що лілія саранка виросла зі серця козачого отамана Єрмака, який загинув при завоюванні Сибірі в 1585 р. із тих пір квітка надає мужність і стійкість воїнам.

Дуже гарна легенда про лілію, що дійшла до нас від норманів.
Один лицар, зневірившись в жіночому коханні і втративши надію знайти собі дружину, цілими днями проводив час на кладовищах, ніби запитуючи тим самим у смерті, чи не покаже вона йому шлях до щастя.

І ось, блукаючи серед могил, прекрасного ранку він зустрів серед могил жінку такої вроди, що годі було й уявити.
Красуня сиділа на мармуровій плиті, зодягнена у розкішну сукню з чудесними блискучими коштовними камінцями на поясі. Її волоcся було золоте, немов пилок лілії, котру вона тримала в руках.
Довкруг неї линув такий дивний запах, і сама вона була така чарівна, що душа лицаря виповнилась благоговінням, і він, опустившись на коліна, поцілував їй руку.
Від тоді від того поцілунку красуня немовби прокинулась зі сну і, усміхнувшись промовила:
– Чи не хочете ви, лицарю, узяти мене з собою у замок? Ви чекали мене довго, і ось я з’явилась, оскільки, нарешті, настав час, коли я можу володіти собою. Я принесу вам те щастя, яке ви так довго шукали. Але перш ніж піти з вами, я повинна почути від вас обіцянку, що ніколи при мені не будете згадувати про смерть і що навіть саме слово “ смерть “ ніколи не буде сказане у вашому домі. Думайте про мене, як про втілення земного життя, як про квітку юності і ніжне кохання. Думайте тільки так і завжди.

Захоплений лицар сів із красунею верхи на коня, й вони поїхали. Кінь пустився чвалом, ніби не відчуваючи додаткової ваги, і коли вони мчали полями, то дикі квіти схиляли перед ними свої голівки, дерева ніжно шелестіли, а все повітря було наповнене чудесним запахом немов із якогось невидимого саду лілій. І ось вони одружилися, і були дуже щасливими. А якщо іноді властива лицареві меланхолія й находила на нього, i варто було молодій дружині приколоти в волосся або до грудей лілію, як усю печаль його мов рукою знімало.
Настало Різдво. Молодята вирішили запросити сусідів і влаштувати бенкет.

Столи прикрасили квітами, усі дами весело усміхались, сяючи коштовними камінцями, чоловіки теж сміялись і жартували, маючи чудовий настрій.

А поки всі бенкетували, запрошений трубадур співав то про кохання, то про лицарські турніри й подвиги, то про благородство й честь. Потім, у піднесені, прийшов до вічної теми, заспівав про небеса й переселення на них після смерті.

І раптом при цих словах красуня – лілія поблідла й почала в’янути, немов вражена морозом.
У відчаї лицар хапає її у свої обійми, але з жахом бачить, як вона дедалі зменшується й зменшується, і ось в обіймах він уже тримає не жінку, а лілію, дивні пелюстки якої все осипаються й осипаються долі. Тим часом у повітрі чути важкі зітхання, немов тужливий плач, і вся зала наповнюється тим чудесним запахом, що він його відчував за першої зустрічі з красунею.

Розпачливо змахнувши рукою, лицар щезає у нічному мороці, щоб ніколи вже більше не з’явитися серед живих.
Зміни сталися і надворі: зробилося холодно, похмуро, й ангели з неба засипали землю пелюстками лілій, немов снігом.
На Русі біла лілія рахувалася символом непорочності і чистоти, тому їх часто дарували нареченим. Красота білої лілії знаходила відображення в народних піснях, легендах, билинах, в багатьох художніх творах

Мак

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Давньогрецька легенда

У підземному царстві Аіда жили два брати-близнюки: Гіпнос –Бог сну і сновидінь і Танат – бог Смерті. Прекрасний юний крилатий бог Гіпнос весь час літав над землею з маковими голівками в руках, на голові у нього був вінок із червоних маків. Виливав Гіпнос із ріжка снотворний напій, і ніхто – ні смертні, ні боги – не в силах були суперечити йому, навіть могутній бог Зевс. Всі, кого торкається Гіпнос квіткою маку, поринають у солодкий сон, бо в кожному маці покояться легкі сни. Навіть житло Гіпноса, царство сну, зображували засадженим квітками маку. Рідний брат Гіпноса – жахливий бог смерті Танат, якого боялись і ненавиділи і боги, і люди. Від величезних чорних крил його несе льодяним холодом. Ніхто із смертних не мине його. Лише двоє змогли перемогти бога Смерті – винахідливий Сізіф і могутній Геракл. На голові у Таната – вінок із маку, а в руках – перекинутий факел, який згасає. Мати Гіпноса і Таната – богиня Ніч, яку теж малювали в одязі, обвитому гірляндами маку.

Давньоримська легенда

Коли з’явились на Землі перші люди, Природа попіклувалася про те, щоб вони не лише полювали, промишляли і добре працювали, але й спокійно відпочивали. Для відпочинку вона подарувала людям ніч, яка ховала од людей красу і здобич, щоб люди не могли бачити і нічого не робили. Але, не дивлячись на це, люди і в ночі продовжували свою діяльність. Відчувши своє безсилля, Ніч закутувала голову в туман і тихенько плакала. Від її гірких сліз на землі утворилася роса. Побачивши зажурену Ніч, Природа зжолобилась над нею і послала ії у чоловіки Сон. Удвох із чоловіком, гадала Природа, ночі легше буде заспокоювати людей і примушувати їх спати… І дійсно… Стало Ночі і Сну легше долати людей, але не усі їм підкорялись. Тоді Природа потурбувалася й про те, щоб у Ночі та Сну з’явились діти – Сновидіння, які могли б відволікати людей і примушували їх забувати про все на світі. Але одного разу не змогли Ніч, Сон та Сновидіння приспати стурбованого вкрай чоловіка. Він лежав серед ночі на запашному лузі і не міг ніяк заснути. Як не заспокоювала його Ніч, як не колихалися Сновидіння, як не закривав його повіки Сон – людина не спала. Знесилівши, Сон розсердився на власну слабкість, зі злістю увіткнув у землю царський жезл і полетів геть. Сновидіння закутали жезл повітряними мареннями, Ніч вдихнула в них життя. І жезл пустив корені, зазеленів і розкрився чарівними квітами. Так з’явився на Землі мак… У християнській міфології походження маку пов’язують із кров’ю невинно вбитої людини. Кажуть, ніби вперше мак виріс із крові розп’ятого Ісуса Христа. Відтоді й росте там, де пролилось багато крові.

Отже, мак мав стосунок і до сну, і до смерті, і до ночі. Володар підземного царства Аїд дуже любив красивих молодих дівчат. От і вирішив він викрасти прекрасну Парсефону і однієї ночі здійснив він свій намір. Мати Парсефони – Деметра – богиня земної родючості – дуже зажурилася за дочкою і пішла шукати її по всій землі. Не знаходила спокою мати ні вдень, ні вночі, не в силах була зупинитися й спочити. Страждання нещасної матері викликали співчуття у бога Зевса. Повелів він зробити так, щоб за кожним кроком Деметри виростала квітка маку. Богиня, назбиравши великий букет, нарешті заспокоювалась і на деякий час засинала. З того часу мак вважається символом родючості, а богиня Деметра зображується у вінку з колосків злаків та квіток маку

Материнка

Додано: Lara в Легенди про квіти on травня 23, 2010 | 4,921 переглядів

Про виникнення рослини існує така легенда. Жили собі хлопчик та дівчинка, зігрівала їх любов’ю та ласкою добра і ніжна матір. Та несподівано спіткало родину горе – занедужала і злягла матуся.

Сирітки щоденно ходили на могилу плакали, благали матінку встати, повернутися до них, зрошували слізьми могилу. Одного дня побачили діти на могилі ніжну, запашну, червоно – рожеву квітку. Вони повірили, що матір повернулася до них у вигляді квітки, і назвали її материнкою.

Нарциз

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Походження наукової назви роду сягає давньогрецької міфології. Один з міфів розповідає про прекрасного юнака Нарциса, якого покохала юна німфа Ехо. Проте Нарцис не відповів на її кохання взаємністю. Від мук нерозділеного кохання Ехо так висохла, що від неї залишився тільки тихий голос. Нарциса ж за його жорстоку байдужість покарали боги Олімпу: він перетворився на квітку.
За іншим міфом, прекрасний Нарцис під час однієї з прогулянок нахилився над струмком напитися і, побачивши у воді своє відображення, відразу в нього закохався. Про все на світі забув Нарцис і щораз милувався собою, не відходячи від водяного дзеркала. Він уже відчував наближення смерті, але не міг відірватися від свого відображення. Так він і помер, а на тому місці виросла красива біла квітка – квітка самозакоханості та смерті.

Однак є більш прозаїчне пояснення походження наукової назви роду narcissus: від грецького “нарко” – затьмарювати, дурманити (у давній медицині алкалоїди цибулин нарцисів використовували як наркотичний, запаморочливий засіб). Учені виявили, що серед інших алкалоїдів нарциси містять лікорин — добрий відхаркувальний засіб для лікування хронічних і гострих запалень легень і бронхітів. Таким чином, нарциси належать до арсеналу сучасної наукової медицини

Незабудка

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Коли Господь створив світ і дав імена всім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді обділена квітка підійшла до трону Всевишнього і попросила і її не забути, дати ім’я. На це Господь відповів:” Тебе я не забуду, не забудь і ти Мене”. Ім’я твоє віднині Незабудка.

Австрійська легенда

Багато років тому наречений і наречена пішли на берег Дунаю гуляти. Раптом дівчина побачила край стрімкого берега невідому їй раніше квітку і захотіла дістати її. Хлопець відразу нагнувся, щоб зірвати квітку, але нога його ковзнула і він впав у річку.
Марно кликала дівчина на допомогу. А юнак боровся з течією, намагаючись утриматись на воді, та ніхто не відгукнувся. Він востаннє з’явився над водою і лише встиг крикнути коханій: ”Не забудь мене!”. Коли ж через кілька днів знайшли його тіло – у стиснутих пальцях була квітка.
Юна дівчина гірко плакала, і на могилі нареченого посадила квітку, яка відтоді має назву Незабудка.

За старим переказом юнак, який палко кохав дівчину, пішов на болота, щоб нарвати для своєї коханої букет квітів. Вони кликали до себе з голубої галявини. Юнак пішов уперед. Як тільки ступив на голубий килим, то провалився у воду. Трясовина забрала його. “Не забудь мене!” – були останні слова його. Так з’явилась назва цих квітів – незабудки.

За старогрецькою легендою незабудки виросли із сліз дівчини, яка була в розлуці із своїм коханим

Первоцвіт весняний

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Легенда про весняну квiтку з жовтими келихами – первоцвiт весняний, знайому як примула. Назву рослина дiстала за схожiсть до в’язки церковних ключiв. Одного разу апостолу Петру були ввiренi ключi вiд царства небесного.

На той час вiн знаходився бiля входу в рай i раптом йому сповiщають, що нечистивi пiдробними ключами намагалися потрапити в рай без його дозволу. Вражений такою сумною вiсткою апостол з переляку випустив з рук в’язку своїх золотих ключiв. Долаючи вiдстанi вiд зiрки до зiрки вона зрештою впала на Землю. Щоб перехопити ключi апостол у навздогiн послав ангела. Але поки ангел її вiдшукав, в’язка вже впала на землю i глибоко загрузла. I так з неї виросла жовта, схожа на ключi апостола квiтка. I кожен рiк пiсля цього на мiсцi падiння ключiв виростають квiти, котрi вiдчиняють дверi до теплої погоди i теплого лiта

Родіола

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Є у тувинців давня легенда. В горах Танну-Ола пас овець юнак Ховенмей. На зиму він відводив отару в долину ріки Елегест, де жив зі старою матір’ю і молодшою сестрою — красунею Кизилкюль. Гарна була Кизилкюль, несхожа на інших дівчат. Золотисте волосся її вогнем палало в темряві, а тонким станом і вродою вона зачаровувала людей.

Єдина радість була у бідній родині Ховенмея — лагідна Кизилкюль, Коли підросла дівчина, захотів взяти її за дружину старий бай Кок-оол. Але він знав, що поки в юрті живе Ховенмей, не підступитись йому до Кизилкюль. Тому з приходом весни наказав він Ховенмею всі свої отари вести через далекий перевал Хундургун. Тим часом Кокоол оголосив свій задум.

Перелякалась красуня Кизилкюль і вирішила тікати. Вона осідлала коня і спрямувала його в далекі гори. Цілу ніч ніс її кінь по густих модринових і кедрових лісах, а вдень вона була вже під горою Чурег-Таг, яка спрямувала свою вершину до самих хмар. Вирішила Кизилкюль відпочити і дати спочинок коню. Пустила вона коня пастися, а сама лягла у затінку скель. Довго лежала дівчина, аж поки сутінки впали на землю. Незчулася, як настигла її біда. Прокинулась від кінського іржання і побачила панських слуг: вони шукали її між кам’яними брилами. Побігла від них красуня Кизилкюль. Все вище в гори піднімалась вона, дедалі стрімкішими ставали скелі. Глибокі урвища оточували їх, сніг укривав вершини — все важче ставало дівчині. Панські слуги наздоганяли її. Стемніло в горах, а бідна дівчина продовжувала підніматись до вершини Чурег-Тагу. Раптом вона оступилася — чи то камінь похитнувся під ногами, чи послизнулася. Зірвалася Кизилкюль у глибоку ущелину і розбилась.

Коли дізнався про це Ховенмей, то спробував розшукати тіло нещасної сестри. Довго блукав по схилах і урвищах Чурег-Тагу, але ніде не знаходив її. Лише на північному схилі гори, у темній і похмурій улоговині, він побачив незвичайну квітку, її тонкі стебла з соковитими сизуватими листками мали гарні золотисті суцвіття. Юнак відкопав рослину і з подивом розглядав золотистий корінь, який дуже нагадував йому постать улюбленої сестри. Підніс він цей корінь до уст, щоб поцілувати, і відчув трояндовий аромат. Тоді він зрозумів, що це була Кизилкюль. Дівчина так любила троянди, що завжди ходила уквітчана ними. Заплакав Ховенмей, взяв дивовижну рослину з собою і вже не повернувся до людей. Влітку ходив він по горах і всюди садив чарівну рослину з золотим коренем. Назва рослини — родіола (Rhodiola)

Плющ

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Стародавні греки вважали плющ священною рослиною. Адже він відвернув смерть від самого бога Діоніса. Ось як це було.
Грізний Зевс покохав юну царівну Семелу і пообіцяв виконати будь-яке її прохання. Тоді богиня Гера, яка ненавиділа Семелу і хотіла її смерті, підмовила царівну попросити Зевса, щоб з’явився до неї в усій своїй величі бога-громовержця.

Цар богів не міг відмовити Семелі, адже він дав слово. І громовержець з’явився. Блискавка яскравилася в його руках, раз у раз вдаряли громи. Спалахнуло все довкола, загорівся і завалився царський палац, загойдалася земля. Охоплена жахом, упала Семела додолу, її обіймало полум’я. Зрозуміла вона підступність Гери, та було пізно.

У вмираючої Семели народився син Діоніс. У лавині вогню воно здавалося приреченим на неминучу смерть. Та хіба міг загинути син великого Зевса? Із землі з усіх боків почав рости густий плющ. Він покрив дитя своєю зеленню і врятував від загибелі.

Коли Діоніс виріс, став прекрасним і могутнім богом вина, богом сили, радості і родючості.

Вічнозелений плющ разом із виноградною лозою став символом його влади.

Плющ

Подібні статті:

Троянда

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

За легендою, що побутує в Ірані, троянда була подарунком самого Аллаха. До Аллаха прийшли якось всі діти Флори – богині рослин – і попросили призначити над ними володаря. Аллах вислухав і призначив володаркою квітів білу троянду, з гострими колючками, що оберігають її.

Коли соловейко побачив цю нову чарівну царицю квітів , то був так заворожений її красою, що в захопленні притис троянду до грудей своїх. Але гострі колючки вп’ялися йому в серце, і яскраво-червона кров зросила собою ніжні пелюстки дивовижної квітки. Ось чому безліч зовнішніх пелюсток троянди й досі зберігають рожевий відтінок.

У Греції відома така легенда. Троянда утворилась з білосніжної піни, що покривало тіло Афродіти, коли богиня краси й кохання вийшла з моря після купання. Побачивши на ній прекрасну, як і Афродіта, квітку, боги одразу обприскали її нектаром, котрий і надав троянді дивовижно-чарівного запаху. Однак нектар, який дарує безсмертя, не дав його троянді, бо деякі боги заздрили квітці. А тому троянда залишилась такою ж смертною, як усі, хто народжується на землі.

За іншою легендою, троянда своїм походженням завдячує богині полювання Діані. Закохана в Амура, богиня приревнувала його до прекрасної Розалії. Якось одного разу в лихому гніві вона схопила нещасну Розалію, потягла в терновий кущ і, зранивши колючками, позбавила життя.

Дізнавшись про тяжку долю коханої, Амур знайшов мертву Розалію і в горі заплакав. Його сльози капали, капали на терен, мов роса, і кущ почав розквітати дивними червоними квітами. Цими квітами були троянди

Фіалка

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

У древніх греків фіалка була квіткою печалі і смерті. Ними усипали смертне ложе молодих дівчат. Але в цей же час була вона і символом весни. Вінки з фіалок надівали на голови дітям трьох років, як би говорячи, що минула сама безтурботна, рання пора їх життя.
У древніх римлян фіалка називалася квіткою Юпітера. А згідно древньогрецькій легенді, бог світла Аполлон переслідував одну з красунь дочок Атласа, і дівчина звернулася до Зевса з проханням про допомогу. Великий громовержець зжалився і перетворив її в квітучу фіалку. І, напевне, довго прийшлось би знаходитися фіалці на небесах, якби квіти не сподобалися дочці Зевса і Деметрі красуні Персефоні. При вигляді фіалок Персефона встала на коліна, з цікавістю розглядала кожний їх вінчик і вибирала для букету свіжі і красиві. Тут до неї підкрався бог підземного царства Аїд. Персефона кинулася тікати від переслідника, прижимаючи до грудей зірвані фіалки, але Аїд все таки здогнав її. Відбиваючись, дівчина виронила фіалки, і вони впали на землю.

Ось звідки двоїстість в почесті квітки у древніх греків: з однієї сторони – фіалка – ознака праці; з другої – символ оживаючої природи.
Красиву квітку фіалку вирощують не тільки для букетів, але і для парфюмерної промисловості

Хризантеми

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Колись, багато століть назад, правил в Китаї могутній імператор. Нічого на світі він не боявся, окрім старості і лише про одне думав: правити і жити якомога довше. І ось призвав він свого головного лікаря і наказав приготувати зілля, яке продовжило б його молодість.

Хитрий лікар низько схилився перед імператором:

- О, могутній повелитель, – промовив він. – Я міг би приготувати такий еліксир, але для цього треба дістати чудові квіти, які ростуть на сході, на далеких островах…

- Я накажу негайно доставити ті квіти! – закричав імператор.

- Ах, якби це було так просто, – зітхнув лікар. – Весь секрет в тому, що зірвати їх повинна людина з чистим серцем – тільки тоді рослина дасть свою чудійну силу…

Задумався імператор: знав, що ні він сам, ні його придворні не годяться для того, щоб виконати цю умову. І тоді вирішив він відправити на острови 300 хлопців і 300 дівчат: вже напевно серед них знайдеться немало людей з чистим серцем! Так і зробили – спорядили багато кораблів і відправили їх на чолі з імператорським лікарем до островів – туди, де тепер знаходиться Японія.

На одному з них знайшли вони прекрасну квітку – хризантему і не могли намилуватися нею!

- Не знаю, чи годиться ця квітка для еліксиру, – вигукнув лікар, – але, без сумніву, він радує серце і молодить душу! Мудрий лікар добре знав підступну і жорстоку вдачу свого імператора. “Напевно, – роздумував він, – імператор подумає, що я і мої супутники першими спробували еліксир, і накаже всіх нас стратити, як тільки одержить зілля”. І тоді всі вирішили не повертатися назад. Вони залишилися жити на островах і заснували там нову державу. Невідомо, приготували вони чудовий еліксир чи ні, але хризантема стала для них улюбленою квіткою

Оливкове дерево

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

Згідно старогрецькій легенді оливкове дерево було створено Афіною – богинею мудрості, покровителькою мирної праці і справедливої війни. У легенді розказується, як одного разу між Афіною і богом моря Посейдоном виникла суперечка: хто з них гідний дати своє ім’я і заступництво тільки що побудованому грецькому місту. На суд зібралися боги і вирішили, що перемогу візьме той, хто принесе місту найбільш цінний дар.
Повелитель морів ударив своїм тризубцем в скелю і з неї забив джерело з прозорою водою. Проте вода в ньому була морська – солона, тому цей подарунок не приніс великого блага жителям міста. Настала черга Афіни. Вона увіткнула в землю свій спис, і тут же з нього виросло оливкове дерево. Цей дар був визнаний кращим, і нове місто назвали Афінами.

У Стародавній Греції оливкові вінки, сплетені на честь богині Афіни, були вищою нагородою на Олімпійських іграх. Без оливкових вінків не обходилося жодне старогрецьке весілля; жених і наречена обов’язково надягали на голови оливкові вінки або несли в руках гірлянду з оливкових гілок. Ці символи передрікали плодючість молодого подружжя і матеріальний достаток в їх майбутній сім’ї.
У античній культурі гілка оливкового дерева була символом відразу декількох богів: Афіни, Гери, Зевса і Аполона.

У одній з біблейських легенд розказується про те, що мешканці Ноїва ковчега дізналися про кінець Всесвітнього потопу, коли голуб, посланий на розвідку, приніс в дзьобі гілочку оливкового дерева з молодим листям. Таким чином, згідно міфам, олива виявилася першим деревом, що з’явилося на Землі після потопу.

Згідно іншій стародавній християнській легенді оливкове дерево першим поклонилося Христу-немовляті після його народження. Саме тому олива особливо почиталася християнами, а зображення голуба з оливковою гілкою в дзьобі стала символом добрих звісток і миру.
У ісламській традиції олива – Древо Життя, символ Пророка Аврама, одне з двох заборонених дерев Раю.
У Японії олива – емблема дружби і успіху.
У Китаї – спокою і незворушності.

Магнолія

Автор: Lara, категорія: Легенди про квіти

У давній китайській легенді йдеться про те, що колись магнолія зовсім не мала квітів. Вона стояла посеред села на площі, створюючи приємний затінок. Та ось і: село вдерлися хунгузи. Вони знищили рис на ланах, убили всіх селян, залишивши лише сто найгарніших дівчат. Їх зв’язали під магнолією, а неподалік вороги святкували свою перемогу.

Існує красива легенда про квіти магнолії. Вона розповідає про японську дівчину Кейко, що вміла робити прекрасні квіти й оживляти їх краплинами своєї крові.

Кейко була закохана в юнака, котрий змусив її віддати останню крапельку крові, щоб оживити виготовлені незвичайні квіти для багатого замовника на ім’я Магнол. Кінець легенди сумний: Кейко загинула. Але залишилися жити ті дивні рослини із чарівними квітками, які Магнол на свою честь назвав магноліями. Кейко виготовляла й оживляла свої штучні квіти в ім’я кохання – щоб догодити коханому. Напевно, тому квіти красуні-магнолії ототожнюють із торжеством щирої, нескінченної любові…

Сто днів і ночей гуляли хунгузи і кожного ранку кидали під дерево одну замордовану дівчину. А коли прийшов час останньої, обійняла вона дерево і гірко заплакала: «Рідне дерево, ти бачило наші муки. Не дай тліну спорожнити наші молоді тіла, не дай умерти назавжди…». Вранці розбійники побачили диво: на місці вбитих дівчат залишились самі тіні, а на дереві розпустилося сто чарівних білих квіток. Розлючені хунгузи порубали дерево на шматки й розкидали всюди, де проносились їх швидкі коні. Але ніщо не могло приховати злочину: з кожної частини гілки виростало дерево, і щовесни сто духмяних квіток розпускалося на ньому