Виховна година "Українська народна вишивка"

Виховна година «Українська народна вишивка»

 Мета: викликати в учнів інтерес до історичного минулого, спонукати вихованців до відновлення національних традицій, їх збереження і впровадження в життя.

Виховувати глибокі почуття любові до батьків, свого роду, почуття пошани до їхньої праці, гордість за майстерність батьків, близьких. Сприяти розвитку творчих здібностей дітей, примножувати родинні традиції, берегти і примножувати національну культуру.

Обладнання: вишиті серветки, сорочки тканні з вишивкою, рушники, скатерки, завіси, доріжки, стенд «Своїми руками».

Клас прикрашений вишитими виробами. На стіні стенд «Своїми руками». Стіл застелений вишитою скатертиною. Над дошкою портрет Т.Г. Шевченка, прикрашений вишитим рушником. Діти одягнені у вишиті сорочки, український одяг. На дошці написаний вираз: «Вишивка – це радісне мистецтво і радісна праця».

Вступне слово вчителя:

Сьогодні наш захід присвячений українській народній вишивці. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Виникло воно дуже давно, виникло з любові до рідного краю, всього навколишнього світу, з потреби не тільки бачити і відчувати красу, а й творити її власними руками.

З потреби та любові виникло і рукоділля. Не розвагою, а тяжкою працею були ткання, шиття, в’язання, плетіння мережив, килимарство, вишивання і виготовлення прикрас до святкового одягу.

Вишивка – це радісне мистецтво, і радісна праця над її створенням. Народною свідомістю опоетизована творча жіноча праця над її створенням, пов’язана з образами добра, захисту, надій. Історією визначена особлива роль вишивки в духовному житті людини, створенні естетичного середовища і праці, відпочинку, святкуванні. Вишитий одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які створюють інтер’єр житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функцію. З давніх-давен і до сьогодення виступає як естетично-емоційне, духовне вираження почуттів народу. Пригадайте, коли виникла голка?

Учениця:

«Історична енциклопедія» твердить, що на території нашої країни кістяна голка з вушком уже була в побуті в період пізнього палеоліту, тобто 19 тисячоліть тому назад. Голки і шпильки, знайдені європейськими археологами і відносяться до І тис. до н.е. по своїй витонченості і практичності не поступаються своїм сьогоднішнім сестрам.

Вчитель:

 Пригадайте, коли були перші згадки про вишивку?

Учень:

Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають і глибину віків.

З огляду на недовговічність тканини та ниток, наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Адже зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи відносяться до Vст.н.е., а пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть. Перші згадки про вишивання зустрічаємо у стародавніх істориків, які відносяться до IVст.до н.е.

Вчитель:

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого.

Оздоблювали вишивкою житло, жіночі та чоловічі сорочки, свити, кожухи, головні убори, рушники.

У всіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, буде покараний і Богом, і людьми. Він блукає по світу, як блудний син і ніде не може знайти собі притулку, бо зрадив свій народ.

Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку.

Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил.

Сьогодні тут ми бачимо старовинну сорочку, своєрідна вишивка на грубому домотканому полотні, оздоблена вишивкою на рукавах. Послухаємо легенду про сорочку.

Легенда

Давно це було. Може і тисячу літ тому, а може й більше, і було це у нашому краї. Народила мати сина. Лише навчився ходити, а мати почала шити йому сорочку, та таку велику, що одягне її син, коли мине йому літ двадцять. Не один рік, не два шилася сорочка. Мала вона вберегти дитину від меча гострого, від стріли ворожої. Бо більше було війн тоді в нашім краї, ніж мирного життя. Тому вибирала а вберегти дитину від меча гострого, від стріли ворожої. лику, що одягне її син, коли мине йому літ двадцять. ецтва. нні. а й мати найсильніші конопляні волокна, такі, що різали руки, а розірвати їх не могла. Пряла місячними ночами, тому нитки були срібними, блискучими. Полотно з таких ниток було легке, але міцне. Шила поволі. За кожним вистьобуванням – слова-думки і благання: «Нехай син мій буде тверезого розуму. Нехай сила його буде непереможною. Щоб серце його було повне великої любові до людей. Як буде воїном, нехай волю і славу принесе землі своїй».

І не одну сльозу зронила мати на синову сорочку. І не знала, у що перетворяться сльози її.

Минуло 16 років. Дошила мати сорочку. Пішла до цілющого джерела з нею. Покропила джерельною водою, вернулась додому і заховала в скриню на саме дно.

Третій рік пішов після того, як мати пошила сорочку, син став дорослим, добрим, роботящим. Був веселим, жартівливим. І силою Бог не обділив його. Раділа мати своєму щастю, тільки іноді страх заходив у душу, коли згадувала про сорочку в скрині.

І тут знову запалали хати, засвистіли ворожі стріли, почався плач у кожній хаті. Збирала мати сина на війну. Лук і стріли, коня сам вибирав собі син. Чекав вороний свого господаря на подвір’ї.

Мати витягла зі скрині сорочку, дала синові. Одягнув син сорочку і почув у собі силу богатирську. Попрощався з матір’ю, сів на коня і помчав. Не плакала мати, бо виплакала всі сльози, шиючи сорочку синові.

Битва повинна була розпочатися зранку, після сходу сонця. Зійшлося два війська, дві грізні сили. Як тільки зійшло сонце, побачили вороги незвичайного ворога в нашому війську. На воїнові – срібна сорочка, вкрита дорогоцінними каменями, які виблискували таким світлом, що сліпили ворогам очі. То мамині сльози стали тими блискучими каміннями. Не могли вороги зрушити з місця – заніміли всі з дива. І чулася в богатиреві така сила, що випадали з ворожих рук луки зі стрілами. Битва не відбулася. Перемога прийшла без смерті і крові.

Так народилася сорочка воїна-богатиря – кольчуга, яка захищала від ворожої стріли і меча.

Учениця:

Сорочка – найцінніший скарб з усього, що є в хаті. З давніх-давен, як тільки в родинах підростали дівчата, бабусі і матері складали придане – вишиті блузки, сорочки, рушники, ткали полотно. Як правило, дівчина повинна мати багато різних вишивок.

Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80, а іноді понад 100 сорочок, тобто на всі випадки життя. Одяг був свого роду характеристикою майстерності дівчини, її працьовитості.

В Україні було повір’я, що вишиту сорочку дарували на добро, на хороше життя.

Сорочки вишивали і дарували не будь-кому, а людині особливо близькій, рідній: чоловікові, нареченому, братові чи своїй рідній дитині.

Наші предки з пошаною ставилися до вишиваної сорочки, приписували їй чарівну силу. Вони вважали, що той, хто одягав чисту сорочку, почував себе здоровим. За сорочкою судили про жінку: дбала вона господиня, чи ні, багата чи бідна.

Вчитель:

Чому вишивають рукави у сорочці?

Учень:

Тому, що люди споконвіків вірили у магічні сили.

Руки -- годувальники, вони виконують усю роботу. Коли прокрасити сорочку на рукавах, то Бог дасть більше сил. Орнаменти, маючи певне символічне значення, повинні надати рукам сили і вправності.

З особливою шаною відносяться українці до вишиваної сорочки, бо вона супроводжувала дитину від колиски і до останнього подиху. Збираючись у далекі краї, покидаючи рідну домівку, брали з собою вишиту сорочку.

Учениця:

Нечутно ступає вже вечір чорнявий,

        Од блиску сніжинок спалахує вишня.

  От прясти сідає бабуня на лаві

  І серця торкається лагідна пісня.

Звучить пісня «Вишиванка». Муз. І. Поклада, сл. В. Ілляшенка.

Учень:

Все частіше стали ми заглядати до стареньких бабусиних скринь. Виймаємо речі, які переходили у спадок і завмираємо. Кольорова плахта, яскрава корсетка, шовкова запаска і барвиста вишивана сорочка. В такому одязі дівчина виглядала, як квітка.

Переодягалися щонеділі. Дітям давали чисту сорочку в суботу.

Сорочку, яка сушилася, знімали після заходу сонця, щоб в неї не вселився злий дух. Люди вірили, що рано одягнена сорочка – для Бога, в полудень – для людей, а ввечері – для нечистої сили.

Учениця:

Одяг рясно оздоблювався магічними візерунками, здатними на всілякі дива, як у цій колядці:

Красная панна кошульку шила,

Ще й вишивала:

На комірці – місяць і зорі,

А на пазусі – райські пташки,

На рукавах – шевці-молодці.

Як вона буде та й заміж іти –

Місяць і зорі будуть світити,

Райськії пташки будуть співати,

Шевці-молодці будуть гуляти.

Вчитель:

В давнину старі люди говорили, що хата, оселя, усе, що в ній є, що збагачує сім’ю і пісню вишивкою, добрим словом і поглядом – є берегинею.

Рушники – обереги людей.

Здавна кожне село славилося виробами народних майстринь. Красу навколишнього світу вони передавали в своїх роботах, а своє вміння – дітям.

Учениця:

Дивлюсь я мовчки на рушник,

Що мати вишивала

І чую гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м’ята,

Десь тихо бджоли загули

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник,

Так тепло-тепло стало.

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

Отож заспіваймо разом Малишкову пісню:

«І на тім рушникові

Оживе все знайоме до болю

І дитинство й розлука,

І твоя материнська любов».

Учень:

На рушник розшитий

Хліб кладемо з сіллю,

Щоб наші дороги

Славили країну.

Ми про вишивку дізнались,

Що це давнє ремесло,

Воно наше, прикарпатське,

Славу краю принесло.

Вчитель:

Прийняти рушник, цілувати хліб-сіль символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану. Цей звичай пройшов крізь віки, став доброю традицією і в наш час.

Учениця:

Рушник на стіні – давній наш звичай. Намає, напевно, жодної оселі в Україні, в котрій би не пахкотіли багатством рушники.

Хата без рушників, казали в народі, як родина без дітей.

Рушники створюють настрій, формують естетичні смаки, є взірцем людської працьовитості.

З рушником, вербою, калиною виряджали в дорогу, з ними приходили до породіллі, ушановували появу немовляти.; зустрічали рідних і гостей, проводжали людину в останню путь. Але найбільше збереглися ці символи у весільному обряді. Рушники дарували старостам. Рушниками зв’язували руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя. На рушнику вінчались. Багато народних пісень і легенд, переказів складені про рушник.

Вчитель:

Часто вишивка поєднується з поезією. Т.Г. Шевченко завжди цікавився особливостями одягу, його оздобленням, деталями вишивок.

Учень:

Невипадково у своїх творах він намагався звернути увагу на вишиту сорочку в портреті В. Кочубея, то на пишний прозорий рукав блузи, оздобленої білою вишивкою, в портреті М. Максимович любовно виписує орнамент червоної вишивки на сорочці матері в акварелі «Марія».

Речі, які дійшли до нас і пов’язані з ім’ям великого Кобзаря, викликають особливий інтерес.

За переказами, жінки-кріпачки в Сокиринцях вишили за малюнком Шевченка блузку і хусточку.

Прозора, мов обсипана яблуневим цвітом, вишивка блузи – наче оповідь про цнотливість і сподівання молодості, про чари дівочої вроди, про любов, що тільки народжується і розквітає в душі.

Учениця:

У народному побуті хусточка завжди була символом вірності, пам’яті про кохану. Старанно, з любов’ю вишивали її наречені своїм судженим. Це був пам’ятний подарунок, що супроводжував козака в походах, чумака – в далеких мандрах, бідняка – на чужій стороні, на заробітках.

Це знайшло своє відображення в поезії Т.Г. Шевченка.

У неділю не гуляла,

Та на шовки заробляла,

Та хустину вишивала,

Вишиваючи, співала:

«Хустино мережана,

Вишиваная.

Вигаптую, подарую,

А він мене поцілує

Хустино моя

Мальованая».

Вшановуючи пам'ять великого Кобзаря, його щиру любов до народного мистецтва, Леся Українка, вперше відвідавши могилу в Каневі, принесла в дарунок рушник, що вишила власноручно. Зараз його відновлено майстринями Черкащини і він зберігається в музеї Т.Г. Шевченка на Тарасовій горі.

Вчитель:

«Спадала краплею тривога із пера», -- так мужня жінка, народна поетеса з Печеніжина на Коломийщині Параска Шовкова, вишивала поезію і сорочки. І все для людей, порядних і добрих. Для неї «поезія і вишивка -- єдине». І так гарно вміла про це сказати:

Хрестик до хрестика,

Нитка до ниточки –

Рожа червона,

Мов справжня, жива.

Скільки ще з пам’яті

Співанок витече

Доки в узорі

Заквітнуть слова.

Ще Параска шила ризи – 138 їх пошила за життя.

Учениця:

Як не можна уявити Україну без танцю і пісні, так не можна уявити її без вишивок, якими з великою любов’ю наші мами і бабусі прикрашають свої домівки. А в який чудовий вишиваний одяг вбираються на свята.

Звучать українські народні пісні.