Виховний захід "Кохання - мить прекрасна"
Сценарій театралізованого позакласного заходу, який сприяє розвитку творчої особистості, дає можливість виявити індивідуальні злібночті кожного з учасників навчально-виховного процесу
Театралізований вечір «Кохання – мить прекрасна»
Творчий колектив учителів
ЗОШ№11 м. Бердянська Запорізької обл.
Горошко Н.П., Охотник Т.Г., Чепурненко Р.В.
Під музику заходять ангели з запаленими свічками.
Перші слова звучать за сценою.
Ведучий
Горять свічки і музика лунає,
Вогонь кохання у серцях палає.
Що знають люди про любов?
І як про неї говорити?
Немає слів, немає мов,
Щоб почуття це зрозуміти.
Ведуча
Якби усі багатства світу
Нам обіцяли за любов,
Належало б відмовитись, щоб знов
Безцінним скарбом цим заволодіти!
Ведучий. Кохання... ніхто і ніколи не в змозі буде до кінця пояснити, що ж це таке. Це велика загадка життя, яку прагнув розгадати не один мудрець, не один поет оспівав його, проникаючи в його глибини.
Ведуча. І не завжди зрозумієш, чи те, що постукало в твою душу, справжнє почуття. І кожен відповідь шукає у власному серці.
Виходять читці, ангели передають їм свічки, а ті, коли дочитують текст, ставлять їх на спеціально оформлену лавку перед сценою. Свічки горять до кінця вечора.
Як не любов, то що ж це бути може?
А як любов, то що ж таке вона?
Добро? – та ж в ній скорбота нищівна.
Зло? – але ж муки ці солодкі, Боже!
Горіти хочу? – бідкатись не гоже.
Не хочу? – то даремна скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?
(Франческо Петрарка)
Вдалині від тебе не тужу, не плачу,
Розуму не трачу, як тебе побачу,
А проте, як часом довго не стріваю,
Все чогось сумую, все когось шукаю.
І в журбі до серця підплива питання:
Чи це тільки дружба, а чи це кохання?
(Адам Міцкевич)
Ведуча. Любов, таємнича і загадкова, стояла і стоїть біля витоків тих
миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненне
животворяще, викликає подив і захоплення, вводить у світ краси і величі.
Ведучий. Предки наші свято вірили в сили природи, тому й поклонялися богам…., дотримувалися обрядів і звичаїв. Ніч напередодні Івана Купала — це перш за все свято молоді, свято взаємного кохання.
Звучить мелодія "Ой на Івана на Купала", на її фоні звучать слова.
Ведуча
В давні часи у предків наших,
Коли сонце Богом величали,
Родилося прекрасне свято,
Яке Купалом люди всі назвали.
Ведучий
Тріщать усі сороки на вербі,
Що Купала свято на селі,
Що зібралось люду, як квітів у полі
Хай вас обминає лихо і горе.
Ведуча
В час прекрасний в час крилатий
Просимо до нас на свято!
На Івана, на Купала!
Щоб вас доля відшукала!
Вбігають хлопці і дівчата
1-й хлопець:
Гей, людоньки, чи ми сюди потрапили?
Чи тут продається сміх, веселі пісні,
Купається сонце в воді і росі?
Ведучий
Ні, радість не продається, але коли у вас є мішок чи повна фура доброго настрою, то, будь ласка, до нас у гості.
2-й хлопець:
Пане-господарю, панно-господиня!
Гей, ворота відчиняйте!
Купалочку привітайте!
3-й хлопець:
Прийшли, дівчата, ми вас привітати
Щастя і долі вам побажати!
Дивіться, які ми завзяті, красиві!
Ви будете з нами, дівчата, щасливі!
1-й хлопець:
Пісні про кохання, про квітку чарівну
Співали бабусі наші ще в давнину.
2-й хлопець:
Ждали вас, дівчата, на веселе свято!
Віночки сплітайте, на воду пускайте,
І нас в женихи вибирайте!
З'являється Чаклун
Чаклун:
Я - Чаклун! Казковий ліс навкруг
Лиш вітер верби колихає.
І постать дівчини над ставом маячить,
Своєї долі дівчина шукає.
Дівчина:
Піду сьогодні ворожити,
Щоб тебе, коханий, зустріти,
Щоб тебе вічно любити,
Як Землю, як воду, як Сонце!
Чаклун:
У сьогоднішній святковий день,
В цю ніч чарівну сплети вінок,
Хай буде він цілющим.
Пусти його, нехай пливе аж в синє море,
Може на радість, а може, на горе!
2-а дівчина:
Ти скажи, Чаклун, нам щиро
Буде хто із нас щаслива!
Чаклун:
А ви віночки сплітайте,
Свою долю самі шукайте!
Сьогодні свято Купала в нас.
Шукайте щастя, у добрий вам час!
3-я дівчина:
Гайда, дівки, по лісочку,
Чи не знайдемо Мареноньку!
Де вона забарилась?
Може, з Іваном зустрілась?
4-а дівчина:
На траву роса упала
В нас, на вулиці Купала!
Прикрашайте! Уквітчайте!
Свято кохання зустрічайте!
Хороводять і співають «Ой на Івана та на Купала», потім пускають віночки на воду.
(Пісня «Ой говорила чиста ода»)
Ведуча. Кажуть, що кохання – талант, який дається не кожному, бо кохати означає не лише насолоджуватися своїм щастям. Кохати – це віддавати тепло, ласку, все, що маєш, найдорожчій людині на землі.
Ведучий. Про кохання люди здавна складали легенди, поети оспівували його у своїх віршах.
Читці
Спини мене, отямся і отям,
Така любов буває раз в ніколи.
Вона ж промчить над зламаним життям,
За нею будуть бігти видноколи.
Вона ж порве нам спокій до струни,
Вона ж слова поспалює вустами.
Спини мене, спини і схамени,
Ще поки можу думати востаннє.
Ще поки можу, але вже не можу,
Настала черга й на мою зорю.
Чи біля тебе душу відморожу,
Чи біля тебе полум'ям згорю.
Ліна Костенко
Ображайся на мене як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене як хочеш,
І презирством убий мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
В. Симоненко
Ведуча. Кохання – це чаша, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань. Розбити її – означає навіки зранити гострими скалками душу, зламати ніжну квітку, напоєну п’янким вином щастя. Пелюстки таких квітів, свіжі та прив’ялі, вранішні й вечірні, весняні й осінні, залишились безцінними перлами у мистецтві…
Ведучий. Так де ж і як зароджується кохання? Що про це нам каже драма – феєрія Лесі Українки « Лісова пісня» ?
Інсценізація уривка із твору «Лісова пісня»Лесі Українки.
Русалка
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава) Ти плачеш, Мавко?
Мавка
Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько?
Русалка
О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось сміятися до смерті!
Мавка Русалко! ти ніколи не кохала...
Русалка Я не кохала? Ні, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання — як вода,— плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал — воно кипить, а стріне холод — стає мов камінь. От моє кохання! А те твоє — солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги стелеться. Зостріне іскру — згорить, не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізніми дощами каяття.
Мавка (підводить голову) Ти кажеш — каяття? Спитай березу, чи кається вона за тії ночі, коли весняний вітер розплітав їй довгу косу?
Русалка
А чого ж сумує ?
Мавка Що милого не може обійняти, навіки пригорнути довгим віттям.
Русалка
Чому?
Мавка
Бо милий той — весняний вітер.
Русалка Нащо ж було кохати їй такого?
Мавка
Бо він був ніжний, той весняний легіт,
співаючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй віночка,
і, пестячи, кропив росою косу...
Так, так... він справжній був весняний вітер,
та іншого вона б не покохала.
Русалка Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землі, бо вітра обійняти повік не зможе — він уже пролинув. (Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)
(Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з [йми чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. І отім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.)
Мавка (тихо, з глибокою журбою) Так... він уже пролинув..
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
М а в к а
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я — Мавка лісова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
М а в к а
А бачити хотів?
Л у к а ш
Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється).
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині… О! тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні
чи, може, карі… ти таки дивна!
М а в к а
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Л у к а ш
(соромлячись)
Хіба я знаю?
М а в к а
(сміючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш
(зовсім засоромлений) Ет, таке питаєш!..
М а в к а
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.
М а в к а
Німого в лісі в нас нема нічого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на світі?
М а в к а
Справді,
ніколи я не думала про те…
(Задумується).
Мені здається, що жила я завжди…
Л у к а ш
І все така була, як от тепер?
М а в к а
Здається, все така…
Л у к а ш
А хто ж твій рід?
чи ти його зовсім не маєш?
М а в к а
Маю.
Є Лісовик, я зву його «дідусю»,
а він мене — «дитинко» або «доню».
Л у к а ш
То хто ж він — дід чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Л у к а ш
(сміється)
Ну та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
М а в к а
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі -
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні…
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш…
М а в к а
Чи тобі так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії .№ 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
М а в к а
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дівчино?
М а в к а
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справді… Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце… Бач, уже встає
на озері туман…
Л у к а ш
Та ні, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
І ти, немов той ясень, розмовляєш.
Л у к а ш
(сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
М а в к а
(радо) Справді?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курінь поставите?
Л у к а ш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
М а в к а
Ви — як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Л у к а ш
Ні, ми будуєм навіки.
М а в к а
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Л у к а ш
(ніяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити…
М а в к а
(з тривогою) З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
М а в к а
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї) Я, може б, і знайшов, та…
М а в к а Що?
Л у к а ш
Нічого…
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке
[мелодія № 9],
потім спускає руку з сопілкою і замислюється).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навік!
М а в к а
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються… А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, -
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю — вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться — все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір — гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня…
(Журливо задумується),
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
М а в к а
Верба?.. Та що ж…. в їй добре зимувати,
а літом… бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму…
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…
Л у к а ш
У лісі ж не самії дерева, -
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо).
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!
М а в к а
То все таке, як той раптовий вихор, -
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, — навіки!
Л у к а ш
(приступаючи ближче)
А ти б хотіла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Г о л о с Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Л у к а ш (відзивається) Ось я йду!
Г о л о с А йди хутчій!
Л у к а ш Оце ще нетерплячка!
(Відгукується).
Та йду вже, йду!
(Подається йти).
М а в к а
А вернешся?
Л у к а ш
Не знаю…
( Піісня «Казка про кохання»)
Ведучий. Кажуть, що очі — дзеркало нашої душі. Трапляються такі моменти, коли найважливішу для себе інформацію можна і потрібно прочитати в очах людини, не чекаючи на слова.
Очима ти сказав мені: люблю!
Душа складає свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером,
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце, сходили в мені,
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко
Ведуча. Кохання приходить у життя людини, як правило, несподівано. І звичайний день тоді стає особливим, і звичний світ, у якому ти жив досі, раптом змінюється, наповнюється новими, яскравими барвами.
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене виплила з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
В. Симоненко
Ведучий. У нашому житті буває багато зустрічей, і тільки одна — особлива, навколо безліч красивих і розумних, цікавих і добрих людей, і лиш одна — твоя доля. І тому дуже важливо не розминутися, розпізнати її, знайти і зберегти.
Як пишно квітка лотоса цвіте,
Яка жагуча врода у тюльпана,
Яке в ромашки серце золоте,
Яка троянда горда і духмяна!
Отак жінки: ця — ніжність й доброта,
А та ясна і гожа, мов зірниця.
І кличе погляд, і зовуть вуста,
І кожна вабить, наче таємниця.
Од кожної хмелієш без вина,
Але не кожну назовеш судьбою.
Усе-таки на світі є одна,
Яка заступить цілий світ собою,
Щоправда, можна все життя прожити,
А так оту, єдину, й не зустріти. (М. Луків)
Ведуча. Та любов треба вміти зустріти, відкрити їй своє серце, і тоді воно обв’язково наповниться п’янкими ароматами та запаморочливим щастям кохання.
Ведучий. Тема кохання оспівується і в прозових творах української літератури.Як же зароджується кохання? Як парубки обирають ту, єдину…Про це дуже цікаво пише у повісті « Кайдашева сім’я» І. Нечуй – Левицький.
( Інсценізація уривка із твору)
Лаврін та Карпо
— Карпе! - Промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
— Посватаю, кого трапиться,— знехотя обізвався Карпо.
— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.
— То сватай, як тобі треба,— сказав Карпо.
— Якби на мене, то я б сватав Палажку,— сказав Лаврін.— В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема, А що вже гарна! Як намальована!
— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.
— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
- І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох топче, а як говорить,то носом свистить.
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, мала серце з перцем,— сказав Карпо.
- То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся,— сказав Лаврін.
- Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...
.
- Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат.— Та скажи-бо, кого ти будеш сватать?
- Ат! Одчепись од мене,— тихо промовив Карпо.
- Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка .здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
- Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.
- Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.
- Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.
- Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну,— сказав Лаврін і засміявся.
- Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
- Ой Карпе,… от коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо,— сказав веселий Лаврін.
- Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку,— сказав Карпо.
— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем,— сказав Лаврін.
Ведучий. Ще кажуть, що кохання — жертовне, і заради нього людина здатна на неймовірні вчинки. Так, наприклад, дехто віддає коханій людині своє щастя і приймає замість неї всі удари долі.
Чому смуток з тобою поруч
Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Невідомі зовсім мені.
Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть
І печаль, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть.
Але к бісу цю мудрість убогу!
І догадки під три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу,
Все життя усміхалася ти.
Щоб ніколи сльоза на вії
Не світилася, мов роса,
Хай же щастям завжди ясніє
Некриклива твоя краса.
Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе,
Небо в сутінь буває сірим.
А насправді воно — голубе.
В.Симоненко
Ведуча. Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне та вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, а іноді змушує тяжко страждати.
Ведучий. «Кохання і тільки кохання повинно бути в основі кожного шлюбу», — стверджує вустами своїх персонажів автор «Сватання на Гончарівці» Г.Квітка-Основ'яненко. Тільки з коханою людиною можна пережити всі негаразди й біди, а з нелюбою — і щастя повним не буває.
(Інсценізація уривка із твору «Сватання на Гончарівці». Діалог матері й Уляни. Діалог Уляни і Стецька.)
Уляна. Мамо, дивіться, яку я сьогодні на ярмарку хустку купила.
Одарка. А се добре зробила, що купила хустку. Увечері жди старостів: казали прийдуть.
Уляна (жеманно). Які там старости? Від кого б то?
Одарка. Чи знаєш із-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Він колись до нас заходив з монастиря на спаса.
Уляна. От за того старого? Лисого?
Одарка. Тю-тю, дурна! За Стецька, його сина, коли знаєш.
Уляна. За того божевільного? Се ще краще! Та він, мамо, зовсім дурний!
Одарка. Дурний? Так багатий!
Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.
Одарка. Глузду нема, так багатий.
Уляна. Як і по нашій вулиці йде, то малі діти з нього сміються.
Одарка. Нехай сміються, а він собі багатий.
Уляна. А як прийшов раз до нас на оснів'янську мойку, так там такий з нього регіт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого йти: неначе усі люди повимирали.
Одарка. Так кажу тобі, що багатий! Скільки пар волів чи усякої худоби! У нього будеш у золоті ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на світі луччого щастя, як з дурнем жити! Він тебе не б'є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, та тільки крикни на нього, то він і замовче. Куди схочеш, підеш; як задумаєш, так і худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобі воленьки ні погуляти, ні в хороші походити. А сварка, а лайка, а бійка!.. Ось і мій п'яниця: що з нього, що він не дурний? Коли б пак одурів, то я б зрадовалась.
Уляна. Та вже, мамо, що хочете, кажіте, а я за того дурня, за того бецмана не піду та й не піду.
Одарка. Нічого вередовати! За такого багатого не підеш, так кого ще тобі треба? Чи якого повітчика будеш ждати? Та доки нам тебе й содержати? Бач, батько п'яниця непросипєнний; я своїми бубликами тільки вас і содержу, та вже і в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годовати?
Уляна. Чим я тобі, мамо, у тягість? Літом на мойці, слава тобі господи — скільки заробляю! А зимою пряду; та й зібрала чимало повнісінька скриня на колесах. Коли ж я стільки у дівоцтві зібрала, то можу себе і содержувати і зодягати і без мужика-дурня.
Одарка. Та вже ж, Улясю, як собі хоч, а я тобі мати, так я тобі скажу: скоріш в мене на долоні волосся виросте, чим я віддам тебе за Олексія. Та вже тут нічого натякати: я вже старому Кандзюбі казала, щоб сьогодні і старостів присилали.
Уляна. Ох, мені лихо! сьогодні?..
Одарка. Сьогодні, сьогодні! Чого тут відкладати? Постій же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собі любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна...
Уляна. Об чім з таким дурнем і говорити? Я не вмію...
Одарка. Потурай! Дівка з парубком, аби б зійшлись, ато найдуть об чім говорити, а часом і мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. Посидь же за воротами, а я піду лагодити обідати. (Уходит).
Уляна и Стецько.
Стецько виходить, розмахуючи руками. Побачивши Уляну, зупиняється, сам до себе говорить, сміється. Підходить і боїться, розглядає дівчину й захоплено говорить.
Стецько. Та й патлата! (Смеется громко и, подошед к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит). А що у вас варили?
Уляна (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нічого!
Стецько (долго вспоминая). Ну!.. Ну... а тепер... що?
Уляна. Що?
Стецько. Що?
Уляна. Що? Що?
Стецько. Що?
Уляна. Що? Нічого.
Стецько. Брешеш-бо, як нічого! Батько казав: розпитай її обо всім. А чорт її зна, об чім ЇЇ розпитовати! Я усе позабував.
Уляна. Так піди до батька та і розпитай, коли позабував еси!
Стецько. Так він-бо добре казав, не йди, каже-говорить, від неї, поки обо всім не домовишся
Уляна. Ні об чім нам домовлятися.
Стецько. Як ні об чім, коли вже ти за мене йдеш?
Уляна. Ні, голубчику, сього ніколи не буде.
Стецько. А чом не буде?
Уляна. Тим, що я за тебе не піду.
Стецько. А чом не підеш?
Уляна. Тим, що не хочу.
Стецько. Та чому не хочеш?
Уляна. А не хочу — тим, що не хочу.
Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти підеш.
Уляна. Не піду.
Стецько. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пісеньки заспівай, то вона й піде..
Уляна. Та я тобі кажу, що не люблю тебе і не піду за тебе.
Стецько. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тільки скажи йому, що він бреше, так по пиці ляпанця і дасть. (Вздохнув). Я вже пробував.
Уляна. Та що ж? То батько твій, а то я тобі кажу, що не хочу.
Стецько. Не треба мені твого хотіння; підеш і без нього.
Уляна. А щоб я пішла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.
Стецько. Ей!., чи Прісько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай та йди. Ось коли б ти вже була моя жінка та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобі пику побив, як мені батько часом б'є; а то ще тепер не можна. Батько казав, після весілля можна жінку бити скільки хоч, а тепер не можна. Дарма я і підожду. А поки ще ласкою просю: піди за мене!
Уляна (в сторону). Що мені з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь, та буду його піддурювати.
( Жартівлива пісня « А мій милий вареничків хоче»)
Ведуча. Кохати - означає мати одне серце і душу на двох. Це почуття, що не підвладне розуму. Його не виміряти і не осягнути словами. Воно приходить, не питаючи дозволу, та йде, залишаючи за собою гіркий присмак.
Ведучий. Шлюб без кохання засуджує також і М.Старицький. У своїй комедії «За двома зайцями».Пропонуємо вам історію Свирида Петровича Голохвостого, який шукає для себе вигідної партії.
( Інсценізація уривка із твору «За двома зайцями». Діалог Голохвостого і Проні Прокопівни.)
Проня сама.
Проня (з одчаєм). Господи, чи все ж у мене на своїм місці? Чи по-модньому? Ой мамо моя, брансолета забула надіти! (Біжить до шухляди й надіва). Чи шалю, чи мантилю? Не знаю, що мені більш до лиця?.. Або, може, й те й друге? Так! Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то як на злість! І, певно, знов занесла ота каторжна Химка до кухні, щоб пироги на листках саджати! Ось, слава богу, знайшла якийсь кавалок... Все одно! Ху, господи, як у мене тіпається серце. Аж пукет по грудях скака!.. (Задумується, позираючи в дзеркало). Як би його прийняти: чи ходячи, чи стоячи, чи сидячи? Ні, краще лежачи, як і наша мадама в пенціоні приймала свого любезного. (Бере книжку й лягає на дивані). Ей, Химко, проси!
Химка. Чого просити?
Проня. Панича клич!
Химка. Так би й казали! (Пішла).
Голохвостий і Проня.
Голохвостий (входить тонно; у шляпі, рукавичках і при паличці: тує части руку об руку). Честь імєю, за великоє щастя, одрикамендуватись у собственнім вашім дому!
Проня мовчить.
Нікого нєту! Ні, Проня Прокоповна тут! (Одкашлює). Мой найнижчий поклон тому, хто в цьому дому, а перед усього вам, Проню Прокоповно! (До себе). Що вона, чи не спить часом? (Одкашлює дужче). Горю, палаю од щастя і такого разного, милая мамзеля, што виджу вас на собственнім полу...
Проня й Голохвостий.
Голохвостий (з папіросою). Звольте! Закуріть!
Проня закурює, Голохвостий курить і озирається.
Проня. Ваша папіроска шкварчить.
Голохвостий. Ето в грудє моєй-с!
Проня. Чого?
Г о л о х в о с т и й. Од любви!
П р о н я. Ах, што ви!
Голохвостий. То єсть тут у нутрє у меня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить!
П р о н я (набік). Починається, починається! (До Голохвостого). Ах, ето ви кавалерські надсмєшки... Может, по кому другому; у вас стольки баришень...
Голохвостий. Ето ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ваша душа, — і больше в нікоторому мєстє.
П р о н я. А ви знаєте уже, яка моя душа?
Голохвостий. Ах, Проню Прокоповно, не рвіть меня как пуклю! Потому відітє, какой я погібший єсть человік.
П р о н я. Чого ж логібший?
Голохвостий. Потому здєсь у меня (показує на серце) такоє смертєльноє воспалєніє завелось, што аж шипить!
П р о н я. Когда б заглянуть можна було вам у серце.
Голохвостий. То ви би там увиділі, што золотими слов'янськими буквами написано: Проня Прокоповна Сєркова. Ах, но єжелі б золотой ключ од вашого серца та лежав у моєй душі у кармані, вот би я бив щасливий! Я би кожну минуту одмикав ваше серце і смотрєл би; не мився б, не помадився б, не пив, даже не курив би по три дні, та всьо б
смотрєв би!
Проня. Ах, когда б же тому було правда? (Набік) Чого він навколішки не стає?
Голохвостий. Да пущай меня алад'ябль скорчить, когда, значить, брешу (Набік). Ну сміліще! (Стає навколішки). В грудє моєй — Визувій так і клекотить! Рішайте судьбу мою нещасную: прошу у вас руку й серце!
Проня. Ой, мамо моя! Я так стривожена... так сталось несподьовано... я... я... вас, ви знаєте... чи ви мене не обманюєте, чи любите? Я ще молода... не знаюсь у цім ділі...
Голохвостий. Ви не вєритє? Так знайте ж, що я рєшітельно нікого не любив, не люблю і не любитиму, окромя вас! Без вас мінє не жити на свєтє. Да еслі б я любив так Братську ікону, то міня б янголи взяли живим на небо!
Проня. Так дуже любите? (Схиляється до його).
Голохвостий. То єсть говорю вам — кип'яток!
Проня. Ой страшно!
Голохвостий. Не безпокойтесь... обхождєніє понімаю...
П р о н я. І я вас дуже люблю! Душка мой! (Дає руку і цілує його). Я согласна... буть вашою половиною.
Ведучий. Вважають, що кохання — це подарунок неба, і воно не може бути щасливим чи нещасливим, бо навіть нерозділене кохання дарує людині чимало радісних хвилин.
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.
Ліна Костенко
Ведуча. Нерозділене кохання – драма душі. То в чому ж щастя? Щастя – кохати. Кохати, втративши надію на взаємність, бажати щастя коханій людині та жити її щастям.
Ведучий. Кохання - незбагненне почуття. На жаль, іноді трапляється так, що воно наділяє своєю милістю двох, а потім зникає. Обставини виявляються сильнішими. Та з часом розумієш, що потрібно дякувати долі за те, що воно було. І вечорами, запалюючи свічки, ми з смутком, і все ж з трепетом, можемо повернутися в минуле
Закревська. Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття. Що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей.
Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом, пристрасно дивився на мої очі, ніби казав: У чергуванні світла і тіней – краса життя".
Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш "Якби зустрілися ми знову", всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під вдома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені
(Виходить Шевченко)
(Шевченко і Закревська стають поруч, але обернені спинами одне до одного, наче якась перешкода не дає їм бути разом). Читають на фоні музики.
Шевченко.
Якби зустрілися ми знову,
Чи злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Закревська:
Ніякого. І не пізнала б,
А може б, потім нагадала,
Сказавши "Снилося дурній".
Шевченко:
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива.
Закревська.
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихе.
Шевченко.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми – водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
(Музика стихає. Шевченко й Закревська виходять)
( Учні виконують український романс «Не забудь…» і танцюють вальс)
Ведучий 2. Любов, таємнича і загадкова, стояла і стоїть біля витоків тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненне животворяще, викликає подив і захоплення, вводить у світ краси і величі.
Читець. (Декламує сонет 132 Ф. Петрарки)
Коли ж це не любов, то що ж це бути може?
Коли ж любов, тоді скажіть, яка вона?
Чи добра? – Звідки ж мук навала нищівна?
Лиха? – Чому ж той біль такий солодкий, Боже?
З чиєї волі так все скоїлось – хтозна?
Як самохіть горю, то й скаржитись негоже,
А як нехотячи, то й плач не допоможе.
Це – животворна смерть, це – втіха навісна!
Страшного безладу я осягнув мету:
Так, ніби в море я, у просторів безкраю
В хиткому човнику пустився без керма.
Безглуздя? Мудрість це? – І думати дарма!
Чого бажаю я – і сам уже не знаю:
Палаю взимку я, у спеку весь дрижу.
Читець. (Мелодекламація 130 сонету В.Шекспіра)
Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного, коса густа.
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не спостерігав,
І дише так вона, як дишуть люди, -
А не конвалії між диких трав.
І голову її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої – цілком земні.
І все ж вона найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.
Ведучий. Кохання приходить раптово і несподівано, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли в калюжах повсякденного життя відбиваються промені невловимої, тріпотливої радості, коли душа спалахує іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти.
Ведуча. Кохання приходить тоді, коли однієї миті тернисті стежки двох переплітаються і зливаються воєдино.
Ведучий. Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними залишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
(Виходять усі учасники свята з запаленими свічками і по черзі говорять слова, утворюючи серце)
1. Трепет сердець.
2. Очікування щастя.
3. Палкі поцілунки.
4. Сплетіння рук.
5 Єднання душ.
6. Погляд у зоряне небо.
7. Відчуття польоту.
8. Романтика запалених свічок.
Усі разом: Все це КОХАННЯ.
9. Тихе і спокійне.
10. Трепетне і ніжне.
11. Палке і героїчне.
12. Єдине і неповторне.
13.Те, якого кожен прагне, про яке кожен мріє, яке робить людей щасливими, те, що входить у вічність, тому що кохання не підвладне часу.
Ведуча. Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
Ведучий. Кохайте! Будьте коханими!
Ведуча. І нехай кохання пробуджує у вас бажання відірватись від землі та злетіти до небес!
про публікацію авторської розробки
Додати розробку