Виховний захід « Проміняв я Машів на Широке».

Сценарій виховного заходу для учнів 9 -11 класів,

присвячений  25 річниці Чорнобильської трагедії.

Тема: « Проміняв я Машів на Широке».

Мета: згадати про трагедію століття – вибух на ЧАЕС, поглибити знання учнів про неї, визначити негативний вплив аварії на стан навколишнього середовища та стурбованість кожного школяра за все, що відбувається навколо , вчити сприймати чужу біду, чужий біль як власний. 

Обладнання: комп’ютерна презентація, виставка збірок творів Е.В. Рагушкіна

Хід заходу.

Епіграф:

Хай стане мир міцним у стократ,

Хай над землею чисте небо буде.

Чорнобиль – попередження, набат,

Його уроки людство – не забуде.

М. Луків

Ведучий. Шановні учні , шановні присутні! Сьогодні ми зібралися, щоб обговорити та пригадати трагічну подію не тільки нашої держави, а й усього людства.

Вірш «Життя, розколоте навпіл»

Чорних дат у людства не мало.

Кожна з них – це міна під прогрес,

Найстрашніше, що усіх, спіткало, -

Вибух на Чорнобильській АЕС.

Ведучий . 26 квітня 2011 року минає 25 років з того часу, як пролунав вибух на ЧАЕС

26 квітня… 1986 рік…

Зелені луки, величезні гаї, тихоплинні річки – все стало мертвим. Над куточком планети враз нависла чорна хмара лиха, яка почала поширюватися з блискавичною швидкістю і поливати цим лихом, як дощем нашу рідну землю. Це страшне слово – радіація.

Атомний вибух негативно вплинув на все живе.

Страшні наслідки аварії: ненароджені діти, вражені радіацією, волосся раптово випадає, руйнуються живі клітини, змінюється склад крові.

Людей вивозили із забрудненої зони. Важко було і їм покидати свої рідні місця.

Покинув усе: і роботу, і хату,

Прибив злої долі обух.

Тож микаюсь нині

По всій Україні,

Мов вигнаний дух.

Прогрес, ефективність,

І в праці активність,

Де треба й нетреба були.

І от в результаті –

Сто тисяч безхатніх,

Що з «дозволу з дому втекли»

Втекли межі люди…

Чи добре їм буде?

Чи щастя підставить плече?

Підставить…

Та тільки до того

У них не в одного

З безсилля сльоза потече.

Травень 1986 рік.

Це слова із вірша Едуарда Рагушкіна «Біженці»

Ведучий.

Чорнобиль… Мертва зона… Сьогодні ці слова відлунюють у наших серцях гірким болем. Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони порожні, мертві.  Про це розповідають наступні рядки вірша «Моє село».

Вірш «Моє село»

Ну перед ким ти завинило?

Скажи, кому бажало зла?

За завіщо доля не злюбила

Й колючим дротом обнесла?

В таких як ти на Україні,

Життя вирує, б’є ключем,

Ти ж помиратимеш віднині

Покропленеє злим дощем.

Прибите смертоносним пилом

Ти умираєш на очах:

Будинки, схожі на могили,

Зелений лист пожовк, зачах…

І ні душі… Лише собаки,

Що вірні двору до кінця,

Ждуть хазяїв… Ждіть небораки,

Погубить вірність вас оця.

Облізлі кури сонно бродять,

Та здичявілії коти

Пусту дорогу переходять,

Не в зло комусь, а без мети.

І над усім селом лелека

Стоїть самотньо на кублі

В задумі… Сходи палить спека,

Ще більше – дози  сили злі.

Село моє! Ти помираєш…

Могильний спокій навкруги…

Не відаєш того, не знаєш,

Як болить серце від туги.

Ведучий.

Про жахливу подію важко згадувати. Це сумні спогади, які не дають спокою все життя. Послухайте вірш «Не питай, чому я невеселий»

Не питай, чому я невеселий,

Чом схід сонця стрічаю нерадо,

Бо якби ж ти побачив ті села,

Що обабіч стоять автостради:

Села – пустки в незвичнім покої,

А над ними могильна тиша,

А навколо душі ні живої,

То сказав би:

• Не бачити б ліпше…

Я мені як? Прожив на Поліссі

Все життя… А тепер йди із дому.

Йди бадьоро, не плач, не журися,

А радій: вдалось втекти живому,

Що залишив за дротом колючим,

Те оплатить держава і люди,

Ну а те, що на серці болюче,

То про нього давайте забудем.

Не питай, чому я невеселий,

Чому в мене засмучені очі,

Бо грошима оплатяться села,

А не туга, що за душу смокче.

Вересень. 1986 рік.

Ведучий.

Страшна біда вирвала з рідного гнізда і подружжя Рагушкіних – вчителя фізики Едуарда Валентиновича в Валентину Сергіївну – вчительку математики.

Коли трапилася аварія на ЧАЕС, їхнє село Машів опинилося у моторошній, виповненій підступною радіацією, тридцяти кілометровій зоні.

Евакуація… Переселення..

Так сім’я Рагушкіних опинилася в селі Широке. В селі був збудований двоповерховий будинок. Першими новоселами були Рагушкіни.

Вірш «Новосел»

Уныл, нахмурен, невесел

На новоселье новосел…

 

Казалось – счастье коробом:

И новый двор, и новый дом,

Есть где работать, отдыхать.

Скажи, ну что еще желать?

 

Да дело в том, что в новый дом

Пришел невольным он путем.

Здесь он селиться не желал,

Злой рок его сюда загнал.

 

Ему был мил, тот старый дом:

Родился в нем, женился в нем,

Заботился, о том, о сем,

Детей воспитывал потом.

 

Ему там каждый угол мил

Словно дитя родное был.

А здесь: хороший новый дом,

Да неуютно как – то в нем.

 

И как – то чувствуешь душой,

Что не родной он, а чужой.

Вот потому и невесел

На новоселье новосел.

 

И смотрит он новый дом

Сквозь слезы, льющие ручьем.

Ведучий:

Нелегко було жити в незнайомій місцевості, бо серце прикипіло до рідного Полісся.

Так про  свої переживання Едуард Валентинович говорить у вірші

Вірш «Проміняв я Машів на Широке»

Поміняв я Машів на Широке,

Поміняв я долю на випадок…

О, моє Полісся яснооке,

Я дійшов би до тебе й без кладок!

До твоїх болот, пісків і луків,

До твого незрівнянного ранку.

О, які б я переніс муки,

Аби стати на своєму ганку!

Аби стати серед свого двору,

Хай би сад радів мені і квіти,

Хай би так було, як в добру пору,

Щоб у гості завітали діти

І онуки… Отака малеча,

Щоб любили бабу, а не діда,

Дивувались на кубло лелече,

Що нависло над двором сусіда.

Люди добрі! Я додому хочу!

Я не хочу жити в селі чужому!

Навкруги життя пливе, клекоче

І немає звіритись нікому.

Серпень. 1986 рік

Ведучий.

І хоча пройшли роки, виросли діти, онуки, але згадка про рідний дім не покидає. Це була гарна земля, вкрита квітучими луками. Назавжди Полісся залишилося в серці.

Вірш «Родной дом»

Я вспоминаю родной дом,

Кусты сирени под окном.

Мне нет пути назад, домой,

Мне никогда не жить уж в нем.

И сад мне сниться по ночам,

Цветник, разостланный ковром…

Осиротел родной причал,

Всю жизнь плативший мне добром.

Я не могу спокойно жить,

Тревожно, тоскно на душе.

Хочу и не могу забыть,

Хоть и забыть пора уже.

Я обживаю новый дом,

Готовлюсь новый сад садить.

А мысли все о нем, о нем…

Нет, не забыть, не забыть!

Я не хочу ложиться спать,

Я снов боюсь о доме том!

Ложусь с тревогою в кровать,

Чтобы встать с думою о нем…

Сентябрь. 1986 год.

Вірш «Не спится мне»

Темно и тихо. Далеко за полночь.

А мне все сон под веки не идет.

Я призываю всех богов на помощь:

- Ну дайте мне уснуть! – но все наоборот.

- Всесильные! Ну дайте мне забыться!

Уймите мысль, что не дает уснуть!

Бессильные боги…

Сердце в грудь стучится,

В мозгу же мысль: что было – не вернуть.

Цыгарка светит в темноте алголем,

Спокойно спит жена. Покой и тишина.

А я не сплю. Я родиною болен!

Полесье я люблю! И в том моя вина.

И в том моя вина, и в том мои страданья,

Оторван силой я от Родины своей.

Спокойно и темно. Кому нужны стенанья

Израненной души и совести моей?   (Декабрь 1986 год).

Ведучий: Едуард Валентинович працював у школі, викладав фізику, обіймав посаду завуча школи. Його любили учні, поважали колеги. Але ніколи не зникав сум в очах вчителя.

Вірш «Два роки вже сплило»

Сьогодні день якийсь похмурий,

І вітер злий із мого краю

Де все ще піддає тортурам

Оте, що з блоку вилітає,

Мою домівку… Серце плаче,

Як тільки - но проте згадаю.

Два роки вже сплило… одначе.

Чомусь спокою я не маю.

Все наче тут: сім’я і мати.

І для життя всього доволі,

Та щось, тікаючи із хати,

Я там залишив мимоволі,

Бо чом же відчуття болюче,

І серце – ні – ні та й заниє,

Як тільки вітерець колючий

З Полісся рідного повіє?

Залишив щось таке безцінне,

Чого ніде не прикупити.

Тому й життя неповноцінним

Залишилось мені прожити.

Травень. 1988 рік.

Ведуча. Болить душа, немає спокою вночі. Прослухайте вірш «Тривожно серце калатає»

Тривожно серце калатає,

І біль стискає мої скроні,

Бо то присниться, то згадаю

І ти в очах як на долоні

Мій рідний краю… Сиротою

Лишивсь за дротом ти колючим,

Мої ж побачення з тобою

Уявні… Туга мене мучить

І жаль до тебе… О, мій краю,

Побути б на твоєму лоні…

Тривожно серце калатає,

І біль стискає мої скроні.

Травень 1988 рік.

Ведучий. Пройшли рокию... Але туга за рідним краєм не полишає.

Вірш «То мабуть, наснилось мені»

То мабуть, наснилося мені,

Що я на Поліссі не живу,

А живу далеко, в чужині,

Ось проснусь і сон той обірву.

Ох, непевність! Не життя, а сон,

Хочеш вір в нього, а хочеш ні.

Як не вірити, коли з усіх вікон

Не Полісся усміхається мені.

Не мені, а комусь рідна сторона,

Не моя домівка, а чиясь…

Повелось вже так, мабуть, здавна,

Що людина й місце – одна св’язь.

Я не сплю. Я на роботу йду,

В незвичайнім стані, наче в сні.

Наче все є… Лише не знайду

Місце те, що до душі мені.

Жовтень 1986 рік.

Ведучий. Життя йшло, йшли роки. Обжитий дім, насаджений сад рясніє плодами. Але…

Вірш «Не кажи ти мені не кажи»

Не кажи ти мені не кажи,

Що твоє то село Лукаші.

Твоє там на Поліссі гниє,

Тай усе твоє рідне, своє.

Від кілочка, забитого в тин,

До закопаних в землю родин.

Від любові, що там ти знайшов,

До гриба, що в діброві зійшов.

Лукаші нам держава дала,

То за це їй і шана, й хвала.

Та забрала за це в нас з весни,

Щось таке, що немає ціни.

Не кажи ти мені не кажи,

Що своїми назвав Лукаші.

Бо ж я знаю, що тут, у журбі,

Вночі край рідний сниться тобі.

Серпень. 1987 рік.

Ведучий: 26 квітня 1986 рік… Чорнобиль… Прип’ять… Радіація… Сьогодні такі слова викликають сум та гіркоту від пережитого.

Вірш «А над Поліссям дощ пройшов»

А над Поліссям дощ пройшов,

Прибив радіоактивний пил.

Новий сезон уже прийшов,

Щоб поблукати між могил.

І зелень є, й пташки живі,

І бджоли у садку гудуть,

Ніде пролитої крові

Не видно. Та не в тому суть.

Пусте село. Людей не видно.

Хати мов сироти стоять…

Злоби нема. Просто обідно

За те, що ні з кого спитать.

Серпень 1987 рік.

Ведучий. Дуже автору хотілося хоч одним оком глянути на село, на хату, яку збудували власними руками.

Але…

Вірш «Глухими стежками»

Глухими стежками я йду,

Побачити на ту біду,

Що рідний край мій сповиває…

Я відчуваю в тім нужду.

Що там побачу, добре знаю:

Шматочок счезнувшого раю

Під ясним небом голубим,

Непотурбований ніким.

Що там відчую – теж відомо:

Тривогу рік уже знайому,

Журбу, сум тяжкий та печаль,

І тільки радощів обмаль.

І все ж іду. Не йти - не можу.

Хоч знаю – серце розтривожу.

Там рідний край. Там рідний дім.

Там те, що ми звемо своїм.

Серпень 1987 рік.

Ведучий. Раною з починно непростимою ятриться Чорнобиль України. Чорнобиль – це відірваний від України і замордований край Батьківщини. Це зона національної трагедії. І трагедії людського життя. Нелегка доля людини, яка пережила цю катастрофу. Але треба жити вірою в серці.

Вірш «Исповедь»

Я не знаю жизни без тревоги,

Я не знаю жизни без забот,

Высоки судьбы моей пороги,

Жесток моей жизни переплет.

Крепко терли судьбы жернова,

Кожа на ладони жестокой стала,

Рано посидела голова.

Я не плачу. Нет, стиская зубы,

Жизненных узлов не обхожу:

Хоть не кремень я, и не из дуба –

Все сношу, от страха не дрожу.

Через лишенья и невзгоды,

Терпеливо крест свой волочу.

Вглядываясь в будущие годы

Верю: будет так, ка я хочу!

Ведучий: Ось і добігає кінця наша поетична зустріч, присвячена трагедії на Чорнобильській АЕС. Зустріч, яка повинна залишити багато відчуттів у ваших серцях.

 І наостаннє прослухайте пісню

«Молитва за Україну», сл. Конинського, муз. М.Лисенка

 

Літературні джерела:

Збірка віршів Е.В. Рагушкіна «Біжінці»