Виховний захід "Серце віддане дітям"

Заболотна Юлія Владиславівна

Червонокам’янське НВО

Відділу освіти

Олександрійської райдержадміністрації

Серце віддане дітям

Мета

• познайомити учнів з видатним педагогом-земляком, людиною, що все своє життя віддав школі, дітям, педагогіці;
• знову перегорнути творчу повчальну спадщину, що є невід’ємною складовою у вихованні підростаючого покоління; виховання доброти між дітьми, як заповідав Великий педагог.

Обладнання:

портрет В.О.Сухомлинського, виставка книг В.О.Сухомлинського, учнівські роботи.

                                                       Хід заходу

Ведучий.

Він лежить біля школи.

І першого вересня діти,

Так незвично притихлі,

До вчителя прийдуть по одному,

І, як завжди в цей день,

Принесуть йому росяні квіти,

І вони опадуть на траву пелюстками холодними.

Він лежить біля школи…

А все не встигалось людині.

Обділити нікого не міг ні теплом, ні порадою.

І Вітчизна для нього була дорога, як дитина,

І народ починався отам, за кленовою партою.

Ведучий.

Великий працелюб і Бог дитини.

Безсмертна Совість, Людяність ясна…

Він Прометей своєї України,

І в педагогіці – Пролог! Весна!

Є імена, які зорею сяють

На тисячі і тисячі років…

Життя таких у часі меж не знають,

Вони осонцюють людей віки.

Павлиській школі віддавав тепло

Й неспокій, бо собі він не належав.

Хотів, аби в усіх в душі цвіло –

 За школою очима серця стежив.

Учитель.

Дозвольте присутніх познайомити з чарівною людиною, педагогом, що за допомогою казки ніс у світ дитини добре, правдиве, чисте. Це Василь Олександрович Сухомлинський.

З великої любові до дітей він написав багато для них цікавих розповідей. В них переважає доброта, бо він хотів, щоб діти виросли добрими, чуйними, працьовитими, щоб любили тата і маму і нашу велику прекрасну Батьківщині.

В.О.Сухомлинський – найвідоміший педагог і письменник. Він працював 35 років у школі.

Василь Олександрович – заслужений вчитель України.

Для молодших школярів він написав майже 1500 мініатюр – казок, оповідань, легенд. Він був великим педагогом і талановитим письменником.

А зараз трішки біографії.

Ведучий.

Народився Василь Олександрович у селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області у 1918 році. Батько – Олександр Омелянович, працював столяром, робив музичні інструменти.

Мати – Оксана Юдіна, працювала в колгоспі, займалася домашнім господарством, а зимовими вечорами розповідала дітям казки.

У сім’ї, крім Василя, було ще троє дітей. Батьки ніколи не сварилися між собою і не карали своїх дітей. Усі діти сім’ї Сухомлинських обрали професію вчителя.

Ведучий.

У діда була велика бібліотека. Помираючи, свої книги він віддав Василеві. Дід мав особливий вплив на онука. Василь Олександрович згадував:

«При зустрічі дід часто любив мені читати. Одягаючи окуляри, посміхаючись, він говорив: «Сідай ось тут і слухай, зараз я тобі щось цікаве прочитаю». При  цьому очі його світилися добротою. Пізніше, вже ставши вчителем, згадуватиме Василь Олександрович дідові слова: «хто дітей любить, той добрий чоловік».

Ведучий.

На власні, зароблені гроші він купив «Кобзаря». Васильку доручили вчити неписемних. Приходив у хату – читальню із старим букварем, де збирались люди, серед яких було багато сивочолих і гуртом до науки. А під кінець уроку хтось і просить почитати Шевченка. З гордістю приносив Шевченкового «Кобзаря» і до дитячого садка, коли з часом улітку призначали його тимчасово вихователем. Швидко подружився Василько зі своїми малятами, розповідав їм казки, читав «Кобзаря» та інші свої улюблені книги. А ще любив ходити з малюками до лісу та в поле. Чи не тоді, коли Василько учив сивочолих грамоти і був вихователем малят, заіскрився у нього талант педагога.

Ведучий.

Закінчив Васильківську школу, а далі дорога прослалася в Кременчуцький технікум. Дорого далася ця наука. Повертався в хуртовину додому, знесилений. Він ледве не замерз під скиртою соломи. Як наслідок цього – запалення легень, плеврит. Ледве повернули до життя. Лікарі, любляча мати доклали всіх зусиль, щоб поставити його на ноги. Здолавши кляту хворобу, пішов Василь на свій хліб. Став учителем у Васильків ці, в тій школі, в які донедавна сам вчився. А томі учителеві тільки 17 років. На перший свій урок 17-річний учитель Василь Олександрович йшов із хвилюванням. Оксана Юдіна вивела за оселю і благословила: «На великий шлях ступаєш, Васильку, щастя ж тобі на ньому. Вчитель – то людська надія і правда». І він став великим учителем.

Ведучий.

Під час Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович став на захист Батьківщини. Він був двічі поранений, довго лікувався в шпиталі. Тяжким було у нього поранення у руку. Хірурги боялися, що руку треба буде ампутувати. «Ні! Я – вчитель!» - у цих словах було життя.

Ведучий.

1948 рік. В.О.Сухомлинський призначений, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цією школою він керував до останку життя – двадцять три роки.

Ведучий.

Казка про Гуску

У літню спеку вивела Гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона вперше показувала діткам великий світ. Цей світ був яскравий, зелений, радісний: перед гусенятами розіслалася величезна лука. Гуска почала вчити дітей щипати ніжні стеблинки молодої трави. Стеблинки були солодкі, сонечко тепле й ласкаве, трава м’яка, світ затишний, добрий, що співав безліччю голосів бджіл, жучків, джмеликів, метеликів. Гусенята були щасливі.

Вони забули про матір і розійшлися по величезній зеленій луці. Коли життя щасливе, коли на душі мир і спокій, матір часто забувають. Тривожним голосом Гуска почала скликати дітей, але не всі вони слухалися. Раптом насунулися темні хмари і на землю впали перші краплі дощу. Гусенята подумали: «Світ не такий – то вже затишний і добрий, і кожне з них згадало про свою матір, кожному з них стала потрібна, ой, як потрібна, мати. Вони підняли маленькі головки й побігли до неї.

А тим часом з неба посипалися великі градини. Гусенята ледве встигли прибігти до матері, вона підняла крила й сховала своїх дітей. Тому, що крила існують насамперед для того, щоб прикривати дітей – про це відомо кожній матері. Під крилами було тепло й безпечно; гусенята чули гуркотіння грому, завивання вітру, лопотіння граду. Їм стало навіть весело: за материнськими крилами відбувається щось страшне, а вони в теплі й затишку. Їм і в голову не приходить, що крило має дві сторони – всередині було тепло і затишно, а зовні холодно і небезпечно.

Потім у се втихло. Гусенятам хотілося швидше на зелену луку, але мати не піднімала крил. Маленькі діти Гуски вимогливо запищали: «Пускай нас, мамо». Так, вони не просили, а вимагали, бо коли дитина відчуває міцну, сильну материнську руку, вона не просить, а вимагає. Мати тихо підняла крила. Гусенята вибігли на траву. Вони. Побачили, що в матері поранені крила, вирвано багато пір’їн. Гуска важко дихала. Вона намагалася розправити крила і не могла цього зробити. Гусенята все це бачили, але світ знову став таким радісним і добрим, сонечко сяяло так гарно, що гусенятам і на думку не спало спитати: «Мамо, що з тобою?». І тільки одне, найменше і слабовите гусенятко підійшло до матері й спитало: «Чому в тебе поранені крила?». Вона тихо відповіла, ніби соромлячись свого болю: «Все гаразд, синку». Жовтенькі гусенята розбіглися по траві і мати була щаслива.             

Ведучий.

Про жайворонка, що у віконце пролетів.

У матері було сім синів, найстаршому десять років, а найменшому – три.

Спекла мати з білого тіста кожному сину по сім пшеничних жайворонків і собі один.

Виставляє мати з печі жайворонків на стіл, а сини сидять рядом, очей не зводять із запашних пташок, матері в очі дивляться, чекають, коли вона усміхнеться ледь помітно і кивне головою: можна. О, як добре вони знають цю усмішку і цей кивок головою.

Рум’яні жайворонки, пишні, сидять на столі, у відчинене вікно поглядають, ніби полетіти збираються.

- Ідіть, діти. У двір, погуляйте трохи, нехай жайворонки прохолонуть, багато жару сьогодні в печі, - сказала мати.

Пішли шість синів у двір, а найменший – Мізинчиком його називала мама – залишився: жайворонки пахли так смачно, що не міг Мізинчик з лави встати. Сидить Мізинчик біля столу, і ось його рука сама протяглася до жайворонка. Взяла гарячого жайворонка і піднесла до рота. Відкрився рот, запрацювали зуби – і немає жайворонка. Злякався Мізинчик, побіг з братами.

Покликала мати синів, прийшли сім братів, сіли за стіл. Поділила мати жайворонків. Дісталося кожному по сім пташок, а матері жодної не залишилося.

- А де ж Ваш жайворонок? – запитав старший брат, Матері Перший Помічник.

- Мій жайворонок у вікно полетів, - відповіла мати, зітхнула, сперлася на стіл, замислилася.

З очей Мізинчика закапали сльози. Йому стало жаль мами, він ладний був віддати їй найрум’янішого, найсмачнішого жайворонка, але, на жаль, коли мама сказала, що її жайворонок полетів у вікно, він уже доїдав останнього, сьомого жайворонка, і тільки невеликий шматочок ще не проковтнув. Кілька хвилин сидів мізинчик з шматком жайворонка, потім все – таки проковтнув, але ні встати, ні слова сказати, ні очей звести. Брати знову пішли на двір, гуляли, гралися на сонці, а Мізинчик усе сидів, його мучили докори совісті.

Ці хвилини запам’ятав він на все життя.

Ведучий.

Для чого бути людиною.

Людина пішла на кладовище на могилу батька. Повиривала бур’ян, полила траву. Потім викопала ямку і посадила кущ троянди. На стеблині трави сиділа Бабка. Вона уважно спостерігала за роботою людини й думала: що це вона робить? Адже тут не город і не квітник.

Минуло кілька днів. Людина знову прийшла на кладовище. Повиривала бур’ян, полила троянду. Посміхнулася, побачивши на трояндовому кущі першу квітку.

- Людино, - не витерпіла Бабка, - що це ти робиш, навіщо ти насипала горбок? Навіщо саджаєш на ньому квіти, поливаєш, вириваєш бур’ян?

- Під цим горбком мій Батько, - відповіла Людина. – Це його могила.

- А що таке батько? – знову запитала Бабка. – Що таке могила?

Людина знову пояснила, але Бабка нічого не могла зрозуміти. Вона почала просити:

- Людино, скажи, що мені потрібно зробити, щоб зрозуміти все, про що ти розповідаєш?

- Для цього треба бути Людиною, - відповіла Людина.

Учитель.

Є люди, перед світлою пам’яттю яких ми в глибокій пошані схиляємо голову. Таким залишився для нас і Василь Олександрович Сухомлинський. Його ім’я відоме на Кубі і в Австралії, Японії й Німеччині, Греції і Монголії, Китаї і Польщі, у багатьох країнах світу.

Педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського має різноплановий, багатоаспектний характер, а твори – це золоті розсипи перевірених практикою педагогічних ідей, знахідок, рекомендацій.

З багатого спектра моральних якостей особистості В.О.Сухомлинський особливо виділяв людяність, доброту, чуйність до оточуючих, готовність прийти їм на допомогу. Його надзвичайно турбувало те, що хлопчаки на запитання, якою людиною хочеш стати, відповіли: «Сильною, хороброю, мужньою, розумною, спритною, безстрашною». І ніхто не сказав: «Доброю». У зв’язку з цим Василь Олександрович задав собі питання: «Чому доброта не стає в один ряд з такими доблестями як мужність і хоробрість?...»