Виховний захід. Тема "Афганістан"

Виховна година: АФГАНІСТАН БОЛИТЬ В МОЇЙ ДУШІ

Мета: розширити знання учнів про історичні події афганської війни; виховувати повагу і шану до воїнів-інтернаціоналістів, до трагічної сторінки нашої історії; розповісти про односельчан, що служили в Афганістані, віддати данину пам’яті полеглим воїнам-афганцям.

Обладнання: на стіні плакат з написом „Афганістан”, політична карта світу;запалена свічка; звучить фонограма пісні на афганську тематику. На урок – пам’яті запрошені воїни-інтернаціоналісти, гості, старшокласники.

 

Читець: Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

 

Вчитель: Шановні гості, учні, вчителі! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг на афганській землі, дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями. Вони вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.          *На нашій зустрічі присутні:

 

Вчитель: Афганська війна назавжди залишиться болем у серці нашого народу. „ Немає більшої любові, ніж та, коли положиш душу свою за друзів своїх”, – говориться в Євангелії.

 

25 грудня 1979 року радянські війська були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов’язку. Для тисяч радянських солдат, їхніх батьків, матерів, братів, сестер розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу. В ім’я волелюбного афганського народу, в ім’я миру, братерства на землі вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя.

 

Читець: Ти – вічний біль, Афганістан, ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран в борні жорстокій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

 

пісня

 

Вчитель: Афганська війна тривала 10 років. І через неї пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них – більше 160 тисяч – українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч солдат загинуло у цій війні, 35 тисяч було поранено, багато потрапило у полон або пропали безвісти.

 

Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку? (розповідь супроводжується демонстрацією карти) Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 млн. – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.

 

Афганістан – це 70 % гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

 

У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано ряд нових законів, запроваджено початкову освіту, надано права жінкам, знято з них паранджу.

 

У грудні 1978 року між колишнім СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л.І.Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному режиму НДПА Барбака Кармаля реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.

 

Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, „наводили лад” у тій країні „вогнем і мечем”.

 

Брудна, підступна війна… За що, за які ідеали , за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків? Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, вдовами ставали жінки в мирний час. У скількох сімей у траурному обрамленні зберігаються фотографії синів! Лише одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

 

Читець: Горить край лісу золотистий клен

 

Горить край лісу золотистий клен.

Це дерево найперше пожовтіло,

Зненацька спалахнуло і згоріло,

Як в матері один - єдиний син.

Залишив все - зелені явори,

І джерело, що серед поля бігло.

І колос житній, золотисто-стиглий.

І пагорб лисий древньої гори.

А мати, мов засохла тополина,

П’ятнадцять  років   виглядає  сина.

Ось  вітер  ворухнув  в  вікні  фіранку

Здається,  син  живий  стоїть  на  ганку.

Притихла  бідна,  тільки  серце  б’ється.

Синок  живий  їй   знову  видається.

Навіщо  йому  ті  скелясті  гори?

Навіщо  їй  це  невимовне горе?

 

Вчитель: Летіли в Україну „чорні тюльпани” з цинковими гробами. І несли чорні птахи смерті похоронки в Україну. Не минули вони нашого краю.

Гинули солдати. Кожна смерть страшна. А як страшно, як не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починаєш жити.

 

Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі, впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну – цинкова труна

Страшенна кара, за яку провину?

І божеволіла матуся молода,

А разом з нею – Україна.

 

 Вчитель: Прослуживши менше року, 22 серпня 1980 року в бою загинув Сергій Дмитрович Зайчук, мешканець села Орлинець.

Відважний десантник-санінструктор виніс з-під обстрілу двох поранених товаришів. Однак, коли рятував свого побратима, у нього влучила куля. За свій подвиг наш земляк посмертно нагороджений медаллю «За відвагу».

Це була перша непоправна втрата у тій війні, а насамперед для батьків Сергія – Дмитра Петровича та Надії Павлівни. Батьків Сергія вже немає в живих. Надія Павлівна померла минулого року в серпні місяці. Так сталося, що останній лист від ще живого сина батьки отримали у день його похорону. У ньому йшлося, що «служба йде нормально…».

 

Читець: Мати солдата

Очі пекуча сльоза обпіка,

Рана у серці ятриться.

Дрібно тремтить материнська рука-

Син ясночолий їй сниться.

Він приїздив у відпустку в село,

Радісно всім усміхався.

Ще дев'ятнадцяти літ не було...

Так молодим і зостався.

Не закінчилась афганська війна

В цій українській оселі.

Досі сумує матуся одна,

Плинуть роки невеселі.

Нікому втішить матусю стару,

Син не вернеться ніколи.

Гірко дивитися на дітвору,

Що повертає зі школи.

Це ж і онучок міг бути таким,

Щоб син живим повернувся.

Очі їсть смуток ядучий, мов дим.

Розпач в душі ворухнувся.

Стука годинник, немов метроном,

Лічить невпинно години.

Місяць повільно пливе за вікном.

-Де ти, мій сину єдиний?

Тільки портрет, мов пятно на стіні,

У рушниках вишиваних.

Син у афганськім пекельнім вогні...

Так із життя пішов рано.

 Вчитель:

Вчитель: Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелось би нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай не заболять у нас ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а, може, із підбитим крилом ніяк не перелетить через Афганські гори до свого дому. (хвилина мовчання) Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, а тепер порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння.

*Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю, що пише історію. (діти вітають воїнів-афганців, що запрошені на урок,їм надається слово)

 Вчитель:Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли більше на нашій землі. Давайте будемо завжди пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі: у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують. Шановні друзі!

 

На цьому наша зустріч закінчується.

Вчитель початкових класів Бондар Т.М.