Виховний захід "Уклін тобі, Тарасе"

/Біля імпровізованої хати сидить батько, мати, дитина./

Дитина (звертається до батьків)

Любий тату, милий тату!

                                        Ти скажи, навіщо хату

Рушниками ми прибрали,

                                        Ніби в свято великоднє?

                                        День який у нас сьогодні,

                                        Що квіток отак багато?

      Батько                            Так, у нас сьогодні свято!

      Дитина (до матері)       Мамо, що ж за свято нині?

      Мати                               Та Тарасове, дитино!

   Знай, колись, моє серденько,

 Був у нас Тарас Шевченко.

     Дитина                             Хто ж він був нам, люба ненько?

     Мати                                 Наймиліша всім людина

       І найкращая перлина,

       Яку має Україна,

       Наша рідная країна.

1-а дитина.

Тануть вже сніги весною,

І покрила ряст веселка.

Повні сил й снаги живої

Всі вшановують Шевченка.

2-а дитина.

Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду.

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу.

3-я дитина.

Рідну матір і дитину

Він прославив серцем чистим.

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

4-а дитина.                                         

І тому в сім'ї великій,

У цвіту садів прекрасних,

Буде жити він навіки,

Як безсмертний наш сучасник.

5-а дитина.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

6-а дитина.

В похилій хаті, край села,

Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала  

Кріпачка-мати, вбита горем.   .

Інсценізація

Заходить дівчинка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т. Г, Шевченка. До неї підходить хлопчик.

Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, мій синочку, правда.

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?

Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик. Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся, мій хлопчику! (Гладить його по голові.)

(Мати йде, хлопчик сідає на стільчик поряд з учнями.)

7-й учень.

9 березня 1814 р. темної ночі, перед  самим світанням, в селі Моринцях на

Звенигородщині в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на село вогник: народилась нова кріпацька душа для пана, а для України — її великий співець — Тарас Шев­ченко.

8-й учень.

У селі Моринцях,

У сільській хатині,

Уродився він на славу

Цілій Україні.

 9-й учень.

З-під низької стріхи

Соколом піднявся,

Як промовив - його голос

Громом розлягався.

10-й учень.

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці —

В хатині бідній він родився

Серед неволі, тьми і праці.

11-й учень

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась...

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

12-й учень

І бог почув молитву ту,

І в руки хлопцеві вручив

Співецьку чародійну ліру.

Ведучий.

У Тараса справ чимало. У ставку викупатись? Треба. З хлопцями в просі вивалятися треба? Треба. А потім знов викупатись. І поїсти б щось, та нічого нема. Може, якусь скоринку Катруся суне, або він сам щось знайде у садоч­ку. У Тараса багато справ, не зчується, як і літній довгий день мине.

Оце вже він утік від свого товариства, заховався в тих кущах калини і замріявся.                                 

(Поволі виходить, роздивляється Тарас).

Тарас.                                           

Небо над головою, ніби великий високий дах, а там в  долині, десь на обрії, дах цей спускається до землі,  його стовпи залізні підтримують. А за степами  мабуть, є стовпи, якщо йти цим шляхом і подивитися. А якщо влізти на могилу, що за селом, то, мабуть, ті стовпи видно...                                                

А Микита, мабуть, ті стовпи бачив, бо коли батько  чумакував, то брав його з собою до Одеси. Але ні, краще  Микиту не чіпати, краще самому піти на могилу.                                                                     

(Тарас схопився і побіг).  

Ведучий.                                                                 

Довго, довго блукав. Втомився. Зупинився Тарас.  Ач, і сонце майже все за гору сховалося. Зустрілися йому чумаки і довезли до рідного села Кирилівки. (З-за куліс виходить Тарас.). 

Тарас.                                                                    

Надворі вже затемніло, коли я підійшов до переліску, дивлячись на подвір'я, а там біля хати всі наші сидять  собі в колі і вечеряють...

Пісня   Садок вишневий коло хати

 (Тарас порається коло хати. Приніс відро з во­дою, поставив коло тину. Поправив покривало на лаві, по­замітав, поставив лавку, пензлі і присів. Входить Яринка з клунком у руці. Сідає на лаву).

Яринка.

Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв'язує клунка). Ось твоя свитка, полатана вже.

Тарас (бере свитку).

О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).

Яринка.                                               

Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию...

Тарас.                                                 

Не треба, я сам.

Яринка.

Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.

Тарас.

Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюн­ком). Ось наша хата.

Яринка.     Дуже схожа... Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас.

Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може, на свитку, і на фарби, і на папір.

Яринка.

Коли ж це буде?

Тарас.

Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем...я б нічого не хотів більше.

Яринка.

То вчись у нього.

Тарас.

А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п'є та й норовить, щоб різками одшмагати…

Яринка.

І зараз? (Тарас ствердно киває головою). Та хай йому грець! Вертайся додому.   

Тарас.

А там що? (розводить руками)

.

(Сидить задумливо. Яринка цілує його у щічку і йде. Тарас відставляє лавку і сідає під тином). 

Ведучий.                                                                            

Перше горе, що отруїло хлопцеві серце, — злидні і праця матері, які поклали її в домовину.

Ведуча.

Батько одружився вдруге, взявши вдову з дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори. Сяк-так жилося, поки живий був батько. Але він застудився в дорозі, помер слідом за матір'ю. І не стало сиротам життя у своїй хаті.

13-й учень.

Ой умер старий батько

І старенька мати,

Та нема кому щирої

Порадоньки  дати.

Що мені на світі,

Сироті, робити? 

Чи йти в люди жити,

Чи дома журитись?

14-й учень

Було Тарасові тільки  11 років, коли він залишився круглою сиротою. Тяжко жити сиротою в наймах. Ким тільки він не був: і пастухом, і погоничем, і воду носив школярам.

15-й учень

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитися,

Хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом;

Утопився б, — тяжко жити

І нема, де дітись.

16-й учень.

В того доля ходить полем —

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому:

Його люди знають;

А зі мною зустрінуться —

Немов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує;

Наді мною, сиротою,

Сміється,  кепкує.

Ведучий.

Як сумно, і як нестерпно важко бідному сироті.

(Виходять двоє дітей).

Оксана. Чом же плачеш ти? Ох, дурненький, Тарасе. Давай я сльози ви­тру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, най­краще за всіх співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас.

Еге ж, малярем...(задумався).

Оксана.

І ти, Тарасе, розмалюєш нашу хату.

Тарас.

Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... Ні, я не ледащо, я-таки буду малярем!        

Оксана.

Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, твої ягнята! Ой, бідні ягняточка — вони ж пити хочуть!

17-й учень.                                                                

«Мені тринадцятий минало» :      

 Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води. Бридня!..

А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не прокляв!  

18-й учень.                                                                  

Йому тринадцятий минав,

Він пас ягнята за селом,                                  

І серцем чистим він пізнав

Народу біль, бо був рабом.

19-й учень

Пішов по селах в Божу путь

І бачив правду в кожний час.

І сльози народу у груди —

Збирав, як перли, наш Тарас.

20-й учень

Ішов полями, по межі -                                     

На панщині народ терпів.                                

І сіяв ниви все чужі,                                         

Та не для себе, для  панів. 

21 -й учень                          

Як виріс він, то кобзу цю

До своїх рук пророчих взяв,

І в звуках її ніжних струн                               

Він плач народу передав.

22-й учень.

І сльози-перли він зберіг,                                 

І кинув їх в бурхливий день.

На рідній, змученій землі                               

Він став співцем нових пісень.

23-й учень

І ні тюрма, ні пострах кар        

Не мали сил порвати струн,

Найкращу пісню дав нам в дар,

Найкращий син,

Вкраїни син.

24-й учень.

10 років заслання підірвали сили і здоров'я Шевченка. Поет мріяв про Україну, хотів оселитися в ній, писати, працювати. Та не пустили його до України, заарештува­ли, наказали виїхати до Петербурга.

25-й учень.

Восени 1860 року він захворів, стан його здоров'я де­далі погіршувався. А ,10 березня 1861 року перестало би­тися серце великого художника, геніального Кобзаря.

26-й учень.                        

Поховали його в Петербурзі на Смоленському кладо­вищі. Та чи могли люди забути і не виконати його За­повіту?!

27-й учень. 

А в травні того ж року перевезли прах Кобзаря до Ук­раїни. Поховали на Чернечій горі, поблизу Канева.

28 учень.

Два місяці далеко від Вкраїни

В землі лежав похований Тарас           

Не встиг купити білої хатини,

Щоб зігрівала пращурів і нас.

29-учень.

Не встиг зійти і на високій кручі,

Щоб милуватись обрієм Дніпра,

Грудьми дихнути, як реве ревучий,

Строфу для кобзи випустить з пера.

30-учень.

Та вічний біль і думу про Чернечу

Ні брат, ні друг забути не змогли.

В травневі дні народ підняв на плечі,

Щоб ти позбувсь чужинської землі.

31-й учень.                           

Там спорудили з дальніх сіл могилу

Потрісканії руки кріпаків,

Мабуть, Господь послав незламну силу,

Щоб пам'ять залишилась для віків.

32-учень.

Багато літ минуло з того часу,

Праправнуки вивчають «Заповіт»,

У Каневі вклоняється Тарасу

Не тільки Україна — цілий світ.\

Пісня «Заповіт»

33-й учень.

Другого такого

Між нами немає,

Що від краю та й до краю

Світ про нього знає.

34-учень.

Другого такого            

Нема і не буде,

Щоб так його величали^:    

Повік віків люди.

35-й учень.

Поховали... Тихесенько Україна плаче.

Поховали дух великий

І серце гаряче.

Поховала наша мати

Найкращого Сина —

«Вічну пам'ять» заспівала

Уся Україна.

36-й учень.

Поклін тобі, Тарасе,                           

Великий наш Пророче,

Для тебе вірно б'ється     .

Те серденько дитяче.

37-учень.

Ти кажеш наш народ

І рідний край кохати,

Для нього кажеш, жити,

Для нього й умирати.

38-учень.

Ось тут перед тобою

Ми, українські діти,

Святочно обіцяєм

Сповняти ті завіти.

39-учень.

На службу Україні,

На чесне діло гоже,

В ім'я святої правди —

Благослови нас, Боже!

40-й учень.

За все тобі вклоняються.         

Усі вкраїнські діти,

Ми сповнимо, Кобзарю,

Твої всі заповіти!            

Пісня  «Реве та стогне Дніпр широкий»