Виховний захід «Величне слово Кобзаря»

Виховний захід «Величне слово Кобзаря»

Учень1

Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Учень2

Провіснику волі, великий титане,

Справдилися думи пророчі твої.

Приймай же данину любові і шани

Од вільних народів нової сім´ї.

Ведучий1: Все йде, все минає… та залишається пам'ять, добра слава про людей, що мандрують у світи в пошуках істини та правди. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє і шанує все людство. До них належить й ім'я великого українського поета –

Т.Г. Шевченка.

Учень

Тарас Шевченко прожив усього 47 років, з них 24 роки – в кріпацтві, 10 – в царській армії на засланні і тільки 13 років – на волі.

Немає в світі більшого генія, ніж наш Тарас Шевченко. За своє коротке життя він написав більше 300 поетичних творів, різноманітних за жанрами (поеми, балади, послання, поезія, містерія, повісті …), близько 1300 художніх полотен (акварель, олія, сепія, офорт, графіка). Більше 100 пісень створено на слова Тараса Шевченка. Його ім’я відоме в усьому світі, пам’ятники йому поставлено в багатьох державах світу.

Ведучий2: Весь свій могутній талант він присвятив служінню народові.

«Історія мого життя,- писав поет,- становить частину історії моєї Батьківщини, моєї рідної України».

Ведучий1: Україна - це не лише країна смутку і жалю, а й країна великої краси. Краса її – це тихі води і ясні зорі, зелені сади і білі хати, лани золотої пшениці і багатоводні ріки, співучі роботящі люди.

Ведучий2: І ось у такому краю в Україні, в с. Моринцях Київської губернії, в хаті кріпака Григорія Шевченка серед морозної темної ночі блиснув на все село один вогник – це народилася дитина. Для пана – нова кріпацька душа, а для України - великий поет, буремний Тарас і незламний Кобзар.

Учень Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала

Свою нудьгу переливала

В свою дитину … В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло …

Ведучий1: Все цікавило малого Тараса: чому і як ростуть дерева, звідки птахи прилітають, куди сонце ховається ввечері. Обходив він малими босими ніжками навколишні стежки і дороги, яри і степи.

Ведучий2: Мріяв хлопець побачити далекі землі. Чумакуючи разом з батьком, слухав пісні, казки, легенди про скрутну чумацьку долю і про тих, хто не скорявся гнобленню. Майбутній поет відкривав собі світ. Підростав, і в ніжній душі починали бриніти струни майбутньої музи, яка готувала його до великого подвигу.

Ведучий1: Хлопчик йшов шукати тих стовпів, що підпирають небо. Не дійшов, бо сонечко сховалось за обрій. Бо побачив з високої чорної могили лише сади і церкви. Бо втомленого його посадили на воза чумаки і привезли до рідної домівки. І, мабуть, ще тоді впала у серце Тарасове зірка, що запалила його любов’ю до поневоленого люду, до прекрасної України.

Учень. І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї;

То одинокому мені

Здається – кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна…

Він так любив Україну, все життя линув до неї душею. Їй віддав себе, їй присвячував твори, задля неї пішов у безсмертя.

Ведучий2: До вашої уваги відеофільм «Край, де народив​ся геній» про землю, де народився і ступав мали​ми босими ногами Тарас Шевченко — майбутній геній України. Відвідайте ці святі для кожного українця місця, які додадуть вам снаги та духо​вної сили, залишать назавжди у серці добру згад​ку.

(Перегляд відеофільму)

Учень. Породила мати сина

В зеленій діброві,

Дала йому карі очі

І чорнії брови.

Китайкою повивала,

Всіх святих благала,

Та щоб йому всі святії

Талан – долю слали.

«Пошли тобі матер божа

Тії благодати,

Всього того, чого мати

Не зуміє дати».

До схід сонця воду брала,

В барвінку купала,

До півночі колихала,

До світа співала:

«…Ой сину мій, сину,

Моя ти дитино!

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде –

Дивуйтеся, люди!

Нема кращого!.. а долю…

Долю роздобуде».

Ведучий1: Саме йому судилася доля особлива, популярність всесвітня, слава на віки. «Я син селянина-кріпака» - напише Шевченко на схилі віку. Вже з самого малку пізнає він одночасно казку і гіркоту життя. До останнього згадує батьківську хату, страждання і непосильну працю.

Ведучий2: Крутою, тернистою була його життєва дорога. У кріпацькій хатині, де він народився, над ним тяжіли тисячі нещасть, тисячі напастей. Чи могли захистити від біди змучені недолею батько чи мати–кріпачка, яку «ще молодою – у могилу нужда та праця положила».

Учень. Не молилася за мене,

Поклони не клала

Моя мати; а так собі

Мене повивала,

Співаючи: «Нехай росте

Та здоровий буде!»

І виріс я, хвалить бога,

Та не виліз в люде.

Лучче було б не родити

Або утопити,

Як мав би я у неволі

Господа гнівити.

Ведучий1: Святим для нього залишалось ім’я його матері. І її ласка. Коли приїздив на її могилу після викупу з кріпацтва, побачив лапатий мак, барвінок.

Учень.

Добридень, мамо, ось я прийшов. Пробачте, що забув обличчя. Я, мамо, вільний, вільний, як запорожець! Можна я сяду тут скраєчку. Як ви померли, мамо, я рідко ласку бачив. Люди такі жорстокі, мамо… Жорстокий світ. Минуло стільки років, як вас не стало, а усе довкіл змінилось. Неволя тане, і біда тане. Я вирвався, а інші ваші діти і онуки, мамо, там у тому ярмі. Я жив по правді і житиму… Не для себе, мамо, а задля них, моїх братів знедолених по всій Україні. Воля серед неволі – біда також, бо знаєш, що втрачають люди, у чому їх окрадено. Так, мамо, це нелегко і небезпечно… Мабуть, мій хрест такий… Ще доки у наших думках жевріють останні зблиски пам’яті, мене почують, вийдуть мені назустріч. Бо потім буде пізно.

Ведучий2: Ніхто так поетично, як Т. Шевченко, не оспівав жінку з дитяточком малим на руках, вірячи, що скоро у рідних краях «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

Учень. Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем′я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Ведучий2: Безрадісне, рясно зрошене слізьми дитинство протупотіло босоніж колючою стернею в голоді, холоді і хворобах. Жадібно вбирало чуле до людських страждань Тарасове серце розповіді – легенди старого дідуся про героїчне і страдницьке минуле рідного краю, думи кобзарів, розпач кріпацького люду.

Ведучий1: Важке життя людей, сповнене поривань до світлого майбутнього – оце той університет, який припав на долю молодого Шевченка. Кожна кривда людини лишала пекучий слід на його серці.

Ведучий2: Ставало йому легко тільки тоді, як виливав на папері думи свої, мережані та кучеряві.

(Уривок з фільму «Думи мої»)

Ведучий1: Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Шевченків „Кобзар “ – Це Біблія українського народу, якій судилося бути безсмертною, бо сам народ визнав її своєю книгою. Народ, який має такого поета, як Шевченко, і таку вічну книгу, як „Кобзар “, - безсмертний.

Ведучий2: Кобзар зібрав кожну сльозину, найменший стогін болю кріпака. Духовну велич і красу народу підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. У багатьох оселях наших земляків сьогодні побачиш портрет Шевченка, заквітчаний вишитим рушником. А на столі, поряд із хлібом, лежить книга його поезій - „Кобзар “.

Ведучий1: Чимало віршів Т.Г Шевченка покладено на музику.

Один із них - „Думи мої, думи мої … “ Цими словами починається перший рядок уперше виданого „Кобзаря “.

„Думи мої, думи мої … “ (читає учень напам’ять)

Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами! 
Нащо стали на папері 
Сумними рядами?.. 
Чом вас вітер не розвіяв 
В степу, як пилину? 
Чом вас лихо не приспало, 
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило, 
Поливали сльози... чом не затопили, 
Не винесли в море, не розмили в полі?. 
Не питали б люде, що в мене болить, 
Не питали б, за що проклинаю долю, 
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,— 
Не сказали б на сміх...

Ведучий2: Успіх «Кобзаря» був величезний. Як писав І. Франко: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води».

Ведучий1: Шевченко високо цінував бо­ротьбу за волю, яка народжувалася в обороні рідної землі. Панщина - одна з найголовніших тем Шевченкової поезії. Його болі й переживання - від кривди, заподіяної Україні, від нещасть свого народу.

Ведучий2: А скільки років самому митцю довелося прожити в неволі. Ціла вічність. Вони не минули безслідно. Підірвано здоров’я, але не дух.

Учень. Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Мені невесело було

Й на нашій славній Україні.

Ніхто любив мене, вітав,

І я хилився ні до кого,

Блукав собі, молився богу

Та люте панство проклинав.

Ведучий1: Україна так недалеко, так недалечко, біля самого серця. Його Україна. З білими лілеями, тихими, чародійними ставами, з тополями, які блукали колись дівчатами, з зеленокосими русалками.

Учень Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі –

І заснути навік–віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої! Злої!

Ведучий2: А Україна була біля самого серця. Його Україна – убога, сплюндрована, знівечена, скривджена.

Учень. Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла – червоніла.

Текла, текла та й висохла,

Степи зеленіють,

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тільки вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тільки роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Сонце зійде,

Осушить, пригріє.

А онуки?.. Їм байдуже,

Панам жито сіють.

Ведучий1: Смерть стояла за плечима, а Шевченко все мріяв. Все життя боявся самотини. Знати, що ти один, що жодне пильне око не стереже тебе – це найстрашніше.

Ведучий2: Все ж хочеться поговорити з кимось про заповітне, розкрити душу. Ось Дніпро ніби реве, стогне, про щось попереджає: «Чую тебе, Друже!».

Учень.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Ведучий1: 9 березня 1861 рік. Так, день народження, 47 років. Але вночі Шевченко зліг. І хоч приходили телеграми, хоч вітали друзі, Тарасу Григоровичу ставало гірше.

Ведучий2: «Ось якби додому, там би, може, одужав» - зітхав Шевченко. «Мені хочеться говорити, а говорити важко» - сказав ближче до півночі.

Ведучий1: Помер Т.Г. Шевченко 10 берез­ня 1861 року. Спочатку поховали його на Смоленському кладовищі в Петербурзі. У травні 1861 року тіло поета було перевезено в Украї­ну й поховане над Дніпром біля Канева. Дру­зі виконали цей його заповіт і перепоховання Шевченка.

Учень

Зелена Чернеча гора над Дніпром

Підноситься вище Говерли.

Сюди йдуть ділитися горем, добром

Усі, в кого душа не вмерла.

Поховано тут нашу славу і біль,

Й надію на краще майбутнє.

Тож люди приходять сюди звідусіль

Послухати слово напутнє.

Ведучий2: Український народ упізнає себе в творчості й долі Тараса. Шевченко відкрив на­родові його історію. Він пробудив у народу його національну гідність, але не в бік ворожнечі, а в бік дружби та братерства народів. Шевченко - це те, у чому черпають сили і надії.

Ведучий1: Хай же сьогодні, і в наступні роки розбудови Української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевчен­ко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах.

1-ий учень:

Не малюйте Шевченка плебеєм

У кріпацькій пошарпаній свиті –

Я в нім бачу лице Прометея

У одежі, із сонця відлитій.

2-ий учень:

Не малюйте Шевченка солдатом,

Не малюйте – він слухався долі.

Мій Шевченко завжди був крилатим,

Мій Шевченко завжди був на волі.

1-ий учень:

Не малюйте поета в печалі,

Бо він – світоч і щастя народу.

Став пісок золотим в Кос-Аралі,

Де ступав він у роки негоди.

2-ий учень:

І тепер наш Тарас в кожній хаті,

З нами словом живим розмовляє.

Є в Шевченка народження дата –

Дати смерті в Шевченка немає!