Виступ на батьківських зборах "Роль батьків в навчально - виховному процесі дитини"

Ролі батьків всеосяжні й багатогранні. Батьки відповідають за вибір дитиною життєвої позиції. Народження дитини й необхідність забезпечення їй умов для розвитку спричиняють певну реорганізацію домашнього життя. Але крім турботи про дітей, роль батьків поширюються й на формування особистості дитини, світу його думок, почуттів, прагнень, на виховання його власного “Я”. Гармонічний розвиток особистості дитини зв'язано не тільки з присутністю й активною діяльністю кожного з батьків, але й погодженістю їхніх виховних дій. Розбіжності у виховних методах і міжособистісних відносинах батьків не дають дитині зрозуміти й осмислити, що добре, а що - погано. Крім того, коли згода між батьками порушується, коли найближчі для дитини люди , що є її опорою, перебувають у сварці, так до того ж вона чує, що це відбувається із причин, що стосується її, тому не може почувати себе впевнено й у безпеці. А звідси й дитяча тривога, страхи й навіть невротичні симптоми. Для дитини дуже важливі взаємини між членами родини. І особливо важливо д розуміти, як дорослі ставляться до дитини.

Характер емоційного відношення батьків до дитини можна назвати батьківською позицією. Це один з найважливіших факторів, що формують особистість дитини. Існує кілька варіацій цього фактора, від домінування до повної байдужності. І постійне нав'язування контактів, і повна їхня відсутність шкідливо дитині. Дуже важливо налагодити контакт із дитиною, щоб згодом можна було говорити про віддачу з боку дитини. До дитини насамперед потрібно підходити без перебільшеної зосередженості уваги, але й без надмірної емоційної дистанції, тобто необхідний контакт вільний, а не напружений або занадто слабкий і випадковий. Мова йде про такий підхід, якому можна охарактеризувати як урівноважений, вільний, спрямований до розуму й серця дитини, орієнтована на його дійсні потреби. Це повинен бути підхід, заснований на певній незалежності, у міру категоричний і наполегливий, що є для дитини опорою й авторитетом, а не владним, командним наказом або поступливим, пасивним проханням. Порушення контакту з дитиною проявляються в декількох характерних формах, наприклад, зайвої агресивності або прагненні корегувати поведінку дитини.

Із самого раннього віку правильний процес розвитку дитини здійснюється в першу чергу завдяки турботам батьків. Маленька дитина вчиться у своїх батьків мислити, говорити, розуміти й контролювати свої реакції. Завдяки особистісним зразкам, якими є для нього батьки, він учиться тому, як ставитися до інших членів сім’ї, родичів, знайомих: кого любити, кого уникати, з ким більш-менш рахуватися, кому виражати свою симпатію або антипатію, коли стримувати свої реакції. Сім’я готує дитину до майбутнього самостійного життя в суспільстві, передає йому духовні цінності, моральні норми, зразки поведінки, традиції, культуру свого суспільства. Направлені, погоджені виховні методи батьків учать дитину розкутості, у той же час вона вчиться керувати своїми діями й вчинками відповідно до моральних норм. У дитини формується світ цінностей. У цьому багатобічному розвитку батьки своєю поведінкою і власним прикладом надають дитині більшу допомогу. Однак деякі батьки можуть гальмувати, навіть порушувати поведінку своїх дітей, сприяючи прояву в неї патологічних рис особистості.

Дитина, що виховується в родині, де особистісними зразками для неї є батьки, одержує підготовку до наступних соціальних ролей: жінки або чоловіка, дружини або чоловіка, матері або батька. Крім того, досить сильним є соціальний тиск. Дітей звичайно хвалять за поведінку, що відповідає їхній статі, і критикують дії, властиві протилежній статі. Правильне статеве виховання дитини, формування почуття приналежності до своєї статі становлять одну з основ подальшого розвитку її особистості.

У результаті правильного застосування заохочень розвиток людини як особистості можна прискорити, зробити більше успішним, ніж використовуючи покарання й заборони. Якщо все-таки виникає нестача у покаранні, то для посилення виховного ефекту покарання по можливості повинні випливати безпосередньо за його провиною, що заслуговує. Покарання більш ефективне в тому випадку, якщо провина, за яку дитина покарана, доступно йому пояснена. Дуже суворе може викликати в дитини страх або озлобити її. Будь-який фізичний вплив формує в дитини переконання, що вона теж зможе діяти силою, коли її щось не влаштує.

Поведінка дитини багато в чому залежить від виховання . Дошкільнята, наприклад, часто бачать себе очами дорослих. Позитивне або негативне відношення з боку дорослих формує самооцінку. Діти, у яких занижена самооцінка, незадоволені собою. Це відбувається в сім’ях, де батьки часто лають дитину або ставлять перед нею завищені завдання. Крім того, дитина,яка бачить, що батьки не ладнають, часто звинувачує в цьому себе, і в результаті самооцінка знов-таки занижується. Така дитина відчуває, що не відповідає бажанням батьків. Існує й інша крайність - завищена самооцінка. Звичайно це відбувається в родинах, де дитину заохочують в дріб'язках, а система покарань дуже м'яка.

  Діти з неадекватною самооцінкою згодом створюють проблеми й собі, і своїм близьким. Тому із самого початку батьки повинні намагатися формувати у своєї дитини адекватну самооцінку. Тут потрібна гнучка система покарання й похвали. Виключається замилування й похвала при дитині, рідко даруються подарунки за вчинки.

Крім самооцінки батьки задають і рівень домагань дитини - те, на що він претендує у своїй діяльності й відносинах. Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою й престижною мотивацією розраховують тільки на успіх, і у випадку невдачі можуть одержати важку психічну травму. Діти з низьким рівнем домагань і низкою самооцінкою не претендують на багато ні в майбутньому, ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються у своїх можливостях, швидко змиряються з невдачами, але при цьому часто багато чого домагаються.

У кожній родині об'єктивно складається певна, далеко не завжди усвідомлена система виховання. Тут мається на увазі й розуміння цілей виховання, і прийомів виховання, і те, що можна й чого не можна допустити відносно дитини Можуть бути виділені 4 тактики виховання в родині й відповідні їм 4 типи сімейних відносин, що є передумовою й результатом їхнього виникнення: диктат, опіка, “невтручання” і співробітництво.

Диктат проявляється в систематичному придушенні батьками ініціативи й почуття власної гідності у дітей. Зрозуміло, батьки можуть і повинні висувати вимоги своїй дитині, виходячи із цілей виховання, норм моралі, конкретних ситуацій, у яких необхідно приймати педагогічно й морально виправдані рішення. Однак ті з них, які воліють всім видам впливу наказ і насильство, стикаються з опором дитини, що відповідає на натиск, примус, погрози лицемірством, обманом, спалахами брутальності, а іноді й відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір зломати, разом з ним відбувається ламання багатьох якостей особистості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе й свої можливості, все це - гарантія невдалого формування особистості.

Опіка в сім’ї - система відносин, при якій батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, відгороджують її від яких-небудь турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їхніх дітей до реальності за порогом рідного будинку. Така надмірна турбота про дитину, надмірний контроль за всім її життям, заснована на тісному емоційному контакті, називається гіперопікою. Вона приводить до пасивності, несамостійності, труднощів у спілкуванні. Існує також протилежне поняття - гипоопіка, що припускає сполучення байдужного відношення батьківськів з повною відсутністю контролю. Діти можуть робити все, що їм захочеться. У результаті, подорослішавши, вони стають егоїстичними, цинічними людьми, які не в змозі нікого поважати, самі не заслуговують поваги, але при цьому як і раніше вимагають виконання всіх своїх примх.

Система міжособистісних відносин у родині, що будується на визнанні можливості й навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, може породжуватися тактикою “невтручання”. При цьому передбачається, що можуть співіснувати два світи: дорослі й діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену в такий спосіб лінію. Найчастіше в основі цього типу взаємин лежить пасивність батьків як вихователів.

Співробітництво як тип взаємин у родині припускає опосередкованість міжособистісних відносин загальними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації переборюється егоїстичний індивідуалізм дитини. Сім’я, де провідним типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку - колективом.

Багато батьків із завмиранням серця чекають так званого перехідного віку у своїх дітей. У когось цей перехід від дитинства до дорослішання відбувається зовсім непомітно, для когось стає справжньою катастрофою. Ще недавно слухняна й спокійна дитина раптом стає “колючою”, роздратованою, вона раз у раз вступає в конфлікт із навколишніми. Це нерідко викликає непродуману негативну реакцію батьків, учителів. Їхня помилка полягає в тому, що вони намагаються підкорити підлітка своїй волі, а це тільки озлобляє, відштовхує його від дорослих і, що найстрашніше, - ламає розвиток, роблячи її нещирою пристосованкою або як і раніше слухняним аж до втрати свого “Я”.