День похилого віку. Виховна година.

День похилого віку.

Із 1999 року першого жовтня відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Людей, на долю яких лягли тяжкі випробування, людей, яких сьогодні держава неспроможна захистити, їм потрібні наші підтримка, турбота.

Саме тому, щоб привернути увагу до тяжкого становища цієї категорії людей, Організація Об’єднаних Націй оголосила 1999 рік Міжнародним роком громадян похилого віку.

Люди похилого віку сприймають життя по-іншому: живуть більше в минулому, ніж у теперішньому.Така вже їхня доля — залишитись у чотирьох стінах сам на сам із своїми проблемами, хворобами. Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь із нас завітав до них.  Людей похилого віку в Україні близько 2-х мільйонів.

Найвища наука життя — мудрість, а найвища мудрість — бути добрим. Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердечність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді — це у характері нашого народу.

Потрібно бути уважними до своїх дідусів,  оточувати їх своєю увагою.Бути добрим не легко. Треба менше говорити про добро, а просто його робити.

Коли людина самотня і за нею нікому доглянути, це одна справа. Коли ж діти відмовля¬ються від своїх стареньких батьків, це - жах.

Наша народна мораль різко засуджує таких людей, що цураються батьків, ще великий Кобзар писав:
«...Хто матір забуває, Того Бог карає,
Чужі люди цураються В хату не пускають»

 Існує легенда.
У давні часи в одній країні немічних старців за водили у неприступні гори і залишали там самотніми на смерть. Якось один молодий чоловік завіз туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив:
- Заведи мене трохи вище.
- Чому? - спитав син.
- Бо тут я залишив свого батька. Не хочу померти в тому самому місці.
Син зрозумів, що за якихось тридцять літ із ним станеться те саме.
Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.

Ця легенда наводить нас на думку: як ми поводимося зі своїми батьками, так наші діти поводитимуться з нами, адже ми є прикладом для них.

 Старість - не радість, ніхто її не чекає. Та вона несподівано підкрадається. Добре, коли поруч діти та онуки, але діти дуже швидко дорос¬лішають. Матерям хочеться бачити їх, погладити по голівці, торкнутися їхніх рук і почути теплі слова любові.

На жаль, час невпинний, і наші рідні, доживши до певного віку, повільно ідуть із життя, заповідаючи нам жити по совісті. 

Хочеться вірити, що ніхто з вас не забуде своїх батьків, бабусь, дідусів тоді, коли до них прийде старість.

А на завершення хочу вам сказати, ніколи не забувайте про своїх дідусів і бабусь.