Дитина і довкілля на сучасному етапі розвитку держави

Посібник

Тема

Дитина і довкілля

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………..…..3

РОЗДІЛ 1. ПРАВА ДИТИНИ І ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ………………19

1.1. Нормативно-правові аспекти забезпечення захисту прав дітей в Україні…19

1.2. Права дитини, передбачені законодавством України у сфері сімейного життя…………………………………………………………………………….......21

1.3. Права дитини, передбачені законодавством України  у сфері майнових відносин…………………………………………………………………………….22

1.4. Права дитини, передбачені законодавством України у сфері праці…….24

РОЗДІЛ 2. ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ У ГАЛУЗІ ПРАВ ДИТИНИ………………………………

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………32

ВСТУП

Актуальність теми роботи. На сучасному етапі розвитку держави одним з головних питань є захист прав людини. Водночас, прогресивний розвиток суспільства вимагає особливого ставлення до дітей. Це пов'язано з тим, що діти не можуть захистити себе, а суспільство не завжди розуміє їхні інтереси, потреби, запити, проблеми та психологічні чинники. Складність реалізації цих особливостей полягає в тому, що права людини і права дитини перебувають у різних сферах і стосуються різних категорій людей, замовити ман. Тому повноцінний і всебічний розвиток особистості дитини, створення всіх необхідних умов для реалізації та захисту прав і свобод дитини як найперспективнішого члена суспільства є першочерговим завданням демократичної, правової сучасної держави замовити дипломну роботу. У багатьох міжнародних договорах визнається, що повага до прав і свобод людини є фундаментальним елементом миру, справедливості та процвітання і має важливе значення для розвитку міжнародного та національного права, а також для співробітництва між державами. Усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов'язаними. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально, справедливо і однаково, з однаковим підходом і увагою. Права дитини є невід'ємною і нероздільною частиною універсальних прав людини. Тут слід зазначити, що хоча діти мають ті ж права, що й дорослі, їм повинні бути надані особливі права через їхній неповний фізичний і розумовий розвиток. Питання прав дитини є важливою категорією, яка впливає на становище дітей у всьому світі. До недавнього часу питання захисту прав дитини не розглядалося на рівні міжнародного права, а відповідні питання вирішувалися на рівні сім'ї, регіональному та національному рівнях. Захист прав дитини значною мірою залежить від того, наскільки суспільство обізнане про права дитини та розуміє механізми їх реалізації та захисту. Більше того, питання прав дитини сьогодні набуває все більшої актуальності. Ситуація навколо дітей стає все більш складною. У всьому світі діти стикаються з особливо складними ситуаціями. Незаконна торгівля, контрабанда, викрадення, економічна та сексуальна експлуатація, комерційна експлуатація здоров'я є щоденною реальністю в усіх куточках світу. Ці ситуації є неприпустимим порушенням прав усіх дітей. Цей курс є спробою вивчення аспектів міжнародного та національного правового регулювання прав дитини. Вивчення предмету не лише надасть можливість глибше зрозуміти становище дітей, але й дозволить краще усвідомити тенденції прогресивного розвитку та кодифікації міжнародних і національних правових норм, що регулюють відповідні правовідносини у цій сфері.

Метою роботи є вивчення та структуризація питань, пов'язаних із реалізацією механізмів захисту прав дітей на державному та міжнародному рівнях; аналіз основних міжнародних та національних правових актів.

Об’єктом дослідження є система соціальних та правових відносин, що виникають між дитиною та державою у процесі здійснення нею своїх конституційних прав.

Предметом дослідження є конституційно-правовий статус дитини, його соціальні детермінанти,  механізм захисту прав в Україні та світі через міжнародні та національні правові акти.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

1) дослідити історичні передумови захисту прав і свобод дитини на різних етапах розвитку суспільства;

2) виокремити основні принципи міжнародно-правового захисту прав дитини; 3) визначити міжнародні стандарти у сфері захисту прав дітей;

4) дослідити діяльність ООН в рамках захисту прав дитини;

5) проаналізувати імплементацію в національне законодавство України міжнародних стандартів у галузі прав дитини.

РОЗДІЛ 1.  ПРАВА ДИТИНИ І ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

1.1. Нормативно-правові аспекти забезпечення захисту прав дітей в Україні. 

Як повноправні члени суспільства, діти також користуються власними правами, деякі з яких обумовлені виключно їх фізичною та психічною незрілістю і потребують особливої охорони та піклування, в тому числі відповідного правового захисту. Законодавство передбачає різний обсяг та механізми реалізації прав дитини залежно від віку дитини. Повноцінний та ефективний захист прав дитини є обов'язком держави. Як держава-член ООН, Ради Європи та інших впливових міжнародних організацій, Україна у своїй практичній діяльності дотримується принципу сумлінного виконання всіх міжнародних зобов'язань і розглядає належним чином ратифіковані міжнародні договори як частину національного законодавства, що закріплено у статті 9 Конституції України [9]. Ратифікація Україною низки міжнародних документів дозволила імплементувати міжнародні стандарти у сфері захисту дітей у національне законодавство. Основним міжнародним документом, що регулює це питання, є Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року [8]. В українському законодавстві основними правовими інструментами у сфері захисту дітей є: Конвенція про охорону дитинства Республіки Україна (1989 р.); Закон України «Про охорону дитинства» (1989 р.):

- Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»;  Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»;  Конвенція про права дитини (ратифікована 27 лютого 1991 року). );  Факультативний протокол до Конвенції про права дитини, що стосується торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії (ратифікований 3 квітня 2003 року);  Конвенція Міжнародної організації праці № 182 про негайні заходи щодо заборони та ліквідації найгірших форм дитячої праці (ратифікована 5 жовтня 2000 року). (ратифікована 5 жовтня 2000 року);  Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства;  Рекомендація CM/Res про ліквідацію всіх форм насильства щодо дітей (2009). Серед національних програм, концепцій та стратегій щодо захисту прав дітей та підлітків слід також згадати наступні [18]:  Національна програма «Діти України», затверджена Указом Президента України № 63/96 від 18 січня 1996 року;  Державна цільова соціальна програма «Молодь України» на 2016-2020 роки, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 148 від 18 лютого 2016 року;  Програма «Діти-інваліди», затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року. Концепція ранньої соціальної реінтеграції; № 1545;  Національна стратегія профілактики соціального сирітства на період до 2020 року, затверджена Указом Президента України від 22 жовтня 2012 року № 609/2012;  Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року №. 161-р схвалено Концепцію безпечного материнства;  Стратегія реформування системи соціальних послуг, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 серпня 2012 р. № 556-р.

1.2. Права дитини, передбачені законодавством України у сфері сімейного життя

Окрім загального права на проживання в сім'ї, діти мають й інші права у сфері сімейного життя. Стаття 150 Сімейного кодексу України [12] передбачає, що батьки несуть відповідальність за виховання та розвиток своїх дітей і що діти мають певні права. Відповідно до цих законодавчих вимог, діти мають право на батьківське піклування про їхнє здоров'я, фізичний, розумовий і моральний розвиток, а батьки зобов'язані забезпечити своїм дітям повну загальну середню освіту та підготовку до самостійного життя. Батькам забороняється застосовувати до дитини тілесні покарання або інші заходи дисциплінарного впливу, що принижують гідність дитини, а також забороняється будь-яка форма експлуатації дитини. Відповідно до статті 153 Сімейного кодексу України [17], діти мають право вільно спілкуватися з батьками (це право може бути обмежене законом). Подібні права також передбачені статтями 15 та 16 Закону України «Про охорону дитинства» [16], які визначають, що діти, які проживають окремо від батьків або одного з них, у тому числі діти, батьки яких проживають у різних державах, мають право на постійні особисті стосунки з батьками та на підтримання з ними безпосередніх контактів. Місце проживання дітей, які не досягли 10 років, визначається за згодою їхніх батьків; діти, які не досягли 10 років, мають право визначати своє місце проживання разом з батьками. Якщо батьки проживають окремо, діти до 14 років, як правило, можуть визначати своє місце проживання (ст. 160 Сімейного кодексу України [12]; ст. 29 Цивільного кодексу України [20]). діти у віці від 14 до 16 років можуть визначати своє місце проживання за згодою батьків або за певних обставин (коли один з батьків помер, позбавлений батьківських прав, перебуває в місцях позбавлення волі). діти, які не досягли 14 років, можуть визначати своє місце проживання за згодою батьків або за певних обставин (коли один з батьків помер, позбавлений батьківських прав, перебуває в місцях позбавлення волі). Діти, які досягли 16 років, мають право на власний розсуд змінити своє ім'я або прізвище (стаття 295 Сімейного кодексу України) [17]. Сімейний кодекс України встановлює загальне правило, що дитина має право бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї та будь-яким офіційним органом з питань, що стосуються її самої та її сім'ї. Незалежно від віку, думка кожної дитини має бути врахована при вирішенні спорів між батьками або іншими особами щодо утримання дитини, місця її проживання тощо (стаття 171 Сімейного кодексу України) [17]. За обставин, встановлених законом, діти можуть мати право на шлюб або бути одруженими. Право на шлюб виникає з досягненням повноліття. Це означає, що кожна особа, яка досягла 18 років, має право на шлюб. Однак, відповідно до статті 23 Сімейного кодексу України, діти, які досягли 16 років, також можуть мати право на шлюб, якщо буде встановлено, що таке рішення відповідає найкращим інтересам дитини [17]. Таке рішення приймає суд.

1.3. Права дитини, передбачені законодавством України  у сфері майнових відносин

Відповідно до статей 174 та 175 Сімейного кодексу України, все майно, набуте батьками для забезпечення виховання, розвитку чи навчання дитини (наприклад, одяг, взуття, іграшки, книги, меблі, спортивне обладнання, музичні інструменти, художні матеріали та інші дитячі речі), є власністю дитини [17]. Управління майном малолітніх дітей (тобто до 14 років) здійснюють їхні батьки за умови, що такі діти здатні самостійно визначати свої потреби та інтереси. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, та доходи від нього. Стаття 180 Сімейного кодексу України передбачає, що батьки зобов'язані утримувати своїх дітей. Так, діти мають право на утримання батьків до досягнення ними повноліття [17]. Закон також передбачає право на утримання дітей після досягнення ними 18 років.  (але тільки якщо батьки мають можливість надавати таку матеріальну допомогу).  (але тільки якщо батьки мають можливість надавати таку матеріальну допомогу).  (але тільки якщо дочка або син до 23 років продовжує навчання і потребує для цього матеріальної допомоги). Відповідно до статті 35 Цивільного кодексу України, у деяких випадках діти, які не досягли повноліття, мають право на набуття повної цивільної дієздатності [20]. Зокрема:  якщо дитина досягла 16 років і працює за трудовим договором;  якщо дитина записана матір'ю або батьком дитини;  якщо дитина досягла 16 років і займається підприємницькою діяльністю Якщо дитина бажає займатися підприємницькою діяльністю [20]; діти у віці від 14 до 18 років, крім дрібних побутових правочинів, мають також такі права:  право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією та іншими доходами;  право самостійно здійснювати право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності,  право самостійно укладати договори банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладами (коштами на рахунках) на своє ім'я;  право вчиняти інші правочини за згодою батьків (у разі необхідності укладення правочинів (наприклад, купівлі-продажу) щодо транспортних засобів або нерухомого майна - нотаріальна згода (є обов'язковою).

1.4. Права дитини, передбачені законодавством України у сфері праці

Відповідно до статті 21 Закону України «Про охорону дитинства» [16] та статті 188 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), дитина може бути прийнята на роботу після досягнення 16 років, а як виняток - після досягнення 15 років, якщо робота не завдає шкоди її здоров'ю та навчанню і за згодою одного з батьків. Дитина може бути прийнята на роботу, якщо робота не завдає шкоди її здоров'ю та навчанню і за згодою одного з батьків [6]. Забороняється залучати дітей до робіт із важкими, шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні (стаття 192 Кодексу законів про працю України) [6]. Кодекс законів про працю передбачає низку прав та пільгових умов праці для неповнолітніх, зокрема  скорочену тривалість робочого часу з оплатою праці на рівні повної тривалості - 36 годин на тиждень для працівників віком від 16 до 18 років та 24 години на тиждень для працівників віком від 15 до 16 років (статті 51 та 194). (Стаття 194 Кодексу законів про працю України) [6]. , Обмеження на звільнення з ініціативи роботодавця - лише за згодою служби у справах дітей (стаття 198 Кодексу законів про працю України) [6]. , покращені умови щодо відпусток для неповнолітніх працівників - 31 день, надання у зручний для них час тощо (статті 75 та 195 Кодексу законів про працю України) [6]. Стаття 22 Закону України «Про охорону дитинства» [16] та частина третя статті 35 Цивільного кодексу України [20] передбачають право дітей, які досягли 16 років, займатися підприємницькою діяльністю. Діти можуть бути зареєстровані як підприємці за письмовою згодою батьків.

РОЗДІЛ 2. ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ У НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ У ГАЛУЗІ ПРАВ ДИТИНИ

Захист прав дітей є одним з найважливіших завдань української держави. Це пов'язано з тим, що ставлення до дітей, повага до їхніх прав і свобод та людської гідності найточніше відображає рівень гуманності людської цивілізації. Аналіз міжнародних стандартів щодо прав дитини показує, що лише деякі з них закріплені в національних конституційних нормах. Однак багато з них не відображені в українському законодавстві, як і загальний принцип ставлення до дітей як до рівноправних членів суспільства. З одного боку, міжнародні стандарти беруться до уваги, але з іншого - багато інтересів і прав дітей не беруться до уваги законодавцями. Нижче наведені приклади порушень прав дітей, відображені в національних нормативно-правових актах Конституція України (стаття 52) містить принцип рівності прав дітей: «Права дітей є рівними незалежно від їх походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним» [9]. Цей принцип також закріплений у статті 2 Конвенції про права дитини [8]. Разом зі статтею 24 Конституції[9] про конституційні права і свободи громадян та рівність перед законом незалежно від мотивів, ці положення відповідають міжнародним стандартам, викладеним у Конвенції про права дитини. Такі положення мають бути включені до Закону про права дитини в Україні, оскільки Конституція не передбачає захисту дітей від усіх форм дискримінації або покарання за висловлення думок і переконань дітей, їхніх батьків чи опікунів, як це передбачено в пункті 2 статті 2 Конвенції [8]. На жаль, Основний Закон України не містить ключового принципу забезпечення інтересів дитини, задекларованого у статті 1 Конвенції: «У всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Найкраще забезпечення інтересів дитини є першочерговим завданням» [8]. Відсутність вищезазначених принципів в українському законодавстві означає, що підхід до становища дитини в нашій країні суттєво відрізняється від світового. Наше законодавство не розглядає дітей як рівноправних членів суспільства на даному етапі, а скоріше як майбутніх дорослих, які залишаються об'єктом піклування до досягнення ними повноліття. Тому Конституція України містить положення про загальні гарантії захисту прав дитини, але не містить положень про права та інтереси дитини. Якщо наша країна виконує свої міжнародно-правові зобов'язання та дотримується міжнародних стандартів щодо прав дитини, то це має бути основою для розробки закону про права дитини, а не закону про охорону дитинства [1]. Стаття 6 Конвенції про права дитини визначає міжнародні стандарти щодо невід'ємного права кожної дитини на життя, виживання та здоровий розвиток [8]. На відміну від цього документа, Конституція України передбачає право кожної дитини на життя, виживання та здоровий розвиток у загальній декларативній формі [9]. У вигляді гарантії цього права кожній людині Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за посягання на життя людини. Однак лише стаття 96 Кодексу передбачає відповідальність за злочини проти дітей, такі як умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини [12]. Всі інші статті не містять положень щодо особливостей кримінальної відповідальності за злочини проти життя дитини. На нашу думку, в сучасному суспільстві, де зростає кількість злочинів проти життя дітей, необхідно внести до Кримінального кодексу України положення, що посилюють відповідальність за такі злочини. Це дозволить привести українське законодавство у цій сфері у відповідність до міжнародних стандартів. Стаття 52 Конституції України забороняє насильство над дітьми: «Насильство над дітьми та експлуатація дітей переслідуються за законом» [9]. Це положення частково враховує зауваження Комітету з прав дитини до національної доповіді України, але за змістом відрізняється від міжнародних стандартів, викладених у статті 19 Конвенції [8]. Заходи повинні включати розробку соціальних програм для надання дітям та їхнім опікунам необхідної підтримки, а також профілактику, виявлення, повідомлення, перенаправлення, розслідування, лікування та інші заходи, пов'язані з жорстоким поводженням з дітьми. Для України дуже важливо чітко визначити на законодавчому рівні, що саме є насильством, і що воно може мати фізичну та психологічну форми, а також проявлятися у вигляді образ, знущань, недбалого ставлення, жорстокого поводження та експлуатації, в тому числі сексуального насильства. На нашу думку, ці положення мають бути закріплені в Конституції. Захист дітей від насильства з боку батьків та інших осіб, які здійснюють догляд за ними, є важливим елементом визнання прав дитини відповідно до міжнародних стандартів. Міжнародні стандарти щодо права дитини на освіту, закріплені у статтях 28 та 29 Конвенції про права дитини та проголошені у Загальній декларації прав дитини, Міжнародному пакті про економічні та соціальні права та інших конвенціях, закріплені у статті 53 Конституції України та інших законодавчих актах [ У 1947 році Україна запропонувала ООН розпочати всесвітню кампанію з ліквідації неписьменності. Однак, незважаючи на цей важливий аспект, українське законодавство відхиляється від міжнародних стандартів у сфері освіти. Конституційні положення передбачають лише чотири аспекти цього права.

1.               загальна середня освіта є обов'язковою; 2. вища освіта в державних і комунальних закладах на конкурсній основі є безоплатною; 3. держава забезпечує доступність і безоплатність освіти всіх видів і рівнів; 4. представникам національних меншин гарантується право на навчання рідною мовою або право на вивчення рідної мови; 5. право на освіту рідною мовою гарантується всім громадянам країни. Закон України «Про освіту» закріплює це право, встановлює основні принципи освіти та визначає державні стандарти освіти. Однак українське законодавство не враховує важливий елемент права на освіту, викладений у статті 28 Конвенції, а саме обов'язок держави вживати заходів для заохочення регулярного відвідування школи та зменшення кількості тих, хто кидає навчання [8]. В українському законодавстві також відсутні норми, які визначають обов'язок держави вживати всіх необхідних заходів для забезпечення дисципліни в школах на основі поваги до людської гідності дитини та у спосіб, що відповідає положенням Конвенції про права дитини (п. 2 ст. 28) [8]. Те саме стосується і зобов'язання заохочувати і розвивати міжнародне співробітництво в галузі освіти (стаття 28h Конвенції) [8]. У нашому законодавстві немає згадки про те, що освіта має бути спрямована на виховання поваги до прав людини та принципів Статуту ООН (п. 1 ст. 29 Конвенції) [8]. Таким чином, аналізуючи українське законодавство, є підстави стверджувати, що воно базується на гуманітарних принципах, закріплених у Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах щодо дітей. Однак принципово новий підхід до дитини як до рівноправного члена суспільства ще не врахований, існують значні прогалини в багатьох міжнародних стандартах прав дитини та в процедурах, пов'язаних з реалізацією багатьох прав дитини, задекларованих і закріплених в українському законодавстві. Це, на наш погляд, свідчить про необхідність розробки та прийняття закону про права дитини в Україні відповідно до міжнародних стандартів.

ВИСНОВКИ

У ХХІ столітті  забезпечення прав дітей належить до глобальних проблем, у вирішенні яких зацікавлена уся світова спільнота. Молодому поколінню належить визначальна роль у гарантуванні життєздатності суспільства  та прогнозуванні його розвитку.  З огляду на це захист прав дітей став пріоритетним напрямком державної політики більшості країн світу, зокрема і України. Але це не єдиний фактор, який зумовлює актуальність зазначеного питання. Ще однією причиною є те, що соціальний статус дітей внаслідок цілого ряду історичних умов нижчий, ніж у дорослих.

Отже, дана курсова робота є спробою дослідження аспектів міжнародно - правового та національного регулювання прав дитини. У ході роботи, реалізовуючи поставлену мету і завдання,  ми змогли окреслити  історичні передумови захисту прав і свобод дитини на різних етапах  розвитку суспільста.

З’ясували, що міжнародна спільнота формувала стандарти забезпечення й захисту прав дитини протягом тривалого часу.  Початком правової діяльності в галузі захисту прав дитини можна вважати перший міжнародний акт – Декларацію прав дитини, яка ввійшла в історію як Женевська декларація (1924р.). Не менш важливими правовими актами в галузі захисту прав дитини є Загальна декларація прав людини (1948 р.) [5], Декларація прав дитини (1959 р.) [3]. Але основним документом, у якому прописані основні принципи та викладено широкий перелік прав, включаючи особисті права і свободи дитини,  є Конвенція про права дитини [8], яку часто називають Всесвітньою  Конституцією прав дитини. У курсовій роботі ми здійснили спробу окреслити основні положення даного міжнародно-правового документа, проаналізували принципи та права дитини,  визначили  міжнародні стандарти у сфері захисту прав дітей.

Україна, яка позиціонує себе як  демократична та правова держава, політика якої передбачає захист прав дитини, ратифікувала  Конвенцію про права дитини.  Це фактично означає, що наша держава зобов’язалася  здійснити реформування чинного законодавства відповідно до міжнародних стандартів дотримання прав дитини. Періодично, один раз на чотири роки, Україна звітує перед Комітетом ООН з прав дитини про дотримання положень згаданої Конвенції. Охорону дитинства в Україні визначено стратегічним загальнонаціональним пріоритетом.

У курсовій роботі ми дослідили спроби імплементації  у національне законодавство України міжнародних стандартів у галузі прав дитини. Але наявність  міжнародних механізмів захисту прав дітей  ще не означає ефективне їх використання.  Зазначимо, що одними з основних  національних  правових документів, у яких прописано механізми захисту прав дитини, є:

•                 Конституція України
•                 Сімейний кодекс України 
•                 Закон України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства»
•                 Цивільний кодекс України

Здійснивши аналіз деяких статей вищезазначених документів, можемо зауважити, що  в Україні відсутнє чітке законодавство щодо визначення обсягу та дієвих правових механізмів захисту прав дітей, встановлення причини їх порушення та визначення санкцій за такі протиправні дії. Варто відмітити, що в Конституції України не прописані ні економічні чи інші права чи гарантії дітей, вони є похідними від прав людини, тому вони відносяться і до дітей. Дитина у національному законодавстві не розглядається як повноправний член суспільста. З огляду на це потребує перегляду і сама сутність поняття «права дитини» і можливість його заміни новим – «безпека дитини» [1].  

Можемо зробити висновок, що на міжнародному та національному  рівнях  існує досить багато процедур і механізмів, які прямо чи опосередковано стосуються захисту прав дитини. Однак, саме їх численність, на нашу думку,  створює певні труднощі для ефективної охорони прав дітей. Більшість з них рідко використовується для безпосереднього захисту прав дитини найчастіше в силу того, що правозахисним організаціям, окремим особам і навіть органам держави важко зорієнтуватися в множинності їх функцій і відповідно в застосовності того чи іншого механізму до даного порушення прав дитини.

На наш погляд, було б бажаним привести заходи з імплементації прав дитини у відповідність із вже існуючими стандартами в галузі захисту прав людини шляхом впровадження в Конвенцію про права дитини механізму розгляду міждержавних і індивідуальних скарг з приводу порушення державою її положень. Це може бути здійснено у вигляді розробки та прийняття додаткового протоколу до Конвенції, що закріплює за Комітетом з прав дитини таку функцію.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Анісімова М.Ф. Основні міжнародно-правові механізми захисту прав дитини. Міжнародні засоби захисту прав та свобод людини і громадянина: матеріали Всеукраїнського науково-практичного круглого столу, м.Ірпінь, 2018. С.9-12.

2. Буткевич В.Г. Міжнародне право. Київ, 2004.

3. Декларація прав дитини: Прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року.

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_384#Text

4. Біда О.А., Блага А.Б., Мартиненко О.А., Пархоменко П.І., Статкевич М.Г., Тарабанова С.В. Дитинство під прицілом: права дитини в умовах збройного конфлікту на сході України: наукове видання / за заг. ред. А.П.Бущенка. Київ:  КИТ, 2016.

5. Загальна декларація прав людини: Прийнята і ухвалена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text

6. Кодекс законів України про працю. Відомості Верховної Ради України. 1971.  Додаток до № 50. Ст. 375. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08#Text

7. Коломоєць Н.В. Міжнародні стандарти як основа захисту прав дитини на національному рівні. Вісник ХНУВС. 2015. №3 (70).

8. Конвенція про права дитини: Ухвалена ГА ООН від 20 листопада 1989 р. Набула чинності для України 27 вересня 1991 р. URL: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_021

9. Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

10. Кравченко М.В., Міщенко К.С. Державна політика в сфері захисту прав та благополуччя дітей. Електронний журнал «Державне управління: удосконалення та розвиток». 2017. №3.

11. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. Київ: Атіка, 2007.

12.  Кримінальний кодекс України: Закон України. Відомості Верховної Ради України.  2001. № 25-26. Ст. 131. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text

13. Лінник Н.В. Історичні передумови захисту прав і свобод дитини на різних етапах розвитку суспільства. Український науковий вісник. 2006. №2 (18).

14. Про затвердження Державної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 11.05.2006. №623.

15.  Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей: Закон України від 02.06.2005 р. № 2623-IV. Відомості Верховної Ради України. 2005. № 26.  Ст. 54.

16. Про охорону дитинства: Закон України від 26.04.2001 р. № 2402–III. URL: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2402-14.

17. Сімейний кодекс України: Закон України. Відомості Верховної Ради України.  2002. № 21-22. Ст.135. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text

18. Стешенко В.М. Правовий захист прав дітей та підлітків і безпечний інформаційний простір: навчальний посібник. Київ, 2018.

19.Стратегія Ради Європи з прав дитини (2016-2021). URL: http://www.nsj.gov.ua/files/147679858320161003101948_CoE%20Strategy%20on%20children_ukr-1.pdf

20. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст.356.

21. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні за 2019 рік. URL: http://www.ombudsman.gov.ua/ua/page/child/

22. Bakalavr. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.bakalavr.com (дата звернення: 18.08.2026)

23. Avtora. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.avtora.com.ua (дата звернення: 18.08.2026)