« Кобзарик»

Добірка віршів Тараса Шевченка

для учнів початкової школи

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

ТЕЧЕ ВОДА З-ПІД ЯВОРА

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

 

Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.

Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?

СОН

 

Нa панщині пшеницю жала;
Втомилася; не спочивать 
Пішла в снопи, − пошкандибала 
Івана сина годувать. 
Воно сповитеє кричало 
У холодочку за снопом; 
Росповила, нагодувала, 
Попестила, і ніби сном, 
Над сином сидя, задрімала. 
І сниться їй: той син Іван
І уродливий, і багатий, 
Уже засватаний, жонатий, 
На вольній бачиться, − бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі 
Удвох собі пшеницю жнуть, 
А діточки обід несуть... 
І усміхнулася, небога. 
Прокинулась − нема нічого!.. 
На Йвася глянула; взяла
Його, гарненько сповила,
І копу дожинать пішла,
Поки не чути ланового.

ЗОРЕ МОЯ ВЕЧІРНЯЯ

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом

.

По діброві вітер віє

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий , лист широкий

Марне зеленіє.

Кругом поле , як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить.

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться – серце ниє:

Кругом ні билини.

Одна, одна , як сирота

На чужині, гине!

Встала весна

Встала весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила,

І на полі жайворонок.

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають.

ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ ЧЕРВОНА КАЛИНА

Зацвіла в долині 
Червона калина; 
Ніби засміялась 
Дівчина-дитина. 
Любо, любо стало! 
Пташечка зраділа
I защебетала... 
Почула дівчина, 
І в білій свитині 
З біленької хати 
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї 
З зеленого гаю 
Козак молоденький:
Цілує, вітає, −  
За руки хватає.
І йдуть по долині 
Тихою-ходою 
І йдучи співають,
Як діточок двоє;
Під тую калину 
Прийшли, посідали − 
І поцілувались...
Якого-ж ми раю 
У Бога благаєм

?

СВІТАЄ, КРАЙ НЕБА ПАЛАЄ

Сонце заходить, гори чорніють...

Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся... І серцем лину
В темний садочок на Україну;
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори.
На синє небо виходить зоря.
Ой зореї зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.

Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...