Доля великого Тараса. Доля України

Гончар Наталя Ігорівна,

учитель української мови і літератури

Мостиського закладу загальної

середньої освіти І-ІІІ ступенів №2

Мостиської міської ради

Львівської області

Тема. Доля великого Тараса. Доля України

Мета: виховувати шанобливе ставлення до  творчої спадщини Кобзаря, розширювати й поглиблювати знання про життєвий і творчий шлях поета, виховувати любов до поезії, живопису, формувати загальнокультурну, соціальну компетентність.

Обладнання: мультимедійний комплекс, мультимедійна презентація,  декорації до інсценізації уривків із творів.

Хід  свята

Святково прикрашена сцена.

Хор виконує Шевченків «Заповіт».

Ведучий, ведуча, українець і українка стоять на сцені.

Ведучий: Він був селянський син…

Ведуча: …і став князем в царстві духа.

Українець: Він був кріпаком…

Українка: …і став великою силою в громаді людських культур.

Ведучий: Він був простак…

Ведуча: …і відкрив професорам і вченим новіші і свобідніші степені. 

Українець: Він терпів 10 літ від російської воєнщини,..

Українка: …а зробив більше для сободи України, ніж 10 подібних армій.

Ведучий: Доля переслідувала його ціле життя,..

Ведуча: …та не покрила іржею золота його душі, не обернула його любові до людства в ненависть, ані його віри – в розпуку.
Українець: Доля не щадила йому страждань,..

Українка: але не стримала його радості, що била здоровим джерелом життя.
Ведучий: Та найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті – Ведуча: невмирущу славу і вічну нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець. (І.Франко, 12 травня 1914 року)

Всі сходять зі сцени.

На сцені: стіл, застелений обрусом, каламар, гусячі пера, аркуші паперу. Горить свічка.

Впівоберта до залу сидить Тарас, пише і вголос читає вірш «Думи мої, думи мої…»

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

(встає, підходить на край сцени)

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", —
Не сказали б на сміх... (замислюється)

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, —
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

Підводиться з-за столу, лягає на ліжко, засинає.

 

Тихо заходять Доля, Батько та Мати, розглядаються.

Батько: Оце прийшли? Оце вже тут?

Доля: Прийшли.

Мати: А хто ж то там на ліжку?

Доля: Чи ж не впізнали?

Мати: Наш драпіжко?

Батько: Це наш Тарас?

Мати: А бідний схуд…

Батько: Оце така його оселя?

Мати: Тісна.

Батько: Зате висока стеля.

Мати: І протяги з усіх усюд…

Батько: Дарма.

Мати: Чи він ще пам’ятає нас?

             Мав 9 літ, як я умерла…

Батько: Там і мене кістлява зжерла.

      2 роки – невеликий час.

      Коли я покидав цей світ,

      Не заповів йому нічого:

       Передчував, що вийде з нього

       Або варнак, або піїт.

       Таким хазяйства не лишай,

        Бо й так усе піде намарно…

Мати: Мовчи, Григорію, не їжся.

  Даремно ти гріха боїшся –

  За гріх не втрапив би у рай.

Батько: А може, був би при землі,

При власній хаті – хай при бідній…

Чи ж ворог я дитині рідній?

Доля: Йому ці статки замалі.

Йому мене таку судилось мати,

В якій все власне в попіл вигоря,

Лиш слово правди, вперте, як орля,

Нікому не дає себе зламати.

З катами волі – рветься на свободу!

Він пройде морок тюрем і ярем

І стане Україні Кобзарем –

Нетлінним знаменом свого народу.

Батько, мати, а за ними Доля, оглядаючись на сплячого Тараса, виходять зі сцени. Тарас підводиться з ліжка і стає біля столу.

На сцену входять ведучий і ведуча.

Ведучий: Так, саме Кобзарем, бо це імення

Дали йому і Доля і натхнення.

І перша його збірочка – «Кобзар»,

І 8 творів, вміщених у ньому.

Ведуча: Згадаймо, як було це в Петербурзі

У рік знаменний – 40-ий рік.

На сцену виходить група гарно вбраного панства із газетами в руках.

П 1: Ви чули новину?

П 2: Яку?

П 3: Про це говорить Петербург!

П 1: Поміщик Мартос видає

На власні кошти том поезій

Малоросійських – «Кобзаря»!

П 3: Що написав Тарас Шевченко.

У виданні активну участь

Бере поет Євген Гребінка…

П 4:  І книжка ця – «Кобзар» Шевченка –

Вже вийшла в світ! Її читають!

П 1: Усі захоплюються нею!

П 2: Усі – це хто?

П 4: Усі – народ!

Рецензії похвальні в пресі…

На середину сцени виходить Тарас із «Кобзарем» у руках, тулить його до серця. Панове обступають його, голосно вітають.

Тарас: І ось нарешті мій «Кобзар».

Це мій «Кобзар»? – признайся, Доле!..

Моє полите потом поле?

Сльозою скроплений пожар?

Тонкий промінчик, а з-за хмар,

Буває, чорноту проколе…

А що мене чекає далі?

Шорстка сторінка «Кобзаря»?..

Шорстка сторінка «Кобзаря»

Перегортаю, а за нею

Біленька хата, сад з ріднею,

Серед сестер і злиднів я..

А побіч – доленька моя…

Голос за сценою: Стояв Тарас. Співала Україна

Панове виходять. За ними Тарас .

Читець виконує вірш «І виріс я на чужині…»

 

І виріс я на чужині
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Аж бачу — там тільки добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б'ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину... Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди. Повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини!
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани...

Погано дуже, страх погано
В оцій пустині пропадать!
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать і мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

На сцену виходить Тарас, а за ними виступає його Доля

Доля: А там – весна на україні!

Сади. І ночі солов’їні!

На Україну! Нас там ждуть!

Тарас: Додому! Під рідного неба блакить

Чкурну – з-під залізних державних копит,

З-під тих низькочолих похмурих небес –

Удома шукатиму свій інтерес.

(Тримає в руках тоненький зошит)

Цього б не забути! Це -  дивний мій «Сон»,

Де я осміяв августійших персон,

Де чесно прославив споборників волі,

Де плакав на грудях людської недолі, -

Комедія жаху, комедія сліз!..

Щоб я лиш її на Вкраїну довіз,

А там – хай гуляє собі босоного;

Гадаю, пробудить зі сну не одного…

Обоє виходять.

Читець виконує уривок зі «Сну»

 Душе моя, /268/

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! Очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

На сцену виходить Доля

Доля: Що діяти – живемо, як удасться,

Без особливих мет на майбуття.

Це так в усіх людей на світі: щастя

Здебільшого коротше від життя.

Та мусим жити, мусим доживати,

Сприймати і приймати все, як є.

Бо то великий гріх – резигнувати

З того, що мудрий Бог дає.

Українка: Арешт! Арешт!

Здавалося, Тарасова

Потиху пригасає вже зоря…

Та ні! Не вірю,

Бо слова не гаснуть,

Вони струмують світлом

Із творів Кобзаря.

Тарас виходить на сцену , хапається за голову і завмирає.

Читець виконує поезію «Мені однаково…»

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Ведучий: І рік за роком потяглись,

Немов бархани у пустелі,

Страшні ті роки невеселі

Солдатчини…

Ведуча: І що сказать:

Якби із себе серце рвать

І кидать по шматку на шлях,

Щоб не пекло отак в грудях,

То, мабуть, легше б трохи стало…

Але Тарасу – не пристало

Катам цю слабість виявлять!..

Читець виконує поезію Т.Шевченка «Заросли шляхи тернами»

Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому?

Мабуть, мені доведеться

Читати самому

Оці думи? Боже милий!

Тяжко мені жити!

Маю серце широкеє —

Ні з ким поділити!

Не дав єси мені долі,

Молодої долі!

Не давав єси ніколи,

Ніколи! ніколи!

Не дав серця молодого

З тим серцем дівочим

Поєднати! — Минулися

Мої дні і ночі

Без радості, молодії!

Так собі минули

На чужині. Не найшлося

З ким серцем ділитись,

А тепер не маю навіть

З ким поговорити!..

Тяжко мені, Боже милий,

Носити самому

Оці думи. І не ділить

Ні з ким, і нікому

Не сказать святого слова,

І душу убогу

Не радовать, і не корить

Чоловіка злого.

І умерти!.. О Господи!

Дай мені хоч глянуть

На народ отой убитий,

На тую Украйну!

Виходять ведучий, ведуча, українець та українка.

Ведуча: Нарешті. Бог сіромі волю дав.

Чи ж він собі такої волі ждав?

Хіба це воля?

На сцену виступає Доля

Доля: Звичайно,  тут -  не Запорозька Січ…

Таємний нагляд – неприємна річ.

Йому я теж – не лиш шорстке каміння,

А й слави непощерблене проміння;

Якщо десь перетягую струну,

То тільки щоб підсилити луну,

Щоб звуком передати безгоміння

Німої крові… Врешті привела

Не в яму, а до рідного села!

Українець: І знов Тарас у Петербурзі…

А серце! Серце як болить!

А це лихий приніс хворобу:

Не довела б його до гробу…

Українка: Та ні, Тарасу б жить та жить!

Поглянь: усе вже зеленіє!

Душа поета звеселіє –

І ще настане добрий час –

Час слави!

Усі звертаються до Долі

(разом): О Доле, як там наш Тарас?!

Доля: Він пише свій останній вірш.

Два дні його писати буде…

А далі що не день, то гірш

Болітимуть, пектимуть груди.

Виходить, тримаючись за груди, Тарас

Тарас (читає з аркуша): Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною 

Та каламутною.

(звертається до Долі)

Благослови мене, друже,

Славою святою.

(Доля благословляє)

Ось так мене вже пригинає,

Що ледь перо в руках держу,

І дідько його батька знає,

Коли одпістить…

Українець і українка (разом): Не говоріть! Не говоріть!

Поволі йдіть собі до ліжка!

(під руки поволі ведуть Шевченка)

Тарас: Ого, крута моя доріжка…

Але, гадаю вже недовга –

Якось кінця життя дочовга…

Ще так не хочеться вмирати…

Нічого в світі не звершив…

Намучився, та не нажився…

Та забагато нагрішив,

Та мало людям прислужився…

Не встиг набавитись пером,

А вже Харон подав пором…

(сідає на ліжко, помаленьку лягає і засинає)

На сцену виходять Батько та Мати

Батько: Ну ж, гукни, гукни його,Катре!..

Мати:  Голос мій йому сон роз'ятре.

Ну ж, Григорію, клич, одважся!

Батько: Його кінь іще не напасся.

Мати: Він і так вже під самим раєм.

Дочекаємось – привітаєм.

Тарас раптом прокидається, сідає на ліжку, масує груди

Тарас:

Минулося… життя моє… земне…

(обома руками стискає груди, різко підводиться)

Принишкло серце… Голос Бога слуха…

(востаннє скрикує)

Прийми, о Україно, мого Духа!

(падає на ліжко)

 

Доля підходить до столу, де розкладені Тарасові папери,

 малюнки, і задуває свічку.

Голос за сценою:  Ридала за Тарасом Україна.

Всі розступаються – входять Батько з Сином, тримаючи в руках запалені свічки, зупиняються навпроти великого портрету Шевченка

Батько: Поглянь-бо, сину, подивись:

Це наш Кобзар – Тарас Шевченко.

Чи знаєш ти, що за Вкраїну

Його замучили колись?

А він, святий споборник волі

Не дочекався щастя-долі,

Помер у розквіті таланту…

Молімось, синку, за поета,

Його не возьме мутна Лета,

Сніги слідів не занесуть…

Бо хто не жив весь вік для себе,

В країні волю здобував

І на вівтар її поклав

Життя і душу без оглядки,

Тому поклоняться нащадки,

Шляхи його не заростуть.

Молімось, сину, за Вкраїну

Його замучили колись!

Син:  ... І як ти міг крізь далі дикі 
Вкраїну вимріять свою?
Коли навкруг неволі крики, 
Догмато-монархічні пики 
І світ прекрасний у гною;

Та біля царської гнилоти 
Ще одописні холуї 
З пейзанським лаком.
Що твої
Рядки надії та скорботи?
Усе не так. Але з літами 
Слова, що повні талану,
Братів з’єднали із братами,
А царства рухнули в труну 
Монархотрупами.
Розкута,
Її не вкрила хвища люта,
Зійшла зелена вольна рута 
На українському лану...

Голос за сценою:  Тарасові співала Україна!

Хор виконує «Заповіт»