Драматична постановка "Поезія вказує шлях"

 Драматична постановка

 

Поезія вказує шлях

 

Мета заходу: Сприяти усвідомленню учнями духовної та моральної цінності поезії, розкривати її роль у формуванні світогляду, патріотичних почуттів і життєвих орієнтирів; виховувати любов до українського слова, повагу до культурної спадщини народу, розвивати емоційну чутливість, творче мислення та вміння знаходити в поетичних творах відповіді на важливі життєві питання.

Обладнання: мультимедійна техніка, мікрофони, постери із зображенням українських поетів (Андрій Малишко, Ліна Костенко, Сергій Жадан, Микола Вінграновський, Василь Стус), стіл, стільці, збірки віршів, букет польових квітів, осіннє листя, блокнот, ручка.

 

На екрані заставка «Поезія вказує шлях».

Відео «Мова», А.Пивоваров і ТНМК.

Ведучий. Коли забороняли мову, вона жила у віршах. Тоді поезія ставала молитвою, зброєю і пам’яттю. Вшануймо хвилиною мовчання пам'ять загиблих. Нехай ця хвилина тиші буде вдячністю тим, хто віддав життя за Україну, і тим, хто словом беріг її душу.

1. Андрій Малишко

Ведучий. Якось поета спитали: «Звідки беруться вірші? Як ти написав цей твір?»

 –  Та хіба це я. Це він мене написав. Просто відчув, як все навколо римується.

Андрій Малишко, чия поезія стала піснею народу.

На екрані портрет Малишка.

Учень-Малишко з блокнотом і ручкою в руках.

 Мене народила доля словом. Оголеним словом. Слово – світло, любов, істина, осягнення якої врятує людство.

Учень з книжкою Андрія Малишка  «Вечори, як сиві котики».

Буду я навчатись мови золотої

У трави-веснянки, у гори крутої,

В потічка веселого, що постане річкою,

В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Щоб людському щастю дбанок свій надбати,

Щоб раділа з мене Україна-мати;

Щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою,

В гніві бився блисками, а в любові - рутою!

Відходить і стає на сцені, завмираючи з розгорнутою книжкою, ніби читає.

На екрані стежка до хати.

Учень-Малишко пише й зачитує.

 Фоном звучить музика пісні «Стежина».

Чому, сказати, сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краї,

Одним одна біля воріт.

Ота стежина в нашім краї

Одним одна, одним одна біля воріт.

Де ти, моя стежино,

Де ти, моя єдина?

На екрані портрет матері Малишка.

Учень-Малишко пише й зачитує слова пісні «Рідна мати моя».

Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала...

Фоном звучить музика пісні «Рідна мати моя».

Відходить. Виходять дівчата з вишитими рушниками, танцюють під мелодію пісні «Рідна мати моя». Відходять і завмирають на сцені.

На екрані дошка з написом «Дякую, вчителько моя!».

Учень-Малишко пише й зачитує слова вірша.

Сонечко встає і шумить трава.

Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.

Вителько моя, зоре світова,

Звідки виглядати, де тебе знайти?

Фоном звучить мелодія «Пісні про вчительку».

Учні танцюють вальс, потім завмирають на сцені.

На екрані польова дорога.

Учень-Малишко пише й зачитує слова. Одночасно виходять хлопець з дівчиною у вишиванках, взявшись за руки й закохано дивлячись один на одного; у дівчини в руках букет польових квітів.

Фоном звучить мелодія пісні «Ми піде, де трави похилі».

Ми піде, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині.

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

Відходять і завмирають на сцені.

Учень-Малишко.

 Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Учень-Малишко виходить і по черзі підходить до кожного завмерлого на сцені, торкає  рукою. Вони «оживають» і виходять.

На екрані заставка «Поезія вказує шлях».

Ведучий. План дій від українського поета Андрія Малишка:

- подякуй рідній матері за рушник вишиваний, за недоспані ночі

- навчайся мови золотої у трави-веснянки, у гори крутої

- сходи туде, де трави похилі, де зорі в ясній далині

- надивляйся на землю свою

- пам'ятай, що та стежина в ріднім краї одна біля воріт

- не забувай свою вчительку - зорю світову.

2. Ліна Костенко, Сергій Жадан

       Відео «Життя іде і все без коректур»,  гурт «ІNEBO».

Ведучий. Ліна Костенко. Активна учасниця руху шістдесятників. Жива легенда української літератури. Людина, життєвий шлях якої є прикладом для мільйонів українців та невичерпним джерелом мудрості. Поетеса, вислови якої надихають на зміни і змушують замислитися над вічними темами.

Сергій Жадан. Новий голос, що несе слово крізь темряву війни, крізь боротьбу за свободу і гідність.

Учні в ролях Сергія Жадана й Ліни Костенко сидять за столом.

Заставка радіо «Радіо Хартія. Кругова оборона. Перші».

Сергій Жадан. Друзі, всім привіт! Мене звати Сергій Жадан. Це радіо Хартія і програма «Кругова оборона. Перші» – цикл розмов з людьми, які великою мірою визначали наше розуміння, наше чуття багатьох речей у цьому світі. Але ця програма особлива, тому що це розмова з Ліною Василівною Костенко. Ліно Василівно, добрий день!

Ліна Костенко. Добрий день!

Сергій Жадан. Дякую вам за те, що знайшли час з нами поговорити.

Ліна Костенко. А як я могла для вас не знайти часу. Ви знаєте, Сергію, у мене навіть про це є вірш:

Нехай підождуть невідкладні справи.

Я надивлюсь на сонце і на трави.

Наговорюся з добрими людьми.

Не час минає, а минаєм ми.

Сергій Жадан. Я про таке хотів спочатку вас запитати. Ви дуже тонко все відчуваєте. Як, по-вашому, сьогодні звучить Україна?

Ліна Костенко. Мабуть, вперше – гідно так, у нас є нація. Але в нас і досі є погані люди, які страшно заважають Україні жити. І я їм хочу сказати таке:

І якби на те моя воля,

Написала б я скрізь курсивами:

– Так багато на світі горя,

Люди, будьте взаємно красивими!

Сергій Жадан. Я вас хочу запитати. От ця війна, яка зараз триває, як вона характеризує український народ?

Ліна Костенко. Це героїчний народ. У мене в одному  вірші написано:

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт.

Сергій Жадан. Так, радість–  це те, що дається з боєм. Ні краплі смутку, ні краплі сумніву. Зневіра – це зло.

Заставка радіо.

Сергій Жадан. А скажіть, будь ласка, Ліно Василівно, що б ви побажали молодому поколінню?

Ліна Костенко. Пробачте, Сергію, що я себе цитую, але мені легше говорити віршами, ніж прозою. Ви, як поет, мене зрозумієте.

Не забувайте незабутнє,

Воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

Не загубіться у юрбі.

Не проміняйне неповторне

На сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

Минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

Вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

І сонце завтрашнього дня,

Вечірню в попелі жаринку,

Шляхетну інохідь коня.

Сергій Жадан. Так, любов варта всього. Дякую вам, Ліно Василівно, за цікаву розмову.

На екрані заставка «Поезія вказує шлях».

Ведучий.

План дій від української поетеси Ліни Костенко:

- люди, будьте взаємно красивими

- приймати, що життя іде без коректур

- не боятися прозрінь, гіркої правди

- боятися людині душу ошукати

- пам'ятати: кожен фініш – це, по суті, старт

- писати листи і надсилати вчасно

- шукати посмішку Джоконди

- поїхати поговорити з лісом (а потім можна і з людьми)

- подякувати за день вечірньому сонцю

План дій від українського поета Сергія Жадана:

- зневіра – це зло

- щастя не оминеш

- радість – це те, що дається з боєм

- любов варта всього.

3. Микола Вінграновський

Ведучий. Микола Вінграновський. Ми не можемо сприймати цей світ у повноті його краси, ніжності та величі без слова Вінграновського, його очей. Його очі, великі, красиві очі, – дуже гострі, вбивчі при гніві й ніжні, як квітка, при ласкавості. Вінграновський належав до людей, у яких буря пристрастей у всьому: кохав пристрасно, грав ролі в кіно й знімав фільми пристрасно. Він завжди знав, чого хотів. Хлопчик з Первомайська Миколаївської області. Це енергія, це поштовх, це українство наше.

На екрані осінній вечір з алеєю.

Учень-Вінграновський з осіннім листям у руках.

Людські пристрасті, любов, страждання – вони вічні. Я любив так глибоко, як, може, ніхто не міг любити.

Фоном звучить мелодія вальсу.

Учениця в червоному платті виходить на сцену. Зупиняється перед учнем-Вінграновським.

Сеньйорито акаціє, добрий вечір. (крок назустріч, торкання рук)

Я забув, що забув був вас.

Але осінь зійшла по плечі, (дає дівчині листя)

Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче

І солодше любити знов...

Сеньйорито, колюче щастя,

Хто воно за таке – любов?

Вже б, здавалося, відболіло, (обоє дивляться в різні боки)

Прогоріло у тім вогні,

Ступцювало і душу, й тіло.

Вже б, здавалося, нащо мені?

Коли ж – здрастуйте, добрий вечір... (дивляться один на одного)

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито, вогонь по плечі –

Осінь, ви і осінній я... (беруться за руки, танцюють вальс і виходять)

Фоном звучить мелодія.

Учениця.

Вона була задумлива, як сад.

Вона була темнава, ніби сад.

Вона була схвильована, мов сад.

Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.

Вона була одненька, ніби ніч.

Вона була в червоному, мов ніч.

Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була.

Але вона була! Була!

Любове, ні! Не прощавай!

Непевний крок свій не збивай.

Страждаю я, страждає труд.

А хмари небо труть і труть,

І дні, мов коні вороні,

Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!

Але вона – жона. Вона –

Самозбереження народу.

І мову, кров його і вроду

Їй доля зберегти дана...

Вітчизно-сльозе-мріє-сну,

Прийми болінь моїх весну.

Вона була за всі віки...

В прощальнім слові до руки

Схилялись їй і ніч, і сад...

Сердець розбитих серцепад.

На екрані заставка «Поезія вказує шлях».

Ведучий. План дій від українського поета Миколи Вінграновського:

- летіти – навіть коли твій літак із одним крилом

- любити, як сіль свою Сиваш

- любити, хоч така твоя печаль

- дивитися вулканами з-під брів

- вітатися із сеньйоритами-акаціями, колючим щастям

- знати себе зроду, віддати народу.

4. Василь Стус

Ведучий. Василь Стус кидався з кулаками, захищаючи все українське. Читав Гейне і Рільке мовою оригіналу. Він був номінований на Нобелівську премію. Типовий представник Донецької області. А ще почав писати вірші, коли закохався.

Учень-Стус з книжкою Франка під пахвою. То був дев'ятий клас, і мені дуже подобалася одна дівчинка. Здавалося тоді, що це живий янгол. Я радів, що бачив янгола поруч себе і хотів бути гідним його. Я став більше читати. Якось натрапив на Франка – і почалося. Забув мрію стати геологом і став літератором.

Залишається на сцені збоку, читає книжку.

Фоном  звучить  трохи тривожна музика.

Ведучий. Уяви, ти одна пізно ввечері гуляєш по вечірньому Києву, заходиш у метро Хрещатик і тут якийсь незнайомий чоловік  вперто супроводжує тебе своїм поглядом. Обертаєшся – і знову той чоловік дивиться й не відводить погляд. Саме так Стус познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною Попелюх.

На екрані вагон метро.

Лунають звуки потяга метрополітену.

Одночасно виходить учениця-Валентина Попелюх - майбутня дружина Стуса (із книжкою в руках, читає її).

Стус. Перепрошую, ви захоплюєтесь українськими віршами?

Валентина. Так, а ви також?

Стус. Так, я аспірант інституту літератури. До речі, мене Василем звати.

Валентина. Дуже приємно. А я Валя. А ви іноземну літературу читаєте?

Стус. Перекладаю Рільке з німецької. Хоча в нас теж є гарна поезія.

Валентина. І що ж ви порадите?

Стус. На розквітлому лузі стежка сміється

Танцюють волошки під вітром спокійним.

Спинися на хвилю отут, де красується поле,

Де мріє кульбаба.

Спинись на розквітлому лузі.

Валентина. Дуже гарно. Це Тичина? Малишко?

Стус. Ні.

Валентина. Тоді я здаюся. Це ви написали?

Стус. Так.

Валентина. Дуже гарно. Може, я десь ваше прізвище чула?

Стус. Стус.

Валентина. Василь Стус. У вас велике майбутнє. (Йде)

Стус. Я вас проведу. (Виходять)

Фоном продовжує звучати трохи тривожна музика, яка була спочатку

Ведучий. З листа Стуса до Малишка, 1962 р.

Зараз я читаю рідну мову у Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є 2-3 українських шкіл, яким животіти  зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож картина зовсім сумна... Пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації, я знаю,  що заради щастя рідного народу я міг би усім пожертвувати. Я знаю, що тут вихований рідним хлібом, вашим віршем «Україно моя». Тож скажіть, поете, що робити?

Відео «Терпи», Артем Пивоваров «Терпи»

Фоном продовжує звучати трохи тривожна музика, яка була спочатку.

Стус.

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюсь я в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям,

Як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі,

І чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

Коли моя розів'ється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

На екрані заставка «Поезія вказує шлях».

Ведучий. План дій від українського поета Василя  Стуса:

- торуй свій шлях

- терпи, терпець тебе шліфує

- ярій, а не ридай

- сам собі постань законом

- не бійся смерті, не запитуй, чи важкий твій хрест і не клонися перед суддями

- якщо болить серце – тобі, друже, поталанило.

Ведучий. Показує на постери на сцені.

Ці портрети – вікна в безсмертя українського духу. Зупиніться на мить, подивіться поетам в очі. Вони жили для України, творили для неї і залишили нам у спадок слово, що об'єднує і надихає. Нехай поезія стане тією силою, волею й розрадою, яка допоможе кожному з нас пережити ці важкі часи, вистояти й упевнено йти шляхом свободи і любові. Хай вірші українських поетів вселятимуть у вас віру. Тримаймось і бережімо один одного. Слава Україні!