Етнографізми в творчості Мирослава Дочинця

Етнографізм як риса ідіостилю Мирослава Дочинця

 Мирослав Дочинець є автором близько двадцяти книг: «Він і вона», «Краєвид із жінкою», «Хліб і шоколад», «Руки і душа», «Лис», «Дорога в небо – до людей», «Булава і серце», «Місячна роса», «Вічник», «Криничар», «Горянин», «Світован», філософсько-психологічних заповітів карпатського мудреця «Многії літа. Благії літа», що стали українським народним бестселером та ін. Його проза перекладалася російською, угорською, словацькою, румунською, польською, французькою, італійською, англійською, японською мовами. Книги М.Дочинця масово ширяться серед читачів, викликають все більший інтерес за межами України. За романами «Лис» та «Вічник» готуються знімати кіно [13].

В Україні не знайдеться, мабуть, жоден письменник, чию творчість  в останні 3-4 роки обговорювали б так широко, як це роблять із книжками М.Дочинця. Окрім топових позицій у рейтингах книгарень, його книжки також заповнюють важливу лакуну «духовного наративу» української літератури, високо підносять маєстат нашого українського слова [11].

Яскраві особистості та їхні влучні сентенції рясніють у кожній книжці письменника, пробиваючи шлях до читачів різного віку та соціального статусу. Як зауважують дослідники, М.Дочинець «…пише містко, глибоко, мускульно-пружно, але при тому його проза не втрачає своєї аркодужності та летючості. Рідкісне поєднання. Це ніби своєрідний сплав ваговитого письма Галини Пагутяк, Євгена Пашковського і, скажімо, Анатолія Дімарова та Василя Шкляра з їхнім запаморочливим чаром оповіді. Але М.Дочинець – своєрідний, ні на кого не схожий,  він твердо зайняв своє місце у хрестоматійному вітчизняному ряду, змусивши потіснитися визнаних майстрів. І зайняв це місце цілком законно, природно, і, будемо вірити, назавжди. А трилогія «Вічник», «Криничар» і «Горянин» – це  вища ліга літератури, її золотий фонд [32, с.19].

Майже усі твори М.Дочинця отримують переважно  схвальні відгуки та позитивні рецензії критики:  «Твори М. Дочинця «підмикають» читача до інтелектуального поля всієї літератури. Це окремий материк нашої літератури» (М. Слабошпицький);  це книги «глибокого дихання» (В. Базилевський), «книги, принесені янголом» (П. Сорока). А роман «Вічник» відомий літературознавець і громадський діяч Є. Сверстюк назвав «книгою століття». І всі згоджуються, що одним із «головних героїв» його творів є стихія мови, ба навіть більше – лексикографія письма. Як зауважує сам автор:  «…сповідую аскезу тонкого литва і холодної чеканки. Стиль – самособоюнаповнення. Писати слід так, щоб «клапоть прози» можна було опорядити в рамку, як портрет  чи акварель» [13]. Також про свою письменницьку роботу М.Дочинець каже, що це дуже  особистісний та інтимний процес, а його герой несе сутність, духовну якість. В одному з інтерв’ю автор підкреслив, говорячи про головного  героя своїх творів, його бесіди, життя, що «це − творчість. Це ритуал, коли немає зайвих слів, рухів, метушні, а все достойне, гідне, красиве» [16]. Аналізуючи мовну особистість митця, варто зауважити, що світогляд М. Дочинця, представлений в художніх та есеїстичних творах, є відображенням його внутрішнього світу. Сам письменник каже: «Треба народитися на Закарпатті, щоб відчути пахощі, аромат нашої мови. Те, що закладене за словами» [17].

Серед основних рис ідіостилю закарпатського письменника  літературознавці відзначають інтелектуальність художнього доробку а також наголошують на специфічній «лексикографії письма», своєрідній стихії мови, що є головним героєм творів митця,  її насиченості, самобутності та багатстві мовних засобів, притаманної його творам. Також впадає в очі те, що при одночасному тонкому відчутті  слова автор закоханий у мову та звичаї своїх земляків, любить свій край, пишається його народом [36, с.179].

У текстах досить часто поряд із загальновживаною лексикою використана розмовна лексика та діалектизми, нерідко функціонують і неологізми. Також однією з особливостей його творів є часте вживання фразеологізмів, прислів’їв і приказок, що надає мові творів експресивності. Одним із характерних засобів відображення у творах є вживання художніх засобів, зокрема епітетів та метафор. Важливе місце належить заголовкам творів М. Дочинця, у яких міститься певна інформація, певний інформаційний зміст («Криничар», «Горянин», «Світован», «Бранець Чорного лісу» та ін.). Завдяки їм передається в стислій формі тема чи ідея твору [36, с.181]. 

Р.Теребус зауважує, що у кожного митця є своя власна картина світу,  що  є одним із чинників формування його ідіостилю. І в цьому ракурсі основними компонентами індивідуального стилю письменника називає також композицію його творів, їх його  теми, художній зміст, відповідні стилістичні засоби, часовий колорит, багатство мови автора, а також стилетворчі чинники, серед яких важливе місце відводиться світогляду автора. Також зауважує, що  на становлення індивідуального стилю письменника впливає епоха, суспільно-історичні умови, ідеї тощо.  Мовна картина світу письменника, відповідно до його ідейно-художньої позиції, конденсується в цілісну систему, яку створюють мовні засоби, використані автором [36, с.174]. 

Проза М.Дочинця часто обрамлена жанровим визначенням езотеричної літератури (від грецького «внутрішній») і позначає специфічний погляд на внутрішньо-містичну суть людського життя. Однак людині зовсім не пропонується втеча від зовнішнього світу, а навпаки – активне входження у світ і існування у ньому. Читач у результаті прочитання зовсім не відчуває дискомфорту і опертя благам цивілізації. Він просто правильно обирає запропонований набір благ за сформованою ієрархією цінностей. І в цьому теж виявляється певна особливість ідіостилю письменника: змусити читача думати та вибирати.

            Головні сюжети для своїх творів автор бере серед народу, названого письменником «... мудрим, унікальним у своєму творчому, не книжному мисленні, лукаво-філософським…», а головним при створенні твору, на думку автора, є «... не сюжет, а як написати» [33, с.11-14].Саме тому проза М. Дочинця не терпить спіху і метушні. Вона вимагає вдумливого читача, який готовий стати по-справжньому мудрим [33, с.11].

Серед основних складових «фірмового почерку» письменника М.Дочинця виділяють ідейну спорідненість його творів а також значну «формальну» подібність (на рівні архітектоніки, жанру, стилю), що може бути потрактована також як своєрідна трафаретність, самоповтор» [30]. Як зауважують дослідники, «виникає враження, що «Вічник» став для прозаїка експериментальним твором, у якому він апробував власну жанрово-стильову модель. Ця «матриця» виявилася комерційно успішною, читач оцінив синтез елементів пригодництва з «простими правилами життя» від Андрія Ворона, тож надалі прозаїку залишилося хіба що дублювати її, доповнюючи новими виразними деталями у «Криничарі» й «Горянині» [30].

У цілому, серед художніх підвалин, на яких виріс романний цикл закарпатського автора, виділяють такі:

1.Установка на достовірність описаних подій. Автор прагне викликати довіру читачів, наполегливо акцентуючи у своїх творах на правдивості зображеного. Можливо, образ Вічника - не лише витвір авторської фантазії і старий горянин, який став прототипом головного героя роману, існував насправді. Водночас, не випадає ігнорувати й низку сюжетних неув´язок, які частково руйнують ефект правдоподібності, що дає критикам підстави назвати книги про Андрія Ворона «найуспішнішою літературною містифікацією останніх років» [38]. Навколо роману «Горянин» М.Дочинець також намагався витворити ауру документальної розповіді про реально існуючу людину: «Цю історію я почув у 25 років, коли ще був молодим журналістом. У одному селі мені люди це розповіли. І я не повірив! Я навіть не хотів зустрітися з тим чоловіком - настільки все було дивно, незбагненно і блаженно водночас. На той час про таке не можна було писати - це смішно, грішно і неможливо здавалось. Але пройшов час, і я на цій історії просто зациклився. Настільки, що таки поїхав туди, прожив із тим чоловіком десь тиждень і він відкрився мені. Розповів свою історію. Він був надзвичайно цікавий, неймовірний просто. Минуло багато років, аж поки прийшла готовність написати цю історію і виразити її окремою книжкою» [35]. На відміну від Вічника, життєва історія якого перенасичена карколомними пригодами, мандрами й випробуваннями, непосильними для пересічної людини, Горянин - звичайний чоловік, чиє життя минало в постійній праці, здебільшого спокійно, без особливих потрясінь. На відміну від «Криничара», у «Горянині» немає надмірної «екзотики», сюжетних нестиковок, неправдоподібності. Змодельований М.Дочинцем художній світ виглядає цілком достовірно.  «Горянин» - це повноцінне художнє полотно, в якому домисел на рівних правах співіснує з іншими текстуальними складовими»[34, с.18].

2. Другою рисою ідіостилю М.Дочинця визначають інтертекстуальність як механізм конструювання художньої структури. Романи автора глибоко закорінені в літературну традицію, до прикладу, у «Вічнику» на різних рівнях тексту помітні асоціативні перегуки з «Робінзоном Крузо» Д. Дефо, пенталогією про Шкіряну панчоху Джеймса Фенімора Купера, «Тигроловами» й «Садом Гетсиманським» І.Багряного, романами В.Арсеньєва «По Уссурійському краю» й «Дерсу Узала», «Тінями забутих предків» М. Коцюбинського, філософськими концепціями Сократа, Платона, Г.Сковороди, книгами Екхарта Толле, Порфирія Іванова, Миколи Реріха, Даниїла Андрєєва, Геннадія Малахова [30]. Інтертекстуальний «простір» роману «Горянин» не настільки поліфонічний, але його семантичні константи помітні «неозброєним оком». Автор охоче апелює до Нового завіту, застосовує прийом автоцитації - наводить фрагменти з роману «Вічник» (поради діда Микули часто дублюють життєві «рецепти» Андрія Ворона). Але концептуальним текстом-донором для М.Дочинця стали не ці тексти, а повість Ернеста Ґемінгвея «Старий і море». Її фабулу принагідно переказує головному герою директор винзаводу Аркадій. Але навіть якби в «Горянині» не було жодної згадки про текст американського письменника, це би нічого не змінило - типологічна подібність прозора й очевидна [30].

Історія Горянина так само переростає рамки особистісної біографії, сягаючи рівня глибших філософських узагальнень. Залишаючи поза увагою нагромаджені автором життєві подробиці й перипетії повсякденного існування головного героя, отримуємо в підсумку притчу про війну Старого з Рікою. Тричі вступає Горянин у двобій із невблаганною стихією, що покалічила його, зруйнувала дім, убила дружину, а тепер невблаганно відбирає життєвий простір, наближаючись до цвинтаря, де упокоївся з миром його Рід. Чоловік забиває палі, будує загату з річкового каміння, укріплює берег, намагається змінити русло. Працює самовіддано, до повної знемоги - і щоразу зазнає поразки. Лише після того, як Старий втратив надію і готовий був залишити предківське обійстя, він знайшов вихід. Порятунок, як і звістував священик, прийшов від Того, кому підкоряються стихії. З Божою допомогою Горянин зрушив камінь, відкрив друге русло й упокорив Ріку. З повістю Е.Ґемінґвея роман М.Дочинця споріднений структурно й типологічно - на рівні характеристики головного героя.

3. Третя риса - художня концепція особистості. У центрі образної системи романів «Вічник», «Криничар» і «Горянин» перебуває старий мудрий чоловік, чий світогляд є квінтесенцію життєвої мудрості. Такий літературний типаж не є оригінальною знахідкою М.Дочинця, це традиційний персонаж українського письменства ХХ ст., який знову актуалізується в сучасній прозі (у цьому контексті можемо пригадати, наприклад, титульного героя роману В.Лиса «Століття Якова»). Проте під пером закарпатського автора цей літературний психотип набуває особливої виразності, переконливості, пластичності, а головне - національного колориту. Улюблений герой М.Дочинця уособлює сковородинівський ідеал «природної людини». Він мешкає біля річки - подалі від цивілізації, мирської суєти, фальшивих цінностей. Він не прагне слави, визнання, особливого багатства (Криничар - виняток із загальної тенденції), це людина «з низів», на перший погляд, проста, звичайна, «як усі», а насправді - виняткова своєю мудрістю, душевною чистотою, добротою, «природним розумом»[30].

4.Особливості оповідної манери − наступна риса авторського стилю М.Дочинця. Його романи розгортаються як монолог-сповідь головного героя, якго автор щоразу називає його метафорично − Вічником, Криничарем, Горянином, здебільшого ігноруючи традиційне наймення, яке людина отримує при народженні. Цей художній прийом вияскравлює «надособистісний» характер виголошуваних істин. Титульні персонажі М.Дочинця - не носії «характеру», а «ідеологи», речники важливих екзистенційних тез. Домінуючою в романах є форма «сказання», що імітує живе розмовне мовлення (говірку закарпатських горян).

5.Однотипність способів групування художнього матеріалу в романах М.Дочинця — це ще одна риса його стилю, оскільки, користаючись принципом монтажу, автор чергує асоціативно пов´язані фрагменти з різних часових площин, переплітає долі різних людей, яких зустрічають титульні персонажі. Ці люди діляться з ними своїм досвідом, знаннями, мудрістю, втілюючи концептуальне міркування про те, що «немає в нас серед людей ні ворогів, ні друзів, але кожен з них - малий чи великий учитель, що, як придорожній стовп, направляє твій поступ»[16]. На відміну від Вічника й Криничара, чиє життя минало в постійних мандрах, Горянин міцно прив´язаний до свого родового «гнізда» (проблема Роду, кровного зв´язку з пращурами є тут надзвичайно важливою, основоположною). Його коло спілкування обмежене родичами, сусідами й людьми, які зрідка навідуються до Ріки. Так у текстову структуру роману органічно вплітаються пунктирно окреслені історії діда Микули й баби Ружіки, тітки Гафії, вуйка Тимка, стрия Матія, батька Івана, дружини Калини й коханки Ілени, сина Петра й доньки Василини, а також Штеня, Аркадія, священика. Кожен із них додає свій елемент мозаїки, із якої в підсумку складається «наука життя», яку пропагує автор, вплітаючи в канву художньої оповіді.

6.Досить виразною рисою авторського стилю Мирослава Дочинця-романіста є так званий «жанровий код» − культивування в українському письменстві жанру, який метафорично можна назвати «житієм» (не плутати із середньовічним жанровим кодом). Модерний «житійний роман» ґрунтується на змалюванні долі особистості, котра перебуває в пошуках істини, формування того життєвого алгоритму, який дозволить їй досягти гармонії з Всесвітом [30].

М.Васьків ще однією особливістю ідіостилю М.Дочинця назвав їх переповненість відвертими повчаннями, сентенціями, висновками, а головними героями багатьох його творів є люди мудрі, досвідчені, з насиченою біографією [4, с.26].

Визначивши повторювані структурні складові романів М.Дочинця, дослідники водночас наголошують, що кожен із цих текстів має індивідуальне неповторне «обличчя» [3]. Зокрема у «Горянині», порівняно з «Вічником» і «Криничарем», проступають прикмети, що натякають на можливість оновлення індивідуальної стильової манери М.Дочинця.

Перші два романи критики небезпідставно вписують у дискурс масової літератури. Для того вони мають кілька підстав. Перша - тяжіння автора до пригодництва й екзотичності (задля стимуляції читацького інтересу); друга - ці твори органічно вливаються в річище т.зв. «мотиваційної літератури», що обслуговує запити масового читача. У «Вічнику» М.Дочинець пропонує поради на щодень (що їсти, коли вставати, як поводитися у конкретних ситуаціях тощо), а в «Криничарі» обігрує безпрограшну нині тему: як привернути до себе гроші й досягти успіху у фінансових справах [30]. Натомість у «Горянині» самодостатнє пригодництво, елементи містицизму й екзотики поступаються місцем глибшому психологізму й філософізму. «У цій книзі більше життєвої правди, ніж у «Криничареві», та більше духовної правди, ніж у «Вічнику», − так окреслив сам автор специфіку роману «Горянин»[33,с.10]. У ньому автор відмовляється від прямолінійного дидактизму й відвертого загравання із смаками масового читача, пропонуючи книгу, в якій екзистенційні істини передаються завуальовано, у формі притчі [30].

У цілому, після ознайомлення з текстами романів М.Дочинця ерудований читач може зауважити, що автор не пропонує нічого принципово нового, що його рецепти щастя старі, як світ, адже сьогодні, розмірковуючи про сенс життя, сказати щось абсолютно нове, нікому до цього не відоме важко і практично неможливо. За тисячоліття існування людства мудреці неодноразово замислювалися над цими проблемами. Тож завдання автора нині - не винаходити велосипед, а нагадати про те, що ми безнадійно забули, втратили, пливучи за течією, безнадійно загрузаючи в болоті повсякдення, а письменницький «феномен Дочинця перебуває на тонкій межі розважальності, стилістичної вправності, густоти та дидактики» [44] а герої  його творів «…творять фундамент нації. Прості, непоказні, величні в стійкості духу, на них тримається світ» [6, с.343]