Еволюція ролі жінки в історії України: від середньовіччя до новітньої доби

Марія ОСТРОПОЛЬСЬКА

Учитель Ⅰ категорії

Ліцей «Ерудит»

Монастирищенської міської ради

Черкаської області

Еволюція ролі жінки в історії України: від середньовіччя до новітньої доби

(науково-популярний огляд у шести періодах)

Анотація

У статті подано оглядовий аналіз еволюції ролі жінки в історії України — від періоду Київської Русі до сучасності. Виокремлено шість ключових історичних етапів, у межах яких розглянуто трансформацію суспільного становища жінки, її участь у політичному, культурному, військовому та громадському житті. Особливу увагу приділено постатям видатних жінок, жіночим ініціативам, а також символічним образам, що сформувалися у національній свідомості. Стаття є вступом до ширшого дослідження внеску жінок в українське минуле та сучасність.

Ключові слова

Жінка в історії України; еволюція жіночої ролі; княгиня Ольга; Анна Ярославна; Маруся Чурай; жіночі організації; визвольні змагання; радянський період; сучасна війна; жінки в політиці; жіноче лідерство

Вступ

Зберігаючи внутрішню силу, гідність і відданість спільній справі, українська жінка завжди була невіддільною частиною суспільного розвитку. Ця стаття є коротким оглядом історичної еволюції ролі жінки в українському суспільстві, поданої через шість ключових етапів. Кожен із них — це крок до утвердження  жінки як політичного діяча, освітянки, діячки культури, державотворця, воїтельки й активістки.

Від княгині Ольги до сучасних захисниць України, жіноча присутність у вітчизняній історії постає не як виняток, а як закономірність. Подальший аналіз дозволить простежити, як трансформувалася роль жінки в умовах зміни державних устроїв, суспільних цінностей, ідеологічних впливів і воєн. Розглянемо, як ця еволюція проявлялася в кожну з історичних діб, від середньовіччя до новітньої доби.

1.   Середньовіччя: жінка в Київській Русі

У Київській Русі жінки княжого роду відігравали помітну роль у політичному, релігійному та культурному житті. Їхня діяльність охоплювала державне управління, дипломатію, благодійність і просвітництво [3].

Однією з найвизначніших постатей була княгиня Ольга — перша жінка-правителька Русі, що взяла владу після загибелі чоловіка Ігоря. Вона прославилася як мудра реформаторка й дипломатка: провела податкову реформу, зміцнила владу великого князя та встановила дипломатичні зв’язки з Візантією [3]. Прийнявши християнство, стала першою канонізованою жінкою у східнослов’янській історії. Її син, Святослав Ігорович, продовжив традиції княжої династії, але не перейняв її релігійної політики.

Іншою важливою фігурою стала Анна Ярославна, донька Ярослава Мудрого, яка у 1051 році стала королевою Франції. Її шлюб з Генріхом І був не лише політичним союзом, а й свідченням високого міжнародного авторитету Київської держави [6].  Анна була освіченою, активно брала участь у державних справах і впливала на європейську політику свого часу [3].

Також варто згадати Єлизавету Ярославну — ще одну доньку Ярослава Мудрого, яка стала королевою Норвегії та згодом Данії. Її династичні шлюби слугували зміцненню зовнішньополітичних зв’язків Києва з Північною Європою.

Крім того, жінки княжих родів:

• опікувалися розвитком монастирів і храмів;

• були ініціаторками будівництва шкіл при церквах;

• виконували важливу роль у вихованні спадкоємців трону;

• брали участь у внутрішньодержавних і династичних союзах.

Водночас роль жінки за межами княжого прошарку залишалася менш помітною. Джерела майже не зберегли імен простих жінок того часу, проте їхня щоденна праця в родині, господарстві та громаді була основою соціального порядку [4].

Отже, у добу Київської Русі жінка, передусім із князівського середовища, вже виявляла лідерські, дипломатичні й культурні здібності, хоча формальна участь у владі залишалась винятком, а не правилом.

«І була вона наймудрішою з-поміж людей, що жили перед нею, і після неї не було такої, як вона... Бо була вона в славі між усіма людьми, що були перед нею»

(«Повість минулих літ» про княгиню Ольгу) [13].

2.   Козацька доба: між легендою й дійсністю

У XVII–XVIII століттях, коли українське суспільство жило в умовах козацького державотворення, воєн і постійних змін, жінки рідко потрапляли на сторінки офіційної історії. Формально вони не займали високих посад у політичній ієрархії та не брали участі у козацьких радах. Проте в культурній пам’яті народу жінка цієї доби постає як символ вірності, гідності, стійкості й жертовної любові до рідної землі [1; 3].

Одним із таких образів є Маруся Богуславка — героїня численних дум та історичних пісень . За легендою, вона була бранкою в турецькому гаремі, але зуміла визволити 700 українських козаків з полону, відкривши їм ворота темниці в Стамбулі на Великдень. Образ Марусі Богуславки символізує жінку, яка, опинившись у полоні чужої культури, не втратила зв’язку з батьківщиною і, ризикуючи собою, зробила вчинок великого значення [6].

Іншою знаковою постаттю стала Маруся Чурай — легендарна поетеса з Полтави, якій приписують авторство низки українських пісень, зокрема «Ой не ходи, Грицю…». Її образ утілює жіночий голос, що лунає крізь пісню, біль, любов і втрату. Вона — уособлення емоційної глибини, національного почуття та моральної драми, яка не потребує політичної влади, аби бути почутою століттями потому [15].

Попри відсутність широкої присутності в офіційних документах, жінки реально були основою козацького побуту. Вони вели господарство, виховували майбутніх козаків, зберігали релігійні та культурні традиції, діяли як оберег громади. У періоди воєн і нападів вони могли навіть стати на захист домівок, організовувати опір, допомагати пораненим, бути розвідницями [10].

У церковному та освітньому середовищі також спостерігається поступове зростання активності жінок — вони ставали меценатками монастирів, благодійницями, наставницями у парафіях і школах при церквах [18].

Таким чином, жінка козацької доби хоча й залишалася в тіні великих історичних подій, проте її роль була фундаментальною для збереження життєздатності козацького світу — у побуті, культурі, вірі й пам’яті. Саме тому у фольклорі її образ набуває надзвичайної глибини й трагічного героїзму, як своєрідна відповідь на мовчання офіційної історії.

«Ой, устань, устань, пане господарю,

Бо вже Великдень наступає...

А вже Маруся Богуславка

Ключі від темниці виймає...»

(Українська народна дума) [6].

3.   ХІХ століття: доба національного відродження

XIX століття став періодом, коли українська жінка почала активніше входити в публічний простір, завдяки розвитку системи освіти, друкованого слова, національно-визвольного руху та зародження ідей раннього фемінізму. Це був час, коли особиста ідентичність жінки все більше поєднувалася з громадянською, культурною та національною позицією [8].

З’являється перше покоління українських письменниць, педагогинь, громадських діячок, які не лише реалізовували власні інтелектуальні амбіції, а й боролися за збереження української культури та просвіту жінок. Серед них — Олена Пчілка, яка активно виступала за жіночу освіту та друкувала твори в українській мові; Наталія Кобринська — одна з фундаторок українського жіночого руху в Галичині; Софія Русова — відома педагогиня, просвітниця, борчиня за право жінки на освіту й активну участь у житті нації [2].

У цей час виникають жіночі просвітницькі гуртки, читальні, товариства, які ставили за мету не лише інтелектуальний розвиток жінки, а й збереження мови, народної культури, формування патріотичних ідеалів серед молоді. Ці організації активно діяли у Львові, Києві, Харкові, Коломиї, Чернівцях та інших центрах [7].

Попри поступ, жінки продовжували стикатися з численними соціальними та правовими обмеженнями. У селах вони залишалися позбавленими доступу до освіти, політичних прав і незалежності, їхня роль обмежувалась хатнім господарством і вихованням дітей. Але й тут починалося пробудження — через участь у народних школах, самоосвіту, громадську активність [2].

Таким чином, доба національного відродження поклала початок формуванню модерної української жінки — освіченої, суспільно свідомої, патріотичної. Її шлях лише починався, але вже тоді вона стала не лише берегинею традицій, а й активною учасницею культурного й національного руху.

«Не для тебе, не для мене,

А для правди, для добра —

Сяй же, правдо невгасима,

З неба в серце і в слова!»

— Олена Пчілка [5].

4.   Початок ХХ століття: доба визвольних змагань

Період 1917–1921 років став переломним не лише для української державності, а й для формування нової суспільної ролі жінки. У роки національно-визвольних змагань, на тлі творення Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), жінки почали проявляти себе як активні учасниці політичного, військового та гуманітарного життя  [5].

У цей час виникає ціла низка жіночих організацій і гуртків, які не лише займалися допомогою армії, шпиталям і біженцям, а й вимагали політичного представництва, виборчих прав та рівноправ’я. Вперше в історії України постає питання про жінку не лише як берегиню, а як громадянку, лідерку, солдатку [11].

Символом цієї нової ролі стала Олена Степанів — перша жінка-офіцер у регулярному війську Європи. Вона брала участь у боях у складі Легіону Українських січових стрільців, а згодом стала науковицею, громадською діячкою та активною учасницею суспільного життя у Галичині. Її постать — втілення поєднання інтелектуального і військового патріотизму, яке на той час було винятковим [14].

Жінки служили у медичних частинах, були організаторками шпиталів, займалися розвідкою, зв’язком, працювали в державних установах, писали статті, читали лекції, очолювали жіночі відділи політичних партій. Наприклад, в Українській Центральній Раді діяла Комісія у справах жінок, а в Галичині жіноча секція при УНДП активно працювала над просвітою та мобілізацією жінок до національного руху.

Попри це, після поразки визвольних змагань, більшість активісток зазнала репресій, ув’язнень, заслань або вимушеної еміграції. Частина жінок продовжила діяльність у таборах для інтернованих, у діаспорі, у громадському житті Чехословаччини, Польщі, Канади [13].

Отже, доба визвольних змагань започаткувала якісно новий етап у суспільній історії жінки, де вона перестає бути лише об’єктом національної надії — і стає суб’єктом дії, вибору й боротьби.

«Жінка мусить бути не тягарем, а силою. Не тільки берегинею, але й творцем. Там, де бореться народ, жінка не має права стояти осторонь.»

— Олена Степанів [11].

5.   Радянська доба: між рівноправ’ям і пропагандою

Радянський період ХХ століття приніс українським жінкам формальну рівність із чоловіками: право на освіту, працю, участь у політиці та науці. Жінки масово залучалися до промислового виробництва, працювали на заводах, у школах, лікарнях, у колгоспах, ставали науковицями, інженерками, лікарками. Уперше в історії держава системно гарантувала жінці доступ до вищої освіти, кар’єрного зростання, соціальних гарантій [9].

Проте за зовнішнім рівноправ’ям приховувалася складна дійсність: подвійне навантаження — виробниче і домашнє — лягало саме на плечі жінки. Вона була і працівницею, і домогосподаркою, і матір’ю, і вихователькою, часто без жодної підтримки з боку держави чи родини.

Поряд із соціальною активністю зростала і роль жінки як об’єкта ідеологічної політики. Радянська пропаганда створила ідеал жінки-ударниці, жінки-будівничої комунізму, згодом — матері-героїні, яка народжує «нового радянського громадянина». Жіночі образи у пресі, літературі й на плакатах були функціоналізовані — жінка як знаряддя державної політики, а не як особистість із правом на індивідуальність чи духовну свободу [6].

Особливо суперечливим був образ жінки-матері: з одного боку — прославлення багатодітних героїнь, з іншого — контроль над тілом, репродуктивною функцією, приватним життям. Водночас феміністичні дискусії та будь-які спроби поставити питання про справжню рівність були неможливими — їх розглядали як ідеологічне відхилення [2].

Проте, попри ідеологічну опіку, радянські жінки справді досягали видатних результатів у багатьох сферах — науковиці, викладачки, лікарки, космонавтки, лауреатки премій, письменниці. Вони вибудовували своє “я” всупереч, а не завдяки системі.

Таким чином, радянська доба — це доба глибокого парадоксу: жінка була водночас активною учасницею модернізації суспільства та жертвою ідеологічної інструменталізації, що обмежувала її людську ідентичність заради колективного образу.

«Жінка в радянському суспільстві — це і будівничка миру, і творець нового життя, і активна учасниця всіх сфер народного господарства. Її голос — це голос матері, трудівниці і патріотки, який веде країну вперед до світлого майбутнього.»

— «Комсомольская правда», 1975 рік

6. Новітня доба: жінка в незалежній Україні

З проголошенням незалежності України у 1991 році відкривається нова сторінка в історії української жінки. Вона поступово позбавляється ідеологічних обмежень, що супроводжували її в радянську добу, і виходить на публічну арену як самостійна політична, економічна, культурна й військова фігура.

У 1990–2000-х роках жінки все активніше входять у політику, державне управління, громадський сектор, журналістику, бізнес, освіту. Зростає число народних депутаток, міністерок, мерок міст, науковиць, ректорок, підприємниць, журналісток-розслідувачок. Разом із тим формується феміністичний дискурс, громадські ініціативи з гендерної рівності, протидії насильству, захисту прав жінок у праці, побуті та політичному житті [1].

Окремою віхою в еволюції ролі жінки стала війна Росії проти України, що почалась у 2014 році і особливо загострилась після повномасштабного вторгнення 2022 року. У цих умовах тисячі українок стали військовослужбовицями, медиками, парамедикинями, командирками, інструкторами, саперками. Ще більше — стали волонтерками, координаторками гуманітарної допомоги, захисницями культурної спадщини, лідерками інформаційного фронту [16].

Жінки присутні у Збройних силах, спецпідрозділах, територіальній обороні, вони несуть службу на рівні з чоловіками й стають символами опору, сили та незламності. Їхня участь документується, визнається, популяризується — і нарешті виходить із тіні історії [17].

Водночас нове покоління українських жінок демонструє здатність не лише боротися, а й будувати, реформувати, трансформувати країну. Вони стають рушійною силою громадянського суспільства, лідерками думок, культурними дипломатками, засновницями освітніх та соціальних ініціатив.

Їхній голос більше не другорядний.

Це голос, що формує і сучасність, і майбутнє нації.

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. А потім – історичну пам’ять. А потім – усе інше.

А жінка має пам’ятати, що вона – берегиня. І нести ту пам’ять у своїх руках, наче вогонь.»

— Ліна Костенко[RadioKOR, 09/11/2020].

Висновок

Історія України — це не лише історія боротьби за державність, свободу та самобутність, але й історія жінки, яка впродовж століть невтомно зберігала, плекала, захищала й творила. Від княгині Ольги до сучасних захисниць на фронтах війни з Росією — шлях української жінки є шляхом постійного розширення меж своєї ролі у суспільстві, від обмеженого кола родинних чи елітних обов’язків до повноцінної участі в політичному, культурному, військовому і громадському житті.

Кожна історична епоха — Київська Русь, козацька доба, ХІХ століття, визвольні змагання, радянський період та сучасність — демонструє нові виклики й можливості, з якими стикалась українка, і водночас — її вміння залишатися сильною, дієвою, осмисленою фігурою в історії нації.

Жінка з української історії — це не лише берегиня вогнища, але й політикиня, поетеса, вчена, медикиня, стрільчиня, депутатка, командирка, реформаторка. Її голос сьогодні звучить не як доповнення, а як основа національного діалогу, творення політики, ідентичності, культури.

Вивчення жіночого досвіду в історичному контексті є не лише даниною справедливості, але й ключем до глибшого розуміння самої української історії. Бо та історія, де жінку бачать — це історія, яка має пам’ять, глибину й майбутнє.

Список використаних джерел

1.   Бойко, О. Д. Історія України: навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2006. — 544 с.
2.   Вдовиченко, О. В. Жіноче питання в Україні ХІХ – початку ХХ ст.: соціальний та культурний вимір. — К.: НаУКМА, 2015. — 312 с.
3.   Грушевський, М. С. Ілюстрована історія України. — К.: Веселка, 1991. — 526 с.
4.   Забужко, О. Філософія української жіночої долі. — К.: Факт, 2009. — 224 с.
5.   Інститут національної пам’яті. Проєкт «Жінки в історії». — https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/zhinky

(дата доступу: 20.06.2025).

6.   Історія української жінки: Жінки в історії України: соціокультурний аналіз / За ред. Н. Яковенко. — К.: Критика, 2012. — 468 с.
7.   Кобринська, Н. Перший вінок: Збірка творів українок. — Львів: НТШ, 1887. — 432 с.
8.   Литвин, В. М. Україна в добу національного відродження (кінець XVIII – початок ХХ ст.). — К.: Наукова думка, 1999. — 460 с.
9.   Марія Берлінська: «Жінки не просили для себе особливих умов на війні — вони просили рівних». — Українська правда. Життя. — https://life.pravda.com.ua/society

(дата доступу: 20.06.2025).

10. Музей Марії Заньковецької. Відомі українки в історії культури та державотворення. —

http://www.zankovetska.com.ua

 (дата доступу: 20.06.2025).

11. Національний музей історії України. Олена Степанів: життя і боротьба [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

https://nmiu.com.ua

12. Повість минулих літ / Переклад з давньоруської Л. Є. Махновця; вступ, примітки Л. Є. Махновця. — Київ: Дніпро, 1989. — 591 с.
13. Степанів, О. Спогади української стрілячки. — Львів: Каменяр, 1934. — 128 с.
14. Центр досліджень визвольного руху. Олена Степанів: жінка, яка зробила неможливе. —

https://cdvr.org.ua

 (дата доступу: 20.06.2025).

15. Чурай, М. Народні думи та пісні про Марусю Чурай // Український фольклор. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 148–155.
16. Шевченко, Л. Жінки на війні: Український контекст. — Харків: Видавництво «Ранок», 2023. — 214 с.
17. Український жіночий фонд. Роль жінок у боротьбі за незалежність України. —

https://uwf.org.ua

(дата доступу: 20.06.2025).

18. Яковенко, Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К.: Генеза, 2005. — 312 с.