Година народознавства "Відкриття хатини-музею народознавства у школі"

Відкриття хатини-музею школи

Сцена прикрашена в українському стилі.

Звучить пісня «Ласкаво просимо». На сцену виходять ведучі.

Ведуча. Гостей дорогих ми вітаємо щиро,

Стрічаємо з хлібом, любов’ю і миром!

Для людей відкрита хата наша біла,

Тільки б жодна кривда в неї не забігла.

Хліб ясниться в хаті, сяють очі щирі,

Щоб жилось по правді, щоб жилось у мирі!

 

Ведучий. 18 травня – Міжнародний день музеїв. У 2011р. була створена хатина-музей зусиллями педагогів і вихованців нашої школи при підтримці директора – Сенька Ярослава Петровича. Більшість експонатів  музею були зібрані ще з ініціативи Зубарук Віри Михайлівни, Іванової Надії Василівни, Бойко Олени Павлівни, Лозовика Михайла Павловича, які відкрили перший  шкільний музей народознавства в районі.

 Надаємо слово Зубарук Вірі Михайлівні.

 

 Ведуча. За тлумачним словником української мови «музей – це культурно-освітній і науково-дослідний заклад, що збирає, вивчає, експонує і зберігає пам’ятки матеріальної й духовної культури». Це слово походить з грецької мови й перекладається як «храм муз». Зараз в Україні нараховується близько 500 державних музеїв та велика кількість недержавних. В залежності від експозицій вони поділяються на історичні, етнографічні, археологічні, літературні, краєзнавчі, художні тощо.

 

Ведучий. Хатина-музей… Хата, збудована дідовими руками завжди уособлювала певний світ. Разом із садком, вишнями, хрущами, ставком, нарешті, землею і небом. Якщо вірити в те, що душа людська вічна і ми вже колись жили на цій землі, перевтілюючись в іншу сутність після смерті, то саме в цих старих хатах відчувається дух проростання пракореня, причетність до рідної землі, роду і народу.

    Хата завжди є і залишається найпершим і найсильнішим оберегом для людини. Хата – житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Наші пращури вважали її праобразом Всесвіту, де дах – це небо, власне житло – земний світ, нижня частина будівлі – підземний світ. Кожна частина житла мала своє символічне значення: долівка зв’язувала його з матір’ю-землею, стіни захищали від ворога, дах – від негоди, а сволок – від нечистої сили. Зовнішній вигляд житла у різних регіонах України мав свої особливості.

 

Пропонуємо вашій увазі відеоролик «Українська хата»

 

 Ведуча. Будівництво житла супроводжувалося багатьма обрядами. Починали будувати навесні, коли місяць доходив до повноти, щоб хата повнилась добром і достатком. Ретельно обирали місце під будову хати. Треба, щоб хата на корінь дерева не попадала, - бо невдоволені хатні будуть повсякчас. Би на стежці не була, бо пустою робота буде, - все за вітром піде. Аби на межі не була, буде родину все розділяти. «Біля границі не будуй світлиці», - попереджували молодого господаря. Не будували хату і на попелищі,бо то накликало нові пожежі та збитки від вогню. У всі часи було великою ганьбою закладати хату на людських кістках – не добре то перед Богом і перед людьми. Гарним для будівництва вважалося місце, на яке залюбки лягали тварини, де знаходили сліди собаки чи кішки. На кожному розі майбутнього дому ставили  гроші (щоб велися завжди), вовну (щоб було тепло), жито (для довголіття). По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів – це була «квітка».  Входячи в нову хату з хлібом-сіллю в руках господар говорив: «Дай же нам, Боже, цю хату від грому, потоку і великого клопоту».

 

Ведучий. Житло відзначалося не тільки мальовничістю свого зовнішнього вигляду, але й багатством інтер'єру, оздобленого з мистецьким смаком. Кожний предмет у ньому, крім практичного призначення, мав ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю.

 Презентація

 

• В куті стою я ніч і день,

З місця не рушусь, мов той пень,

Взимку мене обіймають,  влітку забувають.      (Піч)     

ПІЧ. Піч в Україні – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя; персонаж фольклору, зберігає давнє священне значення для господаря. Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Коли родина переселялася до нової оселі, обов'язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі. Близько печі стояли різної форми горщики, горнята, в яких варили

їжу.  Збоку – діжа для вимішування тіста. Біля печі – лопата для саджання хліба в піч. У нижній частині печі містилося підпіччя куди клали рогачі, кочергу, віник та інше. Закривали під заслінкою. Ось деякі приклади звичаїв, повір’їв, прикмет, обрядів пов’язаних з піччю:

• Щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на ніч.
• Під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина печі й колупати глину, сором’язливо опустивши очі.
• Під час приготування у печі їжі заборонялося грюкати дверима, кричати.
• Прибирання світлиці треба було робити від дверей до печі, а не навпаки, причому сміття з хати не виміталося на вулицю; його згортали докупи, а потім спалювали в печі.
• Зібране на Купайла зілля підвішували на ніч у комин, щоб набрало цілющої сили.
• Коли поверталися з похорону, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин.
• Аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на Вербну неділю верби.
• Як сухі дрова горять та почне пищати - то вороги говорять.
• Не можна на печі взуватися, бо мати помре.

 

-Хатнє божество, яке  мешкало переважно на горищі (на лежаку) і мало вигляд дідка і дбало про благополуччя родини. (Домовик)

ДОМОВИК.  За уявленнями давніх українців про благополуччя родини дбав і Домовик. Це хатнє божество мешкало переважно на горищі (на лежаку) і мало вигляд дідка, оброслого густою шерстю. А ще Домовик опікувався родинним вогнищем. Тому, коли сім’я перебиралася у нову хату, господиня палила востаннє піч в старій хаті, вигрібала весь жар у чистий горщик і промовляла: “Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло“. І в новій хаті висипала цей жар у піч. Проте, давні українці вірили, що Домовик міг і покарати тих людей, які не шанували своїх померлих родичів (не дбали про їхні могили, не поминали), не прихистили подорожнього, не допомогли сусідові, погорільцеві. Магічне значення має і сміття, яке несли до нової хати "на щастя". Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому його краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину — такий обряд прилучення до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.

 

-Брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держиться стеля, символізує собою міцність, довговічність оселі.  (Сволок)

СВОЛОК.   Ввійшовши в хату, відразу кидається в очі брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держиться стеля. Це сволок (або ще "бальок", "трам"). Добрий сволок часто переносили зі старого житла в нове. На сволоку, як правило, писали дату побудування хати, рік народження її господаря.

     Звичай робити написи на сволоку свідчить про те, що українці поважали писемність. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки - сонця, хрести, квіти, птахи, місяць та зорі - мали оберігати дім від злих сил, а також розкривають уявлення наших предків про світобудову та космос.

     За народними повір’ями, коли снилося, що в хаті сволок відсутній або тріснув, то це віщувало хворобу або смерть. І навпаки, на довге життя і добре здоров’я піднімали куми до сволока немовля, збираючись на хрестини в церкву.

    Перед Великоднем страсною четверговою свічкою писали на сволоку хрест - як оберіг від грому, а на Водохрещу - крейдою або наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяченій воді, - від нечистої сили. І поки стояла на землі хата, сволок надійно захищав усіх, хто проживав у ньому.

    Коли названі батьки збирались нести дитину до церкви, вони піднімали її до сволока і казали: «Коли виросте, щоб людей шанувала, то й люди її будуть шанувати». Наші пращури зберігали під сволоком травневе зілля до свята Трійці, щоб блискавка і грім не вдарили в оселю. Будучи опорою перекриття хати, вважався надійним захисником від

усього злого. Це був символ міцності сім’ї.

 

-Поле скляне, межі дерев’яні (вікно).

ВІКНА.  Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створкаміиі Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. З появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Вікна зсередини завішувалися оздобленими занавісками або «фіранками», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені і нині. Вікна -  це"очі" оселі. Через вікна своєї хати     людина дивиться на світ.  Через вікно людина підтримувала зв’язок з небесним світом, з богами, сонцем. Через вікно в дім можуть проникати не тільки добрі духи, а й нечисті сили, особливо вночі. Для охорони від злих сил вікно оточували магічним орнаментом.

 

Ось яка є цікава легенда про появу вікна.

     Люди не вміли будувати хат аж до потопу. Після того, як сім’я Ноя почала множитися, він побудував спочатку курінь, а пізніше й хату. Це сподобалося всім людям. І вони почали собі будувати хати, одна тільки біда: не було вікон, і там було дуже темно. Одного разу жінка, вхопивши решето, бігала по подвір’ю й хотіла спіймати промінь сонця для освітлення хати. Раптом з’явився ангел і прорубав сокирою в стіні отвір. Жінка плаче: “Як же я тепер тут зігріюся?” Ангел її втішив і порадив взяти дерев’яну раму. Натягнути на неї свинячий міхур і затулити ним отвір взимку. З того часу почали будувати хати з вікнами. І тому в народі кажуть, що вікно до господи заглядають ангели.

 

- В кожній хаті я буваю, проходові заважаю (поріг).

ПОРІГ — символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями, саме під порогом перебувають душі померлих Предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб "все добре залишилося в хаті". За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: "Не подавай руки через поріг, бо посваришся". Не можна й передавати через поріг якусь річ.

 

-Святий кут в українській хаті, де зверталися до Всевишнього за поміччю й благословенням.   (Покуть)

ПОКУТЬ — Покуть (покуття, святий кут) – в українській селянській хаті – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Тут концентрувалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої цінності в сім’ї. У почесному кутку повсякчас був божник: висіла ікона Ісуса Христа. Для неї спеціально виготовляли більшого розміру вишитий рушник, який у народі називали божником. Його обидва кінці сягали лави. А іноді кінці рушника збирали в збірки й перев’язували, щоб у такий спосіб надати найпочеснішій іконі ілюзорної урочистості й святості. Окрім буденних були й святкові рушники-божники, їх вішали на великі празники. Під іконою висів каганець, подібний до панікадила. У свята та під час спеціальних відправ чи молитов, переважно на Святвечір і всеношну, його запалювали – щоб ангели прилітали до оселі. Тут перебувають хатні Боги, садять найпочеснішого гостя, сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух).

-Чотири брати під одним капелюхом (Стіл).

СТІЛ  також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше — скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

 

-Традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно, придане для дівчини.  (Скриня)

СКРИНЯ — традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниціЩоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі).

   Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних — із чистого неприкрашеного дерева. СКРИНЯ - символ заможності, збереження сімейних і родинних традицій, поваги до праці й духу предків.

    Скриня вчить: тільки зберігаючи й шануючи все родинне, духовні й матеріальні надбання попередніх поколінь, сучасне покоління зможе досягти злагоди, благополуччя, розквіту і примноження свого тлінного й нетлінного багатства.

    Скриня, зберігаючи тлінне, матеріальне, прирощує нетлінне, духовне. Вона вчить жити теперішнім з пам'яттю про минуле і думками про майбутнє.

   Як правило, в скрині зберігають придане дівчини, здебільшого, виготовлене нею самою: вишиті сорочки, блузки, рушники і наволочки, сувої домотканого полотна та інше. Вміст скрині підтверджував талант і працьовитість нареченої, бо так і говорилося: «Яка скриня, така й господиня». Скриня переходила з молодою на її нове обійстя, зберігалась до кінця життя, передавалась у спадок. А в ній - додані до приданого нові речі: весільне плаття і вінець, прикраси, амулети та розмаїття всього, що придбають і створять працьовиті і творчі руки.

Отож, скриня - то скарбниця жінки як берегині родинних традицій.

 

• Ліжко-лавка з опертям, на якій спали вночі, а сиділи і поралися по домашньому господарству вдень.  (Бамбетель)

ЛІЖКО. Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, — це дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни (на західноукраїнських землях часом - розкладне дерев'яне ліжко-лава: "бамбетель") та ослоном. Поява бамбетеля полегшила умови відпочинку молодих членів родини, які до цього спали на лавах. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

 

-Що в українській оселі служило для зберігання посуду? (Мисник)

МИСНИК — це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. Це місце зберігання посуду, як кухонного і столового, так і святково-обрядового та декоративного. Символізує чистоту і порядок у господі та злагоду і мир між домашніми. В хазяйновитих і охайних господарів на миснику завжди багато корисного і красивого посуду, а порядок і гармонія його розташування свідчать про культуру взаємин в сім'ї, про рівень духовності родини.

   Мисник є і обрядовим місцем: якщо ритуальний посуд у святкові дні перебуває на покуті чи на столі, то у будні - його місце на найпочеснішій полиці мисника. Зберігають на миснику і освячену воду, і стрітенську свічку, і пучок сушеного обрядового зілля. Окрім всього, мисник освячують - і тоді він оберігається добрим духом оселі і стає оберегом всього дому.

 

- Що то за постіль, що висить на стелі?. (Колиска)

-Без рук, без ніг, кланяється в кожен бік (Колиска)

 

КОЛИСКА - ліжко для малюка, як правило підвісна або опорна.

В Україні Колиску виготовляють тільки з чистих порід дерева - клен, калина, ясен, горіх, ліщина тощо. Підвішують її до стелі або розташовують біля ліжка батьків. В родині, сім'ї - колиска завжди одна (змінюються тільки покоління новонароджених, для яких вона є першим домом). По суті колиска в українських сім'ях сприймалася як один з оберегів дитини.

   З колискою пов'язані багато народно-обрядових дій: насамперед, туди кладуть нагрудний хрестик дитини, який вона отримала при хрещенні; обрядові речі - освячене зілля, лозу, часник тощо.

  Забороняється колисати порожню колиску, щоб не накликати біди на дитину, а також не можна було гойдати її удвох, бо це могло спричинити сварку у сім'ї. Дорослим не можна в колиску сідати, повертатись до неї спиною чи залишати у дворі після заходу Сонця тощо - бо все це послаблювало оберегову силу колиски.

 

 

   Ведуча. Мамина пiсня, отчий дiм, дiдусева казка, бабусина вишиванка, незамулена криниця, з якої пили воду чумаки — це наша родовiдна пам’ять, нашi символи, наша iсторiя. Народне мистецтво, яке передавалося з покоління в покоління, століттями завжди було і є грунтом для спілкування людей, джерелом пізнання історії, культури, звідти ідуть витоки творчості. Традиційні пісня і танок, легенда і казка, малюнок і художнє ремесло стали основою сучасного народного мистецтва, пов’язаного виготовленням речей, практично необхідних, зручних у користуванні й ошатних за формою та оздобленням.

 

    Ведучий.  Із далекого минулого прийшло до нас і рукоділля – рук діло – шиття, плетіння, в’язання, вишивання, різьблення, ткацтво. І виникло воно з любові до рідної землі і батьківської оселі, зі спілкування з навколишнім світом та потреби не стільки бачити красу, а й творити її власними руками. Мистецтво вишивати виникло дуже давно.передавалося від однієї майстрині до іншої. Про існування вишивок на території сучасних українських земель у давні часи свідчать стародавні історики, та різні матеріали археологічних розкопок. У могилах перших століть нашої ери були знайдені залишки бавовняного одягу, прикрашеного багатоколірними нашивками. Найстарша датована пам'ятка української народної вишивки – фрагмент рушника 1673 р., який відзначається багатством візерунка та високою технікою виконання.

 

       Ведучий.  Було повір’я, що  сорочка, вишита й подарована на добро, на хороше життя, – буде оберігати! Сорочку вишивали і дарували не будь-кому, а людині особливо близькій, рідній: дитині, братові, чоловікові.

 

 Ведуча.  Ось як співається у пісні О.Білаша «Два кольори» про сорочку вишиту:

(презентація учнів школи у вишиванках)

Ведуча.  Зараз – особливий час. Ми звертаємося до джерел народної творчості, до народних традицій. І як радісно усвідомлювати, що вони сьогодні оновлюються, оживають, і, мабуть, чим більше ми будемо їх знати, тим життя наше буде радіснішим, духовно багатшим.

Одягнімо, друже, вишиванки —

 Наш чарівний український стрій.

 Не для когось, не для забаганки,

 А для себе, вірний друже мій.

 

 Одягнімо вишиванки, друже,

 Як одвічний предків талісман.

 Хай не буде серед нас байдужих

 І один в нас буде отаман.

 

 Одягнімо в свята і неділі,

 В будень, за потреби, одягнім

 І відчуєм — вороги безсилі

 Зруйнувати український дім.

 

 Одягнімо вишиванки, друже,

 Хай побачить українців світ —

 Молодих, відважних, дужих.

                                           Леся Вознюк

    Ведуча.  Ми, українці, з гордістю носимо вишиту сорочку. Українська вишиванка є найкращим та найдорогоціннішим подарунком чи сувеніром вже протягом дуже тривалого часу. Та чи знаємо ми про історію хрестиків на цьому вишитті?

 

                                       Легенда про вишиванку

      Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре.

Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому...

А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п'ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Пантрує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим.

Але не вберегла... Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:

— Врятуй, мамо, я не хочу помирати!

І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.

Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.

Як і коли прийшла, Марія не чула.

— Слава Богові, — привіталася.

— Слава.

— Що, помирає остання?

— А могла б жити!

Аж кинулася Марія:

— Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість!

Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:

— Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!

— Присягаю... Донечкою!

— Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно... Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки вздриш на очах...

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:

— А виший іще терен... А калину...

Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу.

З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.

 Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.

Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:

— Боже милий, та ж то моя надія!

...А діти мруть...

— Господи! Та ж я не переживу її смepті!

...А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:

— Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Будете жити! Рятуйтеся!

Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.

Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.

Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:

— Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода..., — на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту.

Дитина на очах зчорніла і померла.

— Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки...

З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.

Носять оту красну одіж і понині.

 

     Відеоролик «Мамина сорочка» (пісня)

 

Ведучий.  Рушник на стіні – давній наш звичай. Його можна порівняти з піснею, вишитою чи витканою на полотні. Не було, здається, на Україні оселі, котрої б не прикрашали рушники. Хай то була одинока хатина вдови, чи затіснена багатодітна оселя – всюди палахкотіли багатством кольорів рушники.

Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Був звичай на Україні – на щастя дарувати рушники. Їх називали оберегами людини, бо і рушник, і сорочка, вишита і подарована на щастя, були оберегами.

Ведуча.  Рушник… Він пройшов крізь віки. Він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Нехай символ цей завжди буде в нашій добрій оселі ознакою великої любові, ніжної материнської пісні, яка кличе нас до рідного порога.  Українська хата з давніх-давен з рушником, з запашним зіллям за сволоком та образами. А літньої пори хата утопає в зелені, квітах. Чорнобривець, м'ята, любисток і барвінок оспівані в народних піснях і вишиті на рушниках. Тож хочеться вірити, що кожен з вас має біля двору це зілля, а вишитий рушник висить на самому почесному місці. Не забувайте наших народних звичаїв та традицій. Недарма, коси дівочі миті в любистку та м'яті, заворожують коханих. У кожній українській оселі, багатій чи бідній, з давніх давен і по сьогоднішній час палахкотять багатством кольорів рушники. "Хата без рушника, - казали в народі - що родина без дітей".

   Ведучий.  Рушник характеризує жіночу вправність, майстерність, ніжність і працьовитість. По тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку і її дочок. І завжди вишивальниці були у великій пошані.

 

     З рушником і з хлібом приходили до породіллі, вшановували появу немовляти в родині.

     З ним виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка й коханого.

     Зустрічали рідних, гостей.

     Рушниками накривали хліб на столі, хлібну діжу, несли на них до церкви паску та писанки.

     Проводжали людину в останню путь.

 

Сценка «ДІВЧАТА ВИШИВАЛЬНИЦІ»

Учениця1: А знаєте, мені моя мама свій весільний рушник показувала. Він їй дістався ще від прабабусі. Коли була війна, то прабабуся всі свої найкоштовніші речі в землю закопала, серед них і свої найкращі рушники. Ось цей візерунок я з того рушника перевишила.

Учениця 2: А в моєї прабабусі були рушники, повишивані рожами і хмелем.

Учениця 3: А моя прабабуся розповідала, що коли їй виповнилося 10 років, то її мама почала для неї посох готувати – хустки купувала, намисто гарне, тканини барвисті, а на сорочки та рушники сама полотно ткала. А ще вона казала, що потрібно було надбати 40 рушників.

Учениця 4: Сорок? А навіщо? І що, всі вишиті?

Учениця1: Ні, не всі. Були рушники вишиті і ні, білені і небілені. Небілені робили з цупких ниток для рук, обличчя, тіла. У народі їх називали «утирачі». Гостям, щоб висловити свою шану, зливали на руки воду і давали чистого утирала.

Учениця 2: Крім утирачів, були ж ще й стирачі – рушники для витирання столу, лавок, посуду.

Учениця 3: А як відбілювали рушники?

Учениця 4: А я знаю. Кожна господиня мала праник, яким били по вимоченому у ставку полотні, яке потім розстеляли у сонячні дні на траві. Робили це кілька разів, аж поки полотно не ставало білим. Потім прасували рубликом і качалкою.

Учениця 1: Це було цікаво але ж і важко.

Учениця2: Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, духовних устремлінь, інтелекту мого народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, квітів стверджують, що наші предки обожнювали, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві.

Учениця 3: Скiльки зустрiнеш рушникiв, i якi вони всi гарнi! Істинно, зайдеш до оселi, а в нiй, як у вiнку, всi стiни цвiтуть. Хата — це обличчя жiнки, господинi, матерi. У  хатi свiтлiй, теплiй, завжи вiдкритiй для добрих людей, зберiгалися i передавалися найкращi сiмейнi традицiї. В  хатi виховувалися щирi, працьовитi, чеснi люди. Тепер ми живемо краще, заможнiше.

Учениця 4: Але чому ми так збiднiли духовно?

Чому соромимося прикрашати свої  вiконницi, вишити i повiсити на покутi прадавнiй рушник?

Учениця 1: Чи ви знаєте, що рушник i здавна слугував не лише окрасою свiтлицi. На вишитi рушники приймала повитуха немовля. На щастя, на долю давала мати його, коли виряджала в дорогу сина.

Всiм, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати народила.

Учениця 2: У чарiвну силу рушника вiрили як у доброго чудодiя, що оберiгає вiд усякого лиха. Спитаєте, звiдки ж то узятися такiй силi? А сила рушника у його вiзерунках. Рушники можна читати так, як читають книги. Треба лише розумiтися на орнаментах. Як цiкаво читати рушники. Існує корiння, що сягає глибини столiть, у них закладена мудрiсть столiть.

 

Учениця 3: На кожному рушниковi є такi собi крайчики-кривульки. То є  знаки води. А де вода — там життя. А чотирикутники — то символи Сонця. Листя — то діти, гiлки — батько з матiр’ю, стовбур — діди, корнi — прадiди, що жили 100 чи 200 рокiв тому.

Учениця 4: Є орнаменти  геометричні, рослинні, зооморфні, предметні, що відображають елементи символіки стародавніх вірувань. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне:

кривулька – нитка життя, вічність сонячного руху;

зірка – символ сонця, неба, землі, повітря, вогню й води;

крапочки – небесні світила.

 

 Ведуча. Рушник – від слова “руш”, “вирушай” – стверджуються наші прабабусі. Як мамина колисочка засівала у дитячу душу лагідність та теплоту, так і той шматочок полотна, що супроводжував у далеку мандрівку, мав оберігати чадо від усякого нещастя. Птахи – то символи людських душ. Розташовували їх при корені, в середині стовбура і віття, з обох боків дерева – Дерева життя. У філософському розумінні минулого, сучасного, майбутнього. Це свідчить про міцність та незнищенність роду.Співаймо славу життєдайному Сонцю, Україні. Вишиймо рушник на радість, на здоров’я!

Сцена сватання .Виходить мати, батько, Галя.  

 

Мати.  Галю, дитино! Ану покинь оте прасування! А ти, старий, чого розсівся? Хутко за стіл сідай. Як господар поважний.

Батько.  (не дуже поспішаючи). Та я зараз, а що там, горить, чи що?

Мати.  Та бодай тобі! Свати йдуть, свати!  

Галя.     Ой лишенько!

Свати беруть з собою великi палицi-патерицi, хлiбину, обсипану сiллю, i надвечiр разом з молодим iдуть до дому бажаної дiвчини. Старший сват стукає в дверi i питає:

Сват 1   Чи є мир у цьому домi?

Батько    Є.

Сват 2   Якщо є, то просимо пустити до хати на пильну розмову.

Мати.     З миром приймаємо добрих людей, просимо заходити.
 

Зайшовши всi троє в хату, скидають шапки, кажуть « здорові були, господарю та господине». Господар чи господиня, наперед знаючи, що це свати,- це видно i по патерицях, i по хлiбовi у старшого свата,- питають:
 

Батько.  Що ви за люди i звiдкiля вас Бог принiс? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви мисливцi, а може, козаки?

Сват 1    Ми люди свої. Iдемо з села ближнього. Бо ж була впала пороша. Я й кажу товаришу, що по припорошенiй землi добре видно слiди i птаха, i звiра. Ходiмо, може, що вполюємо. От ми iшли та й iшли, аж назустрiч нам князь. Вiн нам i каже: "Бачу, що ви мисливцi-молодцi, пояснiть менi слiди оцi". Ми стали до слiду приглядатись, до вашої хати наближатись. Аж до ваших дверей привiв слiд, так i втрапили до вас на обiд. Признайтесь, чи у вас живе куниця - красна дiвиця. Як по-нашому, то видно, що цей звiр та пiшов у ваш двiр, а з двору в хату, та й засiв у кiмнату. Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Кажiть же дiлом: чи вiддасте, чи нехай пiдросте.
 

Пiсля цих речей батько  чи мати iдуть у свiтлицю на перемову з дiвчиною. Отримавши згоду, батько з донькою виходять iз свiтлицi.

 

 Батько    Хлiб-сiль приймаємо, доброго слова не цураємось. А що, сватоньки,куницю- нашу красну дівицю ви бачили, а от що про свого мисливця розкажете?
Бере у свата хлiб, цiлує хлiбину i кладе на стiл.

Сват 2.  Наш козак-мисливець –парубок гарний.

Сват1.  До роботи й до танцю справний. У нього добра й щира вдача.

Сват 2.  І душа його здорова.

               Українська в нього мова.

               Українські пісні знає,

               На весіллі заспіває.

Батько.    щоб ви нас не лякали, що ми перетримуємо дiвку, ми вас рушниками пов'яжемо. Чуєш, дочко, чи маєш чим оцих мисливцiв пов'язати?
Дiвчина iде в свiтлицю i на тарiлцi виносить два рушники i хустку.

Галя.  Вишитою хусткою я тебе дарую

             І при чесних людях кажу,

             Що тебе люблю я.

Зав'язує хустку нареченому.

              Вас, сватоньки, рушниками пов'яжу,

              За такого нареченого вам спасибі скажу.

Перев'язує сватів.

 Благословіть, мамо, благословіть, тату,

               На щасливу долю, на життя багате.

Мати й батько з іконою благословляють наречених.

 

Мати.  Бог благословляє і я благословляю,

             Жити аж до віку в парі вам бажаю.

             Хай діти – як квіти, життя барвінкове,

             Веселе, як ружі на цім рушникові.            

Батько.  Щастя вам, діти, поваги,любові,

                Хлібного столу, доброї долі.

                Зерном золотим хай колишеться нива.

                Хай  буде родина здорова й щаслива.

 

Молоді вклоняються батькам.

 

Галя   Спасибі тобі, моя ненько,

            Що будила мене раненько,

            А я слухала,вставала.

            Рушнички вишивала.

            На сухому бережку сушила,

            Своїх старостів дарила.

 

Ведуча.   Після сватання  справляли гучне весілля. А в понеділок багато людей сходилося дивитись, як молода починала вбирати хату своїми рушниками. Розвішувала їх і на двері, й на образи, й на вікна. Хата мала вигляд писанки. «Нехай ваші, мамо, спочивають, а мої до роботи стають»,- казала при тім. Це означало, що молода господиня відтепер виконуватиме основну домашню роботу, а мати або свекруха можуть більше відпочивати.

                    ПІСНЯ ПРО РУШНИК

 

    Ведучий.   Коли приходить весна в Україну, пробуджується і воскресає природа, відроджується життя і надходять Великодні свята, сідають люди у своїх оселях біля печей, свічок і беруться за давнє-предавнє ремесло - розписування писанок

          Мудрі представники старшого покоління кажуть: "У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки". І справді, тільки велика любов може творити такі дива гармонії та уяви. Кожна писанка — це окремий малесенький світ, це свято у фарбах,це музика в кольорі. Тут і небо із зорями, й вода з рибами, і древо життя з оленями й птахами,  й засіяне поле, і триверхі церкви — усе це вималювано в певному порядку для того, щоб підтримувати лад та рівновагу і в нашому, великому світі.

 

  Ведучий.    Але мало хто знає, звідки прийшла та краса до людей. Про саме виникнення традиції – існує переказ, що Марія Магдалина, котрій першій з’явився Воскреслий Христос, прилюдно засвідчила на Пасху в римському амфітеатрі своє, християнство, даючи імператорові Тіберію червоне яйце з словами: “Христос-Воскрес!”  Цей приклад і став основою Великоднього привітання християн.

 

  Ведуча.    Існує багато легенд про те, чому на  Великдень фарбують яйця.

 Легенда перша     Ісус Христос ходив з святим Петром по землі проповідувати, то якось зупинилися в селі, де жили іудеї. Побачивши Христа, вони почали кидати в нього камінням, грудками землі, і як торкався камінь Ісусової одежі, то робилась з нього писанка, а як торкалась грудка, то перетворювалась в крашанку. Святий Петро позбирав все те до кишені, а пізніше людям роздав. З того часу ніби й пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень.  .

 

Ведучий   А я чув таку легенду.  Доля світу залежить від того, скільки писанок пишуть люди на землі щороку. Доки пишуться писанки, світ буде існувати. Зло у вигляді диявола щороку посилає своїх слуг на землю, щоб вони перевірили, чи пишуться ще писанки і чи багато їх є. Якщо так, то він втрачає силу, тому що людська любов перемагає зло.    

    Ведуча.  Великодні яйця – це звичайні пташині яйця, які розписують мініатюрними орнаментами за допомогою воску спеціального інструменту(писачка) і барвників. Відповідно до техніки розфарбування такі яйця мають різну назву. Так, писанка походить від слова “писати”. Крашанка – яйце одного кольору. Дряпанка – видряпується гострим предметом малюнокна крашанці. Крапанка – накрапуються воском крапочки. Мальованка – яйце, розмальоване пензлем. Розфарбовані яйця є  вісником добра, надії, й радості, що реалізується в кольорах, лініях, візерунках, ритмах орнаменту, але крім культового значення, вони є також одним з найдавніших різновидів народної творчості.

     Ведучий. Треба мати велике терпіння, велику любов, глибокий розум, треба шанувати звичаї, аби творити писанку. За тими малюнками стоять образи віддалених епох, стоять символи прихильності, що оберігають людей від зла! Кожен колір, кожна лінія в них вселяє конкретні почуття й думки. Кожна фарба в писанці має своє життя, свою символіку, своє окреслення радості.

Червоний – символ життя, любові, колір, радості.

 Жовтий – символ сонця,  місяця, зірок, це колір хлібного лану,

 жита,тепла.

 Зелений – символ весни, пробудження природи, надії, плодючості.

 Блакитний – символ неба, простору,  вітру, здоров'я.

Чорний – дух померлих, пам'ять про них, про своє коріння.

 

Ведуча.  Сьогодні мало хто вміє читати писанки і ми навіть не здогадуємося, як багато може розповісти нам той чи інший малюнок, адже писанки – це шедеври мініатюрного живопису, в яких народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого осмислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Обираючи писанкові мотиви, надавали перевагу тим, у  яких прославлялася селянська праця, вшановувалася земля, вода, звичаї і обряди.

 

Ведучий. А ще писанки служили подарунком. З надією дарувала дівчина писанку своєму судженому. Старші чоловіки обмінювалися писанками в знак примирення і дружби. Дітям роздавали писанки для ігор. Кращі писанки розвішували по стінах.

А ще освячену писанку клали до першої купелі немовлят, щоб росло сильним і сміливим. Писанку приорювали в полі, щоб краще родило жито-пшениця і всяка пашниця.

Ведуча.  Кожна людина, якою б вона не була – зовсім юна чи вже в літах, шукає у своєму житті чогось особливого, того, щоб живило духовні сили.

         Адже, як записано у Святому Письмі:

                                                    «Не хлібом єдиним живе людина»

                                                                                                              (Лк.4:4)

          Де віднайти те, що піднімає нас над сірою буденністю, що робить нас духовно багатими особистостями?

         Василь Симоненко радив своїм сучасникам:

«В океані рідного народу

відкривай духовні острови...

          Ті острови – то духовні скарби, витворені нашим народом протягом віків.    У них – мудрість, сила і пам'ять народу».

          Тож давайте звертатися до духовних джерел наших предків, до обрядів, звичаїв. Давайте звертатися до своїх витоків, щоб не загубити тієї ниточки, яка зв’язує нас із минулими поколіннями, щоб очистити й освятити свої душі.

 

Пісня «Як у нас на Україні» (виконують усі на сцені)