Година спілкування "Біль Чорнобиля з роками не зникає"

Комунальний заклад

«Богодухівський спеціальний навчально-виховний комплекс» Харківської обласної ради

Підготувала і провела

Спеціаліст першої кваліфікаційної категорії

Вчитель

Бородавка Наталія Володимирівна

м.Богодухів

Мета. Ознайомити дітей з однією із найтрагічніших сторінок України - Чорнобильська атомна трагедія, розповісти про подвиг пожежників, які врятували ЧАЄС, розкрити наслідки трагедії; ознайомити з тими заходами, які приймає уряд України з метою запобігання подібного лиха; виховувати в учнів людяність, співчуття до чужої біди, дбайливе ставлення до природи.

Обладнання. Газетні та журнальні статті, плакати, відеоролик.

Хід бесіди.

Учень.

Спливають, злітають роки…

Горта й одрива календар сторінки…

Та в пам'ять вкарбована дата одна –

День смутку, скорботи, біди.

День чорного болю…

Чорнобиль болить…

Хай пам'ять в цей день не мовчить.

Стиха і все гучніше чути звуки набата.

Не можна про це не сказати,

Мовляв це було так давно.

Вступне слово вчителя.

26 квітня - це найтрагічніша дата в історії нашого народу. Адже цього дня 1986 року сталася жахлива подія - вибух атомного реактора на Чорнобильській АЕС. Цей трагічний випадок старалися замовчати перед світом, але страшна радіація, яку вітер поніс на північ, стурбувала шведські, фінські та норвезькі урядові кола, які почали бити тривогу і ставити запитання Москві. Проте відповіді на них не було ще два з половиною дні.

Не знали про катастрофу і люди в Україні, які вийшли в Києві на першотравневу демонстрацію, відпочивали з дітьми на природі, садили картоплю на городах.

Пам'ять знову і знову повертається до тієї страшної дати, коли жменька пожежників під керівництвом лейтенантів внутрішньої служби Володимира Правика та Віктора Кібенка через чотири хвилини після аварії вступили в жорстокий і смертельний поєдинок з розбурханою атомною стихією.

Розповідь вчителя. Вибух стався о 1 год. 24 хв. Ніхто не підозрював, що вибухнуло і загорілося атомне паливо. Володимир Правик кинув свій загін на дах палаючого машинного залу, де були турбіни і звідки йшли кабелі високовольтних ліній. Ці герої першими в світі гасили небезпечне атомне полум'я. Через 20 хвилин їм на допомогу прийшов командир воєнізованої пожежної частини Леонід Телятников. Він згодом напише: «...зруйновано апаратне відділення. Горить покриття блоку на висоті від 12 до 71,5 метра. По зовнішній драбині я піднявся на дах машинного залу. Хлопці чаділи від їдкого диму, чоботи вгрузали в кип'ячий бітум».

За кілька хвилин після пожежі прибули на поміч пожежники з Чорнобиля. Вони ставили свої машини навколо палаючого реактора, не мали ніякого захисного одягу. Голіруч шлангами лили воду в розжарене черево атомного монстра. Вода ця миттю розкладалась на кисень і водень, що ще більше виносило радіацію назовні. Після вибуху реактора всю вимірювальну апаратуру на АЕС зашкалило. Приладів для вимірювання радіації не було. У цю страшну ніч у Прип'яті в лікарні працювали лікар Валентина Білокінь та фельдшер Олександр Скачок.

О 4 год. 50 хв. пожежу було локалізовано. Опромінених пожежників відвезли в Москву. Московські лікарі з допомогою американського лікаря доктора Гейла провели операції з пересадки кісткового мозку. Але й це не допомогло. За 20 кілометрів від Москви на Читинському цвинтарі поховано 33 українці. Серед них Володимир Правик, Віктор Кібенюк, Володимир Тишура, Микола Ващук, Володимир Ігнатенко, вдячна пам'ять про яких буде вічною, бо тільки завдяки цим героям вдалося скоротити масштаби аварії, попередити вибух ще одного реактора.

Володимир Правик першим зробив крок назустріч атомній біді і боровся з нею, поки не знепритомнів. Залишились його мати, донечка, дружина, друзі. І листи, багато листів, фотографій... Лікарям вдалося врятувати життя Леоніда Телятникова, який був у відпустці, і, викликаний по телефону, продовжував гасіння пожежі. 27 квітня для участі в ліквідації аварії було залучено уже 1185 працівників міліції, 99 пожежників, 850 військовослужбовців внутрішніх військ. 27 квітня урядова комісія прийняла рішення про евакуацію населення Прип'яті. За дві години її було закінчено. А в місті проживало 50 тисяч жителів. 29-го почалася евакуація з тридцяти кілометрової зони. У ті дні різко підвищився радіаційний фон і в Києві. На жаль, про це повідомили не відразу. Реактор тлів до 6 травня, а лише 16 числа почалася евакуація дітей з Києва.

Так, аж на десятий день було вирішено розсекретити аварію на ЧАЕС. Та про масштаби біди ніхто не говорив. Йшлося, як про звичайну аварію, про те, що не треба відчиняти вікон і дверей, не перебувати довго на вулиці. Але в той час з київських аптек вже зник йод (напевне, були відомі й інші засоби захисту, окрім закривати вікна і двері, та про них мало хто знав).

Доки існувала тогочасна комуністична система, доти аварія на Чорнобильській АЕС була покрита пеленою секретності і брехні. Тільки з 1989 року почала з'являтися деяка інформація. За даними Міністерства здоров'я України, у більше як 60 тисяч чоловік встановлено вплив негативних наслідків аварії.

Ніхто ніколи не буде знати, скільки людей загинуло від радіаційного опромінення. Страшними і болючими були звістки про те, що народжуються аномальні діти: дівчинка, народжена в серпні 1989 року, без очей, у лютому 1988 року - без лівої ноги. А скільки їх ще буде? Міністерство охорони здоров'я у квітні 1995 року дало інформацію, що в Україні внаслідок вибуху померло 125 тисяч людей, зросли захворювання на рак, серцеві недуги. Найчастіше хворіють ліквідатори. їх зареєстровано 233507 чоловік. Прип'ять і Чорнобиль стали мертвими містами. А Україну оголошено зоною екологічного лиха.

Відеоролик.

Розповідь вчителя. Відбулася зустріч Президента України Леоніда Кучми з делегацією Європейського Союзу та країн «великої сімки». Було заплановано спорудити «Саркофаг-2». Україні була потрібна і фінансова, і технічна допомога. Закриття Чорнобильської АЕС стало міжнародною проблемою. Світ увесь час простягає Україні руку допомоги. Сотні опромінених дітей проліковано на Кубі, в Німеччині, Італії. Австралія взялася поступово пролікувати всіх дітей із хворою щитовидною.

Сім'ї потерпілих від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС користуються відповідними пільгами: держава сприяє в наданні житла, виплаті допомоги, пенсій, деякими пільгами користуються і діти з сімей ліквідаторів. Проте це дуже мала частка порівняно із завданими втратами.

Україна на шляху до закриття Чорнобильської АЕС. Йде широке обговорення цього питання і між урядовими колами, і між простим народом.

Учень. Читає поезію «Зона мовчання».

Як прийде лихо - не всидиш тихо.

Вогонь, радіація люто звіріли,

Кипіли графіт і смола.

Не грішники - хлопці в тім пеклі горіли...

І зона мовчання була.

Свій лік починала незнана ще ера

Борні із новим найжахливішим злом.

І грюкав, і гримав до кожного в двері

Четвертого блоку розлом.

І в Швеції приладів стрілки стрибали,

Тривога весь світ пройняла.

Це ж рвалося лихо вселюдське за шкали,

І зона мовчання була.

Плювався отруйною парою кратер,

І хмари зловіщі пливли,

А люди до першотравневого свята

Двори й тротуари мели.

Жінки по городах копалися в глині,

Так буйно черемха цвіла...

Котились від Києва геть лімузини.

І зона мовчання була.

Чутки нечувані повзли між народом,

І пухла від них голова.

Дивились в надії на радіо: «Згодом

Усе розтлумачить Москва».

Ішли піонери в парадних колонах,

Бадьорість - з трибун висоти.

Стояли в чеканні німім ешелони:

«Як гримне, чи встигнем втекти?»

Мені ж і тепер ще бракує озону,

У грудях задушлива мла...

Іще не було відгороджено зони,

А зона мовчання була.

Заключне слово вчителя.

Час невпинно йде вперед. Віддаляється чорна дата Чорнобиля, про яку з болем і сльозами згадуємо нині. І хочеться, щоб більше ніколи і ніде у світі не повторилося подібне лихо.

Ти пам'ятай, дорого, їх сліди,

По них з окіл на літописну Прип'ять

Чорнобильці у гнізда свої прийдуть,

І вернуться лелеки назавжди.

Як би хотілося повірити в ці слова. А, може так і буде?