Година спілкування на тему: "Біль Афганістану не вщуха..."

Тема.  Біль Афганістану не вщуха… (поетична п’ятихвилинка)

Мета даного заходу знайомити учнів з трагічною сторінкою нашої історії, віддавати данину пам'яті полеглим воїнам-афганцям, заохочувати до  власних поетичних спроб на героїчну тематику; виховувати повагу до учасників військових подій в Афганістані.

Він присвячений   патріотичному вихованню молоді.

   15 лютого – річниця виводу військ з Афганістану. Молоде покоління повинне знати про страшні сторінки афганської війни, пам'ятати, що серед нас живуть люди, які в 18–30 років стали свідками і учасниками цих воєнних дій. І сьогодні ми маємо пишатися їхньою мужністю, подвигом, героїзмом. І пам’ятати тих, хто не дожив, не доспівав, не докохав, кого назавжди забрало вогняне горнило далекої гірської країни, і тих, хто пережив ту війну і повернувся до рідного порогу.

 Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей.           

       8 жовтня 1979 було позбавлено влади та вбито засновника Народно-демократичної партії Афганістану Нур Мухаммад Таракі.

     Політбюро ЦК КПРС офіційно прийняло рішення про введення радянських військ в Афганістан і наданні Радянським Союзом Афганістану військової допомоги. 25 грудня 1979 в Афганістан були введені радянські війська у складі 40-ї армії під командуванням генерал-лейтинанта Юрія Тухарінова.

     В ході військових дій була проведена операція по усуненню глави Афганської опозиції, що зайняв у результаті контрреволюційного перевороту пост глави Афганістану Хафізулли Аміна. Сталий режим в Афганістані після чергової зміни влади на чолі з Бабраком Кармалем виявився повністю залежним від радянської військової, технічної та фінансової допомоги.

     Угрупування повстанців підтримували США та інші держави. У 1986 році в Афганістані відбувся черговий державний переворот, в результаті якого Мухаммед Наджібулла зайняв місце зміщеного Бабрака Кармаля. Мухаммед Наджібулла був обраний президентом Республіки Афганістан.

     А влада СРСР і США в 1988 році домовилися про невтручання в справи Афганістану. Розпочате у травні 1988 року виведення військ з Афганістану закінчилося 15 лютого 1989 року. Групи радянських військ остаточно покинули цю країну.

  Незалежна Україна 15 лютого офіційно вшановує День пам'яті загиблих воїнів-інтернаціоналістів та День виводу військ з Афганістану.

       Виведення радянських військ з Афганістану почалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених в квітні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський Союззобов'язався вивести свій контингент в дев'ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року.

За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50 183 військовослужбовців. Ще 50 100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.

       Операція з виведення військ постійно піддавалася атакам з боку моджахедів. За інформацією газети «Вашингтон пост», всього в цей період було вбито 523 радянських солдата.

       15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов, згідно з офіційною версією, став останнім радянським військовослужбовцем, який переступив по Мосту Дружби кордон двох країн. Насправді на території Афганістану залишалися як радянські військовослужбовці, що потрапили в полон до афганських моджахедів, так і підрозділи прикордонників, що прикривали виведення військ та повернулися на територію СРСР лише в другій половині дня 15 лютого. 

  З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, хочу поділитися власними поетичними рядками

Пам’яті афганських подій.

Покрилась сивиною давня дата,

Та й пам'ять не завжди про них жива.

Тоді ще юні, недосвідчені солдати

Зазнали жаху, бо безжалісна війна.

В нас мир і спокій, і блакитне небо,

Птахи співають, сонце пригріва.

А там – душмани і такі підступні гори.

І сонце там не гріє, випіка.

На батьківщині пахне м’ятою і хлібом.

І тиша не підступна, а жива.

А тут – лиш запах попелу і крові.

І смерть, яка на п’яти наступа.

Я не була на тій війні, на щастя…

Та розповідь ровесників вража.

Хоч й небагато слів почути вам удасться

Про все говорить рання сивина.

Вони вам не розкажуть як у спеку

Зневоднені, притиснувшись до гір,

Під кулями, забувши про безпеку,

Черговий раз дали душманам бій.

Як медсестра в санбаті посміхалась,

До крові стиснувши в карманах кулаки.

Солдата-лялечку словами запевняла,

Що все життя попереду, терпи.

А по ночах вони воюють й досі.

У сні такі ще юні й молоді.

Немов в дитинстві, на привалі босі,

І всі живі іще у цім кошмарнім сні.

Час не лікує, хоч спливає швидко.

І рани на погоду знак дають.

Колись вас звали “інтернаціоналісти”.

Тепер вже “ветеранами” вас звуть.

Історія ваш подвиг не забуде.

І, хоч була тоді чужа війна,

Ви смерті в очі заглядали мужньо,

Та обелісками, нажаль, рясніє в нас земля…

    Біль Афганістану.

Афганістан… Яке болюче слово,

Для тих, хто пережив оту війну.

Для нас - це лиш історії сторінка,

Яку століття встигло загорнуть.

Тоді ще юні, після школи - в армію.

Гордилися, що будете служить.

Ніхто не думав, що в далекім краю

Під кулі голови прийдеться вам схилить.

Кістлява смерть минула наше селище,

Та двадцять шестеро прекрасних юнаків

Воюють й досі в снах своїх щоночі,

Вертаючись у ті страшенні дні.

Війну вони вивчали не з підручника,

Тримаючи холодний автомат.

 Частенько дім свій згадували, селище.

Тим часом їх в атаку вів комбат.

На Батьківщині мир  і тиша,

Спокійна праця, свисту куль не чуть.

А тут жорстокий бій, аж” їде криша”.

І часто відправляють в вічний путь.

Та повертаються лелеками загиблі,

Привітно нам махаючи крилом.

Спливають в пам’яті застиглі ті обличчя.

Ми поминаємо їх мовчки за столом.

            Ровеснику - афганцю.

Мій ровеснику, юначе!

Чом серденько твоє плаче?

Чому кров’ю обливається,

Коли в минуле повертається?

Ти нічого не розказуєш

І про ті роки не згадуєш.

Та живуть вони з тобою,

А тебе не звуть героєм.

Вже на скронях сивина,

А вона не відпуска -

Ота, проклята, війна.

Вже в минулому вона…

Та щоночі знову в бій.

БТР неначе звір.

То від ворога рятує,

То під обстрілом буксує.

І не знаєш ти - чи виживеш,

Чи вернешся знов сюди,

В своє рідне, любе селище,

У заквітчані сади…

          А на ранок знов прокинувшись

          У холодному поту,

          Всіх згадаєш й тих, хто юними

          Залишили ту війну…

            Річниці виводу

 Вже 31-й рік немає в нас Афгану,

А ви воюєте й воюєте у снах.

Не можете забути про душманів

Й про тих, чиє життя було обірване в горах.

А ще нагадують про те криваві рани,

Мізерні пільги і увага на словах.

Гіркі слова: “Ми вас туди не відсилали”

Як куля в серце – в чому ж ваша тут вина.

…Проходить час, та  стерти не вдається

Із пам’яті загиблих імена.

Лише батьки приходять на могили

Відвідати синочків, розпитать

Як їм живеться на тім світі … знову тиша.

А мармур холодом у відповідь лиш дише

І фотографії задумливо мовчать.

У вашій долі був Афганістан.

Там ви ще юні мріяли, кохали,

Надію на повернення плекали.

І що хвилини там життям ризикували,

Виконуючи інтернаціональний борг.

Тож хай вас доля береже,

Нехай здоров’я часом не підводить

Й розповідайте молоді про те,

Що дороге життя й нехай

Вона його дарма не переводить.

  Через афганську війну пройшли 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч воїнів загинуло у радянсько-афганській війні.

   Статистика свідчить : 160 тисяч наших співвітчизників, українців, брали участь у цій війні. 3360 не повернулися; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон. Понад 8 тисяч були поранені, 3560 стали інвалідами. 550 вдів. 711 сиріт. Такий рахунок Афгану.

Пісня «Дочка с папой говорит»