2 березня о 18:00Вебінар: Як казка допомагає навчати образотворчому мистецтву учнів 5-7 класів

Година спілкування "Я- син великого народу"

Про матеріал
Ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В.А. Симоненка, створити умови для самовираження і розуміння учнями характерів героїв в поезіях В. Симоненка; підвести учнів до морально-етичних критеріїв добра, духовного багатства, безкорисливості.
Перегляд файлу

          Тема: Я – син великого народу

Мета: Ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В.А. Симоненка, створити умови для самовираження і розуміння учнями характерів героїв в поезіях В. Симоненка; підвести учнів до морально-етичних критеріїв добра, духовного багатства, безкорисливості; вдосконалювати уміння учнів зв'язно й грамотно висловлювати свої думки; виховувати в них потребу вдосконалювати свій духовний розвиток, любов до Батьківщини, повагу й синівську вдячність матері.

Обладнання: виставка творів В. А. Симоненка, портрет поета, мультимедійнийпроектор, музичний центр.                                                 '

Читець: Поет-це не професія,

Це-бачення,

Це своєрідний

Дивний стан душі,

Коли дрібниці

Набувають значення

І крають серце,як тупі ножі,

Коли спливає безцінь,

Як полова.

І всіх речей

Оголюються суті

І сенс життя -

В однім-єдинім слові,

Ще не віднайденім,

Та вже відчутім

Пісня про Україну

***                                                        

Читець: Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя,для біди.

День, коли мої маленькі губи

Вперше груди мамині знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми,

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!

Читець: Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року у селі Біївці

Лубенського району Полтавської області в селянській родині в сімїколгоспника.

МАТИ: Оце ніби бачу сина з перших його літ. У школі він учився тільки на«Відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому булонелегко! П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту у сусідніх селах.А це... 9 кілометрів лише в один кінець.Взимку добиратися-суща біда. Повоєннізими були люті і сніжні. А пальто у Васі пошарпане, чоботи діряві. Тількиніколи,ні разу він не спізнився на урок. Було питаю його: «Важко тобі,Васю?» Авін весело відказує:

ПОЕТ: Та чого важко? Доки до школи дійду, то всі уроки повторю, а назадвертаюсь,то всі пісні переспіваю. Якось зарядила хуртовина. В такі дні школазатихала, бо підвозу тоді не було... І раптом на шкільному подвір'ї з'явиласяснігова баба. Це з усіх чужосільців прийшов лише Василь.На уроках він бувсерйозний, аж занадто. У класі виділявся своїм бідним одягом та розумом. Увосьмому класі він стає членом двох гуртків: літературного і фізичного. Вінлюбив математику і розв'язував складні задачі, перечитав усі книги із шкільноїбібліотеки.

Читець: Болючим питанням у нього було питання про батька. В одному вірші поет писав:

В мене була лише мати

Та ще сивий дід, -

Ніколи немовив «тату»

І вірив, що так і слід.

Був певен, що батько лишній,

Крикливий, немов сусід,

Коли заставав на вишні,

На мене кричав, аж блід.

Та боляче б'ється, думав,

Не пустить гулять на став,

І тому не знав я суму,

Щасливим собі зростав.

І лиш як минули роки,

І я непомітно зріс,

Мені часто кидалось в око,

Як сина сусід той ніс.

То нові штанці святкові,

Сорочку, що так до лиця,

Або чобітки з підковою

Приносив йому од шевця.

Але мене це не вабило,

Бо заздрити знав - не слід,

І звався за обновки «бабою»

У мене малий сусід.

Учень: Та все ж Василькові дуже хотілося мати батька і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю найзаповітнішу мрію з'явився вірш «Кривда».

У Івася немає тата.

Не питайте тільки чому.

Лиш від матері ласку знати

Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти,

І вистрибує, як усі.

Любить босим прогоготіти

По ранковій колючій росі,

Любить квіти на луках рвати,

Майструвати лука в лозі,

По городу галопом промчатись

На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука,

Є завітне в Івася одно -

Хоче він, щоб узяв за руку

І повів його тато в кіно.

Ну, хай би смикнув за вухо,

Хай нагримав раз чи два,-

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова...

Раз Івась на толоці грався,

Раптом глянув - сусіда йде.

-Ти пустуєш тута,- озвався,-

А тебе дома батько жде.

Біг Івасик, немов на свято,

І вибрикував, як лоша,

І, напевне, була у п'ятах

Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато,

Але в хаті - мама сама.

- Дядько кажуть, приїхав тато,

Тільки чому ж його нема?..

Раптом стало Івасю стидно,

Раптом хлопець увесь поблід.

Догадався, чому єхидно

Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях,

Мов уперше вступив у гидь,

З оченят від плачу промоклих,

Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку,

Де сусідів паркан стирчав,

Вибив шибку одну з рогатки

І додому спати помчав...

Бо ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездушно у рани,

У болючі рани чужі...

Читець: Гірко згадував поет через багато років,що до нього в Черкаси заявився батько.Василь прийняв його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, авранці сказав:

- А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинствівиглядав вас кожної днини.

Хлопчик ріс напівсиротою. Він пішов у діда. Федір Трохимович був першимВасилевим другом і наставником. Він самотужки вивчив граматику, багато читав.

А малому Васі, умостившись на печі, розповідав історію України.

Читець: Мелькають червоні жупани,

Вирує, кипить Дніпро.

І Байда стріляє в султана,

Підвішений за ребро.

І грізні полки Богдана

Шляхетську орду женуть,

А з півночі десь за бураном

На поміч стрільці ідуть

Несуться зі свистом-гуком

Богунці у всі кінці...

І я затискаю руку,

Мов шабля у тій руці.

І плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі, ж тобі, дідусю,                                             

За те, що ти дав мені...

Читець: У 1952 році Василь Андрійович закінчив школу із золотоюмедаллю,вступив на факультет журналістики Київського університету ім.Т.Шевченка. Василь був неперевершеним жартуном-дотепником. Він дуже багаточитав і знав. Учився старанно і завзято. Інколи читав свої вірші,які справляютьвраження. Але все це робилось непомітно,без шуму і самореклами.

Читець: Харківський поет Р.Левін писав:

Мы были молодыми й горячими

Нетерпеливо время торопя,

В ночных застольях, сочиненных в складчину,

Понять старались время й себя.

Шла ценностей былых переоценка

В сплоченном разнобое голосов:

Немногословный Вася Симоненко

Й говорун известный Коля Сом..

Читець: Хлопці жили бідно: дехто був сиротою, Василеві мати нічого не могла прислати з бідного колгоспу. Але вони ділилися єдиним шматком хліба, останнім карбованцем. А вечорами ходили на підробітки. Вантажили на київському «Рибкомбінаті» величезні діжки з оселедця. А потім Василь Андрійович пішов працювати рознощиком студентської газети «За радянські кадри». На материнськілисти відповів віршем «Лист».

Читець: Знов мені листа прислала мати,

Не великий лист на кілька слів.

Пише рідна,що навколо  хати

Наш садок вишневий забілів.

Наче вчора бігав я до школи

І ті вишеньки малі,

А тепер гудуть над ними бджоли

І поважні пустуни-джмелі.

Слів таких і треба небагато,

Та вони, як весняні пісні,

Принесли в гуртожиток, в кімнату

Теплі-теплі спогади мені.

Читець: Потім з 1956 році проходив практику журналіста в газеті «Черкаська правда», де й залишився працювати по 1960 рік. Перевіз до себе маму із села. А з1969 по 1963 рік у газеті «Молодь Черкащини». В 1962 році вийшла його єдинаприжиттєва збірка «Тиша і грім». Після виходу цієї збірки Олесь Гончар назвавВасиля Симоненка - «лицарем молодої української поезії». Цю книгу буловисунуто на здобуття Державної Премії.

Читець: Кожний твір мистецтва, як і його автор, має свою долю. Сьогодні можна сказати, що у пісні «Виростеш ти, сину...» щаслива доля. На відміну, на жаль, від долі автора слів Василя Симоненка, який рано пішов із життя. Але пісня продовжує жити, і разом з нею живе у людській пам'яті і ім'я її автора.

Пісня «Виростеш ти, сину...»

Читець: Як би там не було, а юність бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, вскронях,ніжним квітом любові спалахує всерці. І те п'янке незбагненне солодке почуття переливається в чарівну поезію.

Читець: Прийшла любов непрохана не жданна,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла заквітчана і мила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана.

Ну як мені за нею не піти?

Читець: Ображайся на мене як хочеш.

Зневажай, ненавидь мене -

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,

Хай до сліз я тебе озлю -

Ти для мене не тільки мрія,

Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання у нас віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,

У думок моїх течію -

Я люблю твої губи,і брови,

І поставу і вроду твою

Ображайся на мене як хочеш,

І презирством убий мене -

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Читець: Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю,

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою

Спеленає землю довга ніч,

Довго серце тужить за тобою,

Довго сон мені не йде до віч,

Довго білі таємничі крила

Обвивають маревом видінь,

І стоїш ти крихітна, і мила,

І прозора мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,

Владно підкоряючи собі,

Губи неціловані і грішні.

Очі божевільно голубі.

Читець: Ну скажи - хіба не фантастично,

Що в цьому хаосі доріг

Під суворим небом, небом вічним

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я - це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто - ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

Читець: Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:

Смутку серця дорогого біля серденька мого.

Хай мене, немов пилину, носить доля на землі,

Подаруй мені хвилину - і забудуться жалі.

І минуле зле розтане. Ніби привиди сумні,

І лице твоє кохане буде сяяти мені.

Читець: Всі образи й кривди до одної

Я тобі забуду і прощу -

Жду твоєї ласки хоч малої,

Як земля у спеку жде дощу.

О жорстока! Щастя хоч краплину

В душу мою змучену згуби -

Полюби і зрадь через хвилину,

Та хоч на хвилину полюби!

Читець: Тут, на черкаській землі В. Симоненко знайшов своє сімейне щастя,пустив коріння. У 1957 р. він одружився. Дружина Людмила - кур'єр обласноїдрукарні. Згодом у них народжується син.

Читець:Сьогодні ми відкриємо ще одну грань творчості Василя АндрійовичаСимоненка - це байки.

Годинник

Годинник бідкався: «Здоров'я препогане.

А що ж то скоїться , як цокать перестану?

Це ж світ зупинеться!

І всесвіт пропаде!

Ой-ой, біда! Рятуйте мене ,люди, -

Без мене ж і для вас життя не буде...»

Давно Годинник той час ліку не веде,

А час іде.

Читець: На ринок до сусіднього села

Повіз господар продавать осла.

І так втомився, що на пів-дорозі

Прип'яв осла і захропів на возі.

Прокинувся під вечір, глянув і заквиснув:

Осла давно якийсь бродяга свиснув.

Та дурень став себе втішати:

- Як добре все-таки, що ліг на возі спати!

Якби заснув на ішаку своїм,

Мене б украли також разом з ним.

Читець: Вовкам на зло

- Чому в тебе куций хвіст?-

В зайця запитали в зайця.

Бо не хочу щоб, щоб його

Вовки одірвали.

Читець: Думки спокою не давали Толі:

- Нащо садить на вулицях тополі,

Коли дубців у татка й так доволі?

Читець: Пророчий сон

Омелько протоптав не менше ста дорожок

До різних ворожбитів і ворожок.

«Що означає сон,- питав усіх він з болем,-

Що ніби він лишився голим?»

Не знаю, чи ворожки й ворожбити

Зуміли те пророцтво розкусити,

Але простак до них до того доходився,

Що і справді майже голим залишився.

Читець: Кирило правди захотів,

Кирило гнівом дише,

Кирило в крісло сів,

Кирило скаргу пише:

«Зі мною не по  правді учинили -

З роботи за брехню звільнили.

А де ж закон?

Де наша правда-мати?

Уже людині, бач,

Не дозволять і збрехати!» 

Звучить голос В.А.Симоненка

Читець: «Я - син великого народу»- ці слова В. Симоненка стали епіграфом цієї сторінки. Адже поет справді любив свій народ. Нерозривно пов'язані в поезії народ і Україна.

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вривалися моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я думку молоду.

Хто тебе любов'ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

Із прокляттям безвість проковтне.

Читець: Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім'ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дивнім і німім,

Я твоїм ім'ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову.

Я тоді з твоїм ім'ям вмираю

І в твоєму імені живу!

Читець: Понеси мене на крилах, радосте моя,

Де на пагорбах і схилах сонця течія.

Де стоять в обновках білих, в чистому вбранні

Рідні хати,білі хати з хмелем при вікні,

Де замріяні дівчата ходять до криниць,

Де послались шовком ниви обіч грунтовиць.

Де мене, рум'яне диво з прутиком в руці,

Ухопив гусак сварливий за нові штанці.

Благослови добра доле, вередухо вперта.

На цій землі мені жити та на ній і вмерти.

Читець: Все в тобі з'єдналося, злилося -

Як і поміститися в одній!-

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в'януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі - великого народу

Ніжна і замріяна душа.

Читець: Народ мій є! народ мій завжди  буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! в його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Читець: Та в середині 1962 року сталася із поетом прикра подія, яка призвеламолодого, здорового 28-річного хлопця до розв'язки. Василь, провівши свогоземляка на поїзд, захотів купити сигарет. Хоч ще не було обідньої перерви двері були зачинені. Василь намагався пройти, але з'явились два міліціонери і відвезли його у відділення. Там тяжко побили. А в середині 1963 року поклали в лікарню і поставили діагноз: рак нирок.

Читець: Ще задовго до смерті був написаний вірш

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

А в тридцять смерті в очі подивлюсь

Моє життя - розтрощене корито,

І світ для мене - каторга і кліть...

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Читець: Поет не вгадав дати своєї смерті лише на один рік. Сьогоднішню нашузустріч ми присвятили людині, поету, все життя якого проходило під гаслом «Я для тебе горів, український народе!». Ми завжди повинні керуватися віршем, щостав гаслом для прийдешніх поколінь.

Читець: Ти знайдеш, що ти - людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої-одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди -

Добрі, ласкаві і злі.

Сьогодні усе для тебе -

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба -

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі людина,

І хочеш того чи ні -

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

Читець: Щасливий народ, що подарував світові такого поета. Щасливий поет,

якому судилося народитися українцем.

Свій шлях у всіх колись кінчається,

І майже кожному до ніг кладуть вінки.

Одні жили. Помруть і забуваються,

А інші пам'ять залишають навіки.

На їх могилах виростають бур'яни і квіти,

Бо тіло тлінне та душа жива,

І для народу вічно будуть жити

Їх пам'ять, совість і палкі слова.

Ти знав тоді, якщо тебе не буде,

То в кожнім слові кожного вірша -

Живий поет, поки живі є люди,

Бо в кожного із нас живе твоя душа.

І хоч землею стисло тобі груди,

Та голос твій лунає звідтіля!

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Поки живий він буде - житиму і я».

 Читець: Надаємо слово М.С. Терещенку, який мав нагоду бачити Василя Симоненка.

 Читець: То ж візьмімо з собою на життєві дороги полум'яні і величні поетові слова і несімо гордо пам'ять про Василя Симоненка в рідній його Україні.

1

 

docx
Додано
31 жовтня 2019
Переглядів
283
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку