«ГОЛОДОМОР – НЕВИПЛАКАНІ СЛЬОЗИ УКРАЇНИ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИХОВНА ГОДИНА НА ТЕМУ:

«ГОЛОДОМОР – НЕВИПЛАКАНІ СЛЬОЗИ УКРАЇНИ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема: «Голодомор – невиплакані сльози України»

Мета: вшанувати світлу пам`ять безвинно замучених голодом, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати траурний етикет, дотримання традицій вшанування померлих та загиблих.

Наочність та обладнання: книжкова виставка, чорна хлібина з запаленою свічкою, чорна стрічка, проектор, ноутбук.

Вступне слово

Щороку у четверту суботу листопада Україна вшановує пам`ять жертв голодомору та політичних репресій. Пам`яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 років присвячується наш виховний захід «Голодомор – невиплакані сльози України».

 

Бібліотекар (читає «Молитва за убієнних голодом» Катерини Мотрич):

Хто се? Чий це голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!» хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, в які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку. Де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів.

І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі мільйони тіней, мільйони очей, крокують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця? Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії-Оранти, святі Покрови роду нашого, Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою. Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах, на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи то моя пам`ять. А чи душа летить у ту весну і квилить голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник поминальної свічки, закликаю землю, на якій дотлівають свічки людського життя. Мільйони погаслих свічок! «Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!»

Учень 1:

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у пам`яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших.

Учень 2:

Сільський цвинтар, буяє бур`ян

На занедбаній братській могилі.

Невже в головах наших туман,

І розвіять його ми не в силі?

Учень 3:

Але пам`ять не вмерла, жива.

Хоч всі ми й заслуговуєм докір.

Ось дідусь промовляє слова.

Все згадав, а пройшло стільки років.

Учень 4:

Хай стоїть на могилі цей хрест,

А на душах хай крига скресає,

Хоч один відпоки на сто верст,

Хай на ньому свіча не згасає.

Бібліотекар: Щороку Україна прихиляє коліна перед мільйонами жертв Голодомору 1932-1933 років, перед тими страждальцями, могили яких розкидані по садках, балках, дворах, узбіччях доріг та на цвинтарях, де насипані великі могили або колективні. Воістину говорять колективний голод, колективний холод, біль і страждання, колективна смерть, вони й понині кровоточать у серцях тих, хто пережив страшні роки, а тепер дістав таку можливість розповідати, свідчити, переконувати.

Як же так сталося, що на багатій українській землі без війни, без стихійного лиха почали вмирати хлібороби з діда – прадіда.

           На східній території України, де була встановлена радянська влада, будували нове життя. Наприкінці 20-х років у сільській місцевості почали організовувати колгоспи. Вступаючи до них, господар віддавав для загального користування землю, реманент, а в деяких випадках навіть худобу і птицю. Українські селяни не звикли до таких колективних господарств.

              З діда-прадіда кожен намагався працювати з сім’єю на власній землі. Земля була основою життя селянською сім’ї. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, а з нею і любов до хліборобської праці.

            З болем і страхом вступали селяни в колгоспи. Тих, хто не хотів іти суворо карали. Їх висилали з рідних місць, називали куркулями, ворогами народу.

            Вирвані з корінням, вивезені товарняками до Сибіру, на Урал гинули люди в нужді і злиднях. Мільйони не повернулися в Україну. На початку жовтня 1932 р. в Україні існувало понад 23 тисячі колгоспів, а з них тільки 1403 виконали заготівельний план.

 

Учень 1:

То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав’язали.

Сліпу пустили старцювати…

То був такий державний злочин –

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями всіялося поле,

Ні хрестика і ні могили –

То був такий навмисний голод…

 

Бібліотекар: Кожна осінь несла селянам розчарування. Радянський уряд на чолі зі Сталіним вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, молока, м’яса, овочів. Усе менше і менше залишалося продуктів селянським сім’ям на зиму.

Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про  підсумки  першої  п’ятирічки  ,  підкреслив:  „  Ми  безперечно  досягли  того,  що  матеріальне становище робітників і селян у нас поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги  радянської влади.” Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити  іншу точку зору.

      І тільки на початку  90-х років ХХ століття Україні, та й усьому світу було повернуто правду  про  голодомор.  Пам’ятником  безневинно  загиблих    стала  народна  книга  –  меморіал  „  33-й: голод ” . До неї увійшла тисяча свідчень жертв цієї трагедії. У книзі досліджуються злочинні дії  геноциду українського народу, організованого московсько-більшовицьким тоталітарним режимом. 

Законом від 7 серпня 1932року заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків звинувачений «карається не нижче п’ятьох років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна, аж до найвищої міри покарання(розстрілу)». яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях.

Учень 2:

Ідуть в гості до бабусі із міста онуки,

А назустріч – ліс і поле, долини і луки.

Любо глянуть на хліба, сади і лісочки,

– Ой, бабуню, – які колосочки!

– Гірко стало на душі у жінки старої,

– О згадала ті роки неволі важкої.

– Дорогі мої синочки, за ті колосочки

Я одержала тюрми більш чотири годочки.

Тільки вийшла після жнив колосся збирати,

Щоб голодній дітворі щось приготувати.

Тут комунівські дозорці мене захопили,

За чотири колосочки в тюрму посадили.

Отаке було на світі пекло в нашім раю

Голодовку і ту весну, добре пам’ятаю.

Бібліотекар: У листопаді 1932 року в Україні запроваджується система голодних гетто – «чорних дощок». Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертельному вироку їх мешканцям. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України.

Вже осінню 1932 року в Олевському районі обмежено помел у млинах, а хто не виконав план хлібозаготівлі – діяла повна заборона. Поліщуки перейшли до дідівського перевіреного способу – помолу в жорнах. Але незаконне перемелювання в жорнах, ступах зерна вважалося злісною «порчею хліба» і селян за це засуджували до ув`язнення. Як і по всій Україні, на Олевщині розпочинається жахливий відлік часу – часу до голодної смерті.

 

Учень 3:

В селі весна повзе на ліктях ,

 

Повзе по мертвих і живих .

 

В долоні сонце ловлять діти ,

Що дзвінко скапує із стріх.

 

         І п’ють опухлими вустами

 

Оту живицю молоду

 

 Їм жить і жить , та над полями

 

 Знов ворон каркає біду .

 

 Забрали тих , хто із комори

 

 Пашню останню вимітав ,

 

     Хто не активним був учора ,-

 

     Сьогодні ворогом ставав

 

     Голодний рік ! Жорстокий світе !

 

     Дай хоч надію для живих .

 

     Весна ! І сонце ловлять діти ,

 

     Що дзвінко скапує із стріх..

 

Бібліотекар: По неповних даних, кількість загиблих від голоду в Олевському районі складає 309 чоловік. Найбільше голод охопив такі села як Кам`янка, Радовель, Білокоровичі, Юрово, Копище, Зольню, Комсомольськ. Наслідки голодомору на Олевщині були б  більш страхітливими. Але цьому перешкодили фактори суб`єктивного та об`єктивного  характеру. Радянська влада не бажала створення вогнища неприязні та озлоблення селян на кордоні, тому плани хлібозаготівель вибивалися м`якими методами. Незважаючи на смертельну небезпеку, жителі прикордонних сіл переходили через кордон у Західну Україну та здійснювали обмін речей на продукти. Досить розгалужена хутірська система не давала можливості контролювати навність та кількість зерна та худоби.

Олевський район не вважався зерновим. Другим хлібом на Олевщині вважається споконвіку картопля, норми заготівель якої були значно меншими і не так жорстоко контролювались. Суттєвим фактором виживання був природній. Наявність на Поліссі багатої флори та фауни забезпечило напівголодне животіння в страшний 1933 рік. Саме це дало можливість вижити більшості сімей.

Учень 4:

Що сталось з тобою українське село?

Здається, тут горе давно залягло,

І дзвін поминальний не чути ніде, –

Зате на могилах лиш вітер гуде.

То голод і лихо заповнили вщерть,

Складала в покоси невільників смерть –

То був тридцять третій. Замучений край

Чекав переміни – майбутній врожай.

 Нарешті, крізь морок проникла блакить,

Весною нам легше вмирати і жить.

А хліб дорогий!.. Хоч би дощик пройшов,

Як дешево коштує тіло і кров!..

Подібного звірства, людської біди

На білому світі, мабуть, не знайти,

Як зірваний колос, полягли вони.

А їм лиш хотілось діждатись весни…

Діждатися хліба – щасливу ту мить,

І там, серед поля, навіки спочить.

Бібліотекар: Ті страхіття 1933 року, які зафіксовані в спогадах очевидців, є незаперечним вироком тим, хто організував голодомор. Наш святий обов`язок – зберегти пам`ять про всіх невинно закатованих тоталітарним більшовицьким режимом, пам`ять про тих, хто не народився, не дожив, не докохав…

Учні зачитують свідчення очевидців голодомору.

 

                Учень 1:

                Спішила мати на пшеничне поле,

                Спішила подумки, насправді – ледве йшла.

                Трава посохла ніженьки колола –

                Не відчувала болю, йшла і йшла…

 

                „Хоч колосок, хоч зернинок жменьку

                Голодним, спухлим діточкам знайти…-

                Шептали губи змучені. – Швиденько…

                Синочка й донечку устигнути спасти…”

 

                Пошерхлі руки об стерню кололись, 

                Шукали, не знаходили, гребли…

                „Хто ж заподіяв лихо? Втратив совість?

                О, Боже милостивий, порятуй з біди…”

 

                 Подерті руки здійняла угору,

                 На землю впала… Ніби в напівсні

                 Їй все ввижалося багате хлібне поле,

                 Ввижалось, поки зникло десь в пітьмі…

 

Бібліотекар: Голод –  то  такий  фізіологічний  феномен,  який  нищить  нормальну  психіку,  гасить  емоції  і 

волю до боротьби. У багатьох споминах жертв голоду, опублікованих у Книзі – меморіалі „ 33-й: Голод”  засвідчується,  що  тривале  голодування  призводить  до  апатії  і  деморалізації  людської  свідомості,  відбирає  сили  для  боротьби.  Голод  призводить  до  канібалізму.  Дистрофія  нищила розум,   свідомість   людей,   перетворювала   їх   на   тварин.   За   таких   умов   фізичний   опір   був  неможливим.  Голод  руйнував  громадські  та  суспільні  зв’язки,  кожний  голодуючий  думав  лише  про те, як би  врятуватися від смерті. Але порятунку не було. Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили  шкіру  із  взуття.  Уживали  в  їжу  кульбабу,  реп’яхи,  проліски,  липу,  акацію,  кропиву.  У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Часто з голоду вони доходили до божевілля. Померлих, а іноді й ще живих  звозили й скидали у ями і закопували. 

 

Учень 2: 

               Я ще не вмер

               Ще промінь в оці грає

               В четвер мені пішов десятий рік.

               Хіба в такому віці помирають?!

               Ви тільки поверніть мене на бік.

 

                До вишеньки.

                       В колиску ясночолу…

                       Я чую запах квітів. Я не вмер…

                       А небо стрімко падає додолу

                       Тримайте хтось.

                       Хоча б за коси верб.

 

               Куди ж ви люди, людоньки, куди?!

               Окраєць ласки.

               Чи хоч з печі диму?

               В клітинці кожній – озеро води.

               Я ще не вмер.

 

                       …Усі  проходять мимо.

                       …А житечко моє таке густе.

                       …А мамина рука іще гаряча.

                       Вам стане соромно колись за те, 

                       Та я вже цього не побачу.

 

Бібліотекар: Те, що відбувалося в Україні в 1933 році, не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ. Навіть саме слово «голод» заборонялося вживати в офіційних документах. Але мільйони людей, які загинули від голоду в 1933 році не можуть безслідно зникнути у часі. Про них пам’ятають їхні діти й онуки, всі, хто вижив у той страшний час. Крім того, 26 держав світу визнали голодомор актом геноциду проти українського народу. ”Великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей…”Такою була спільна заява делегацій 65 держав-членів ООН 7 листопада 2003 року.

            Ось уже 86 роки щемить, тужить зранене серце, котиться пекуча сльоза скорботи у роз'ятрене тіло матері-України  Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми єдині спадкоємці всього, що було.

Тож вшануймо звилиною мовчання великомучеників нашої трудної історії, схилимо голови у каятті перед світлою пам'яттю тих, хто загинув.

 

Хвилина мовчання

 

Учень 3:

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у пам’яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших.

Учень 4:

Але пам’ять не вмерла, жива.

Хоч ми всі й заслуговуєм докір.

І на душах хай крига скресає,

І ніколи хай свічка в серцях не згасає.

 

 

Бібліотекар: Мільйони померлих голодною смертю, висланих і розчавлених більшовицькою владою дивляться з минулого в сьогодення: „ Будьте пильними! Пам’ятайте про наші гіркі уроки!”

Не буває чужого горя і чужої біди. Живемо ми на одній землі, під одним небом і під одним сонцем. Нехай же ніколи не доведеться нам пережити подібне.

      Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Адже й нині живе у пам'яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горя до краю.

Нині доля Батьківщини в руках ваших батьків, завтра – у ваших. І щоб ніколи не повторилися трагедії народу, щоб ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними. Щоб знали, якими кривавим був шлях до свободи, й дорожили нею.

Навіть на останнім рубежі.

Промінь віри в нас ще не погас

Боже, Україну збережи,

Господи помилуй нас!

В наших грудях кулі і ножі,

Нас розп’ято й знищено не раз.

Боже, Україну збережи

Господи, помилуй нас.