"І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі - то буде так, мов лебединий спів" (Літературно-музична композиція до дня народження Лесі Українки)

                                   «І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі –

                              То буде так, мов лебединий спів»

(сценарій літературно-музичної композиції до дня народження Лесі Українки)
 

Ведучий 1. За вікном. Саме в таку пору 25 лютого 1871 року в м. Звягелі  народилася Леся Українка – геніальна жінка, видатна українська поетеса, наша землячка.

Ведучий 2. У свідомості багатьох поколінь українців з іменем Лесі Українки пов’язувалося поняття борець, який долає фізичний біль, мужньо зносить недуги, жодним словом не нарікає на долю і не чекає співчуття. Та ще більшого захоплення заслуговує вона як жінка, любляча, готова на жертви заради коханого.

               Учениця в образі Лесі Українки виходить під ліричну музику

Я прилину до вас

Першим вітром тужливим весняним.

Журавлиним ключем

Прилечу із натомлених дальніх доріг.

Повернуся сюди

Солов’їними первопіснями.

Рушником обернусь

В прадідівський святий оберіг.

 

Коли перші громи розітнуть

Чисте небо промінням вогненним,

Коли гомін лісів відгукнеться вам

Смутком тужливим моїм.

Отоді спом’яніть, я прошу вас,

Отак всі про мене,

Щоб цей спогад у вічні,

Незнані світи долетів.

Під музику виходять Леся Українка та Сергій Мержинський, зображають закоханих, взявшись за руки, щось ніби шепочуть (музика відтворює шум моря, крики чайок)

Ведучий 1. Перше кохання, яке боязко ступило на тінисту терасу в невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти, де Леся лікувалась, заглянуло в очі, посміхнулося щирою посмішкою і навіки оселилося в серці.

Ведучий 2. Їм було добре вдвох. Вони часто слухали, як шепотіли кипариси, бився об скелі шалений прибій, літали чайки над водою.

Тиша в морі… Ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка піниста;

Править хтось малим човенцем –

В’ється стежечка злотиста.

(На слайді картина моря)

Ведучий 1. Леся нестямно була закохана в Сергія Мержинського.

Спокійна музика. На сцені Леся і Сергій.

Сергій. Подивіться навколо. Попереду море, чайки кигичуть, а позаду – гори.

Леся. Диво, та й годі. Внизу, погляньте, наче в раю, а тут – пустеля. От уже забута Богом Волинь, а такого не стрінеш. Там ліс – так ліс, а поле – так поле… Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об’їздила країв, а найріднішою все-таки залишається Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.

Сергій. Ви завше так про неї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.

Леся. То й що? Приїздіть до нас в Колодяжне. Жити є де, місця чудові. Будьте певні – не пошкодуєте.

Сергій. Місяць-два на лоні природи… А що? Це ідея. Тільки де ж його урвати того часу?

Леся. Вас важко переконати, але майте на увазі – наша домівка завжди до Ваших послуг.

Сергій. Дякую, неодмінно скористаюся Вашою гостинністю.

Леся. Гляньте навколо. Яка краса! Шкода, що я не художник, хоч і колись вчилася цього мистецтва.

Сергій. А Ви словами, Лесю, малюйте, у Вас гарно виходить.

Леся. Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твір бачать, а поезію треба читати вміючи.

Сергій. Це вже інша тема, облишмо її. Ходімо краще глянемо вниз. Погляньте, Лесю! Ще одне диво.

Мержинський зупинився біля квітки.

Леся. Чи не привиділося нам?

Сергій. Жива! Ходіть сюди, гляньте на її стебло.

Леся. Диво, та й годі: така мертвечина, така суворість – і раптом майже неприродна краса.

Сергій. Зірвемо?

Леся. Що Ви? Нехай росте.

Сергій. А я хочу для Вас… на пам’ять.

Леся. На пам’ять… О друже! Знав би ти, як увійшов мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами – скромністю, своєю людяністю, любов’ю щирою.

Сергій. То як? Не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут.

Висмикнув квітку і подав Лесі.

Сергій. Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитись, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку.

Леся зашарілась, опустила очі.

Леся. Уже сутеніє, Сергію. Треба їхати. Цікаво, як у Вас називають цю квітку?

Сергій. Я вперше бачу таку квітку.

Леся. Тоді я назву її ломикамінь. Як, підходить?

Сергій. Справді, вона таки варта цього наймення.

Леся. Поставлю її в себе на столі як символ нескореності, твердості… Хай нагадує і цю подорож, і Вашу увагу.

Сергій. Спасибі, Лесю. Я теж не забуду.

Стиснув її руку, і обоє повільно сходять за куліси.

Читець.                          Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

А прийде час розсипатись руїні,

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили.

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

За столом сидить Леся, пише лист. Звучить музика.

Мій любий друже! Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть мені зов’ялими трояндами. Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію… Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро. А тепер я іду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було й спогаду про поцілунки. О, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків. Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зов’ялі троянди? Я так боюся без тебе. Візьми, візьми мене з собою. Ми підемо тихо, серед цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть. В’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже. Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою. Се буде мій рятунок. І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди…

Діти танцюють вальс, розкидаючи пелюстки троянд, Леся в цей час перечитує пошепки лист.

Ведучий 2. Коли хворому на сухоти Сергію Мержинському різко погіршало, Леся поїхала до нього в Мінськ .

Читець.                        Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

Ведучий 1. Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє. Часто говорить вона одна, а він очима, жестами відповідає їй.

Ведучий 2. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку, біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці».

Ведучий 1. Спочатку вона вірила, що її любов сильніша за недугу, що її приїзд поставить хворого на ноги, а турбота захистить дорогу людину від смерті.

Читець.                        То, може, станеться і друге диво

Євангельське? Прийду, як Магдалина,

Тобі віддать остатнюю послугу,

І саме в ту хвилину, як у тузі,

Я буду гірко плакать, що навіки

Тебе втеряла, – раптом я побачу,

Що ти воскрес і просіяв від слави

Життя нового і нових надій.

І я впаду в нестямі на коліна,

І руки простягну до тебе, і на ймення

Тебе покличу вголос… Але ти?

Чи буде ж місце там для Магдалини?

Однаково, аби вчинилось диво!

Ведучий 2. Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка…

Ведучий 1. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагоєну рану, котру лишає на все життя нерозділене кохання?

Ведучий 2. Були б такі ліки – хай навіть добуті з власно серця – вона віддала б їх… Тепер їй однаково…

Ведучий 1. Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті, щоб здобути ще один відчутний удар…

Ведучий 2. Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій, і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками.

 

 

Читець.                          Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить

Струна якась тремтлива?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я вся з тобою!»

І кожний раз, коли почне бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не зміг їх за життя зірвати,

Що не хотів їх у труну ховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

Ведучий 2. Для Лесі то був удар страшної сили. Витримати його допомогла поезія. Так народилась драматична поема «Одержима».

Ведучий 1. Міріам ходить за Месією і бачить, як він допомагає людям, як зцілює їхні душі, як робить їх щасливими. А чи сам щасливий? Ні, бо він – самотній.

Ведучий 2. Але Месія не хоче прийняти любові Міріам, бо та не згоджується любити ворогів. Не своїх ворогів, а його. Коли ж Месію розпинають, Міріам шле прокляття не тільки ворогам, а й друзям Месії за те, що вони не розділили його чаші. Сама ж страждає від того, що не може за коханого віддати душу.

Учениця в образі Міріам. Він їм простив. Він їм усім простив.

Вони те чули і навіки-вічні

Його слова потіхою їм будуть.

А тільки не прощена зосталась,

Бо я не можу їм простить за нього.

В той час, як всі громадою зберуться

Згадать того, кого я так любила,

Я буду всім чужа і одинока,

Не признана ніким, бо сам Месія

Не признавав мене… О Сине Божий!

Нехай в моїм житті все, все неправда,

Та вір мені, що я тебе любила.

Чи ти гадав, – я не зреклась себе?

Зреклась! Я прокляла себе і душу,

Ту душу, що не хтів прийнять Месія

Собі на жертву. Де ж ще більше горе,

Як не могти віддать за друга душу?..

Ведучий 1. Феноменальна жінка, вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити шедеври в майбутньому.

Ведучий 2. Геніальна велич духу дала право написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…»

Ведучий 1. Нехай у вашому житті буде велике кохання, що осяє душу і серце, що окрилить і піднесе, навчить дивитися на світ щасливими очима і дякувати за кожну освячену любов’ю мить.