Інклюзивний простір як потреба сьогодення. Довідник для педагогів та батьків.

  

 

 

 

              

 

 

 

              Методичні рекомендації.

 

 

Інклюзивний простір як потреба сьогодення.                           Довідник для педагогів та батьків.

 

 

Підготувала : Богатченко Галина, вчитель іноземної мови.             

 

 

 

 

 

                               1926р.

 

 

            

                              м. Запоріжжя

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 ЗМІСТ.

 

1.  Інклюзія – елемент сучасної освіти.

2.  Практичні поради у роботі з дітьми з особливими освітніми потребами:

        а) Коли у класі навчаються діти з церебральним паралічем.

        б) Коли у класі навчається гіперактивна дитина.

          в) Коли в класі навчаються діти які мають труднощі в навчанні.

        г) Коли вкласі навчається дитина із затримкою психічного розвитку.                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          ІНКЛЮЗІЯ  -  ЄЛЕМЕНТ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ

 

 

Інклюзивна освіта – це освітня технологія , яка передбачає навчання і виховання дітей з особливими потребами у звичайному освітньому закладі, де створені відповідні умови для забезпечення максимальної ефективності освітнього процесу.

Інклюзивний навчальний заклад – це заклад освіти, який забезпечує інклюзивну модель освіти як систему освітніх послуг, зокрема : адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище , методи та форми навчання, використовує існуючі ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних потреб, створює позитивний клімат в шкільному середовищі.

Для впровадження інклюзії  в освітній процес вчителі мають змінюватися. Вони мають прийняти й усвідомити нову освітню парадигму, нові способи організації освітнього процесу, дидактичне забезпечення, використовувати сучасні методики диференційованого й особисто – орієнтованого навчання( залежно від індивідуальних потреб учня). Вчителі мають спілкуватися один з одним , працювати у команді з іншими педагогами та фахівцями, батьками , учнями, представниками громади, щоб визначити , які зміни необхідні для впровадження інклюзивної практики в навчальному закладі.

Інклюзивна практика реалізує доступ до одержання освіти в закладі за місцем проживання та створення необхідних умов для успішного навчання для всіх  без виключення дітей, незалежно від їх індивідуальних особливостей, психічних та фізичних можливостей.

Збільшення кількості народження дітей із порушенням в розвитку не лише проблема українського , але глобального масштабу. Рівень підтримки , гуманізм та толерантність  у ставленні до дітей з особливими потребами, можливість надати їм доступну та якісну освіту – показники ступеня розвитку суспільства , в якому вони живуть. 

Реалізація прав на освіту дітей з особливими освітніми потребами розглядається як одна з найважливіших завдань державної політики в галузі освіти.

 Отримання такими дітьми якісної загальної та професійної освіти є одним з основних і невід’ємних умов їх успішної соціалізації, забезпечення повноцінної участі в житті суспільства, ефективної самореалізації в різних видах професійної і соціальної діяльності.

 Метою роботи з дітьми , які мають порушення психофізичного розвитку, є інтеграція у сучасну систему соціальних стосунків. Діти народжуються з великими потенціальними можливостями пізнавати світ у всій його красі , жити розвиватись і творити в ньому.

 Спілкування є однією з основних людських потреб. Дитина з особливими потребами – не пасивний член суспільства, особистість, яка має право на задоволення власних соціальних потреб, на працю , відпочинок , створення сім'ї, пенсійне забезпечення, доступ до культурних цінностей.

Розвиток сучасного суспільства детермінує повагу до людського розмаїття, встановлення принципів солідарності та безпеки, що забезпечує захист та повне інтегрування у соціум усіх верств населення, перш за все – осіб з обмеженими можливостями здоров’я. Це зумовлено визначенням головної мети соціального розвитку – створення «суспільства для всіх». В основу такого інтегрування покладено концепцію цілісного підходу, яка відкриває шлях до реалізації прав і можливостей для кожної людини, насамперед, передбачає рівний доступ до здобуття якісної освіти.

Принцип доступності сформульовано на засадах дотримання прав людини, викладено в резолюції Генеральної асамблеї ООН від 12 грудня 1997 р. в якості пріоритетного завдання сприяти забезпеченню рівних можливостей для осіб з обмеженими можливостями здоров’я.

 Цей принцип зумовлює перенесення акцентів з медичних аспектів інвалідності, піклування про осіб з психофізичними порушеннями, захисту надання їм допомоги в адаптації до навколишнього середовища на реформування самого соціуму, де особа з психофізичними порушеннями має змогу задовольнити свої потреби, перш за все, потребу здобути якісну освіту.

Якісна освіта передбачає задоволення особливих освітніх потреб кожного індивіда, в тому числі й з порушеннями психофізичного розвитку, без відриву тої особи від звичного соціального оточення, сім’ї, друзів.

Принципи доступності та задоволення особливих освітніх потреб осіб з порушеннями психофізичного розвитку стали наріжним каменем інклюзивної освіти, освітньої системи, що базується на принципі забезпечення основного права дітей навчатися в загальноосвітньому закладі за місцем проживання із відповідним психолого-педагогічним супроводом та корекційно-реабілітаційною підтримкою.

«Освіта має надаватися в межах можливого, у загальноосвітніх школах, без будь-якого вияву дискримінації стосовно дітей та дорослих інвалідів». – Така офіційна позиція європейської спільноти була висловлена ЮНЕСКО, Комісією з прав людини. «Оскільки у більшості випадків інвалідність сама по собі не є перешкодою, дискримінація – ось що перешкоджає дитині отримати освіту в загальній системі».

   Дискримінацію до осіб з порушеннями засвідчує ретроспектива ставлення до них суспільства. Ще з античних часів громадянське право детермінувало визнання осіб з вадами, як не повноцінних, недієздатних громадян, а таких  які потребують опіки .

 Але сучасне суспільство унеможливлює таке відношення до людей з обмеженими можливостями, порушеннями розвитку, особливо, якщо це стосується дітей.

Нині значну роль в утвердженні соціальної моделі ставлення до осіб з порушеннями в українському суспільстві відіграють не урядові організації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ У РОБОТІ З ДІТЬМИ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ

 

У новому Законі України «Про освіту» відбулися деякі термінологічні зміни, а точніше «діти, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації» отримали назву «діти з особливими освітніми потребами».

У статті 1, пункт 20 Закону України «Про освіту» (від 05.09.2017 року; діє з 28.09.2017 року) зазначено «особа з особливими освітніми потребами - особа, яка потребує додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі з метою забезпечення її права на освіту».

У статті 12, пункт 5 Закону України «Про освіту» (від 05.09.2017 року; діє з 28.09.2017 року) зазначено «Особи з особливими освітніми потребами можуть розпочинати здобуття початкової освіти з іншого віку, а тривалість здобуття ними початкової та базової середньої освіти може бути подовжена з доповненням освітньої програми корекційно-розвитковим складником. Особливості здобуття такими особами повної загальної середньої освіти визначаються спеціальним законом» [

Отже, впровадження інклюзивного навчання – це процес, який вимагає перетворень як на рівні всієї системи освіти, так і на рівні навчального закладу. Іноді сприйняти дуже важко, оскільки це призводить до необхідності переосмислення концептуальних поглядів.

Запровадження інклюзивного підходу в системі вітчизняної освіти передбачає забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання в загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно зорієнтованих методів навчання з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей.

Основна відповідальність за учнів, їхнє повсякденне навчання та його результати покладається на вчителя школи. Але необхідно усвідомлювати, що без належних знань та «підтримки» (тих базових засобів, які виходять за межі можливостей вчителя) вчитель не зможе досягти необхідних результатів. У даному розділі надаються деякі загальні поради вчителям та адміністрації шкіл щодо роботи з дітьми з певними функціональними порушеннями.

 

 

        КОЛИ У КЛАСІ НАВЧАЮТЬСЯ ДІТИ З ЦЕРЕБРАЛЬНИМ ПАРАЛІЧЕМ

 

Дитячий церебральний параліч (ДЦП) – це захворювання центральної нервної системи , при якому відбувається ураження одного (або декількох) відділів головного мозку, у результаті чого розвиваються не прогресуючі

порушення рухової та м’язової активності, координації рухів, функцій зору, слуху, а також мови і психіки.

Щоб виховати дитину як особистість, максимально адаптовану до незалежного життя у суспільстві, незважаючи на її функціональні порушення, потрібно засвоїти і керуватися двома правилами ефективної роботи:

1. У кожної дитини є індивідуальний діапазон доступних можливостей, при ретельному вивченні якого можна підібрати найбільш адекватне навантаження.

2. Гарного результату можна досягти лише у тому випадку, якщо спиратися на грані можливого, а не оглядатися на минулі поразки. Запорука успіху – це планомірна, терпляча і цілеспрямована робота.

Для успішної організації навчального процесу учнів із церебральним паралічем учителеві необхідні знання щодо особливостей їхнього психофізичного розвитку, а також стосовно типових труднощів, зумовлених характером порушення, які спостерігаються під час опанування навчального матеріалу.

 Ці знання можуть стати у нагоді вчителям та адміністрації шкіл під час планування навчального року, дизайну кабінету, підготовки навчальних матеріалів, розміщення за партами та навчальної діяльності загалом.

 

У дітей з ДЦП можуть бути наявні будь-які з цих симптомів:

•     Порушення мовлення.
•     Нескоординованість рухів.
•     Судоми/напади.
•     Нестриманість.
•     Загальний та м’язовий біль.
•     Довільне виділення слини.
•     Відхилення розвитку.
•     Важкість у засвоєнні матеріалу.
•     Ураження слуху.
•     Ураження зору.
•     Приступи задухи.
•     Підвищений рівень непередбачуваних ситуацій за причини недостатнього контролю за м’язовою діяльністю та обмеженої мобільності.
•     Довільні рухи уражених частин тіла, включаючи кінцівки, тулуб, обличчя та шию.
•     Збільшена чутливість до дотиків.
•     Підвищена чутливість до виникнення важких захворювань (наприклад, запалення легень).

 

Удосконалення шляхів соціалізації дітей з церебральним паралічем є одним з головних педагогічних завдань. Сприйнятливість особистості до виховних впливів забезпечується наявністю достатнього рівня розвитку її свідомості, почуттів, характеру та навичок поведінки.

До початку навчання вчителеві необхідно провести докладну бесіду з батьками про уподобання дитини, її інтереси, улюблені заняття, ігри, з’ясувати, які рухові навички у неї розвинені, і під час якої діяльності вона ії розвиває.

Учень з церебральним паралічем отримає значну підтримку завдяки змінам, запропонованим учителем у звичайному навчальному класі. Пам’ятаймо про те, що діти з церебральним паралічем та обмеженою мобільністю, навчаючись у звичайному класі, отримають чимало від соціальної взаємодії.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯК ДОПОМОГТИ УЧНЯМ З ЦЕРЕБРАЛЬНИМ ПАРАЛІЧЕМ

Спробуйте скористатися порадами з надання підтримки таким учням:

 Підготуйте інших учнів до того, що з ними разом навчатиметься учень з церебральним паралічем (його особливості, потреби, захоплення).

 Розкажіть учням в класі про будь-яке спеціальне обладнання, яким користуватиметься учень; переконайтеся у тому, що вони зрозуміли, що спеціальне обладнання – це не іграшка.

 Для допомоги можете «призначити» відповідальних однокласників.

 Створіть такий дизайн кабінету, який би не перешкоджав мобільності учня в інвалідній колясці.

 Переконайтеся у тому, що підлога рівна й на ній відсутні килими чи будь-які підвищення поверхні, які можуть зашкодити руху дитини в інвалідній колясці.

 Внесіть необхідні зміни в навчальний процес, наприклад, виділяйте більше часу для виконання певних завдань.

 Працюйте над розвитком навичок вербальної комунікації, використовуючи рольові ігри.

 Пропонуйте допомогу учню, але допомагайте, лише якщо він погодиться/попросить про допомогу.

 Знайдіть інші шляхи спілкування, якщо мобільність учня значно обмежена. Наприклад, подумайте чим можна замінити підіймання рук.

 У період навчання грамоти діти, які не можуть писати, можуть виконувати завдання на магнітній дошці чи на комп’ютері. Такий підхід допомагає вчителеві перевірити знання учня, а учневі розвивати моторику верхніх кінцівок.

 Під час переходу від завдання до завдання давайте трохи часу на перепочинок і повторюйте зміст завдання кілька разів, звертаючи увагу на складні місця.

 Забезпечте наявність необхідних спеціальних адаптованих пристосувань, наприклад, таких, що допомагають утримати у руці ручку/олівець, зошити у косу лінію для письма, комп’ютер, планшет.

 Переконайтеся у тому, що учня залучають до соціальної діяльності, вечірок, зібрань та іншої групової діяльності.

 Проводьте руханки на перерві, вправи для зняття втоми очей, вправи на розвиток сенсорики.

 Задля безпеки учень має сидіти за партою, яка розташована близько до виходу. Варто зауважити, що якщо дитина має ще й порушення слуху та зору, то необхідно вживати додаткових заході

 

 

 

 

                 КОЛИ У КЛАСІ НАВЧАЄТЬСЯ ГІПЕРАКТИВНА ДИТИНА

 

 

Діти з гіперактивним розладом і дефіцитом уваги (ГРДУ) – одна з найбільш поширених категорій дітей з особливими освітніми потребами.

Зважаючи на те, що ГРДУ може бути супутнім розладом при багатьох складних порушеннях психофізичного розвитку, запропоновані методичні рекомендації зможуть використати у своїй практиці вчителі загальноосвітніх і спеціальних навчальних закладів, соціальні педагоги, психологи, батьки.

Потенціал дитини з ГРДУ не обмежується проблемами поведінки. А за умови фахової організації навчально-виховного процесу можна досягти значних успіхів у навчанні та соціальному житті таких дітей.

 

Гіперактивний Розлад з Дефіцитом Уваги (ГРДУ) – це поліморфний клінічний синдром, головними проявами якого є порушення здатності дитини контролювати та регулювати свою поведінку, що проявляється в моторній гіперактивності, порушенні уваги та імпульсивності. Це нейропсихіатричний розлад, причиною якого є особливості будови та функціонування головного мозку

 Гіперактивність, імпульсивність і порушення уваги не відповідають віку дитини і призводять до суттєвих порушень її функціонування в основних сферах життя. або органічне ураження центральної нервової системи.

У більшості випадків ГРДУ є генетичним розладом, що пов’язаний, зокрема, з генами, які відповідають за регулювання обміну та активності двох нейротрансміттерів – дофаміну та норадреналіну.

 

ГРДУ – розлад розвитку і його прояви спостерігаються з раннього дитинства й не є чимось тимчасово набутим. Гіперактивність, імпульсивність і порушення уваги не відповідають віку дитини і призводять до суттєвих порушень її функціонування в основних сферах життя.

У 2004 р. Всесвітня асоціація дитячої, підліткової психіатрії та суміжних професій (IACAPAP) визнала ГРДУ проблемою № 1 у сфері охорони психічного здоров’я дітей і підлітків. ГРДУ не є розладом виключно дитячого віку, адже в більшості дітей він не минає (хоча прояви змінюються). Статистика свідчить, що приблизно у 3–5 % дітей і 2–3 % дорослих спостерігається ГРДУ. Цей розлад супроводжує людину впродовж усього життя. Його можна прирівняти до дитячого церебрального паралічу або порушень розумового розвитку; відмінність лише в тому, що прояви ГРДУ є менш помітними й менш зрозумілими оточуючим.

Необхідно усвідомлювати соціальне значення проблеми. Адже без належної допомоги діти з ГРДУ можуть мати суттєві труднощі в дорослому житті та навряд чи знайдуть гідне місце в суспільстві. При своєчасному виявленні розладу, компетентному медичному та психолого-педагогічному супроводі ці діти здатні успішно самореалізуватись. Допомогти їм у цьому – найважливіше завдання педагогів і батьків.

Поведінкові проблеми гіперактивної дитини проявляються з перших років життя, але в більшості випадків до досягнення старшого дошкільного або молодшого шкільного віку їх пов’язують з особливостями темпераменту або неналежним вихованням дитини. Однак під час шкільного навчання розлади розвитку цієї категорії дітей неможливо ігнорувати.

 

 

 

Три основні проблеми при ГРДУ:

 

 дефіцит уваги;

 імпульсивність;

 надмірна моторна активність, рухливість.

 

Ці симптоми проявляються в безперервній надмірній руховій активності, неспроможності довго всидіти на одному місці. Такі діти багато розмовляють, переривають розмову інших, недоречно втручаються в діалог оточуючих, проявляють нетерпіння, коли треба чогось чекати (наприклад, своєї черги у грі), діють, не замислюючись про наслідки та не зважаючи на правила.

 

АКАДЕМІЧНІ ТРУДНОЩІ, СПРИЧИНЕНІ НЕУВАЖНІСТЮ

Під час читання

 

 У процесі читання губить місце в тексті.

 Не може зосередити увагу на тексті (особливо, якщо він складний, довгий, нецікавий) і, як наслідок, – пропускає слова, деталі, прочитане розуміє частково.

 Забуває прочитане та потребує повторного перечитування тексту.

 

Під час виконання письмових завдань

 Труднощі із плануванням і завершенням.

 Найменший відсоток засвоєння навчального матеріалу.

 Повільне виконання.

 Значна кількість помилок.

 Недотримання правил каліграфії.

 Труднощі орієнтації на сторінках зошита.

 

 ПСИХОЛОГО  - ПЕДАГОГІЧНЕ ВИВЧЕННЯ  ДІТЕЙ З ГРДУ

Проблеми з поведінкою дитини найчастіше проявляються саме у школі. Переважно це труднощі  в навчанні  та поведінці, які виявляють учителі початкової школи.З метою підтвердження наявності гіперактивності в дитини педагог  заповнює спеціально розроблений опирувальник.

 

Жоден з фахівців не зможе ефективно діагностувати та скорегувати проблемну поведінку дитини з ГРДУ без участі її батьків. Їм також пропонують заповнити опитувальник для батьків.

До психолого-педагогічного вивчення слід залучити психолога та соціального педагога, сформувати мультидисциплінарну групу фахівців (в яку входять не тільки спеціалісти, які надають допомогу дитині, а й батьки).

Якщо психолого-педагогічне вивчення та висновки шкільного психолога вказують на високу вірогідність наявності в дитини ГРДУ, з метою встановлення остаточного діагнозу її слід направити на обстеження до дитячого психіатра.

Діагноз треба визначати дуже ретельно, оскільки часто симптоматика є варіативною, а клінічна картина нехарактерною (залежно від ситуації та загального стану дитини).

 

ДОПОМОГА ДИТИНІ З ГРДУ У ШКОЛІ ТА ПОЗА ЇЇ МЕЖАМИ

 

Поради, які допоможуть уникнути небажаної поведінки

 не брати участь у суперечці;

 не звинувачувати дитину за неправильні вчинки;

 уникати довгих пояснень;

 розмовляти з дитиною без свідків;

 інколи ігнорувати неприйнятну поведінку, особливо, коли це сталось випадково;

 використовувати цю техніку дозовано;

 дати дитині можливість усвідомити, що ви розумієте її почуття, довіряєте їй;

 уникати запитань, що починаються з «Чому…» («Чому ти це зробив?» тощо); краще: «Як ти думаєш, чому це сталось?».

 застосувати заспокоюючий жест (м’яко покласти руку дитині на плече) або невербальну підказку, що слід заспокоїтись;

 відвернути увагу дитини від подразника;

 можна дати дитині якесь доручення;

 нагадати дитині про наслідки (покарання, винагороди);

 зробити паузу;

 занотовувати причини неприйнятної поведінки та обставини, за яких вона виникає;

 уникати емоційної реакції на неприйнятну поведінку;

 обговорювати проблемну поведінку, шляхи її уникнення після того, як усі заспокояться;

 знаходити час, щоб вислухати дитину;

 намагатися зрозуміти причини поганої поведінки (можливо, це сталось через навчальні труднощі дитини, конфлікт з однолітком тощо);

 діяти спільно з батьками.

 

Модель допомоги дитині з ГРДУ є універсальною, її окремі елементи можуть застосовуватись у роботі з дітьми, які мають інші порушення.

ГРДУ є поліморфним розладом і дуже різноманітним у своїх проявах. Не існує двох однакових дітей з ГРДУ. Отже, і план втручання буде змінюватись у кожному конкретному випадку.

Кінцевий результат допомоги дитині з ГРДУ залежатиме від її характерних рис та особливостей середовища.

 

НАПРЯМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДОПОМОГИ ДИТИНІ З ГРДУ

1. Психоедукація – просвітницька робота з батьками, педагогами та іншими фахівцями з метою усвідомлення суті та шляхів корекції розладу.

Основні методи психоедукації:

  роз’яснювальна робота серед батьків із залученням фахівців;

  індивідуальні консультації для батьків;

  лекції/семінари/конференції/тренінги для батьків;

  поширення друкованих матеріалів (буклети, статті, книжки, історії інших сімей  тощо);

  надання відеоматеріалів;

  використання Інтернет-ресурсів.

 

2. Поведінкова терапія

Доречним є використання різних стратегій і методів корекції поведінки (заохочень, поведінкових контрактів тощо). Дитина може отримувати додаткові послуги вузькопрофільних спеціалістів. Необхідно проводити роботу з розвитку соціальної та комунікативної сфер:

  продуктивне спілкування та вміння працювати в колективі;

   формування позитивної самооцінки, самоусвідомлення, емоційної компетентності, навичок самоорганізації;

  формування вміння вирішувати проблеми й конфлікти, контролювати агресію;

  розвиток емпатії.

 

3. Психофармакотерапія

У разі, якщо психолого-педагогічне втручання не дає бажаного ефекту, психіатр може призначати фармакопрепарати. У поєднанні з поведінковою терапією та правильно організованим навчальним процесом вони дають найкращий ефект при корекції ГРДУ. Дія препаратів спрямована на зменшення імпульсивності, гіперактивності, кращу концентрацію уваги, регуляцію емоцій.

Найважливішим є створення моделі повноцінної соціальної взаємодії в межах дитячого колективу, основними складовими якої є:

1. Позитивний приклад учителя.

2. Заохочення взірців належного спілкування між учнями.

3. Створення позитивних зразків командної співпраці членів дитячого колективу.

 

У програму адаптації дитини входять:

 тісна співпраця з батьками;

 залучення до співпраці шкільних психологів і соціальних педагогів;

 допомога інших фахівців;

 розвиток соціальних навичок;

 

 позитивне ставлення дитячого колективу до потреб дитини з ГРДУ.

 

Допомога дитині з ГРДУ залежить від:

 симптоматики;

 функціонально-поведінкового оцінювання дитини;

 наявності коморбідних (супутніх) розладів.

 

                ЯК ПОКРАЩИТИ ПОВЕДІНКУ, УВАЖНІСТЬ ТА    УСПІШНІСТЬ УЧНІВ З ГРДУ

Унаслідок труднощів зосередження уваги та невміння протистояти імпульсам діти з ГРДУ потребують чітко структурованого середовища класної кімнати. До ефективної роботи у класі належать: послідовні дії вчителя, наявність чітких правил поведінки, передбачуваність організації середовища та стилю викладання, побудова позитивних стосунків з дитиною.

Організація простору у класній кімнаті передбачає зменшення кількості сторонніх подразників, що допомагає зосередитись на виконанні завдань. Важливо правильно вибрати робоче місце для гіперактивного учня (близько до вчителя, щоби полегшити зоровий контакт та інструктування учня).

 

Поведінкова терапія полягає у формуванні навичок:

 сконцентрованості на виконанні завдання;

 співпраці та адекватній взаємодії з іншими (увічливе спілкування, уникання сварок і бійок з однолітками, повага дорослих);

 виконання вказівок учителя, правил класу, правил гри на майданчику;

 належної готовності до уроку (виконані домашні завдання, наявність необхідного навчального приладдя, вчасний прихід у клас);

 дотримання визначеного місця під час занять (не полишати місце за партою без дозволу);

 контролю вербальних імпульсів (чекати своєї черги, не перериваючи інших; не вигукувати з місця; піднімати руку перед тим, як висловлюватись).

Стратегії корекції поведінки узгоджуються з діями батьків дитини.

 

                РЕКОМЕНДАЦІЇ З ПІДВИЩЕННЯ ЗДАТНОСТІ     КОНЦЕНТРАЦІЇ УВАГИ

 Проблеми з уважністю тісно пов’язані зі здатністю людини запам’ятовувати інформацію. Відомо, що люди запам’ятовують близько 10 % з того, що вони читають, 20 % з того, що вони чують, 30 % з того, що вони бачать, 50 % з того, що вони бачать і чують, 70 % з того, що вони кажуть і пишуть, 90 % з того, що вони роблять і проговорюють під час своєї діяльності.

 Щоби привернути та втримати увагу учня, навчання повинно бути активним

 Необхідно максимально зменшити кількість сторонніх подразників, правильно вибрати робоче місце для учня.

 Використовуйте яскравий наочний матеріал.

 Змінюйте інтонацію, силу, висоту голосу.

 Учіть дітей конспектувати (це концентрує увагу та допомагає запам’ятовувати більше інформації).

 Взаємодійте з дітьми, вони повинні відчувати, що за їх діяльністю спостерігають; якомога частіше практикуйте використання зворотного зв’язку.

 Використовуйте ресурси довкілля, щоби зробити презентацію навчального матеріалу максимально наближеною до життя.

 Поводьтесь так, щоб за вами було цікаво спостерігати, будьте артистичними.

 Заохочуйте дітей до повних відповідей на запитання; з’ясовуйте, яким чином дитина зробила висновок.

 Заохочуйте активність на заняттях.

 Зробіть темп уроку жвавим, навчальну діяльність – різноманітною.

 Використовуйте роздавальний матеріал.

 Використовуйте роботу в парах і групах, кооперативне навчання.

 Дотримуйтесь чіткої структури занять.

 Використовуйте комп’ютерні технології та нетрадиційні методи навчання (музика, драма, дизайн, метод проекту та ін.), це покращить мотивацію на навчання та допоможе втримати увагу.

 Використовуйте контракти-жетони та інші засоби заохочення під час роботи.

 Можна застосовувати візуальне нагадування, індивідуальні правила та час від часу нагадувати про них.

 Чітко інструктуйте учнів перед початком виконання завдання, переконайтеся, що всі все зрозуміли.

 Давайте таку кількість роботи, яку реально дитині виконати за визначений час; передбачте спрощене завдання для непідготовлених учнів; у разі потреби запропонуйте зразок виконання схожого завдання.

 Застосовуйте таймер.

 Винагороджуйте дітей за кожну частину успішно виконаного завдання.

 Діліть великі завдання на частини.

 

     МЕТОДИ КОРЕКЦІЇ ПОВЕДІНКИ ДИТИНИ З ГРДУ

1. План досягнення бажаної поведінки. Учень визначає конкретну мету, над якою буде працювати день або тиждень. Наприклад: підготувати робоче місце, не битись, не залишати незавершене завдання. Він планує конкретні кроки, необхідні для досягнення мети, обговорює план з учителем. Наприкінці дня або тижня підбиваються підсумки.

2. Щоденне звітування про шкільну поведінку за допомогою поведінкових карток. Поведінкові картки – це чітко визначені одна або більше поведінкових проблем, які підлягають корекції. Щоденний моніторинг та оцінювання успіхів проводить учитель; він передає батькам поведінкову картку для ознайомлення. На її основі батьки винагороджують бажану поведінку або застосовують штрафні санкції за небажану.

3.Поведінковий контракт. Один з найпоширшених способів корекції поведінки, особливо в середньому та старшому шкільному віці.Це дво або тристороння угода в якій підкреслено роль кожного суб’єкта договору в досягненні кінцевої мети, тобто позитивної поведінки. Дорослі та дитина визначають одну або кілька цілей, над якими дитина погоджується працюватиз метою покращення поведінки. Винагорода за бажану поведінку узгоджується.

4. Використання системи жетонів. Це ефективна система підкріплення бажаної поведінки.Дитина отримує жетони за прояви бажаної поведінки.Певна кількість жетонів обмінюється на винагороду( солодощі, іграшку чи можливість провести час у бажаний спосіб, наприклад , пограти  у футбол тощо). В якості жетонів можуть використовуватись маленькі іграшки , картки, наліпки, календарики, камінці та ін.. Ця система може застосовуватись для цілого класу.Найбільш ефективна в роботі з дітьми молодшого шкільного віку.

 

 

   20 УНІВЕРСАЛЬНИХ ПОРАД УЧИТЕЛЮ ,  ЯКА ПРАЦЮЄ З

 ГІПЕРАКТИВНОЮ ДИТИНОЮ

 

     1. Співпрацюйте з батьками дитини. Налагодьте контакт з батьками дитини, побудуйте з ними партнерські стосунки. Дайте необхідні рекомендації.

     2. Сформуйте мультидисциплінарну групу фахівців. Зверніться до психолога та соціального педагога, інших фахівців, залучіть адміністрацію навчального закладу до створення відповідного навчального середовища для дитини. Не покладайте всю роботу лише на себе.

    3. Намагайтеся сприймати дитину такою, якою вона є. Опирайтесь на сильні сторони дитини, сприймайте всіх дітей незалежно від їх вад чи чеснот; будьте гнучкими. Саме від вас залежить створення відповідної атмосфери в дитячому колективі.

   4. ГРДУ не є синонімом порушення інтелектуального розвитку. Діти з ГРДУ можуть мати будь-який рівень інтелекту. Серед них багато обдарованих. Розлад обмежує навчальні досягнення, але за належної організації навчально-виховного процесу ці діти здатні засвоювати навчальний матеріал на достатньо високому рівні.

5. Розвивайте творчі здібності дитини. Заохочуйте дитину бути творчою, давайте їй таку роботу, яка відповідає її вподобанням. За необхідності зменшуйте навантаження нецікавою для дитини діяльністю.

6. Формуйте адекватну самооцінку учнів. Позитивна, адекватна самооцінка необхідна будь-якій людині. Гіперактивні діти потребують заохочень, тому частіше хваліть їх, але заслужено. Стимулюйте бажання працювати, навіть у випадках, коли результат не відповідає вашим очікуванням.

7. Забезпечте зворотний зв’язок при навчанні дитини. Демонструйте зацікавлення діяльністю дитини. Давайте оцінку її діям для мотивації подальшої діяльності.

8. Належно організуйте навколишнє середовище. Середовище у класі повинно бути організоване таким чином, щоб дитина відчувала комфорт, затишок, безпеку. Мінімізуйте сторонні подразники, посадіть дитину якомога ближче до себе, щоби краще контролювати її поведінку.

9. Забезпечте візуальні нагадування. Оскільки гіперактивним дітям буває складно зосередитись і втримувати увагу, облаштуйте середовище таким чином, щоби скрізь були підказки та нагадування (починаючи із правил поведінки у класі та закінчуючи наліпками на парті та записами у щоденнику про те, що і коли слід зробити).

10. Будьте послідовними та гнучкими у своїх вимогах. Щоб досягти успіхів у роботі з дітьми, необхідно бути послідовними та гнучкими, вимоги повинні бути сталими, але інколи доцільно зменшити навантаження та в окремих випадках – проігнорувати не зовсім прийнятну поведінку.

11. Забезпечте постійний зв’язок «школа – дім». Методи і прийоми, які використовуються з метою корекції небажаної поведінки дитини, повинні бути однаковими у школі і вдома. Батьки мусять стати повноцінними членами мультидисциплінарної групи фахівців, допомагати контролювати поведінку й успішність. Домашні програми корекції поведінки більш дієві, коли шкільні досягнення та невдачі отримують належну оцінку вдома.

12. Використовуйте творчий підхід до планування і проведення уроків. Утримати увагу гіперактивних дітей набагато легше, якщо діяльність цікава. Змінюйте види навчальної діяльності, ретельно готуйтесь до уроків. Уникайте завдань, виконання яких потребує тривалої одноманітної роботи. Намагайтеся здивувати, зацікавити дітей.

13. Шукайте шляхи підвищення навчальної мотивації. Використовуйте інтерактивні методики, оскільки це наближує вчителя до учня; будьте артистичними. Знаходьте індивідуальні заохочення, які будуть вагомими для кожної дитини.

14. Зробіть навчальний процес структурованим і передбачуваним. Сталий режим і чітка структура занять необхідні під час навчанні всіх дітей. Гіперактивні діти потребують цього найбільше. Ретельно плануйте заняття й діяльність на уроці. Формуйте в дітей корисні звички. Дотримуйтесь повідомленого дітям плану роботи на семестр, місяць, тиждень, день, урок.

15. Не наголошуйте на відмінностях, потребах дітей. Будьте коректними і стриманими у власній поведінці, намагайтесь не підвищувати голос, уникати обговорення дитини в її присутності та присутності інших дітей, сторонніх людей. Усі бесіди з батьками та дітьми треба ретельно спланувати, вони повинні мати чітку мету.

16. Соціалізація дитини є головною метою, сенсом педагогічного впливу. У процесі навчання й виховання дітей беззаперечним пріоритетом повинна бути їхня соціалізація, інтеграція, інклюзія. Учитель повинен дбати про налагодження гармонійних стосунків у дитячому колективі, формувати в дітей соціальні навички.

17. Виробляйте авторитетний стиль викладання. Намагайтесь бути авторитетом для учнів, справедливим при заохоченні та покаранні дитини. Будьте привітними, але стриманими, спокійними та послідовними.

18. Проводьте регулярні консультації зі спеціалістами, які беруть участь у наданні допомоги дитині. Співпрацюйте зі шкільними та іншими фахівцями, які працюють з дитиною. Регулярно відвідуйте та організовуйте спільні заходи, метою яких є поглиблення співпраці, обмін досвідом і вироблення спільних стратегій допомоги дитині.

19. Займайтеся самоосвітою. Намагайтесь бути в курсі новинок у галузі допомоги дітям з поведінковими розладами. Випробовуйте нові методи навчання дітей.

20. Не чекайте миттєвих змін, радійте кожному досягненню дитини. Будьте готові до того, що змінити неприйнятну поведінку досить складно. Плануйте свою діяльність, не фіксуйтесь на невдачах дитини, радійте кожному найменшому успіху. Будьте позитивно налаштованими  ;

 

 

КОЛИ У КЛАСІ НАВЧАЮТЬСЯ ДІТИ ЯКІ МАЮТЬ ТРУДНОЩІ У НАВЧАННІ

Серед причин навчальних труднощів переважають певні порушення психофізичного розвитку. Труднощі у навчанні пов'язані з функціональними обмеженнями слуху, мовлення, академічних здібностей, уваги, координації, сприйняття та переробки інформації, гнучкості мислення та ін. Учні, які мають такі проблеми відчувають труднощі запам'ятовування та відтворення інформації з пам'яті, концентрації уваги, застосування набутих знань, умінь та навичок тощо. Розглянемо окремі випадки, використовуючи класифікацію та термінологію, усталені в Україні.

 

МОВЛЕННЄВІ ПОРУШЕННЯ

До таких порушень належать:

 дислалія (порушення звуковимови);

 порушення голосу (дисфонія та афонія);

 ринолалія (порушення звуковимови і тембру голосу, пов'язане з вродженим дефектом будови артикуляційного апарату);

 дизартрія (порушення звуковимови та мелодико-інтонаційної сторони мовлення, зумовлені недостатністю іннервації м'язів артикуляційного апарату);

 заїкання;

 алалія (відсутність або недорозвиток мовлення у дітей, зумовлене органічним ураженням головного мозку);

 афазія (повна або часткова втрата мовлення, спричинена органічним локальним ураженням головного мозку);

 загальний недорозвиток мовлення;

 порушення письма (дисграфія) та читання (дислексія).

 

Більшість цих порушень усувається в дошкільному та молодшому шкільному віці. Водночас, трапляються випадки, коли і в середніх та старших класах ці розлади не подолані.

Учні з мовленнєвими порушеннями мають функціональні або органічні відхилення у стані центральної нервової системи. Вони часто скаржаться на головні болі, нудоту, запаморочення. У багатьох дітей спостерігаються порушення рівноваги, координації рухів, недиференційованість рухів пальців рук та артикуляційних рухів.

 Під час навчання вони швидко виснажуються, втомлюються. Їм притаманні дратівливість, збудливість, емоційна нестійкість. У них спостерігається нестійкість уваги і пам'яті, низький рівень контролю за власною діяльністю, порушення пізнавальної діяльності, низька розумова працездатність; часто виникають невротичні реакції на зауваження, низьку оцінку чи несхвальні висловлювання вчителя чи дітей.

Особливу групу серед дітей з порушеннями мовлення складають діти з розладами процесів читання і письма.

Труднощі сприйняття тексту (дислексія) характеризується як нездатність сприймати друкований чи рукописний текст і трансформувати його у слова.

При дислексії під час читання спостерігаються такі типи помилок: заміни і змішування звуків, частіше близьких за акустико-артикуляційними ознаками; побуквене читання; спотворення звуко-складової структури слова, що проявляються у пропусках приголосних (при збігу) і голосних, додаваннях, перестановках, пропусках звуків і складів; вади розуміння прочитаного, які проявляються на рівні окремого слова, речення, тексту в цілому (без розладів технічної сторони читання); аграматизми, що проявляються на аналітико-синтетичному і синтетичному етапах опанування навички читання (проблеми у використанні відмінкових закінчень, закінчень дієслів, узгодження іменника й прийменника тощо).

Допомога таким дітям має бути комплексною і здійснюватися групою спеціалістів: невропатологом, логопедом, психологом, педагогом. Ефективність роботи значною мірою визначається своєчасністю вжитих заходів та вибором оптимального методу й темпу навчання.

Порушення опанування письма – дисграфія – спотворення чи заміна букв, викривлення звуко-складової структури слова, порушення злитого написання слів і речень, аграматизми. В основу класифікації дисграфії покладено несформованість певних операцій процесу письма:

 артикуляційно-акустична дисграфія проявляється в замінах, пропусках букв, які відповідають пропускам і замінам звуків в усному мовленні;

 дисграфія на основі порушення фонематичного розпізнавання проявляється в замінах букв відповідних фонематично близьким звукам, хоча в усному мовленні звуки вимовляються правильно; (робота щодо усунення цих двох видів розладів спрямовується на розвиток фонематичного сприймання: уточнення кожного звука, який заміщується, вироблення артикуляційного та слухового образів звуків);

 дисграфія на основі порушення мовного аналізу і синтезу, що проявляється у спотворенні звуко-буквеної структури слова, поділі речень на слова;

 граматична дисграфія пов'язана з недорозвитком граматичної будови мовлення (морфологічних та синтаксичних узагальнень);

 (робота щодо усунення цих двох видів розладів спрямована на уточнення структури речення, розвиток функцій словозміни, словотворення, вміння аналізувати склад слова за морфологічними ознаками)

 оптична дисграфія пов'язана з недорозвитком зорового аналізу і синтезу та просторових уявлень, що проявляється в замінах і спотворенні букв на письмі, до оптичної дисграфії належить і дзеркальне письмо;

 робота спрямовуватися на розвиток зорових сприймань, розширення й уявлення зорової пам'яті, формування просторових уявлень і розвиток зорового аналізу і синтезу.

 

Заїкання – одне з найскладніших і тривалих мовленнєвих порушень. Медики характеризують його як невроз (дискоординацію скорочень м'язів мовленнєвого апарату). Педагогічне трактування: це розлад темпу, ритму, плавності мовлення судомного характеру. Психологічне визначення: це розлад мовлення з переважним порушенням його комунікативної функції. Мовна судома перериває мовленнєвий потік зупинками різного характеру.

Судоми виникають тільки при продукуванні мовлення. Заїкання буває невротичне та неврозоподібне.

При заїканні з дитиною працюють логопед, невропатолог, психотерапевт, психолог, педагог. Лише команда, до складу якої входять ці фахівці, може кваліфіковано розробити комплексні заходи щодо подолання заїкання.

Логопед може призначити охоронну терапію – режим мовчання, а лікар – проведення усього комплексу лікування, яке рекомендоване при невротичних станах у дітей.

 Незалежно від форми заїкання, усім дітям паралельно з логопедичними, необхідні заняття з логоритміки, медикаментозне та фізіотерапевтичне лікування.

 

                      КІЛЬКА ПОРАД ВЧИТЕЛЕВІ

 Коли ви помітили, що у вашому класі є учень, який має схожі труднощі, проконсультуйтеся з учителями, котрі навчали дитину в попередні роки.

 Зверніться до психолога та логопеда, поговоріть з батьками. Виконуйте усі настанови та рекомендації фахівців.

 Від складу команди, яку ви організуєте, залежатиме правильність визначення діагнозу, стратегії корекційної допомоги та вибір необхідних засобів для успішного навчання дитини у вашому класі.

 Запитуйте у учня про труднощі, які він/вона відчуває під час сприйняття, обробки, застосування інформації (нового матеріалу). З'яс              Запропонуйте інший спосіб (якщо учень не може читати, поясніть усно, якщо не сприймає на слух - подайте у письмовому вигляді).

 Виконуйте всі рекомендації логопеда, інших фахівців, батьків щодо спеціальних вправ та адаптації матеріалу для конкретного учня.

 Дізнайтеся про можливості використання спеціальних комп'ютерних програм (наприклад, перетворення друкованого тексту в аудіо відтворення), інших технічних засобів, залежно від особливостей навчання конкретного учня.

 

 

 

 

 

КОЛИ У КЛАСІ НАВЧАЄТЬСЯ ДИТИНА ІЗ ЗАТРИМКОЮ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ

Затримка психічного розвитку може зумовлюватися багатьма чинниками.

Зокрема, це: спадкова схильність, порушення функціонування мозку в період внутрішньоутробного розвитку, пологові ускладнення, хронічні й тривалі захворювання в ранньому дитинстві, невідповідні умови виховання тощо.

Залежно від цих факторів виділяють різні форми затримки.

Конституціонального та соматогенного походження – дитина мініатюрна і зовні тендітна, структура її емоційно-вольової сфери відповідає більш ранньому вікові, часті хвороби знижують вимогливість батьків, загальна слабкість організму знижує продуктивність її пам'яті, уваги, працездатності, гальмує розвиток пізнавальної діяльності.

Психогенного походження – зумовлена невідповідними умовами виховання (надмірна опіка чи недостатнє піклування про дитину). Розвиток затримується внаслідок обмеження комплексу подразнень, інформації, що надходить з оточуючого середовища.

Церебрально-органічного походження – найстійкіша і найскладніша, зумовлена ураженням головного мозку дитини внаслідок патологічних впливів (переважно у другій половині вагітності). Характеризується зниженою научуваністю з огляду на низький рівень розумового розвитку і проявляється у труднощах засвоєння навчального матеріалу, відсутністю пізнавального інтересу та мотивації навчання.

Значна частина дітей із затримкою психічного розвитку, отримавши своєчасну корекційну допомогу, засвоює програмовий матеріал і "вирівнюється" по закінченні початкової школи. Водночас, чимало учнів і в наступні роки шкільного навчання потребують особливих умов організації педагогічного процесу через значні труднощі у засвоєнні навчального матеріалу.

Учень, який має подібні труднощі, потребує ретельного психолого-педагогічного вивчення для визначення оптимальних та ефективних методів навчання. Робота з батьками таких дітей має виключно важливе значення, оскільки їхнє розуміння природи труднощів і відповідна допомога в колі родини сприятимуть подоланню труднощів у навчанні.

 

 

 

КІЛЬКА ПОРАД ВЧИТЕЛЕВІ

 Зосередьте увагу на сильних сторонах учня і спирайтеся на них у процесі навчання. Водночас, будьте готові, що доведеться поступово заповнювати прогалини у знаннях, вміннях і навичках учня.

 Подавайте зміст навчального матеріалу невеликими частинами, використовуючи мультисенсорний підхід (слуховий, візуальний, маніпуляційний). Якомога більше повторюйте та закріплюйте вивчене.

 Заохочуйте учня, підтримуйте позитивну мотивацію навчання.

 Дещо сповільніть темп навчання, зважаючи на знижені психічну витривалість і розумову працездатність учня. Будьте терплячими, якщо учневі необхідно пояснити чи показати щось багаторазово. Віднайдіть оптимальний варіант взаємодії з ним (поясніть новий матеріал до уроку, на занятті дайте письмовий тезовий план, алгоритм дій тощо).

 Розчленовуйте завдання на окремі невеликі частини. Якщо необхідно – складайте письмовий алгоритм поетапного виконання завдання. Усні інструкції давайте по одній, доки учень не навчиться утримувати у пам'яті одразу кілька.

 Практикуйте прикладне застосування набутих учнем знань.

 Спільно з учнем покроково аналізуйте виконання завдання.

 Урізноманітнюйте навчальну діяльність, однак, забезпечуйте плавний перехід від одних видів діяльності до інших.

 Завдання мають відповідати можливостям учнів та виключати відчуття стійких невдач.

 Надавайте учням достатньо часу для виконання завдання та практичного застосування нових умінь і навичок, водночас, надто тривале виконання однієї вправи може стомити його.

 Не перекладайте подолання проблем у навчанні виключно на батьків. Допомагайте їм усвідомлювати найменші успіхи учня та закріплювати їх.

 Учні з труднощами у навчанні потребують не авторитарних підходів у сімейних стосунках, а виваженого, доброзичливого ставлення до дитини.

Подолання труднощів у навчанні – це результат спільної тривалої та копіткої роботи педагогів, психологів, батьків і навіть терапевтів .уйте, яку інформацію учень не сприймає.