Інсценізація поеми Т. Шевченка "Тополя"

                          Інсценізація поеми Т. Шевченка «Тополя»

Дійові особи:

Автор:

Дівчина-тополя:

Дівчата-подружки:

Мати:

Бабуся-ворожка:

                         (Дівчати виходять і починають танцювати танець під пісню «По діброві вітер виє». Дівчина-тополя стоїть у вінку, стихає музика, дівчата перестають танцювати)

Автор (пісня):

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий

Марне зеленіє.

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини.

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

Автор: Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте — все розкажу.

Слухайте ж, дівчата!

                (Подружки по черзі підходять до тополі, доторкаються до неї руками і     говорять)
Подружка 1: Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила — не спинила:

Пішов — та й загинув...

Подружка 2:

Якби знала, що покине —

Було б не любила;

Якби знала, що загине —

Було б не пустила;

Подружка3:

Якби знала — не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі

З милим під вербою.

Якби знала!..

 

 Тополя:

І то лихо —

Попереду знати,

Що нам в світі зострінеться...

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю!..

Само серце знає,

Кого любить. Нехай в’яне,

Поки закопають,

Бо не довго, чорнобриві!

Карі оченята,

Біле личко червоніє —

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав’яне,

Брови полиняють.

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.

          (Звучить журлива музика, дівчата танцюють навколо тополі)
Подружка 1:

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою.

Не співає — сиротою

Білим світом нудить:

Без милого батько, мати —

Як чужії люди,

Подружка 2:

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила...

А серденько б’ється.

Автор :

Минув і рік, минув другий —

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка;

Мати не питає:

«Чого в’янеш, моя доню?»

Стара не спитала,

За сивого, багатого

Тихенько єднала.

           (На сцену виходить мати)

Мати:

«Іди, доню,

Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий —

Будеш панувати».

Тополя:  (Тополя підходить до матері і падає їй у ноги)

«Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть,

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить».

Подружка 1:

Не слухала стара мати,

Робила, що знала

Подружка 2:

Дивилася чорнобрива,

Сохла і мовчала,

Подружка 3:

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити,

Чи довго їй одинокій

На сім світі жити?..

Тополя:     (На сцену виходить ворожка)

«Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько,

Скажи мені щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив-здоров, чи він любить?

Чи забув-покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світа полину!

Бабусенько, голубонько!

Скажи, бо [ти] знаєш...

Мене мати хоче дати

За старого заміж.

Любить його, моя сиза,

Серце не навчити!

Пішла б же я утопилась —

Жаль душу згубити...

Коли не жив чорнобривий,

Зроби, моя пташко!

Щоб додому не вернулась...

Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами...

Скажи ж мою долю».

Ворожка:   (Тополя сідає)

«Добре, доню! Спочинь трошки.

Чини ж мою волю.

Сама колись дівувала —

Теє лихо знаю;

Минулося — навчилася:

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню!

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала».

Автор:

Пішла стара, мов каламар

Достала з полиці.

Чаклунка:

«Ось на тобі сього дива.

Піди до криниці,

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сього зілля —

Все лихо загоїть.

Вип’єш — біжи якомога;

Що б там не кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде —

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий — серед степу

Тупне кінь ногою, —

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде...

А за третій, моя доню!

Не питай, що буде...

Та ще, чуєш, не хрестися —

Бо все піде в воду...

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду».

Тополя:       (Взяла зілля, поклонилась):

«Спасибі, бабусю!»

(Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..)

«Ні! Вже не вернуся!»

        (Звучить журлива музика. Дівчина поволі йде через сцену, сідає, вмивається водою, п’є зілля перший раз, друге і втретє. Тоді посміхається. Згодом повертається на середину сцени )

Подружка 1:

Прийшла... Вмилась, напилася,

Тихо усміхнулась,

Вдруге, втретє напилася

І не оглянулась.

Полетіла, мов на крилах,

Серед степу пала,

Пала, стала, заплакала

І... і заспівала:

            (Тополя починає співати, дівчати підходять і знімають з неї вінок)

Тополя:

«Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю —

Рости, рости, тополенько!

Все вгору та вгору,

Рости гнучка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

За синєє море:

По тім боці — моя доля,

По сім боці — горе.

Там десь милий чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люде;

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде.

Автор

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала...

І на диво серед поля

Тополею стала.

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

                      (Звучить пісня «По діброві вітер виє». Дівчата починають танцювати, тополя стоїть всередені, показує руками, ніби вітер гне тополю.)