Інтерактивна вистава «Театр життя»

Інтерактивна вистава «Театр життя» або «Крізь призму часу»

(для учнів 8-11 класів)

 (на екрані проектора напис: “Зустріч випускників”. Звучить уривок пісні Океану Ельзи “Все буде добре”. На сцені стіл із фруктами. Інші актори за кулісами. На сцені Коля і Камілла).

Коля: Ну, і де ж усі?

Аня: Слухай, цікаво, хтось уже привітав нашого класного керівника?

(на сцену із залу (з-за куліс) піднімаються інші однокласники. Вони обіймаються, розмовляють між собою).

Коля: А ось і вони...

Аня: Привіт, як же давно ми не бачились, як всі змінились!

Камілла: Привіт, привіт! Я така рада вас бачити!

Наталка: Привіт!

Даша (9 кл.): Привіт! Які ви всі красиві!

Даша (8 кл): Привіт, привіт!

Валя: Усім доброго вечора!

Маріна: Привіт, мої хороші!

Лєна (8 кл): 10 років вже минуло...

Камілла: А пам′ятаєте, про що ми мріяли.... Пам′ятаєте, те моє відео, яке я знімав у наші останні шкільні дні. Я його зберегла. 

(на екрані проектора з’являється відео. Актори підходять до проектора, дивляться відео. Потім обговорюють)

 ВІДЕО на згадку (однокласник знімає любительське відео на згадку мрії та цілі, щоб через багато років, на зустрічі випускників пригадати все).

Камілла: Ти бухгалтером хотіла стати. Збулося?

Аня: Ні, бухгалтером я так і не стала, зате стала директором школи. Тепер маю чудових колег, прекрасного чоловіка та доньку-відмінницю! Тож усе вийшло на краще!

Коля: У мене теж життя змінилося кардинально, тепер маю власний бізнес. Єдиний мінус – ту, єдину, на жаль, ще не зустрів.

Даша (9 кл.):  Та не журись, я теж іще принца не зустріла, але в мене престижна робота, хороша перспектива на кар′єрний ріст. А принц іще знайдеться.

Камілла: А я не працюю, у мене чоловік добре заробляє…

Коля: (перебиває Каміллу) О, ти ж і мріяла про те, щоб ніде не працювати, вийти заміж за багатого і красивого!

Камілла: Так...

(на сцену виходить Таня)

Таня: Усім привіт!

Валя: Привіт. Олю, ти як завжди, запізнюєшся, все як у школі!

Таня: Вибачте за запізнення, дітей з дитсадка до бабусі відвозила, чоловік сього пізно повертається з роботи. Але я знаю, чим можу загладити свою провину. В мене є для вас пам’ятний подарунок.

(Таня дістає з сумочки стрічку випускника та показує її всім)

Всі: О-о..

Аня: Олю, де ти її взяла?

Таня: Ремонт нещодавно робила, от і знайшла серед старих речей.

Коля: Та ти що? Давай!

Камілла: А давайте сфотографуємося, зробимо спільне фото.

Коля: А де ж фотограф?

(на сцену виходить фотограф)

Фотограф: Так, ставайте ближче один до одного...

(Фотограф робить загальне фото. Потім актори по одному виходять, одягають стрічку випускника, фотограф робить знімок та звучить монолог, який розкриває реальну історію їх життя)

(Світло приглушене. Яскравіше світло падає на актора, який читає монолог).

(перед монологами змінюються мелодії)

Монолог Наталки: У мене чудова робота, я успішна жінка, я успішно просуваюся кар’єрними сходами та заробляю не менше, ніж мій чоловік. Та я часто втомлююсь, бо так і не навчилась відпочивати. Та це не головні речі в моєму житті. Головна таємниця дрімає в мене під серцем: моє маленьке диво. Я – щаслива.

Монолог Тані: Так, я щаслива. У мене хороший чоловік, заробляє достатньо, щоб забезпечити родину. А я виховую дітей... але якби ви тільки знали, як я втомилася від цієї щоденної рутини, як я хочу відпочити, змінити бодай щось у своєму житті. Але як тільки діти мене обіймають вся втома проходить.

Монолог Маріни: Дитина – все, що потрібно мені для щастя. Я завжди возилася з ляльками, мріяла полюбити, щасливо вийти заміж і народити дитину. А потім багато років віддати своїм дітям: дні і ночі безперервно присвячуючи їм і тільки їм. Маю, майже, все, що хотіла, але одна мрія залишилася недосяжною.

Монолог Ані: Я сильна жінка і заявляю про свою силу. Я знаходжу в собі багато прекрасного. У мене чудова душа. Я розумна і красива жінка. Я люблю себе. Я хочу бути самою собою, любити себе такою, яка я є. Я незалежна. Я сама дбаю про себе. Я розширюю свої можливості. Я можу жити, як хочу, можу стати такою, якою хочу. У мене чудове життя. Моє життя повне любові. Але приходить час і я мрію стати слабкою… Та життя, вносить свої корективи…. (Хотіла бути бухгалтером, а працюю директором. Теж непогано.)

Монолог Колі: У всіх все добре: родина, діти, друзі, робота. А моє життя – суцільний жах. Я самотній. Багатий, але самотній… Мені терміново потрібно йти працювати, немає часу… Це якась залежність... не можу терпіти... Це сильніше за мене, потрібно кудись іти, бігти, щось вирішувати! Напевне звернуся в клініку за допомогою, щоб жити повноцінним щасливим життям. Хочу сім′ю і сина. Любити і бути любимим – це, мабуть, найвища насолода, подарована життям! І я хочу переживати ці почуття як завгодно – це так прекрасно!

Монолог Валі: А я ще зі школи вирішила присвятити себе воєнній справі та служити у військ, адже вважаю, що жінки-войовниці (воїтельки) -  це не просто берегині зі зброєю в руках. Мене ще зі школи  до сліз розчулювали історії бійців, які приходили на уроки, тож, отримавши атестат, я потайки від батьків зателефонувала до військкомату.. Прослужила місяць, батьки дзвонять, - що ти, як ти, а я все іспити здаю. Потім скинула їм вайбером контракт. Кажу, мам, тат, не хвилюйтеся, все добре, але я в армії! Не знала, як по іншому це сказати, адже вони б були проти. Вони зі мною не говорили довгий час. Але потім змирилися, побачили, чого я досягла.

Монолог Лєни: Я знайшла своє місце під сонцем. Стала лікарем (викладачем), реалізувалася в соціумі, приношу свій, як на мене, важливий внесок в загальну скарбничку. Я досягла свого розвитку за рахунок докладених зусиль та дуже хорошої освіти. Тому можу сказати однозначно, що своє місце під сонцем я заробила не чим іншим, як власним інтелектом. Я щаслива.

Монолог Камілли: Так, щаслива... дуже. Головне не розридатися, і не відкрити правди. Я знаю, вони будуть мене жаліти. Мені це не потрібно. Краще нехай запам′ятають мене радісною та веселою. Вони навіть не здогадуються, стільки мені жити. Хвороба їсть моє безтурботне життя...Хоча надія ще живе. Я відчуваю, що дуже потрібна моїм рідним. Я буду жити. Знаю одне: треба просто цінувати кожний момент, кожну хвилину, прожиту тобою! Брати від життя все найсвітліше, найяскравіше, душевне, добре. Брати все! Тому що нікому з нас не дано передбачити, що буде завтра і чи буде взагалі, а це значить, що другого шансу може зовсім і не бути.

Монолог Даші (8 кл): Я волонтерка і цим пишаюся. Війна перевернула з ніг на голову моє життя та життя багатьох українців. До цього я жила звичайним життям, викладала в університеті, виховувала дітей. Але одного разу я подумала: «Чим моє життя важливіше за життя солдат на лінії фронту?» Та й взялася допомагати нашим військовим. Кошти збираю через соціальні мережі. Є постійні благодійники. Як кажуть, світ не без добрих людей.

 Кожен раз їду на фронт із важким серцем: не за себе хвилююся, а за бійців. А ті з нетерпінням чекають на мене. Військові дуже трепетно відносяться до нас. Адже, жінка-волонтер на фронті – це уособлення всіх жінок України: мам, дружин, дочок, сестер. У випадку найменшої небезпеки вони готові всі разом закрити своїми плечима і відчайдушно захищати.

Монолог Даші (9 кл): Я приділяю багато уваги своєму хобі та часто не помічаю нічого іншого і з головою занурююся в своє захоплення, розвиваю свої таланти. Але чи повністю я щаслива? Так, і це чудово. Все складно і в той же час все просто: сенс мого життя в самому житті! Радісному, щасливому, самодостатньому! Я вважаю, що сьогодні кожен може вибрати те амплуа, у якому буде почувати себе комфортно, але потрібно бути щирим, а ці їхні штучні усмішки та показна вдоволеність життям…

(Актори відходять на задній план, на авансцені залишається фотограф).

Фотограф: Я вже давно працюю фотографом. Моя камера фіксувала тисячі людських облич: усі вони усміхнені, веселі, але у кожного в очах своя історія. За веселою маскою вони приховують свої проблеми, біль, інколи, страждання, розчарування, зневіру у життя, та й своє щастя,… але їхні очі... Ви зазирніть у їхні очі і побачите правду. А що, як за цими масками вони ховаються від нашого осуду і нерозуміння, від заздрощів?..

У нашому житті є багато запитань, але відповідь одна. У кожного своя. Знайдіть свою відповідь. Адже час ніколи не спиняється. Разом із плином часу змінюємось і ми, змінюються наші уявлення про власне місце у світі та суспільстві.

(звучить пісня гурту СКАЙ “Знак оклику”. Актори кланяються, спускаються до зали, роздають глядачам маски з намальованими на них знаками питання)

Питання для обговорення з залом:

1. Опишіть своє враження від перегляду вистави?
2. Які проблеми порушує вистава?
3. Що означає поняття «сенс життя»?
4. Що для вас є сенсом життя?
5. Як ви ставитеся до твердження «Брехня задля щастя», «Створення ілюзії щастя»?
6. Назвіть можливі шляхи виходу із життєвих ситуацій, які висвітлювалися у виставі?

Використано:

• Уривок вистави “КРІЗЬ ПРИЗМУ” театру «ДЕМОТИВАТОРИ ЖИТТЯ» (Автори сценарію: Вікторія Безсмертна, Ніна Джура, Олег Грабар)