"Історія рідного краю с.Денисів"
ІСТОРІЯ РІДНОГО КРАЮ
с.ДЕНИСІВ
Денисів. Рідний край. Золота чарівна сторона. Земля рясна уквітчана, зелом закосичена.
Скільки ніжних, лагідних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, села, де народились. З давніх-давен линули по нашій землі слова про Денисів, про його широкий, веселий і працьовитий народ, про лани широкополі, і Стрипу, і кручі, гай зелений, освіту, культуру.
Денисове, рідний краю,
Ти цвітеш немов у гаю.
Тобі силу, мою пісню,
Своє серце віддаю.
Денисів — стародавнє село, розташоване на правому березі річки Стрипа, 27 кілометрів від Тернополя й 1,5 км від найближчої залізничної станції Денисів–Купчинці. Північною околицею поселення пролягає залізниця Тернопіль–Ходорів. До села приєднано хутори Замости, Ставки і Веснівка. У даний час підпорядковане Тернопільському районові, а при Австрії і Польщі належало до Тернопільського повіту. Зараз Денисів в складі Купчинецької територіальної громади.
До наших днів дійшли перекази, що колись Денисів і Купчинці мали спільну назву — містечко Бродилів. Назва, мабуть, пішла від непрохідної трясовини (бродів) біля русла Стрипи. Там є підземельні переходи, печери, тунелі. Одна легенда розповідає, що давно з містечка (урочище в селі Купчинцях) був попід Стрипою підземний перехід в Денисівський ліс. Ці два села колись з’єднував земляний вал та розвідний міст з дерев'яних колод. Людей, які жили біля того моста (сторожових), прозвали Валовими. Це прізвище є в селі донині.
У 1241 році Бродилів був зруйнований монголо-татарськими ордами хана Батия. Згодом на лівому березі річки Стрипи, виникло на руїнах Бродилова містечко Купчинці, а на правому — село Денисів від імені ремісника Дениса.
Отже, село Денисів вже існувало в XIII столітті.
У „Щоденнику подорожі, яку здійснив у роках 1670, 1671, 1672...” по Україні німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, Денисів згадується 28 листопада 1671року. Зі „Словника географічного королівства польського” (Т. І., Варшава, 1880 р., стор. 957-958) відомо, що в тих роках село ділилося на дві частини: Великий Денисів і Малий Денисів. Воно спочатку було власністю родини Домарадзьких, потім — Уєйських. Малий Денисів був за берестами (тепер урочище Заберисти).
На захід від Денисова є по всіх полях хутори: Замости, Вертеп, Качмарка, Веснівка, Чамбулівка, Латунівка, Ставки. Найбільше скупчення господарств є на Веснівці.
Назва хутора походить від першого поселенця Весна. В „Історії міст і сіл” є запис, що „Біля Веснівки виявлено поховання доби ранньої бронзи (кінець III – початок II тисячоліття до нашої ери)”. З різних джерел відомо, що село в ці часи було обдерте шахраями-жидами, люди в ньому — розпиячені, не вилізали з боргів.
У визвольну війну 1648—56 рр. село Денисів зазнало великих руїн від польської шляхти.
12 травня 1651 року на денисівськім полі Замости відбулася велика історична битва козаків під проводом осавула Демка Лозовця та полковника Семена Савича з армією польської шляхти Мартина Калиновського. На те побойовисько та на церемонію поховання упавших козаків приїхав гетьман війська Запорізького Богдан Хмельницький.
Велика битва відбулася між Купчинцями і Денисовим 30 липня 1650 року. У цій битві безсмертний козацький полковник Іван Богун розбив вщент війська польського галомана Мартина Калиновського. Тут зберігається козацька могила, яка оновлена при незалежності України. Про неї існують численні історичні легенди, написані поезії українськими поетами.
Другим таким місцем, пов’язаним з тією козацькою добою, було поле на північній околиці села, котре тепер називається Козацький Клин. Після зради гетьмана під Берестечком, турки, повертаючись додому, грабували, пускали з димом та рівня зі землею міста й села. Тут їх перестріли козаки та, вишикувавшись у козачий клин, у нерівній битві поклали голови. Залишились лише назви Денисівських полів: Козацький Клин, Кути, Кізиха, Контрнаступ або Контровисько.
Денисів є найвіддаленішою точкою від Карпат, де в 1750 роках на сільську магнатку, що була дуже скупа й безжальна до своїх підданих, впала кара месників-гірських опришків. Місцеві гайдуки наказали селянам наздогнати і розгромити тих розбишак. Але вони наздоганяли неохоче, незважаючи на гайдуцькі канчуки. Утікачі щедро засівали за собою дорогу золотими дукатами із панської казни. В розпуці за втраченим достатком пані Домарадзька збожеволіла. А її спадкоємці кожної неділі і в релігійні свята давали бідним і жебракам по шістці, щоб про них добрий розголос дійшов аж до опришків.
Велику роботу над освітою населення робило наше духовенство. В той час невеличка Денисівська церква стала осередком духовного та культурно- громадського життя. Після скасування панщини австро-угорський монарх Франц-Йосиф видав указ про обов’язкову початкову освіту. Правда, цей указ був довго бездіяльним, бо батьки, які не хотіли посилати дітей до школи, могли відкупитись, підплатити урядникові, що відав школою, бо, мовляв син чи дочка паном не буде і нема чого ходити до школи.
Але все-таки цей закон мав виняткове значення для розвитку освіти в Галичині, в тому числі, у Денисові.
У 1849 році у Денисові засновано першу двокласну школу з української мови. Школа побудована біля церкви, вона нічим не відрізнялася від звичайної селянської хати, хіба тим, що одне вікно мало грати, бо в цьому домі приміщувалась сільська тюрма. Під час урядування у суботу війт засуджував винуватців до трьох діб ув’язнення.
Дітей навчали грамоти священник і дяк. Школу селяни прозвали „дяківкою”. Ходили вчитися переважно хлопці заможного роду. їх наука нічим не відрізнялася від тієї, про яку писав Тарас Шевченко. Основним посібником для навчання був буквар, написаний галицьким діалектом у поєднання з церквно-словянською лексикою. Він служив роками не одній дитині, а кільком школярам, що підростали в родині.
Писали школярі на грифельній дощечці „рисіком” — спеціальним олівцем, що нагадував сучасну крейду. Зошитів в цей час у селі не було, папір коштував надзвичайно дорого, а написане на грифельній дощечці стиралось і на ній знову можна було писати новий текст чи цифри.
З часом, під впливом громадського голосу, в школі введено три класи обов'язкового навчання і четвертий клас - добровільного. Сім’ї, які не посилали дітей, платили кару (штраф) 5 крон. Доповнюючий клас готував учнів до вступу в гімназію.
У другій половині 1860-их років у селі панувала пошесть холери, яка здесяткувала населення. Люди гинули, як мухи. „Сумний був Денисів у 1867 році, - писав сучасник Григорій Глинка — ні священика, ні вчителя. Аж восени прибуло дві молоді сили, отець Йосип Вітошинський і вчитель Омелян Бородієвич”. 6 листопада 1866 року помер отець Й. Струмінський, а вчитель Пясецький утік зі села.
Велику культурно-сподвижницьку працю виконав отець Йосип Вітошинський (1838-1901). Спочатку він заснував першу після Львова читальню „Просвіта” 1870 р. Того року він організував спочатку чоловічий, а потім мішаний хор, який мав до 150 співаків. Вони співали з нот. Хор Й. Вітошинського виступав переважно в містах і більших селах Галичини: Тернополі, Львові, Станіславі, Коломиї, Бучачі. Рівночасно діяла і духовна оркестра 1874 р. Отець Вітошинський і управитель школою Омелян Бородієвич домоглися, що в Денисові люди присягнули не пити алкоголю.
У 1890 році отець Й. Вітошинський своїм коштом заложив у Денисові першу в Західній Україні школу диригентів хорів. Ця школа щороку випускала десятки диригентів, які організовували хори по містах і селах, і по чужих країнах. Петро Дідич з Денисова в 1900-1907 роках викладав спів у Бережанській гімназії і був диригентом міщанського хору. Учні Вітошинського — Петро Возьний, Михайло Коліняк, Григорій Рурський, Микола Кітюк, Йосип Кругляк, Микола Дубельт були обдарованими диригентами. Про них похвально відгукувались тогочасні критики, а Антін Терещук у місті Олифант (США) 1894 року організував прекрасний хор, про який в 1898-1899 роках тепло писала преса.
Важливим досягненням о. Й. Вітошинського було те, що 1887 року за його ініціативою, навколо стін дерев’яної церкви збудовано нову, яка вважалась на той час найкращою в Галичині (архітектор Роттер). Розмалював її в 1890-1892 роках відомий художник Корнило Устинович.
У культурному житті села важливою подією було створення невибагливі п'єси, а потім сягнув до „Наталки Полтавки” І. Котляревського.
Йосип Вітошинський був справжнім ментором української нації та її великим патріотом.
Завдяки діяльності о. Й. Вітошинського село досягнуло духовних висот, яких не могли досягнути навіть більші міста. У Денисові на початку нашого століття активно діяли спортивні товариства „Сокіл”, „Січ”, „Пласт”.
Славну сторінку вписали денисівчани в літопис українського січового стрілецтва. 21 хлопець з Денисова були у стрілецькому легіоні, двоє із них — Григорій Микитів та Казимир Канбга поклали свої голови на Лисоні.
Два брати — Євген та Остап Бородієвичі були сотниками усусів, а Михайло Шарик — летуном — десятником Українських Збройних Сил 1919 — 1920 рр.
Після Першої Світової війни, коли Галичина була окупована Польщею Пілсудського, шкільництво опинилося в руках польських шовіністів, які робили все для того, щоб асимілюзувати народ, ополячи ти його.
Навчання у першому класі велося польською мовою за букварем („У нас (U nas)) і тільки в другому класі вводилася як предмет українська мова - руська. Польські вчителя насміхалися з нашої вимови, нашої лексики, намагалися прищемити до неї зневагу, ненависть. У кожному класі (школа була початковою) в основному навчалися українські діти.
Видатна громадська діячка Іванна Блажкевич невтомно працює у рідному селі в „Просвіті”, а також організовує із своїми молодими односельчанами товариство „Луг”, „Каменярі”, „Жіночу громаду”, „Союз українок”, відновлюють українську кооперацію, кружок „Сільського Господаря”. Денисівські товариства готували прекрасні фестони, концерти, вистави, проводили цікаві спортивні ігри, читацькі диспути на історичні та літературні теми.
Друга Світова війна принесла значні зміни в житті села Денисова. З вибухом польсько-німецької війни 1 вересня 1939 року біля 40 денисівських хлопців та чоловіків було мобілізовано на фронт в польську армію.
17 вересня 1939 року радянські війська зайняли Денисів. Встановлювалися порядки тоталітарного режиму, зразу товариства „Просвіта”, „Рідна школа”, „Сільський господар”, „Каменярі” були ліквідовано. Заборонені були й жіночі товариства. Зразу по приїзду „визволителів” арештовано Дмитра Рапатого, Івана Коваля з Веснівки та вчителя Івана Шегедина. Перші два ув’язані пропали. На Купчинецьких хуторах в бою з енкаведистами впали жертвами Денисівські вчителі Василь Дусоновський (псевдо „Теленко”) та Василь Кузів (син Андрія). Незабутній вчитель - повстанець „Геленко” був керуючим при штабі провідного Подільського краю „Єфрема” (Мирона Вовка) і оперував особливим зв'язковим у лавах УПА на Тернопільщині, Хмельниччині, Вінниччині.
У роки окупацій створювались Звена ОУН-УПА. В ОУН було 42 , в УПА - 26, в українській дивізії - 50, а 50 юнаків і дівчат вивезено до Німеччини на примусові роботи.
Друга радянська окупація принесла для села велике спустошення. Рятуючись від того нещастя, 87 родин (понад 200 осіб) залишили свої гнізда й розійшлись, роз’їхались по чужих країнах, почались гоніння за досі нечуваними контингентами, позичками, стійками, насильницькими методами зав'язувались колгоспи. Розпочались масові репресії.
Третій надзвичайний великий збір Організації українських націоналістів відтворили на хуторі Веснівка на Тернопільщині. 80 років тому 25 серпня там 23 учасники ОУН вирішили боротися проти російсько-більшовицьких і німецьких загарбників. Про це розповіла Суспільному дослідниця діяльності одного з членів цих зборів Кирила Осьмака Наталія Осьмак.
У будинку на хуторі Веснівка с.Денисів 80 років тому відбувся Третій надзвичайний великий збір Організації українських націоналістів. Він тривав з 21 до 25 серпня.
На Тернопільщині реконструктори відтворили Третій надзвичайний великий збір.
Після приходу більшовиків у вересні 1939 року в Денисові була відкрита семирічна школа. Учителями у цей час були: Мирослав Шегедин, Петро Іваськів, Тетяна Іваськів, Іванка Блажкевич, Михайло Сосновський, Іванна Польська, Степан Білецький, Володимир Якубовський, під керівництвом директора Івана Блажкевича школа стала зразковою в області. В липні 1941 року прийшов новий німецький окупант в Денисів і став встановлювати свої порядки.
При німецькій окупації працювала в селі сільськогосподарська школа, яку створили вчителька і письменник Іванна Блажкевич. До неї ходила молодь 14-18 років з Денисова, Купчинець, Драгоманівки, Городища, Плотичі та інших сіл. Учні цієї школи мали посвідчення і їх не брали під час війни на примусові роботи до Німеччини. Однак декілька десятків були взяті за розпорядком на роботу в Німеччину та Австрію.
Іванна Блажкевич
Українська письменниця, публіцист, фольклорист, педагог, видатна громадська діячка, член Спілки письменників України з 1963 року. Іванна Омельянівна Блажкевич народилася 8 жовтня 1886 року в селі Денисів Козівського району на Тернопільщині. Закінчила екстерном Львівську учительську семінарію 1920 р. Тривалий період працювала вчителькою і вихователькою дитячих садків у галицьких селах, вела активну громадську роботу серед жінок і молоді. Вела колосальну громадську діяльність в Галичині. 1938 року була важко пацифікована польськими шовіністами. У вересні 1939 року обиралась депутатом Народних Зборів Західної України. В 1941-43р. Була директором школи в с. Денисові.
Виступала у трьох жанрах дитячої літератури: поезії, драматургії. Дебютувала віршами у львівській газеті «Народне слово» (1908). Її перу належать книги: «Св. Миколай» у 1920 р., (1920), «Тарас у дяка» (1923), «Діло в честь Тараса», «Вертеп» (1924), «Мила книжка» (1928), «Пушистий король» (1929), «В мамин день» (1931), «Івась-характерник» (1936), «Оповідання» (1937) та інші.
У наш час вийшли її збірки «Подоляночка» (1958), «Прилетів лелека» (1971), «Чи є в світі щось світліше» (1977), «Прилетіла ластівочка» (1986).
Іванна Омельянівна Блажкевич — автор спогадів про І. Франка, О. Кобилянську, 1.Кравченко, В. Стафаника, Т. Бордуляка, О. Вітошинського, П. Думку, К. Устияновича. О. Кульчицьку, а також кількох сотень публіцистичних статей на літературну, педагогічну, етнографічну, сільськогосподарську, кооперативну тематику. Збирала пісні, афоризми, етнографічні матеріали. Була ініціатором створення Денисівського краєзнавчого музею.
На її твори написали музику А. Кос-Анатольський, В. Подуфалий, І. Пронь. її кращі поезії увійшли до другого тому «Антології української художньої літератури для дітей» (1968, 1985).
Померла 2 березня 1977 року.
В Денисові створено музей-садибу Іванни Блажкевич.
Восени 1988 року в Денисові в саду письменниці споруджено їй пам'ятник роботи скульптура Івана Мулярчука.
У 1993 р. у Тернополі вийшли її книжки «У дитячому садочку», «Драматичні твори для дітей» в упорядкуванні дослідника В. Хоми, а також «Пісні з-над Стрипи в записах Іванни Блажкевич» з передмовою В. Хоми і В. Подуфалого.
В 1993 р. встановлена літературна премія імені Іванни Блажкевич, яка кожного року видається українським літераторам в її рідному селі на день народження письменниці.
26 грудня 2021 року в с. Денисові Купчинецької громади відбулося вшанування 135 річниці від народження великої людини, патріотки України, педагога, письменниці, нашої землячки Іванни Блажкнвич. Знаковим стало те, що в її рідному селі Денисові школа, якої Іванна Омельянівна заклала перші цеглини стала носити її ім'я - Денисівська гімназія імені Іванни Блажкнвич.
Тетяна Федорів
Українська письменниця, художниця і культурно-громадська діячка в Канаді Тетяна Миколаївна Федорів народилася 26 січня 1922 року на Веснівці, що належала до села Денисова на Тернопільщині, у працьовитій селянській родині. Після закінчення Золотослобідської загальноосвітньої школи вчилася у торговельній школі в Тернополі і працювала в кооперативному союзі в Козові. В 1943 році одружилася із статистиком Я.Федоровим із Кривого Козівського району. Влітку воєнного 1944 року молоде подружжя опинилося в Австрії. Після війни вони переїздять в Канаду. І живуть в Едмонтоні. Власне, тут і розпочинається багатогранна культурна та письменницька діяльність Тетяни.
Вона організовує жіночий хор «Верховина» та очолює його. Веде танцювальний та драматичний гуртки, пише поезії, драматичні інсценізації та одноактівки; малює неповторні трипільські керамічні узори. Вона створює чудові сценічні картини: «Леся на Тарасовій горі», «Андріївський вечір», «Нескоримим», «В ніч під Великдень», «Колядники з України», «Ніч під Івана Купала», «Новорічне на Маланчин вечір», «Обжинки урожаю» та чимало інших, де виявила глибокі знання українських обрядів, рідної етнографії та фольклору.
Хор «Верховина» з перевершеним апофеозом краси виконує пісні на її слова: «Я до Вас ще повернусь», «Шумить далека Верховина», «Голубине озеречко», «І без слів моє серце ридало», «Тобі, володарко» (присвята княгині Ользі), «Моя пісня»: та інші. Музику на її поезії створили композитори С. Яременко і М. Федорів.
Вона написала книгу про хор «Верховина» (над якою працювала вже хворою) до 25-річчя його заснування. За плідну творчу7 діяльність вона відзначена найвищою нагородою — золотим пам'ятним медальйоном Тараса Шевченка. Померла 4 липня 1989 року в Едмонтоні.
У 1992 році на подвір'ї школи в Денисові встановлено пам'ятник Тетяні Федорів (скульптор Іван Сонсядло). Видано збірку вибраних поезій та пісенних творів Тетяни Федорів «Я до вас ще повернуся...» (1993).
Михайло Шарик
Український письменник, летун УГА, видатний культурно-громадський діяч Михайло Федорович Шарик народився 24 жовтня 1901 року в селі Денисові Козівського району Тернопільської області у свідомій українській родині.
В рідному селі Денисові він успішно закінчив початкову та доповнюючи школу, часто брав читати патріотичні українські книжки з місцевої читальні «Просвіти». Він був національно свідомим юнаком, який використав першу можливість зголоситися до української армії. Він був відважним українським льотчиком в УГА і боровся у громадянську війну за волю України.
Про події Першої світової та громадянської війни Михайло Шарик вдало описує у книзі «Діти війни», що вийшла у трьох томах у видавництві І. Тиктора у Вінніпегу в 1955—56 роках
У післявоєнний період М. Шарик належав до УВО, служив у польській армії, вів настирливу підпільну роботу проти окупаційного режиму Польщі на Західній Україні. В 1926 році був змушений виїхати на еміграцію до Канади, щоб не стати жертвою польської репресивної машини. По приїзді до Едмонтону він включився в суспільно-громадське життя, щоб здійснювати ідею, за яку колись боровся із зброєю в руках. Він був спів організатором і засновником Української Стрілецької Громади, видавництва «Новий шлях» і засновником ОУН, де виконував обов'язки крайового організатора. М. Шарик був довгий час головою Крайової Управи Української Стрілецької Громади.
Він був у роках 1958-62 головою Крайової Екзекутиви УНО. Під час Другої світової війни служив в канадській армії. М. Шарик володів ораторським мистецтвом і вмів заволодіти українською публікою у канадській еміграції, виступаючи сміливо проти ненависної більшовицької пропаганди.
Про свій величний подвижницький культурно-громадський шлях за півстоліття Михайло Шарик докладно описує в книжці «З віддалі 50 літ» у трьох томах. Ця белетристично-меморіальна книга вдало розповідає про складне історичне минуле нашого народу за тривалий період, його незламну боротьбу за світлу національну ідею і за волю України.
Численні патріотичні вірші Михайло Шарик опублікував у збірці «Розсипані перли», в якій згадує і кращих працівників культури села Денисова Осипа Вітошинського, Петра Дідича, Іванну Блажкевич та інші, які піднесли високу культуру села в австрійський і польський період.
Помер М. Шарик 22 жовтня 1979 року в м. Ст. Кетеринс у Канаді. На його могилі споруджено пам'ятник. Книги та особисті речі М. Шарика знаходяться в Денисівському краєзнавчому музеї. Патріотичні твори М. Шарика заслуговують на вивчення в школах і вузах.В 1992 встановлений пам’мтник Михайлу Шарику у Денисові.
Йосип Вітошинський
Талановитий український диригент і композитор Осип Вітошинський народився 15 червня 1838 року у родині священика в місті Косові (нині Івано-Франківської області). Навчався у Чернівецькій (німецькомовній), Самбірській та Перемишлянській гімназіях, в останній – у вчителів та диригентів Францішка Люренса і Людвига Седляка. 1864 року закінчив Львівську духовну семінарію, при тому приватно навчався музики. Під час навчання в 1862-1864 роках був диригентом учнів хору Львівської духовної семінарії.
По закінченні семінарії працював у селі Зарваниці (нині Теребовлянського району), в якому організував селянський хор. У 1867 році був призначений священником у село Денисів, де й організував селянський хор. Також з його ініціативи 1870 року в Денисові організована одна з перших у Західній Україні сільська читальня товариства «Просвіта».
Заснований 1870 року, хор виконував твори Л. Бетховена, Д. Бортнянського, М. Вербицького, С. Воробкевича, М. Лисенка, І. Лаврівського. Щорічно хор робив п’ять-шість концертів: на свята скасування панщини, на Шевченківські дні, вечорниці та інші свята. Духовий оркестр Й. Вітошинського здобув велику популярність у 80-90-х роках у всій Галичині. Славетний хор виступав у Львові, Тернополі, Бережанах, Теребовлі, Станіславі, Коломиї, Бучачі, Золочеві, Струсові, Копичинцях і багатьох інших містах і селах. На концертах навіть знавці музики думали, що це співають не хлібороби, а переодягнені в селянський одяг оперні артисти. Про хор писала преса Відня та Львова. До речі, цей колектив першим узяв до свого репертуару гімн «Ще не вмерла Україна».
1884 року зусиллями Осипа Вітошинського відкрито при хорі народну дворічну школу хорових диригентів, її закінчили понад 100 чоловік; вів курс теорії музики, сольфеджіо й диригування. Крім загального хору композитор організував у Денисові духовний оркестр, хор хлопчиків та мішаний хор, відкрив громадський будинок. Записував українські народні пісні.
Священик також був учасником «Руської Бесіди». А ще він серед перших зробив внесок на створення наприкінці ХІХ століття «Руської бурси». На потреби закладу парох Денисова щороку віддавав урожай з 10 моргів поля – 5,4 гектара! Окрім того, достатньо володів агрономічними знаннями, вводив найкращі сорти зернових, поширював культуру картоплі. В Денисові Вітошинський вів активну боротьбу з алкоголізмом. Організував школу навчання кольоровим вишивкам, сприяв розведенню фруктових садів. Захоплювався пасічництвом і заохочував інших.
З Тернополем О. Вітошинського пов’язували тісні зв’язки, обумовлені тим, що тут жив та працював міським лікарем його син Володимир, відомий як активний учасник багатьох українських організацій, відомий пропагандист спорту. Хор під диригуванням О. Вітошинського виступав у Тернополі дев’ять разів. Та один з найбільш знакових виступів відбувся у 1887 році в міському парку. Хор настільки зажив слави, що Богдан Лепкий згадав його у повісті-казці «Під тихий вечір».
Також про Денисівський хор писали Іван Франко, Михайло Павлик, Павло Думка, Яцько Остапчук, Олександр Барвінський, Корнило Устиянович, чеський етнограф Францішек Ржегорж, а Андрій Чайковський увічнив працю нашого священника у повісті «Панич»
Помер Осип Вітошинський помер 24 січня 1901 року у селі Денисів, де й похований.
Пам’ятник Диригенту Йосипу Вітошинському, встановлений на честь проголошення Незалежності України та козацьку і стрілецьку могили. Важливою подією в житті Денисові було відновлення та відкрита церква — 19 грудня 1990 року.
Про важливі історичні віхи свідчать пам’ятники , встановлені на честь скасування панщини 1848року та на відзнаку проголошеннч Незалежності України (1993р, скульптор І.Сонсядло).
У центрі села гості також можуть оглянути пам’ятник Тарасові Шевченку (1993, скульптор Т. Олієвський)
Здалеку видно меморіальний комплекс, що також у центрі села. На його 10-метровім шпилі вознісся 3-ох метровий хрест, а біля обеліску на символічних гробиках прикріплено 14 гранітних таблиць, де вкарбовано імена та роки життя понад сто денисівчан, що впали жертвами у Першій і Другій світових війнах.
Із старовинного села Денисова вийшло декілька десятків цікавих творчих постатей, зокрема популярний публіцист, державний діяч, український посол до канадського парламенту Антін Глинка. У цьому цікавому селі у свій час жили і творили талановитий художник і письменник Корнило Устинович, безсмертний публіцист і вчений Михайло Сосновський, літератор, перекладач і редактор Іван Деркач, довголітня письменниця Ольга Дучимінська.
Про липу
Над рікою, над Стрипою село розложилось,
Однією стороною під гору тулилось.
А від цієї то гори гаєм продовжалось,
Попід гаєм, мов у раю, хатинки пишались.
("Моє село Денисів" Т.Федорів)
Денисів — старовинне село, овіяне легендами і переказами. Розташоване на правому березі тихоплинної річки Стрипа.
Приїхати до нашого села досить таки просто. З Тернополя їдемо по широкій Бережанській трасі до Городища. Тут, біля символічної могили борцям за волю України, повертаємо ліворуч. Залишаючи с. Яструбово, повертаємо праворуч. Їдемо до річки Стрипи, на правому березі якої ростуть зелені плакучі верби, купаючи свої віти у воді. Вони ніби гостинно запрошують нас у прекрасне село Денисів. Дорога гадюкою в’ється по селі. Перед нами смерекова алея, старий панський сад, посеред якого росте розлога липа. Це та сама липа, про яку місцеві жителі розповідають різні легенди, цікаві історії.
І знову вбралася земля
в пахучі, пишні шати.
І липа квітом розцвіла.
Щоб радо нас вітати,
Читаємо в одному з учнівських творів.
Дерево це росте майже п’ять століть. У 1978 році в наше село приїжджав М. П. Чайковський старший інспектор охорони природи на Україні. Він і встановив вік цієї липи, просвердливши отвір 15 - 20 см. І спеціальним пристроєм бурпреслером визначив, скільки рокових шарів наростів у цьому отворі. Таким чином були встановлені роки в радіусі дерева. Отже, можна сказати, шо липа має на теперішній час більше 480 років.
В наш час ще збереглися залишки колишнього панського саду, а серед них віковічна липа (більше 480 років), названа іменем Богдана Хмельницького (занесена до реєстру заповідних пам’яток природи і є найстарішою липою в Україні). Товщина стовбура в обхваті понад 6,5 метра.
Денисівська липа є свідком багатьох історичних подій. В травні 1651 року, переправившись через річку Стрипу біля с. Купчинці, козаки під командуванням осавула Демка та полковника Савича на Денисівськім полі Замости наздогнали втікаюче польське військо Калиновського. Відбулася битва за свободу, проти агресії польської шляхти.
Почувши про бій його козаків із шляхтою, Хмельницький із Тернополя поспішає на допомогу. Кат Калиновський дізнався, що на ратне поле бою іде сам гетьман. Перелякавшись, він виводить армію із бою і тікає аж у Сянок.
Після подорожі з Тернополя, як переказували з уст в уста наші пращури, Б. Хмельницький відпочивав під липою, яка в той час була ще зовсім юною — 125- річною. З тих пір вона називається гетьмановою.
Але це ще не все. Дерево бачило дві імпереалістичні війни. Мов саранча, посунули на нашу землю гітлерівці. Великого болю зазнала липа від фашистських солдатів, коли варвари вбивали в неї металеве кілля, ламали її крону бруднили німецькими чобітьми, бо з неї спостерігали тил фронту Рядянської Армії, яка була по той бік Стрипи в Купчинцях.
Перед гаєм, на горі, липа височіла.
Яка в сорок першім знущання
катів терпіла... — пише в одному із своїх віршів емігрантка Т. Федорів.
Але липа не схиляла віття, гордо зносилася ввись. Так само, як і люди, що вірили: ворог не вистоїть. Вона також бачила, як там, біля мосту, проривався поранений, стікаючи кров'ю, начальник, 497го стрілецького полку М.П.Іванов.
Минув час. Прогриміли роки війни. Проясніло небо над нашим краєм., засвітило ясне сонце. Тільки не стерся слід в пам’яті денисівчан, бо вона здатна карбувати найсильніші враження. Залишилися шрами вічного болю і на липі, так само, як в серцях денисівчан. Та життя йде, і як приходить весна, липа знову розцвітає людям на радість.
Тому, улюбленим місцем відпочинку односельчан є заповідник, де красується багатовікова липа.
Перші роковини Незалежності України відмічали саме тут, під липою, під її розлогим віттям. Лунали прекрасні • пісні у виконанні Денисівського хору "Просвіта”. Слухали милозвучні пісні, напевно, згадала липа події історічної давності. Адже під цим деревом звучали українські пісні стоголосого хору під керівництвом Й. Вітовського.
Ще одну цікаву історію, пов’язану з старою липою, розповіла вчителька Ольга Володимирівна Чазова.
Кілька років тому приїжджав до них в гості уродженець Денисова, нині житель Канади, Богдан Чамбул. Було це в час Різдва Христового. Не міг він, сьогодні людина похилого віку, не відвідати свою давню знайому — стару липу. Тільки тепер розповів нам, рідним, цікаву історію. Будучи юнаком, востаннє зустрівся він тут, під цим деревом, із своїм першим і незабутнім коханням. Звідси і вирядила кохана дівчина у далеку дорогу, у незнанні світи. Думали обоє, що незабаром зустрінуться. Проте доля розпорядилася по - іншому. Не судилось молодим закоханим більше побачити один одного. Розійшлися назавжди їхні життєві дороги...
На згадку про свою юність, про перше незабутнє кохання п. Богдан зробив фотографію біля сплячої зимової липи.
Денисівчани з особливою повагою говорять про вікопомну липу, свідка сивої давнини.
За ініціативи о. Омеляна Кобеля у тому ж старому панському саду були встановлені стації Хресної дороги. Відтоді кожного року священник з вірянами проходять хресним шляхом нашого Спасителя.
На території Козівського району сьогодні зареєстровано три рідкісні, декоративні чорнокорі буки, які ростуть на підлеглій території будинку для людей похилого віку серед дрімучих дерев.
Бережімо все старе й предковічне. Бережімо те, чим дорожили наші діди і прадіди. Це пам’ять народу. Бо як втратить народ пам'ять, втратить і любов до своєї рідної України.
У селі діють гімназія імені Іванни Блажкевич, дитячий садочок, клуб, бібліотека, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, будинок для перестарілих (геріатричний реабілітаційний центр), краєзнавчий музей і його філія – музей-садиба письменниці Іванни Блажкевич.
Проте, народ вистояв, не зламався, а головне не скорився, і вже у другій половині XX століття виніс на хвилю боротьби нову плеяду українських патріотів. Рух «шестидесятників», члени Української Гельсінської Групи, діячі літератури і мистецтва, журналісти та інші представники української інтелігенції, не зважаючи на переслідування, арешти, тюрми і табори, послідовно крок за кроком розхитували комуно-радянський режим. Їхні зусилля та жертви не були марними. 1991 року величезна імперія зла під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік канула у забуття.
І постала Українська Самостійна Соборна Держава. Держава вільна та незалежна, і розбудовується, і впевнено крокує до європейської сім’ї народів. Саме про таку державу УКРАЇНА мріяли багато поколінь українців і за яку боролись та віддавали життя українські патріоти.
Разом зі всією Україною поступово міцніє та розвивається прекрасне галицьке село Денисів. За роки незалежності у селі відбулися суттєві зрушення в системі економічних відносин: зліквідовано колгосп, поля розпайовані та передані у користування сільським трударям, а з часом з’явилися фермерські господарства.
Значно змінилося духовне і культурне життя села Денисова. Новими барвами засяяла відновлена церква св. Миколая, системно та стабільно функціонують школа, сільський клуб, бібліотека і дитячий садок, будинок для одиноких людей похилого віку. Велику роль у вихованні молодого покоління відіграють краєзнавчий музей, музей-садиба Іванни Блажкевич та створений з нагоди 75-ї річниці проведення Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН музейно-меморіальний комплекс на денисівському хуторі Веснівка.
Зусиллями мешканців і громадських активістів села Денисова відновлено козацьку могилу часів національно-визвольної війни українського народу 1648 -1652 років під проводом славного гетьмана Богдана Хмельницького та Великому Кобзареві Тарасу Шевченку, встановлено пам’ятники о.Йосифу Вітошинському, громадські діячці і поетесі Іванні Блажкевич, поетесі Тетяні Федорів, літуну Української Галицької Армії письменнику Михайлу Шарику.
Свято шанують і зберігають жителі села Денисова пам’ять про своїх односельчан, які віддали життя у боротьбі за незалежність України у лавах ОУН і УПА, фронтах Другої світової війни.
Та найбільшим досягненням нашої незалежності є ціле покоління людей, які народились і виросли у селі Денисові в умовах Української Самостійної Соборної Держави. Це люди нового мислення, вільні та самодостатні, впевнені у своїх силах, які з вірою, надією і оптимізмом дивляться у своє майбутнє та майбутнє держави України. Але, на жаль, їм доводиться в даний час виборювати волю, територіальну незалежність, самостійність України, віддавати своє молоде життя у війні з сусідом-агресором – росією.
І, як не згадати слова Пророка українського народу Тараса Шевченка:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Список використаної літератури
1. Баб’як П. „З любов’ю до народу” („Наше слово”. Польща, 1988. 18 грудня)
2. Бородієвич І. „Денисів” („Шляхоми золотого Поділля”. Т. II 1970 Філадельфія, стор. 239-259).
3. Герета І. „Пам’яті отця Вітошинського” („Божий сіяч”, Тернопіль, 1999 Квіт.)
4. Лепкий Б. „Казка мойого життя" (Твори, Т. II, Києв, 1991).
5. Савак Б. „Селянський диригент” („Жовтень”, 1989, № 3, стор. 87-91)
6. Савак Б. „Щедрий сівач культури” („Свобода”, 1998, 28 лист.)
7. Савак Б. „Денисів” („Бережанська земля”, Т II, Торонто-Нью- Йорк. 1998, стор. 712-723).
8. Савак Б „Бережуть нащадки пам'ять” („Денисівськмй вісник” видання Денисівського краєзнавчого узею. 2001. №3.)
9. Хома В. „А Денисів село славне" (Тернопіль 1993 р.)
10. Перожак Р. “Село Денисів у вихорі подій першої половини XX
століття”(Львів,Сполом,2021р.)
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку