Казка на морально-етичну тему "Всі ми - різні, всі ми - рівні!"

Жили собі чоловік та жінка, яких звали Марія та Степан. Та такі вони були бідні, що ледве зводили кінці з кінцями. Ніщо їх не тішило. Ще й дітей вони не мали.

Одного разу Марії наснився сон, в якому до неї прийшла лісова мавка і наказала піти до лісу, знайти там 2 дерева, з яких треба взяти 2 гілки. Та не прості: перша має бути довгою і тонкою, а друга – короткою і товстою. Ці гілки треба принести додому і покласти їх на ліжко, вкривши ковдрою, а самій лягти спати. Марія все так і зробила, як наказувала мавка.

На другий день було здивування Степану, коли він на ліжку побачив двоє діток, які солодко спали. Він дуже зрадів і став кликати Марію, щоб вона побачила це диво. Дуже любили своїх діток Степан і Марія, берегли і захищали від усього поганого. Хоча й не вирізнялись діти красою, а навіть, навпаки з них глузувало все село. Хлопчик був височенний і такий худющий, що здавалося, ніби від найменшого подиху вітру він зламається, а дівчинка – коротенька і занадто пухка, що навіть ледь рухалась. Марія дивилася на них плакала, але Степан заспокоював її , примовляючи:  «Маріє, не плач! У нас тепер велика родина! Ми будемо любити їх, які б вони не були, а люди побачивши за бридкою зовнішністю внутрішню красу, теж їх полюблять».

Проходили роки. Діти підростали. Але з родини Марії та Степана всі насміхалися і знущалися. Батьки ж, витираючи сльози, вірили у майбутнє своїх діток.

Одного разу в селі трапилося горе: в одному з будинків почалася пожежа. Люди кричали від горя, бо в палаючому будинку залишилася дитина. Тоді, хлопчик викрикнув: «Я її врятую!». «Куди там тобі! - кричали люди. – Тебе ж зараз самого доведеться рятувати!». Але хлопчик був мужнім і не пожалівши себе, кинувся до будинку. Завдяки своєму зросту, хлопець дотягнувся до дитини, яка сховалась на горищі, злякавшись пожежі, і хутко виніс дитину із палаючого будинку. Він врятував малюка, хоча сам отримав незначні опіки. Після цього хлопця почали шанувати в селі і попросили пробачення за таке погане ставлення. А герой тільки посміхався і відповідав: «Я зовсім на вас не ображаюсь! Всі люди різні, але не можна нехтувати людиною, якщо вона має якісь фізичні вади або нижчий соціальний статус!».А потім додав: «Ми всі різні, але ми всі – рівні!». Батьки дуже пишалася своєю кровиночкою, хоча й боялися, що подія відіб'ється н стані його здоров'я.

На другий день родина Степана та Марії разом з іншими односельцями пішли на поле жито жати. Працювали цілий день, а коли надвечір зібралися йти додому, побачили, що з лісу на них біжить зграя вовків. Всі кричали від страху і не знали куди тікати і як рятуватися. Тільки донька Марії та Степана розуміла, що не зможе втекти, адже, через надмірну вагу, мала проблеми зі здоров'ям. Вона подивилась на малюків, які перелякано ховалися за батьків, і сказала: «Тікайте швидко до села, а я їх зупиню!». Батьки не могли покинути свою донечку, але сусіди забрали їх силою з поля. А дівчина стояла перед зграєю вовків і, не показуючи свого жаху від того, що зараз може загинути,  пильно дивився їм в голодні очі. В її очах була така мужність, що вовки відступили і повернули в інший бік. А тим часом люди змогли добігти до села, взяти зброю, сокири на вила і пішли рятувати мужню дівчину.

Селяни дуже зраділи, що змогли врятуватися. Вони дякували і просили пробачення за всі образи, які завдали цій родині раніше. З тих пір всі пам'ятали мудрі слова цієї родини і при нагоді кожному, хто забувся, задер носа або, навпаки, карав себе за якісь фізичні вади, казали: «Ми всі різні, але ми всі однакові!».