Конспект "Екскурсія до української хати"

Екскурсія до української хати

Хата, оселя… В усіх народів традиційне житло символізувало особистий Всесвіт родини і було водночас відображенням космосу. Іноді здається, що в таких старовинних хатах зберігається символічний ключ від таємниці і суті нашого буття. У хаті людина народжувалася, звідти вона йшла «у світи» шукати себе, туди вона поверталася, щоб продовжити рід, і зрештою, в хаті людина відходила в інший світ, приєднуючись до поколінь предків у Вирії-Раю. А хата залишалася… Її не запрошували до Вирію, але вона берегла пам’ять про покоління, які жили в ній. Берегла свої історії, які й творять Історію…

Відеоролік «Про хату»

Якби нас навчили вклонятися рідному порогові, шанувати рідну мову, то може тоді ми не розгубили б тієї духовної спадщини, що збирали по краплі наші пращури.

Тож, давайте  заглянемо в це домашнє вогнище, переступимо поріг нашої хати, яких уже зовсім не  залишилося.

Значну частину оселі займала піч. Її називали «другою матір’ю», тому що вона і нагодує, і вилікує, і висушить. Як символ добробуту в печі пекли коровай, хліб і варили інші страви. У печі не лише готували страву, вона створювала особливе родинне тепло, об’єднувала сім`ю. У хаті навіть не можна було сваритися, «бо піч почує і їсти не наварить». Вірили в те, що через піч і комин здійснюється безпосередній зв’язок з небесним світом. Старі люди говорили, що чорти, відьми влітали і вилітали з хати через комин на кочерзі чи лопаті... З піччю розмовляли, як із живою істотою.

Господиня завжди охайно білила піч, розмальовувала її. Казали, „яка піч – така й господиня”.

Праворуч від печі завжди знаходився дерев’яний мисник - полиця, на якому зберігалася проста посуда. Це: ложки, миски, ножі, глечики. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати.

Невіддільною частиною побуту були красиві, зручні вироби з глини. Колись давно люди ліпили посуд, руками випалювали на вогнищі. Свої вироби вони прикрашали різноманітним орнаментом. На тарілках і мисках малювали півників, рибок, козаків на конях, дівчат у танку.

Посуд господиня купувала на ярмарках перед святами. Треба було вміти вибирати горщики й мокітри, стукаючи горщик об горщик і прислухуватися до дзвону. Твердий, чистий передзвін підказував, що горщик послужить господині багато років, бо недарма кажуть: «Тріснутий горщик не дзвенить». Говорили ще й так: «Купуєш горщик – подивись на гончара».

Відеоролік «Гончарство»

 Глечик, глек, гладишка, гладуш, гладущик, дзбан, дзбанок, жбан — висока посудина з округлими боками, широким горлом, іноді з ручкою. Для молока, сироватки, ряжанки, квасу, меду, узвару тощо.

Горщик, горщок, горшок, горнець, горня, горнятко, махітка, махотка — куляста посудина з широким отвором, однією або двома ручками, має покришку. Залежно від величини й призначення в горщиках варили борщ, кашу, вареники, готували печеню, інші страви.

Горщиками послуговувалися також для зберігання продуктів і рідин, готових страв і напоїв, подачі їх до столу; нагрівання води, кип’ятіння білизни, відправлення природних потреб, виконання лікувальних дій, а також в обрядово-ритуальній практиці.

Макітра, макотерть — велика, глибока посудина з ручками. В ній учиняли тісто, збивали масло, розтирали мак, солили овочі, складали вареники та хліб. Використовуючи макітру, стригли чоловіків: її надівали на голову й підстригали волосся кругом, попід краями посудини. Зачіска називалась «під макітру».

Ринка — сковорода з трубчастою ручкою-тулійкою, Іноді на трьох ніжках — смажити яєшню, картоплю, млинці, бабки, стоплювати сало тощо.

Чайник — куляста посудина з носиком, ручкою і покришкою. Для заварювання чаю, запарювання трав.

Чашка, філіжанка — невелика посудинка з ручкою для пиття чаю, молока, води тощо.

Цукорниця — вазочка на ніжці для цукру.

Банка, слоїк — висока циліндрична посудина з вінцями. Для зберігання варення, меду, смальцю, крупів, ліків.

Бабушник — посудина циліндричної форми з розширеним догори верхом. Для випікання хліба, бабок.

Пасківник, поставець — посудина циліндричної форми для випікання пасок.

Квітник, вазон — посудина циліндричної форми для вирощування кімнатних рослин.

Водянка — велика діжка для води.

Двійнята, трійнята, близнюки — два або три горнятка, з'єднані докупи боками, а зверху — ручкою-кільцем. Кожне з горняток мало окрему покришку. Для двох або трьох різних страв, що їх селяни брали із собою в поле.

Фігурний посуд — посудини для напоїв у формі баранців, левів, птахів, людей, а також маслянки у вигляді квочечок, сільнички у вигляді качечок.

Монетки — мініатюрні зразки всіх видів гончарного посуду — горщиків, глечиків, макітерок, мисочок, вазочок, чашечок, чайничків тощо. Правили за дитячі іграшки. Така іграшка коштувала на ярмарку одну копійку, тобто за неї давали монетку, звідки й пішла ця назва. Також їх часто давали на здачу покупцеві.

Казан, котел — різновид горщика на вузенькому денці, без шийки, іноді з покришкою — варити кашу, інші страви.

Старовинний  український  посуд  також  відрізнявся  від  сучасного – він  був  не  алюмінієвим  та  фарбованим, як  тепер, а  був  вирізаним  із дерева  та  глиняним, зазвичай  розмальованим  дуже  гарними  візерунками. Гончарні  вироби – глечики, горщики, куманці, розписані  яскравими  орнаментами, різьблені  дерев'яні  миски  та  ложки – ставали  в  нагоді  мешканцям  хатини  щодня.

Та не менш потрібними були і предмети побуту. Серед них рогачі праски, гребінки, мотовила, ночви та інші.

Рогач — предмет старовинного хатнього начиння — довгий дерев’яний держак з двома металевими заокругленими ріжками на кінці, якими беруть і ставлять у піч або виймають із неї горщики, чавуни та інше.  Нагодують калачем, та і в спину рогачем (приповідка).

Прядка – хатній верстат, призначений для ручного прядіння, який приводиться в рух ножним або ручним приводом.

Веретено – ручне знаряддя для прядіння у вигляді тонкої палички з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.

Кошик – виріб різний за формою та розміром, виплетений з лози, стебел рогозу, дранки і т. ін., що його використовують у побуті для зберігання або перенесення чого-небудь.

Рубель - вузька дерев'яна дошка з ручкою і поперечними зарубками для качання білизни.

Ночви – довгаста посудина з розширеними доверху стінками для хатнього вжитку: виготовлення тіста, прання білизни, купання і т. ін.

В Україні з давнини і ще до середини 20 ст. прасування здійснювалося оригінальним способом. Білизна намотувалася на качалку, після чого кілька разів ретельно прокочувалася «рублем» — довгою дерев’яною плашкою з ребрами на нижній поверхні й рукояттю на кінці. Рубель з характерним стукотом перекочував качалку, його ребра при цьому розминали волокна тканини. Це пристосування називалося також «ребрак» або «пральник».

Перша згадка про праску знайдена в книзі розходів царського двору. Запис датується 10 лютого 1636 року. Згадана і описана праска вартістю 5 алтин належала до найпростіших нагрівальних типів. Важила біля 10 кілограмів і була монолітною.

В 18-19 століттях праски являли собою металеві пристрої близької до сучасної форми. Найпоширенішими були нагрівальні праски — вони ставилися в піч або на вогонь і розігрівалися. Ще одна старовинна конструкція прасок – з порожниною всередині, куди завантажувалося вугілля. Таку праску розігрівали, вимахуючи нею вправо-вліво. При цьому повітря через отвори у прасці продувало вугілля і останнє розжарювалося.

Потім з’явилися праски, в корпусі яких знаходилася металічна трубочка для під’єднання до газового балону, а на кришці праски було розташовано насос. Значно дорожчими були спиртові праски — в 19 столітті за них давали невелику отару овець. Вони нагадували гасову лампу. Поверхня такої праски нагрівалася спиртом, що знаходився  всередину і який підпалювали за потреби. Через дефіцит спирту таке нововведення довго не проіснувало. Довгий час праски були недоступні багатьом і вважалися розкішшю.

Своєрідний в Україні й національний одяг, жіночий та чоловічий.

До традиційного жіночого українського одягу належать: сорочка-вишиванка, спідниця, плахта, запаска, фартух, намисто, вінок, чобітки, хустка, очіпок, кептарик (жилетка» камізелька), свитина, сукня, личаки.

Особливим елементом жіночого одягу був головний убір. Він свідчив про сімейний стан жінки: незаміжні дівчата носили вінок, оздоблений різними прикрасами, а заміжні жінки – високий очіпок, вкритий шматком білої тканини на зразок рушника, яким вони щільно закривали волосся. Ходити простоволосою, тобто «світити» волоссям, вважалося тяжким гріхом і могло викликати неврожай, падіж тварини або якусь іншу біду.

 Чоловічий одяг: сорочка-вишиванка, штани, шаровари, пояс (крайка, пасок), кептарик (камізелька), крисато, бриль, шапка, свитка, жупан, сердак, кожух, чоботи, постоли, капелюх (крисань).

 Регіональний одяг досить своєрідний, наприклад на Закарпатті: сердак, кептар, сорочка, піджак, гаті, штани, петик, силянка (пояс), плат, фартух, лейбан, платина (хустка), парто (коронка), бочкори.

Повсякденним літнім взуттям чоловіків та жінок були личаки, ходаки, постоли і чоботи. Святковим взуттям були чоботи, які для дівчат і молодиць виготовляли з червоного, зеленого й жовтого сап’яну.

 Рушник – це своєрідна філософія, роздуми чи вишиті мрії. Були рушники призначені для господарства, а божники для прикрашення хати. Обов’язково рушник був у коцюбнику біля печі (висів на гачку). Покуття, картини, вікна на знак захисту від нечистої сили прикрашались рушниками.

 Деякі звичаї супроводжувалися пов’язанням рушниками. При народженні дитини куму та кума пов`язували ними. Донька пов`язувала сватів рушниками. І до цього часу збереглась традиція пов`язувати старостів на весіллі. Давався рушник–оберіг сину, який вирушав із рідної домівки. Батьки підносили хліб-сіль молодим теж на рушнику. Коли будували хату, то крокви на верх піднімалися на полотняних рушниках. Від народження до самої смерті рушник супроводжував людину. Але нинішнє покоління дедалі менше звертається до народних традицій. В результаті вони забуваються і вимирають.

Кожен рушник вражає своєю неповторністю і чарівністю. Ви можете побачити на ньому і ромби – символи сонця, і трикутники – символи єдності землі, людини і Бога.

Рушники вишивались різними способами, залежно від того, для чого вони були призначені. Ви можете побачити вишивання геометричними фігурами і поряд з тим рослинні орнаменти. Обов’язково на рушнику зустрінете національні символи: вербу (дерево), калину, барвінок, мальви, хміль і волошки. Переважно рушники вишивались червоними та чорними кольорами. Але пізніше з’являлись і вишивки іншими кольорами.             

Летять роки… Ми живемо вже у нових будинках чи квартирах. Маємо сучасні традиції культури й побуту, ніяк не схожі на колишні. Але не варто забувати давні українські традиції, звичаї, обряди й прикмети. Адже вони передають нам сповідь поколінь нашого народу, навчають нас мудрості. «Пізнай самого себе, ─ так говорив український філософ і мандрівник Г. С. Сковорода, ─ пізнай себе, свій рід, свою землю ─ і ти побачиш свій шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриваються твої здібності. Ти даси йому продовження вторувавши нову стежину. Із тієї стежини вже рушатимуть у життя твої нащадки. І то також будеш ти. В тобі, у витоках твого роду й народу віддзеркалена книга буття. Пізнай себе ─ і ти відкриєш таємниці всесвіту.»