Конституційне право

Поняття конституції, конституціоналізму та світові етапи конституційного розвитку.

Термін «конституція» (від латин. constitutio– установлення, устрій, порядок) прийнято розрізняти у кількох значеннях: як конституція юридична і фактична.

Юридична конституція – це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації та функціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави.

Фактична (соціальна, жива) конституція – це характеристика реального стану суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, що визначають практично існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміна «фактична конституція» пов'язана з тим, що юридична конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що реально діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характерно, наприклад, для «радянських конституцій».

Найбільш поширеним є використання терміну «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими конституціями. Кодифікована конституція є зручною для користування її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції складаються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які – неосновними.

З історії. Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в XVII-XVIII ст.ст. під час демократичних буржуазних революцій, і їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузько-корпоративних інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити захист людини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав і свобод людини.

Саме в цей час зародився конституціоналізм, було закладено (Гуго Гроцій, Готфрід-Вільгельм Лейбніц, Христіан Вольф) і теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися (Джон Локк, Шарль Монтеск’є, Жан-Жак Руссо) положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета конституційного регулювання, форми та способу прийняття конституції тощо.

Сформульовані у працях цих та інших учених XVII-XVIII ст.ст. теоретичні положення були використані в розробленні перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні.

Основні положення теорії конституціоналізму:

1.        Конституція – це акт, що має встановлювати належну (конституційну) організацію державної влади, яка покликана забезпечувати рівність людей, їх захист та гарантованість природних прав і свобод людини. Призначення конституції полягає в закріпленні нової моделі державної влади, що є захищеною від можливої узурпації та функціонує в інтересах всього народу. Іншими словами, мова йде про необхідність закріплення нової системи владовідносин у суспільстві під час переходу від тоталітаризму (феодалізму) до демократії, і конституція відіграє роль юридичного засобу, за допомоги якого ця нова система влади закріплюється, надає їй легітимного характеру.
2.        Належна (конституційна) організація державної влади повинна базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації влади і дозволяє захистити людей від тиранії.
3.        Установлювати належно (конституційно) організовану державу може лише народ, тільки якому, і належить верховне право вирішувати власну долю.З цього випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини.
4.        Конституція як акт за допомогою якого народ установлює належно (конституційно) організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою щодо актів державної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади народу природу. Це означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади.
5.        За своєю соціально-політичною сутністю конституція являє собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (станів, класів, страт (верств), спільнот тощо). Під кутом зору конституційного ідеалу конституція – це своєрідний суспільний договір, угода між членами суспільства з приводу установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була би визнана справедливою.
6.        Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

Таким чином, конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва. Його складовими є передові, науково обґрунтовані і практично апробовані теорії, доктрини, концепції, ідеї. В його основі лежать сформульовані у працях учених XVII-XVIII ст.ст. теоретичні положення щодо суспільного договору, народного суверенітету, установчої влади тощо. Ці положення були використані в розробці перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні.

Етапи світового конституційного розвитку:

Перший етап (XVII-XVIII ст.ст. – 1914 р.) – це період буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характеризується важливими моментами:

• відбувається процес формування англійської конституції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика хартія вільностей (Magna Charta) – 1215 p. Так, важливими складовими англійської конституції стали Habeas Corpus Act (Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув'язнення за морями – 1679 p.), Білль про права – 1689 p., Акт про престолонаслідування – 1701 р. тощо;
• з’являються перші формально-юридичні конституції: США – у 1787 p., Франції – 1791, 1792 pp., Польщі – 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американська – для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 p.), а французька – для конституцій європейських країн. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 p., Австралії 1900 p., Південно-Африканського Союзу 1909 р.

На першому етапі конституційний процес практично зосереджувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші конституції з'явилися в Японії (1889 p.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 p.). Конституції того етапу позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади за принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (американська модель) і «гнучкий» поділ влади (континентальна модель) та визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише громадянських і політичних прав.

Другий етап (1914 – 1945 рр.) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов'язане з демократизацією державно-політичних режимів (Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської та Австро-Угорської імперій (Латвія, Чехословаччина, Естонія).

Другому етапу притаманне певне розширення предмета конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до конституції Німеччини 1919 р. було введено такі розділи, як «суспільне життя», «господарське життя», «освіта і школа». В Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в економічні відносини громадян, Конституція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої політики держави тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (американської та континентальної) конституцій розроблялися «соціалістичні конституції», зокрема конституції РРФСР 1918 p., УСРР 1919 p., Угорщини 1919 р., СРСР 1936 p., Монголії 1940 p. тощо. Закріплені цими конституціями принципи організації державної влади, правового становища особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених практикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип поділу влади, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму. Натомість на конституційному рівні закріплювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності, підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо.

Третій етап (1945 p. – кінець 80-х рр. XX ст.) пов'язаний з тим, що конституційний процес набув загальносвітового характеру, до нього долучилися практично всі держави світу. Цей етап характеризувався використанням різних конституційних моделей: ліберальної (західної), яка склалася на першому та другому етапах; соціалістичної (псевдоконституційної); а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розвиваються.

Своєю чергою, ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій – конституцій держав, де було ліквідовано тоталітарні режими (Німеччина, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції – було характерним значне розширення предмета конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

Четвертий етап (від кінця 80-х років XX ст. – до нині) пов'язаний з ліквідацією тоталітарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, тільки за період з 1989 р. до 1995 p. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила існування соціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадянських країнах, близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувались у напрямку до цієї моделі й конституції країн, що розвиваються.