Краса і багатство українського слова

Про матеріал

Даний посібник містить матеріали, які допоможуть здобувачеві освіти якісно опанувати аналіз художнього твору. У ньому висвітлені шляхи аналізу художнього твору, який би вів до розуміння глибини й специфічності його ідейного змісту шляхом осягнення багатства художньої форми, привчав би пізнавати красу і глибину художнього слова. Інформаційно насичений матеріал послужить ефективним матеріалом поглиблення і систематизації знань для здобувачів освіти, у ньому демонструються проблеми української літератури, які становлять для здобувачів певні труднощі і не розглядаються в підручниках.

Перегляд файлу

КОМАРГОРОДСЬКе вище професійне училище

З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Шляхи аналізу художнього твору

$E:\6 методична робота\Розробки\АННАЛ. худ твору\images (3).jpg$

Укладач:

Шпикуляк Л.В.

Даний посібник містить матеріали, які допоможуть здобувачеві освіти якісно опанувати аналіз художнього твору.

У ньому висвітлені шляхи аналізу художнього твору, який би вів до розуміння глибини й специфічності його ідейного змісту шляхом осягнення багатства художньої форми, привчав би пізнавати красу і глибину художнього слова.

Інформаційно насичений матеріал послужить ефективним матеріалом поглиблення і систематизації знань для здобувачів освіти, у ньому демонструються проблеми української літератури, які становлять для здобувачів певні труднощі і не розглядаються в підручниках.

Розглянуто на засіданні методичної комісії викладачів суспільних, гуманітарних дисциплін і виховання Комаргородського вищого професійного училища

Протокол № 8 від 03.03.2020р.

Укладач: Шпикуляк Л.В.- викладач української мови

та літератури вищої категорії

Рецензент: Павловська О.І., викладач вищої категорії, старший викладач

української мови та літератури Комаргородської ЗОШ І-ІІІ

ступенів

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………...…….…4

РОЗДІЛ І. Шляхи аналізу художнього твору

Орієнтовна схема аналізу художнього твору ( з коментарями):

- автор і назва твору…………………………………………………......6

- тема, ідея, проблема, мотиви твору….…………………………….......6

- жанр твору…….…………………………………………………….…....7

- що покликало твір до життя……………………………...……….…10

- сюжет твору……………………………………………..……………..11

- композиція…………………………………………….…………….….13

- характеристика твору ( роздум, розповідь, опис)……………….......13

- характеристика літературного героя………………….………..….....14

- інші образи твору………………………………………….….…….....16

- мовні засоби……………………………………………………….…...16

1.2. Особливості ліричних творів ( види за тематикою)………………........26

1.3. Засоби реалізації комічного…………..……………..……..…….……...27

РОЗДІЛ ІІ. Опорні плани

Біографії письменника………………………………………….……......30
Значення творчості письменника………………………………....….…31
Схема аналізу прозового твору…………… ……………………….…..31
Схема налізу драматичного твору……………….………………….......33
Схема аналізу ліричного твору…………………………………………..34
Схема аналізу епічного твору…………………………………….….......35
План-характеристика літературного персонажа…….……………........38

РОЗДІЛ ІІІ. Питання, які виникають під час аналізу художнього твору

3.1. Що є основою і рушійною силою сюжету?...............................................40

3.2. З якою метою письменник порушує традиційне розташування

сюжетних елементів?..........................................................................................40

3.3. Яка роль необов’язкових елементів сюжету?............................................41

3.4. Як розмежувати сюжет і фабулу?...............................................................42

3.5. У чому специфіка сюжету ліричного твору?.............................................42

3.6. Чим відрізняється конфлікт у драмі від конфлікту в епічному творі?...........................................................................................................................43

3.7. Як правильно говорити: «сюжет і композиція» чи «сюжетно-композиційна єдність»?............................................................................................44

3.8. Яка роль тропів у художньому творі?.......................................................45

РОЗДІЛ ІV. Опорні поняття термінів……………..…………..………………46

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……..………………….…………....51

ВСТУП

$E:\6 методична робота\Розробки\book_original.jpg$ Непростий період переживає сьогодні освіта і одним із загальновизнаних і давно апробованих засобів гуманізації освіти - виховання в здобувачів освіти культури почуттів, утвердження в їхній свідомості загальнолюдських цінностей, вироблення потягу до високих ідеалів добра і краси, здатності переживати чужі болі й радощі засобами художньої літератури.

Література – один із найцікавіших предметів шкільної програми: саме в її творах у художній формі описані навколишній світ у всьому його розмаїтті. Завдяки художній літературі людина також пізнає саму себе, вчиться аналізувати власні думки й почуття, краще розуміє інших людей, збагачує свій внутрішній світ. Могутність, мудрість і краса літератури відкривається саме перед тими, хто читає – освіченими і допитливими.

Змінюються програми, окремі твори для поглибленого вивчення… Але в самій суті поки що змін небагато…Тут важлива роль аналізу, який би вів здобувача освіти до розуміння змісту твору через осягнення краси й багатства художньої форми, розвивав би прагнення пізнати таємницю художнього слова. Цілком зрозуміло, що аналіз, який не обмежується переказом сюжету, а зачіпає всю систему художніх засобів дається нелегко. Без нього, однак, не розвинути в здобувачів освіти потреби « вчитуватися» в літературні твори, не відчути їх від буквального, а, отже, й спрощеного розуміння художнього слова.

Обраний шлях аналізу виправданий лише тоді, коли спонукає здобувача освіти до дослідницької і творчої роботи над текстом, до творчого осмислення змісту і форми, до осягнення його глибини.

Утверджується думка, що найглибше розуміння твору досягається лише вмілим аналізом його змісту і форми.

У запропонованому матеріалі є не лише висновки, а й сам підхід до літературного матеріалу, логіка міркувань дасть змогу ще раз переконатися, наскільки вагомим в літературному контексті є конкретний факт, деталь, навіть якщо вони перебувають нібито за межами певних закономірностей. Дасть змогу зосередити увагу на досить цікавих і актуальних питаннях.

Посібник містить матеріал з коментуванням теоретичних понять і термінів. Тож саме читання допоможе зрозуміти художній твір і дати йому повноцінний аналіз.

Аналіз твору - глибокий процес, який вимагає певних знань і навичок. Дуже важливо не просто «технічно» визначати той чи інший літературознавчий аспект твору, а бачити їх тісний взаємозв'язок, що допоможе глибоко зрозуміти задум автора, сприймати твір як мистецько-культурну цінність. Тому подана орієнтовна схема такого аналізу з коментуванням літературознавчих понять допоможе здобувачу освіти.

$E:\6 методична робота\Розробки\images.jpg$

РОЗДІЛ І. ШЛЯХИ АНАЛІЗУ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

(Орієнтовна схема аналізу з коментарями)

Автор і назва твору

Знання назви твору та імені його автора є елементарними вимогами до здобувача освіти в курсі вивчення української літератури. Проте навіть початковий рівень знань знаходить своє місце серед завдань ЗНО.

Тема, ідея, проблема, мотиви твору

Ці поняття - одні з основних у системі аналізу художнього твору.

Тема - коло подій, життєвих явищ, змальованих, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення.

Літературні твори охоплюють дуже широкий тематичний спектр. Разом з тим багато творів письменники присвячують і якійсь певній темі: захист Батьківщини, кохання, інші загальнолюдські цінності... Наприклад, спорідненою тематикою є поезії А. Малишка «Пісня про рушник» та «Два кольори» Д. Павличка, спільним мотивом (темою) яких є материнська любов.

Щоб визначити тему твору, слід, прочитати його і відповісти на питання: «Про що цей твір?». Часто трапляється, що твір присвячено кільком темам, і тоді ми говоримо про тематику художнього твору.

Одна й та сама тема може порушити різні проблеми - основні питання життя, що цікавлять письменника. Так, тема показу життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 року, змалювання дрібновласницького побуту селянської сім'ї після скасування кріпацтва у повісті І. С. Нечуя –Левицького

«Кайдашева сім'я» порушує проблеми виховання, батьків і дітей, кохання та сімейного щастя, багатства, віри в Бога з додержанням заповідей Божих, народної моралі та авторитету в громаді, що виявилися у поведінці героїв твору. Сукупність проблем окремого твору складає його проблематику. А говорячи про того чи того письменника, ми можемо визначити загальну проблематику його творчості.

Під час розгляду ліричного твору ми говоримо про мотиви, які у ньому звучать. Мотив - поняття, яке можна ототожнювати з темою ліричного твору чи його сюжетом (мотив жертовності, зради коханого, розлуки з рідним краєм тощо).

Ідея - емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору. Щоб визначити ідею твору, слід з'ясувати, для чого цей твір був написаний, яку мету ставив автор перед собою, пишучи його. Дати відповідь на це питання допоможе визначення головної думки твору, яка зазвичай виражається в якійсь частині твору чи вкладена в уста одного з героїв. Тому, читаючи та опрацьовуючи художній текст, слід шукати цитати, які містять у собі цю головну думку, і на її основі спробувати самостійно сформулювати ідею твору. Так, ідеєю твору М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»: гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

3. Жанр твору

Літературний жанр - це форма, в якій проявляються основні роди літератури: епос, лірика, драма.

1) ЕПОС

Для епічного (розповідного) роду властиве об'єктивне зображення людини у взаємодії з іншими людьми, явищами. Основними жанровими формами епосу є нарис, новела, притча, оповідання (малі форми), повість (середня форма), роман, роман-епопея (великі форми).

Новела - невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальо ваною дією.

Притча - невеликий прозовий твір, що містить повчання в алегоричній формі; притча споріднена з байкою. Вона є одним із засобів вираження м рально-філософських міркувань народу (у фольклорі), автора (в літературному творі) і використовується з метою прямої настанови читачу в питаннях суспільної поведінки.

Оповідання - невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді життя одного (рідко кількох) персонажа.

Повість - епічний прозовий (рідко віршований) твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між оповіданням і романом.

Роман - епічний прозовий (рідко віршований) твір, місткий за будовою, у якому широко охоплені життєві події, глибоко простежується історія формування характерів персонажів.

Роман-епопея - епічний розповідний (рідко віршований) твір, у якому зображено масштабні історичні події, що мають важливе значення для усього народу.

Щоб краще усвідомити різницю між різними епічними жанровими формами, спробуйте опрацювати таблицю, порівнявши, наприклад, твори «Каторжна» Б. Грінченка, «Кайдашева сім'я» І. С.Нечуя-Левицького «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика.

Відмінності між жанровими формами епосу

№	Аспекти порівнювання	Оповідання	Повість	Роман
1	Обсяг твору
2	Тривалість у часі зображуваних подій
3	Кількість героїв твору, повнота їхніх характеристик
4	Кількість сюжетних ліній твору
5	Наявність, крім основної, додаткових тем
6	Рівень складності композиції
7	Масштабність зображуваних подій

2) ЛІРИКА

Лірика виражає почуття, переживання, роздуми людини. Основними жанрами лірики є вірш, елегія, гімн, сонет, ода.

Вірш - невеликий за розміром твір, побудований за законами віршування.

Елегія - ліричний вірш, перейнятий настроєм суму.

Сонет - ліричний вірш, що складається з 14 рядків п'ятистопного або шестистопного ямба: двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування. Основна схема сонета абаб абаб ввд еед, хоча можливі й інші варіанти.

Особливість сонета як віршового жанру лірики Лесі Українки

Сонет

Фантазіє! Ти — сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
Збудила мертвих з вічного їх сна,

Мету вказала буйній хвилі в морі,—
До тебе обертаюсь я сумна:
Скажи мені, фантазіє дивна,
Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?
Як певную мету вказати розпачливим?
Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим!

Схема цього сонета - абба бааб ввг гдд.

Лірика та епос є одними з основних родів літератури, їх поєднанням утворено проміжний жанр мішаної форми - ліро-епос. Ліро-епічними жанрами є співомовки, поезії в прозі (малі форми), балада, дума, поема (середня форма), роман у віршах (велика форма).

Балада - ліро-епічний твір з драматичним сюжетом. Баладі властиві невелика кількість персонажів, підкреслена узагальненість, відсутність деталізації, стислість викладу матеріалу, «магічна» музичність. Балади пов'язані з народними легендами й переказами, поєднують у собі перекази й пісні.

Думи - народні ліро-епічні пісні переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV ст.), виконувані народними співцями речитативом під акомпанемент кобзи, ліри, бандури. У думах немає поділу на строфи.

Поема - великий віршований твір із сюжетно- оповідною організацією, повість або роман у віршах, багаточастинний твір, у якому поєднуються епічне і ліричне начала.

3) ДРАМА

Драма - один із літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для постановки на сцені. Основними жанрами драми є трагедія, драма, комедія.

Трагедія - драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції і не має об'єктивної можливості їх реалізації. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя.

Драма - п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається у постійній напрузі. Герої - переважно звичайні, рядові люди.

Комедія - драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Трагікомедія - драматичний твір, що поєднує риси трагедії й комедії.

Містерія - масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд, яка розігрувалася у святковий день на майдані в містах середньовічної Західної Європи. Між сценами вводилися світські (нерелігійні) інтермедії.

Порада: спробуйте, спираючись на набуті знання, самостійно визначити жанр кожного твору, включеного до програми ЗНО, групуйте вивчені твори за жанровою ознакою, наприклад:

Жанри	Твори
Вірші	«Contra spem spero!» Лесі Українки, «Арфами, арфами...» П. Тичини /.../
Поеми	«Енеїда» І. Котляревського , «Гайдамаки» Т. Шевченка /.../
Новели	«Іntermezzo» М. Коцюбинського, «Камінний хрест» В. Стефаника /.../
Повісті	«Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Людина» 0. Кобилянської/.../
Романи	«Маруся Чурай» Л.Костенко, «Тигролови» І. Багряного/.../
Драматичні твори	«Мина Мазайло» М. Куліша, «Мартин Боруля» І Карпенка-Карого/.../

4. Що покликало твір до життя

Як правило, поштовхом до створення мистецького твору стає якась подія, явище. Цей «каталізатор» міститься у переживаннях самого автора, у його спілкуванні з іншими людьми, особистому сприйманні навколишнього світу. Знати, що саме покликало твір до життя, - це означає увійти у внутрішній світ автора, зрозуміти всю глибину його переживань, усвідомити справжні мотиви, основну думку художнього твору. Так, наприклад, загальновідомо, що вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» - це перлина пейзажної лірики. Твір цей був написаний у петербурзьких казематах, коли поет, можливо, навіки прощався з Україною, спокутуючи гостре слово, звернене до царів-катів. Знаючи умови написання цього твору, тяжкий стан поета, ми можемо сказати, що цей елегійний вірш насправді є також високим зразком громадянської лірики, болючої та палкої.

Сюжет твору

Сюжет - подія чи система подій, покладена в основу епічного, ліро-епічного чи драматичного твору.

Сюжетна лінія у своєму розвитку має кілька частин:

$E:\6 методична робота\Розробки\АННАЛ. худ твору\img6.jpg$

Експозиція - вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав'язку і представляє час і місце дії, дає необхідні пояснення щодо намірів оповідача. У деяких творах експозиції може не бути.

Пролог - вступна частина твору, у якій розповідається про події, що передували подіям, описуваним у творі. Іноді твір може не мати прологу.

Зав'язка твору - подія, з якої починається дія і яка є поштовхом до виникнення наступних подій.

Розвиток дії (перипетії) – розгортання подій, що виростають із зав'язки. Рушієм цього елемента сюжету є загострення конфлікту - зіткнення протилежних інтересів і поглядів, що призводить до активних дій героїв. Через нарощування конфлікту сюжет піднімається до найвищого напруження, моменту вирішального зіткнення характерів - кульмінації. Кульмінація - це мить перелому в сюжеті, з якої починається стрімка розв'язка - завершення конфлікту твору.

Іноді епічний і драматичний твір може мати епілог, або постпозицію, - фінал, віддалений від основної дії тексту, підсумкова частина його, в якій коротко після завершення розв'язки і вичерпаного основного конфлікту повідомляється про долю героїв твору.

Окрім структурних частин сюжету, твір може містити й позасюжетні елементи та сюжетні лінії: заголовок твору (частини твору), присвята, епіграф, обрамлення, авторські відступи, вставні епізоди. Ці структури, хоча й не рухають сюжет, сприяють глибшому розумінню задуму автора, характеру героїв, причинно-наслідкових зв'язків описаних у творі подій.

Заголовок - назва твору або його частини, що пишеться на титульній сторінці видання або над текстом і містить у собі тему (ідею) художнього твору.

Присвята - короткий напис після заголовка твору, що містить ім'я особи, якій автор присвячує твір на знак вдячності за певну роль, яку ця особа відіграла у його житті.

Епіграф (мотто) - напис, зазвичай цитата з відомого тексту з афористичним змістом, що розташовується автором перед текстом твору (його частиною) і співвідноситься з його темою та (чи) ідеєю.

Обрамлення - літературний жанр, «рамкова» історія, що є авторською розповіддю, у вступній частині якої повідомляється коли, від кого, за яких обставин було почуте оповідання. Далі йде власне оповідна частина, після якої можуть міститися враження оповідача від розказаного, а у закінченні формулюється основна думка розповіді, робляться висновки з її змісту.

Вагомою частиною епічного твору можуть бути авторські відступи - форми розкриття і передачі почуттів та думок письменника з приводу зображуваного, які за характером поділяються на:

- ліричні, що містять емоційні враження автора від зображуваного (приклади, зокрема, можна знайти у поемі Т. Шевченка «Гайдамаки»);

- публіцистичні, в яких автор висловлює власні міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми (на такі елементи багатий «Щоденник»

О. Довженка);

- філософські, де автор осмислює суголосні те у та ідеї твору загальнолюдські моральні цінності, вічні проблеми сенсу життя тощо (роздуми про долю у поемі Т. Шевченка «Катерина»);

- історичні, які розповідають про події минулого, так чи так пов'язані із зображуваними подіями твору (розповіді про події минулого у романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»);

- вставні епізоди, що, хоч і не пов'язані безпосередньо з основним ходом подій у творі, дають можливість увиразнювати історичну епоху чи образ літературного героя

- Сюжетні лінії - це ряд подій та вчинків, через які у розкрито формування характерів, історія життя персонажів [6]. Так у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», як і в інших великих епічних творах, є основні та другорядні сюжетні лінії.

Основні сюжетні лінії роману:

- рід та життя Чіпки;

- рід та життєвий шлях Максима Ґудзя;

- історія життя Грицька та Христі;

- життєпис панів Польських, історія села Піски.

Другорядні сюжетні лінії роману:

- Мотрі Жуківни( матері Чіпки);

- Івана Вареника ( батька Чіпки);

- Явдошки;

- Василя Прохора.

Композиція твору

$E:\6 методична робота\Розробки\АННАЛ. худ твору\slide-1-720x539 (1).jpg$ Сюжетні компоненти твору із позасюжетними елементами, логічно зв'язані й упорядковано розміщені, утворюють композицію художнього твору. Складність і порядок частин художнього твору зумовлюється задумом автора. Так, про своєрідність композиції роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», широкого епічного полотна, академік О. Білецький сказав, що це – «будинок з багатьма прибудовами і надбудовами». А.В. Стефаник у новелі «Новина», порушивши традиційну форму композиції, почав твір із розв'язки, що значно підсилило його емоційно-психологіче звучання.

Характер твору (роздум, розповідь, опис)

Зображення дійсності у художніх творах відбувається у формі роздуму, розповіді чи опису.

Розповідь - зображення подій, вчинків, поведінки осіб у хронологічній послідовності.

Опис - особливий вид зображення якої-небу статичної картини чи умов, у яких відбувається , (пейзаж, портрет, інтер'єр, опис окремих речей).

Роздум - авторське осмислення й оцінка того, про що йдеться у творі.

Характеристика літературного героя

Художня література, на відміну від інших видів мистецтва, послуговується художніми образами, що є особливою формою відображення дійсності. Це зображення людського життя, окремих його сторін в індивідуалізованій формі. Художній образ об'єднує в собі загальне і часткове, узагальнення та індивідуалізацію. Основними типами образів є образ-персонаж, образ-пейзаж, образ-портрет, образ-інтер'єр, образ-символ тощо.

Кожний літературний герой (образ) будь- якого твору відіграє важливу роль у розкритті задуму автора, тому важливим є набуття навичок його характеристики.

Деякі аспекти характеристики літературного героя не становитимуть складнощів, інші ж питання вимагають додаткових знань. Так, відомості про прототип - реальну людину, яку автор використав як модель для створення літературного персонажа, - вимагають пошукової літературознавчої роботи. Такі знання сприяють глибшому розумінню цього образу.

Не можна зрозуміти образу Чіпки (Панас Мирний та Іван Білик, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), не знаючи історії розбійника Гнидки. Наприклад, прототипом Чіпки є Василь Гнидка. Про нього письменник дізнався від людей, коли відвідував батьків у селі. Там же автор дізнався про те, як Василь створив банду злочинців та чимало років тримав у страху близько чотирьох повітів. Гнидка був здібним і заможним, мав розум, силу, проте не користався своїми талантами у добрих справах. Люди не засуджували злодюгу, що дивувало автора. Селяни навпаки вважали його чоловіком нещасливої долі.

Герої художнього твору можуть займати головне і другорядне місце у творі. Аналізуючи твір, не зневажайте характеристикою другорядних образів, оскільки саме через них значною мірою розкривається суть головного героя. Так, наприклад, Андрюша, доктор Тагабат, дегенерат (М. Хвильовий «Я (Романтика)») фактично є іпостасями, послідовними проекціями образу головного героя - главковерха чорного трибуналу, через яких показана його моральна деградація.

Іноді літературний герой може посідати особливе місце у творчості письменника, в українській і світовій літературі. Наприклад, образ каменяра, змальований у вірші І. Франка «Каменярі», ототожнюють з іменем самого поета. Він розкриває значення його творчості й суспільної діяльності для українського народу, і тому видатного письменника ми шанобливо називаємо Каменярем. Терентій Пузир (І. Карпенко-Карий, «Сто тисяч») гідно поповнив галерею образів скупих світової літератури, а образ Катерини (однойменна поема Т. Шевченка) став першим у світовій літературі зображенням трагедії покритки як наслідку соціальних взаємин у тодішньому суспільстві.

Пропонуємо за наведеним планом дати характеристику одному з літературних героїв.

Характеристика літературного героя (узагальнений план)

Хто є літературний герой (стать, вік, соціальне становище, рід занять тощо).
Прототип літературного героя.
Що відомо з минулого героя і як це його характеризує: батьки, рідні; місце народження і проживання; умови формування характеру; інші біографічні відомості.
Портрет, як він характеризує героя.
Навколишнє середовище і як воно характеризує героя: місце проживання, інтер'єр, речі; суспільні оточення (друзі, вороги).
Рід занять, діяльності; захоплення, як це характеризує героя.
Риси характеру, як вони виражені у вчинках: позитивні (приязний, добрий, щедрий, розумний, веселий, серйозний тощо), негативні (злий, жадібний, дурний, легковажний тощо). Звичайно, це список не є остаточним, а риси характеру можуть змінювати категорію.
Основна мета життя, мрії, як це характеризує героя.
Активність (пасивність) життєвої позиції, як це характеризує героя.
Схильність до впливу з боку інших людей, вмінь самому впливати на інших.
Ставлення героя до природи, праці, кохання, грошей, достатку, людей (друзів - ворогів, старших молодших, матері, дітей, дружини, чоловіка); £ Вітчизни, рідної землі. (Знову ж таки, цей список не повний).
Ставлення інших персонажів твору до героя.
Мова як засіб самохарактеристики. З'ясувати причину вживання у мові слів певних лексичних гру власне українські слова, іншомовні слова; діалектиз-ми, архаїзми, історизми, неологізми, розмові лексика; фразеологізми, терміни, канцеляризм синоніми, антоніми, омоніми; експресивна лексика, вульгаризми тощо і дослідити, як мова героя характеризує його.
Ставлення автора до героя.
Художні засоби творення образу (епітети, порівняння, уособлення, гіперболи, метафори тощо).
Ваше ставлення до героя (мотивувати).
Місце літературного героя у системі образів твої: його значення для розкриття теми та ідеї твору.
Місце образу у творчості автора.
Значення образу в розвитку української літератури.
Значення образу в розвитку світової літератури.

Інші образи твору

(образи-персонажі; слухові, зорові образи; образи-емоції; образи-символи)

Значну роль у розкритті теми та ідеї твору відіграють своєрідні образи, що пов'язані не лише з певними постатями героїв, а є відтворенням відчуттів та емоцій автора. Розглянемо, наприклад, невеликий уривок вірша П. Тичини.

Гаї шумлять -

Я слухаю.

Хмарки біжать -

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Спостережливий читач може побачити тут і слухові (гаї шумлять), і зорові образи (хмарки біжать), образи-емоції (милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело).

Мовні засоби

ЗВУКОВІ ЗАСОБИ

(евфонія (милозвуччя), асонанс, алітерація; дисонанс (немилозвуччя); звуконаслідування)

Алітерація - стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності твору, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку. Зазвичай цей засіб уживається у ліричних творах. Згадаймо початок поеми Т. Шевченка «Причинна»:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

Якщо ж прислухайтись - і ви почуєте у цих рядках гуркіт збурених хвиль і гучний прибій!

Асонанс - концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке створює ефект милозвуччя:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала...

А. Малишко. «Пісня про рушник»

ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ

Лексичні засоби - це багатозначні й однозначні слова, слова, вжиті у прямому й переносному значенні; синоніми, антоніми, омоніми; іншомовні слова; загальновживані слова, професійна, діалектна, розмовна лексика; архаїзми, історизми, неологізми; нейтральна та емоційно забарвлена лексика, фразеологізми.

В українській мові більшість слів - багатозначні, тобто мають два і більше лексичних значень, з яких одне - пряме, інші ж - переносні. Так, наприклад, слово «голова» має принаймні 7 лексичних значень:

частина тіла людини чи тварини, в якій міститься мозок (пряме лексичне значення слова);
розум, свідомість, пам'ять: тримати все у голові (пам'ятати), одна голова добре, а дві краще (про розум);
керівна особа установи, об'єднання, громади тощо: голова комітету Верховної Ради України;
особа, яка керує зборами: обрати голову педагогічної ради;
головний, старший за рангом: хліб усьому голова;
передня частина чого-небудь: голова колони демонстрантів з'явилась на початку вулиці;
одиниця лічби (для тварин): сорок голів телят.

У художній літературі мистецьке володіння вживанням слів у прямому і переносному значенні створює цікаві смислові ситуації. Слово у переносному значенні є тропом, який має багато різновидів (порівняння, метафора, метонімія, синекдоха та ін.).

Широко вживаними в літературі є групи слів, які за смисловим значенням поділяються на синоніми, антоніми, омоніми.

Синоніми - слова однієї частини мови, відмінні за звучанням, але однакові чи близькі за змістом. Синоніми можуть бути абсолютними (друг - товариш; учень - школяр, азбука - абетка). Синоніми можуть утворювати досить довгий синонімічний ланцюжок, у якому одне слово є стрижневим, інші ж відрізнятимуться певними відтінками значення. Художнім творам властиві контекстуальні синоніми, які лише у певному контексті мають близьке значення. Уміле використання загальновживаних та індивідуальних синонімів робить мовлення багатшим, емоційно насиченим, досконалим. Неперевершеним майстром уживання синонімів виявив себе І. Нечуй-Левицький: жодна сцена повісті «Кайдашева сім'я», а тим більше «батальна», не обходиться без використання гумористично забарвлених синонімів: бити горщики - хрьопнути, свиснути, лупити: кричати - верещати, ґвалтувати, лаятись, пищати.

Антоніми - це слова однієї частини мови, які мають протилежне значення. Антоніми утворюють антонімічні пари. Вживання антонімів у художніх творах дає можливість яскраво, експресивно, контрастно змалювати події, явища, стан чи портрет героя. Яскравим прикладом використання антонімів є поезія Олександра Олеся:

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто – не знаю я…

Омоніми – це слова, які однаково звучать, але мають різне лексичне значення. Так, наприклад, омонімічними є такі значення слова «коса»: 1) сільськогосподарське знаряддя: гострити косу, 2) довге заплетене волосся: пишатися довгою косою; 3) довга вузька обмілина річки, моря, сполучена з берегом: піщана коса. Вживання омонімів у мовленні допомагає створенню специфічних смислових і звукових значень твору:

Думи мої, думи мої,

Квіти, мої діти.

Виростав вас, доглядав вас.

Де ж мені вас діти?

Т. Шевченко

Хоча основою художніх творів є загальновживана лексика, автори з метою глибшої передачі ідейного задуму твору, повнішої індивідуалізації героїв, відтворення історичних особливостей зображуваного часу вживають слова розмовної, професійної, діалектної лексичних груп.

...косили і гребли гуртом. Потім ділили копиці, і вже тоді кожен стягав їх у стоги до свого куреня (О. Довженко, «Зачарована Десна»). Ряд слів цього невеликого уривка створює картини сільськогосподарської праці (професійна лексика).

На контрасті професійної (канцелярської) та розмовної лексики побудовано комізм сцени, де возний Тетерваковський розмовляє з Наталкою (І. Котля-ляревський, «Наталка Полтавка»):

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

Возний. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то як його — для любові ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираеть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — і аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.

Особливий колорит різних географічних місцевостей, де живуть герої твору, передають діалектизми - слова чи вислови, запозичені в літературну мову з певного територіального різновиду загальнонародної мови. Так, наприклад, твори В. Стефаника, О. Кобилянської насичені словами західноукраїнських діалектів:

Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!

(В. Стефаник, «Камінний хрест»)

Мова літературного героя є одним із потужних засобів характеротворення. Розмовна лексика героїв, насичена відповідно до типу характеру, стану героя емоційно забарвленими елементами (словами певних форм, експресивними вигуками, фразеологізмами тощо), створює цілісний художній образ. Ось яким трепетним, закоханим постає перед читачем Василь (Г. Квітка-Основ'яненко, «Маруся»):

- Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко. перепілочко! - приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю. - Я ж землі під собою не чую - я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько?

А сутність Пузиря (І. Карпенко-Карий, «Хазяїн») можна з'ясувати за його ж словами, що надають мові грубості, хижості:

Пергие йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору.

Фразеологізми - лексико-граматична єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється в мові за традицією, автоматично. Вдало вжиті у творі фразеологізми підкреслюють народність твору. Наприклад, роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко є своєрідною енциклопедією фразеологізмів української мови, не поступаючись у цьому «Енеїді» І. Котляревського. Так, цілий ряд фразеологізмів використала поетеса для розкриття поняття «одружитися»:

А це улітку повернувсь додому,

в хазяйство, підупале за війну,

і, як годиться хлопцю молодому,

хотів ввести у дім собі жону.

Грицько посватав Галю Вишняківну,

повзявши намір взяти з нею шлюб.

Якби мені ти стала за дружину,

яка б то радість увійшла в мій дім!

Колись в селі, що зветься Темногайці,

а йшов мені тоді двадцятий рік,

мене хотіли прикрутить при Гальці.

Хвалити Бога, вирвався і втік.

І сам не знаю, - щоб одну кохати,

А другу в церкву до вінця вести

Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

поберемось та й вступимо в закон.

Мова, як жива істота, розвивається: слова народжуються, живуть (якісь довго, а якісь швидко зникають) і врешті-решт можуть виходити із активного вжитку, старіють.

Нові слова називають неологізмами. Вдалі неологізми з часом переходять до категорії загальновживаних слів (мрія, робот), інші ж так і залишаються новоутвореннями, які, проте, стають однією з яскравих ознак творчої індивідуальності того чи іншого письменника:

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними...

П. Тичина

Застарілі слова поділяють на історизми - слова, що позначають предмети і явища, які зникли із життя суспільства (смерд, кріпак), та архаїзми - слова, що в сучасній мові змінені іншими (шульга - лівша, десниця - права рука, боян - співець, чадо - дитина). Вживання застарілих слів підкреслює особливості зображуваної у творі епохи. «І мати моя носила очіпок на голові, і я зав’язуватимусь в чушку» (І. Нечуй-Левицький).

Мова - система відкрита, яка, зберігаючи власні норми, все ж допускає запозичення з інших мов. Українська мова має багато іншомовних слів, що прийшли з польської (скарб, байка, полковник), російської (завод, безробіття, книголюб), білоруської (дьоготь, бадьорий); грецької (ікона, ангел, монах, історія, філософія); латини (експонат, конспект, нація); тюркських мов (товариш, сарай, кавун, базар); французької (салют, парад, арсенал, режим, пальто, екіпаж); німецької (князь, панцир, командир, штаб); англійської (старт, фініш, парк, баржа, мітинг); італійської та іспанської мов (арія, речитатив, валюта, газета, вілла) тощо. Значна частина запозичених слів міцно вкоренилась в українській мові, і тепер пересічній людині важко визначити їх походження. Інші ж слова-«мандрівники» не приховують його. Проте у кожному разі вживання іншомовних слів у мовленні має бути доцільним.

3) ТРОПИ

Тропи - слова і вирази, вживані у переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень. До них нале-жать епітет, порівняння, метафора, уособлення(персоніфікація), алегорія, мето-німія, синекдоха, гіпербола, літота, оксиморон.

Використати тропи – означає надати слову невластивого значення на основі певного критерію, а саме: тотожності, схожості, суміжності, протилежності.

Епітет - один з основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища. Як епітети переважно вживаються прикметники. Слід відрізняти епітети від звичайних означень: золоте серце - золотий ланцюжок; чиста совість - чистий рушник.

Вживання епітетів робить твір яскравим, надає йому нових емоційних і смислових нюансів:

Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнені дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок (М. Стельмах).

Крім оригінальних епітетів, винайдених автором, у художніх творах з'являються і постійні епітети. Це властиво, зокрема, фольклорним творам: ясні зорі, тихі води, козак молоденький, кінь вороненький, злії воріженьки.

Порівняння - пояснення одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою сполучників як, мов, немов, наче, неначе, ніби,буцім та ін. (хліб, як сонце; або слів подібний, схожий, нагадує, здається тощо( море подібне до гігантського дзеркала). Іноді такі слова і сполучники опускаються: слова – блискучі перли. Трапляються випадки вживання порівнянь у формі орудного відмінка іменника: очі палають вогнем.

Іноді текст може бути насинений порівняннями, як, наприклад, у І. Нечуя-Левицького:

От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м'ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м'якими зеленими, ніби оксамитовими берегами в'ється гадюкою Роставиця, неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших.

Метафора - один з основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю: на обличчі посмішка цвіте; дерева обнялись віттями; хмарка плаче осіннім дощем.

Одним із різновидів метафори є уособлення - художній прийом перенесення якостей живих істот на довколишні предмети, явища природи або навіть абстрактні поняття, коли неживого предмету, поняття приписують властивості живої істоти. Наприклад: струмок співає, бурульки заплакали, Часто прийом уособлення оживляє заголовки газетних статей: «Льодова доріжка чекає», «Сонце запалює маяки», «Матч приніс рекорди».

Навшпиньках підійшов вечір,

засвітив зорі

П. Тичина

Персоніфікація відрізняється від уособлення тим, що неживі предмети чи явища природи наділяються людськими якостями:

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні...

О.Олесь

Алегорія - це умовне зображення абстрактного поняття за допомогою конкретного образу. У народних казках образи тварин і рослин часто мають інше значення, тобто переносне, символічне, алегоричне. Люди, спостерігаючи за поведінкою тварин, проектували їх звички на себе: осел став означати людину вперту, нерозумну; лисиця – хитру, підступну; заєць – боязливу. Алегорія характерна переважно для жанру байки. Її сила у тому, що вона встановлюється за подібністю - це перенесення властивостей та характеристик одного предмета чи явища на інший для кращого відображення образу. Таким чином утворюється переносне значення(«борці за волю України» — каменярі (однойменна поезія І. Франка).

Метонімія - різновид тропа, близький до метафори, в якому значення слів з

певних явищ та предметів переноситься на інші за суміжністю.

Типи перенесень:

заміна матеріалу на виріб (чеське скло - про скляні вироби з Чехії);
заміна твору на автора («читати Шевченка» замість «читати твори Шевченка»);
заміна вмісту на предмет (з'їсти тарілку);
заміна мешканців на країни, міста, вулиці (гомоніла Україна);
заміна дії на знаряддя (перо письменника);
заміна предмета його атрибутами (рожеві щічки озирнулася) та інші.

Ще тільки вирок - і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться - Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Л. Костенко. «Маруся Чурай»

Як бачимо, слово Полтава вжито у значенні мешканці Полтави.

Ну от і все. Б’є барабан.

Мовчить юрба. Завмер майдан

А. Малишко

Синекдоха - один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії, який полягає у кількісному зіставленні предметів та явищ (вживання однини у значенні множини і навпаки — визначеної кількості замість невизначеної, видового поняття замість родового тощо). Згадаймо пісню «Зажурилась Україна»:

Як зайняли, то й погнали

До пана, до хана.

Слова пан, хан, хоч і вжиті в однині, означають тих турків і татар, які купували на невільничих ринках українців і перетворювали їх на рабів (множина замінена одниною).

У звертанні до України В. Симоненко каже:

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Тут однина замінена множиною.

Гіпербола - різновид тропа, що полягає у надмірному перебільшенні ознак певного предмета, рис людини, явища, їх характеристик з метою яскравішої передачі авторської думки. Ці прийоми беруть початок у розмовній мові: «Я казав тобі сто разів про це…», - докоряє батько синові, який мовчки вислуховує зауваження, хоч насправді батько лише кілька разів говорив про це. « Я буду через хвилину…», - обіцяє подруга, змушуючи чекати її значно довше. Також широко використовується у фольклорі «курці по коліно», « з макове зернятко». У літературі:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання

В. Сосюра

Літота - художнє применшення, коли якості чи розміри предмета порівняно із справжніми подаються як надзвичайно маленькі (з'ївши крихту хліба; дитя було маленьке - як мишенятко; до сусіднього села близько - двічі палицею кинути).

Оксиморон - різновид тропа, що полягає у сполученні контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект: гірке щастя, гарячий сніг, веселий цвинтар тощо.

4) СИМВОЛ

Це предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові. Символ тісно пов'язаний з філософією, міфологією та релігією. Так, у поезії Д. Павличка «Два кольори» червоне та чорне — найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишивці, яке асоціюється з радостями й печалями, злетами і смутками людського життя. У другій строфі поезії поет пояснює цю символіку:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Символи: «червоне —- то любов, чорне — то журба», вишита сорочка — символ материнської любові, дорога — символ життєвого шляху.

5) СИНТАКСИЧНІ ЗАСОБИ

Синтаксис художнього твору відіграє не менш важливу роль у розкритті ідейного задуму автора, ніж тропи. Програмою ЗНО передбачено оволодіння знаннями про такі синтаксичні засоби, як риторичні фігури, інверсія, тавтологія, антитеза, анафора, хоча їх значно більше.

Риторичні фігури - риторичне звертання і риторичне питання - сформульовані не з метою отримання конкретної відповіді, а для увиразнення поетичного мовлення. У ліричних творах або під час промов оратора вони служать вдалим прийом оформлення думки.

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

П. Тичина

Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?

М.Рильський «Слово про рідну матір»

Інверсія - одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає у непрямому (зворотне розташуванні слів для емоційно-смислового увиразнення певного вислову. Так, нормативним для української мови є такий порядок слів:

підмет стоїть перед присудком (гра почалася);
узгоджене означення стоїть перед означуваним словом (напружена боротьба);
додаток стоїть після керуючого слова (радіти перемозі).

Якщо ми поміняємо місцями слова у наведених прикладах (утворимо інверсію), то логічний наголос виділить потрібне за смислом слово: боротьба напружена (підкреслюється характер боротьби).

Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,

В морозні ранки, і в вечірній час,

І в свята гомінкі, і в дні робочі

Ми думаємо, правнуки, про вас.

В. Симоненко

Пройдуть зливи, замовкнуть грози,

Задрімають вітри на ланах.

В. Симоненко

Тавтологія - спеціальне або непередбачене повторення тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів. Вмотивовано використана тавтологія затримує увагу на сказаному, увиразнює його, посилює емоційність і ритмічність мови.

Тож дай мені дійти і не зотліти,

Дійти і не зотліти дай мені!

В. Стус

Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист (Г. Косинка).

Анафора (єдинопочаток) - одна з риторичних фігур - вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частин синтаксичних, строфічних структур:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани.

Т. Шевченко

Антитеза - стилістична фігура в художній літературі та ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів: «з журбою радість обнялась», «сміються, плачуть солов'ї», «лився спів колись у мене, а тепер я сльози ллю» (Олександр Олесь). Думав, коли доля зустрінеться – спіткалося горе» ( Т.Шевченко).

Загалом антитеза означає гостре протиставлення образів або суджень, проти-лежних по суті, але з’єднаних між собою загальним внутрішнім механізмом або змістом. Наприклад, вірш Ліни Костенко побудовано на використанні антитези:

Комусь – щоб хліба скибка.
Комусь – щоб тільки лаври.
Одна душа – як скрипка,
а друга – як літавра.

Особливості ліричних творів ( види за тематикою)

За тематикою ліричні твори поділяються на філософську, патріотичну, громадянську, пейзажну та інтимну лірику.

До філософської лірики належать твори, спрямовані на філософське осмислення світу, людини, загальних закономірностей життя, природи, розвитку суспільства.

Ти знаєш, що ти - людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

В. Симоненко

Патріотична лірика розкриває почуття ліричного героя до батьківщини, до свого народу, порушує проблеми відповідальності за долю вітчизни, готовності служити її інтересам. Зразками патріотичної лірики є, наприклад, «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Я утверждаюсь!» П. Тичини, вірш І. Франка «Гімн» та багато інших.

У громадянській ліриці відображено розуміння поетом сучасного життя у його суспільно-політичному аспекті, ставлення автора до нього. Це твори

В. Стуса («Як добре те, що смерті не боюся...»), В. Симоненка («Задивляюсь у твої зіниці...») тощо.

Пейзажна лірика подає описи природи, які є засобом розкриття психологічного стану ліричного героя, відображає ставлення героя до природи. Чудовими поетами-пейзажистами є М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина.

Інтимна лірика - умовна назва ліричних творів, у яких панівний мотив - любовна пристрасть ліричного героя. Разом з тим до інтимної лірики можна віднести також твори, у яких подаються почуття і переживання, пов'язані не тільки з коханням, а й із особистим життям у ширшому плані: синівські почуття, теми дружби, потаємні мрії тощо. Чудовими зразками інтимної лірики є збірка

І. Франка «Зів'яле листя», вірші В. Сосюри («Так ніхто не кохав»), П. Тичини («О панно Інно») та ін.

Зрозуміло, що часто один ліричний твір може мати різні відтінки – поєднання інтимної і пейзажної лірики П. Тичини («Ви знаєте, як липа шелестить…»):

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Засоби реалізації комічного

Твори українських письменників емоційно насичені, яскраві, чому сприяє майстерне використання авторами різних форм комічного: гумору, іронії, сатири, сарказму, гротеску.

Гумор — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Тонким гумором насичені «Мисливські усмішки» Остапа Вишні.

Іронія — художній троп, який виражає глузливо - критичне ставлення митця до предмета зображення. Зазвичай це висловлювання, яке набуває у контексті протилежного значення. Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній літературі належать Тарасу Шевченку, який створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом: «Од молдованина до фіна: На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!».

Сатира — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. І.Карпенко у творі «Мартин Боруля» найчастіше сатиру вживає в ставленні до Мартина.

Сатирично зображено звернення Мартина до Марусі:
Мартин: Марусю, скільки раз я тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому... Ти ціми словами, мов батогом по вуху мене хльостаєш…

Сарказм — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. Саме до сарказму вдається

Т. Шевченко у поемі «Кавказ», створюючи образ імперського загарбника.

До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християни: храми, школи,

Усе добро, сам бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні! —

Та й тільки ж то!

Гротеск - вид художньої образності, для якого характерними є:

1) фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм;

2) поєднання в одному предметі або явищі різко контрастних якостей (трагічного з комічним, реального з фантастичним, піднесено поетичного з грубо натуралістичним;

3) заперечення усталених художніх і літературних норм;

4) стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким тощо). Гротескові картини ми бачимо в «Енеїді» І.Котляревського, наприклад, у змалюванні пекла, де відбували кару грішники різних мастей:

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.

Прийомів, що викликають сміх, дуже багато. Це може бути перекручування слів: «Пом'яни, Господи, Раба Божого Омелька та ті книжки, що в церкві читають: єрмолай, бермолай, савтирю і ще й тую, що телятиною обшита...» — так «ворожить баба Палажка» (І. Нечуй-Левицький, «Кайдашева сім'я»).

Вдало підібрані порівняння також викликають сміх, іноді гострий, гіркий, як у поемі «Сон» Т. Шевченка, коли ліричний герой твору оглядав Петербург:

По тім боці

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

Часто для створення комічного ефекту письменники вдаються до гіперболізації зображуваного. Так, скнарість Терентія Пузиря (І. Карпенко- Карий «Хазяїн») посилено підкреслюється багатьма епізодами: з хазяйським халатом і кожухом, святкування дня народження самого хазяїна, оборони стіжків від гусей.

Комічність ситуації виникає і при застосуванні протиставлення, антитези. Такою є сцена опанування Миною Мазайлом російської мови, коли його син, Мокій, навчає Улю української (М. Куліш «Мина Мазайло»).

Вмотивоване вживання вульгаризмів - один із засобів створення комічного. Ось як лаяв Зевса Еней за те, що той не рятує свого онука від злих пригод

(І. Котляревський, «Енеїда»):

Гей ти, проклятий стариганю!

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, як тебе я ганю,

Зевес! - ні усом не моргнеш.

На очах більма поробились,

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Чи се ж таки тобі не стидно,

Що пропаду, от лиш не видно?

Я ж, кажуть люди, внук тобі!

Як бачимо, палітра комічних прийомів дуже багата, вона не може бути вичерпана наведеними прикладами. Читаючи твір і сміючись над пригодами чого героїв, спробуйте прочинити двері творчої майстерні автора, замисліться над питанням, яким же чином досягнуто комічного ефекту - тоді й ваше мовлення може стати яскравим, колоритним, образним.

Аналізуючи твір, варто усвідомити, яким є авторське ставлення до зображуваного, скласти власне враження від твору (сподобався, захопив, збентежив, заспокоїв, зворушив - не сподобався, змусив замислитись). Зважаючи, що програма шкільного курсу української літератури включає передовсім найкращі твори письменників, з'ясуйте, яке місце цього твору у доробку письменника, а також його значення в українській (європейській, світовій) літературі.

Виконуючи аналіз художнього твору, дасть можливість здобувачам освіти забезпечити не тільки його добре запам'ятовування розуміння, а й набути упевненості, що отримані знання, вміння і навички не забудуться, не втратяться не тільки до складання ЗНО, а стануть міцною основою формування культури світогляду, етичних і моральних переконань.

РОЗДІЛ ІІ. Опорні плани та схеми з української літератури

Опорні плани забезпечують розвиток логічного мислення здобувачів освіти, усного мовлення, привчають до самостійного оволодіння знаннями, формують творчий підхід до вивчення навчального матеріалу. Здобуті таким чином знання більш узагальнені й систематизовані. Нижче подається кілька зразків опорних планів.

2.1. План біографії письменника

Характеристика епохи, в яку жив письменник.
Сім'я, оточення, в якому він ріс.
Портрет письменника. Світогляд, риси характеру.
Де, коли й за яких обставин здобув освіту.
Роль книги в духовному становленні письменника.
Життєві віхи біографії (дати).
Люди, з якими спілкувався, дружив.
Естетичний ідеал письменника.
Головні твори (стиль, жанри).
Громадська діяльність письменника.
Значення життя і творчості письменника для його сучасників та для нашого часу.

Вивчаючи за цим планом біографію, здобувач освіти виховується як громадянин, мимоволі замислюється над своїм ідеалом, смислом життя. Шукаючи відповіді на питання, що його зацікавили, він охоче звертатиметься до вчителя, усвідомить необхідність самоосвіти, працюватиме з додатковою літературою. Здобувач освіти отримає цінний матеріал для написання твору-роздуму. А головне — у нього виникне інтерес до творчості письменника, зрозумілішими стануть авторська позиція, підтекст творів.

2.2. Значення творчості письменника

Історична зумовленість творчості, її зв'язок з традиціями попередників.
Яскраві факти біографії митця як зразок для формування життєвих ідеалів учнів.
Жанри, тематичне розмаїття та ідейна спрямованість творів письменника.
Особливості індивідуального стилю, художнього таланту митця.
Внесок письменника у вітчизняну та світову культуру.
Який автограф залишив письменник у моїй читацькій біографії, моєму духовному світі.

2.3. СХЕМА АНАЛІЗУ ПРОЗОВОГО ТВОРУ

Життєва основа.
Тема, проблематика твору.
Конфлікт.
Ідея твору.
Сюжет (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка).
Образи твору — головні герої, другорядні персонажі.
Позасюжетні елементи:

- назва твору, її роль у розумінні теми та ідеї;

- присвята, епіграф;

- описи (пейзаж, портрет, інтер'єр);

відступи (ліричні, публіцистичні, філософські, історичні).
Мова твору (особливості авторського письма, художні прийоми).

При аналізі прозових творів акценти змішуються на образи, систему образів, конфлікт, тематику, повноцінність і багатогранність образів тощо, а тому рекомендуємо приблизно такі схеми (параметри) аналізу.

Новели, оповідання:

Назва.
Скільки і які епізоди, події зображені.
Якими основними засобами й прийомами творяться образи чи характери людей.
Характери чи образи основних персонажів (героя й антигероя повніше).
Тема твору.
Проблема та ідея твору.
Цінність твору (художня, естетична, суспільна).

Повість

Назва.
Загальна характеристика засобів та прийомів творення.
Форма і композиція твору.
Всебічний і повний аналіз особи героя чи антигероя (або й обох – у порівнянні).
Загальна характеристика інших діючих осіб (персонажів) — система образів.
Характер конфлікту.
Тема і тематика.
Проблема і проблематика.
Ідея та ідейний зміст.
Суспільна, естетична чи художня цінність.

Роман, роман-трилогія, роман-епопея:

Назва (повний аналіз).
Загальна характеристика засобів.
Загальна характеристика прийомів з виокремленням найважливішого чи найважливіших прийомів.
Форма твору і головні сюжетні лінії.
Композиція і сюжет.
Найповніший аналіз героя та антигероя і, при наявності обох, зіставлення їх.
Окремі характеристики другорядних персонажів і тих груп, що стоять за героєм та антигероєм.
При наявності, характеристики сил, що не мають чітко визначеної схильності ні до позитивного, ні до негативного начал.
Система образів і конфлікт.
Тема і тематика.
Проблема і проблематика.
Ідея та ідейне багатство.
Художня, суспільна, естетична та інша цінність твору.

2.4 . СХЕМА АНАЛІЗУ ДРАМАТИЧНОГО ТВОРУ

(аналізується особливо уважно і специфічно)

Незалежно від того, як написана п’єса – віршем чи прозою, акценти тут набагато відмінніші від аналізу творів поезії і прози:

а) оскільки в п’єсі говорять майже тільки діючі особи, особлива увага приділяється саме мові діючих осіб;

б) виходячи з того, що драматургія – це передовсім дія і протидія людей, слід особливу увагу приділити конфлікту;

в) оскільки в драматургії жанри визначають передовсім за тим, який характер має конфлікт (трагічний, драматичний чи комічний), необхідно особливо глибоко й обґрунтовано визначити жанр твору.

Жанр твору в драматургії визначається ще в плані форми та змісту окремо.
З цих та й інших причин пропонуємо наступні схеми аналізу п’єс:

Одноактні п’єси, драматичні етюди, драматичні картини, сцени тощо:

Назва.
Авторське визначення жанру твору, місця і часу дії.
Індивідуальні особливості мови головних та другорядних діючих осіб.
Загальна характеристика засобів та форм дії і взаємодії (хоча б провідних) дійових осіб.
Форма твору і сюжет.
Система образів і суть протистояння (суперечності) між героєм і антигероєм, позитивними й негативними силами.
Конфлікт і процес його розвитку: зав’язка розвиток (загострення) подій (зіткнень), кульмінація, розв’язка.
Ідейно-естетична сутність та потенціал конфлікту.
Естетична ідея твору.
Цінність твору (художня, естетична, суспільна).

Багатоактна п’єси:

Назва.
Авторське визначення жанру твору.
Авторські представлення діючих ост.
Авторські пояснення, вказівки на час і місце та суспільні координати дії, ремарки тощо.
Форма і композиція твору.
Детальні мовні характеристики діючих осіб.
Характери (образи) діючих осіб – передовсім героя та антигероя.
Причини і сутність протистояння героя та антигероя чи інших протидіючих сил.
Тип і характер конфлікту (трагічний, драматичний чи комічний).
Етапи розвитку конфлікту: зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка.
Естетична сутність конфлікту.
Тема і тематика.
Проблема та ідея твору.
Проблематика та ідейний зміст.
Жанр твору і авторське визначення жанру.
Цінність твору: художня, суспільна, естетична та ін.

2.5. СХЕМА АНАЛІЗУ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ

Короткі відомості про автора.
Жанр твору. (Громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна лірика.)
Провідний мотив твору.
Композиція твору.
Образ ліричного героя.
Вжиті автором художні засоби. (Лексика, тропи, віршовий розмір та ін.)
Особисте сприйняття поезії.

СХЕМА АНАЛІЗУ ПОЕЗІЇ (ВІРШОВАНОГО ТВОРУ)

Будь-який вірш, пісню, сонет і т. ін. можна аналізувати за таким зразком:

Назва.
Епіграф.
Розмір і система віршування.
Засоби творення – мовні, мовно-поетичні.
Рід літератури.
Найвиразніші образності, образи й характери людей чи суспільних (природних) явищ тощо.
Тема, проблема, ідея твору.
Цінність твору (художня, естетична, суспільна).

Оду, баладу тощо можна аналізувати за такими параметрами:

Назва.
Засоби та прийоми творення (загальна характеристика).
Форма (будова) і композиція твору.
Образи і характери людей та явищ.
Система образів і сюжет.
Тема і тематика.
Проблема і проблематика.
Ідея та ідейний зміст.
Цінність твору (художня, естетична, суспільна).

Поему можна аналізувати за таким схематичним зразком:

Назва
Мовно-нормативні та мовно-поетичні засоби.
Загальна темпоритмічна характеристика.
Форма і композиція твору.
Повноцінні і всебічні характеристики героя чи антигероя.
Загальні характеристики другорядних діючих осіб (персонажів).
Система образів і сюжет.
Конфлікт твору і його основні елементи.
Тема і тематика.
Проблема та ідея твору.
Проблематика та ідейне багатство.
Художня, суспільна та естетична цінність.

2.6. СХЕМА АНАЛІЗУ ЕПІЧНОГО ТВОРУ

Автор, його місце в літературі.
Автобіографічні та біографічні відомості, пов’язані з життєвою основою твору.
Соціально-суспільні умови, в яких був написаний твір.
Назва твору (алегорична, метафорична, символічна, сюжетна, влучна (чи ні), образна (чи ні) та ін.
Жанрові особливості.
Тема.
Ідея.
Художній конфлікт (соціальний, побутовий, психологічний).
Композиція (експозиція, зав’язка конфлікту, розвиток дії, кульмінація, розв’язка конфлікту).
Правда та художній вимисел.
Проблематика твору.
Аналіз художніх образів.
Мова автора як своєрідність його індивідуального почерку та ліричні відступи.
Народність твору.
Роль твору в суспільному житті свого часу.
Актуальність (чи ні) його сучасників.
Вплив яких відомих вам авторів відчувається (чи ні) в даному творі.
Відгуки критиків та інших діячів мистецтв.
Екранізації та сценічні постановки (якщо є). Чим авторський задум відрізняється від режисерського втілення?
Мої думки з приводу прочитаного.

Схема аналізу художніх образів

“Анкетна” характеристика героя (хто? звідки? якого роду? чим займається?).
Персонаж епізодичний, другорядний чи головний.
Чи є в нього прототип?
Портрет героя (відповідність чи невідповідність його внутрішньому світу).
Характер персонажа поданий у розвитку чи епізодично.
Соціальне звучання образу.
Пов’язані з даним героєм проблеми, які порушує автор.
Психологічна складність характеру (духовне багатство, моральна краса чи потворність, їх співвідношення в душі героя).
Місце і роль персонажа в сюжеті. Чим пов’язаний він з іншими героями (зв’язком кармічним (життєвим), емоційним, духовним)?
Мова як засіб самовираження персонажа.
Ставлення до нього інших дійових осіб.
Ставлення автора до свого героя.
Актуальність проблем, порушених письменником через даний персонаж.
З якими відомими вам героями перегукується образ даного твору? Що в них спільного, а що відмінного?
Моє сприймання героя.
Пантонімічне представлення персонажа.

Схема аналізу ліричного твору

Автор, його місце в літературі.
Тематичне спрямування всієї творчості.
Які життєві обставини дали імпульс для написання твору (якщо відомо).
Назва твору (алегорична, метафорична, символічна, сюжетна, образна (чи ні), інтригуюча (чи ні) та ін.
Тема поезії та провідні мотиви.
Ідея.
Жанр.
Композиція (якщо є).
Ліричний герой.
Образи, символи (якщо є) твору.
Сюжетні лінії (якщо є).
Настрій (мінор, мажор).
Художні засоби.
Віршований розмір, рима.
Місце твору в доробку поета.
Його актуальність на сьогодні.
Ваші роздуми та почуття, навіяні поезією.

Аналіз творів великих та середніх епічних форм (роман, повість, поема)

1.Історія написання.

2.Життєва основа і тема твору.

3.Жанрові особливості тексту.

4.Образна система. Групування персонажів.

Образи як виразники та носії ідеї.

5.Сюжет твору, взаємозв’язки сюжетних ліній.

6. Позасюжетні елементи (ліричні відступи, вставні новели тощо), їх функціонування в структурі художнього тексту.

7.Роль пейзажу та інтер’єру в композиції твору.

8.Пафос твору.

9.Мова твору.

Аналіз творів малої прози (оповідання, етюд, новела, нарис)

1.Жанр твору.

2.Тема.

3.Авторський контекст та образна система. Ідейна спрямованість твору.

4.Особливості сюжету та композиції.

5.Мовно-стилістична майстерність автора.

Аналіз п’єси

1.Жанр твору.

2.Ідейно-тематична основа п’єси.

3.Сюжет п’єси. Сутність конфлікту. Роль авторських ремарок.

4.Образи-персонажі. Прийоми творення характерів п’єси.

5.Мова персонажів.

Аналіз поезії

1.Тематична приналежність поезії (громадянська, філософська, інтимна, пейзажна).

2.Жанр ліричного твору (елегія, ідилія, ода, медитація тощо).

3.Мотиви та лейтмотив поезії. Її ідейний зв’язок з іншими творами у збірці, періоді творчості, спадщині митця.

4.Будова поезії: строфіка, розмір, римування.

5.Особливості поетичної мови: фоніка – тропіка – синтаксис.

Схема аналізу ліричного твору

1.Короткі відомості про автора (ті, що допомагають краще зрозуміти специфіку даного твору).

2.Історія написання твору.

3.Жанр твору (громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна, філософська лірика тощо).

4.Провідний мотив твору.

5.Композиція твору.

6.Ключові образи твору.

7.Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору (лексика, тропи, фігури, фоніка).

8.Віршування (види рим, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), його роль у розкритті провідного мотиву твору.

9.Підсумок.

Схема аналізу епічного і драматичного твору

1.Корткі відомості про автора (ті, що допомагають краще зрозуміти специфіку даного твору).

2.Історія написання і видання твору.

3.Жанр (роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, власне драма).

4.Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).

5.Тема, ідея, проблематика твору.

6.Композиція твору, конфлікт, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.

7.Роль позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).

8.Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору. Художні деталі.

9.Мовностильова своєрідність твору (на рівні лексики, тропів, синтаксичних фігур, фоніки, ритміки)

10.Підсумок (художня цінність твору, його місце у доробку автора та в літературі, сприймання твору в добу письменника та його сучасне прочитання).

2.7. План-характеристика літературного персонажа

Місце персонажа у творі.
Роль портрета в розкритті психологічного стану та характеру персонажа.
Засоби змалювання образу.
Формування й світогляд персонажа.
Мета в житті персонажа та шляхи до неї.
Внутрішній світ персонажа, його привабливість чи потворність.
Виховне значення образу.

РОЗДІЛ ІІІ. Питання, які виникають під час аналізу художнього твору.

$E:\6 методична робота\Розробки\images (1).jpg$ 3.1. Що є основою і рушійною силою сюжету?

Оскільки сюжет — це певна послідовність чергування подій і ситуацій, то, закономірно, в художньому творі має бути сила, яка надає йому динаміки, руху. Такою рушійною силою, основою сюжету є конфлікт — сутичка, суперечливість, протиставлення, розмежування чи зіткнення подій, характерів, ідей. Складність і багатоманітність життєвих конфліктів — суспільних, політичних, естетичних, моральних, професійних тощо — зумовлює розмаїття художніх конфліктів. Проте, маючи спільну внутрішню сутність, конфлікт художній і конфлікт життєвий — різні величини. Письменник не просто переносить у твір найрізноманітніші суспільні, психологічні, виробничі, сімейні суперечності, а й показує їх через події, людські долі, створені його фантазією. Так, наприклад, розгортається конфлікт роману В. Підмогильного «Місто». Його головний герой Степан Радченко — натура неоднозначна: з одного боку, це людина талановита, працездатна, наполеглива у досягненні поставленої мети, з іншого — егоїстична, навіть жорстока, коли йдеться про шляхи реалізації цієї мети. Душа героя — осереддя психологічної дії роману, добро і зло — це полюси, суперечності, навколо яких концентрується дія. Письменник розмірковує над загальнолюдськими моральними цінностями, підкресленими вже в епіграфі до твору: чим же людина схожа на янгола, а чим — на тварину? Чим змістовніший художній конфлікт, тим вагоміший твір.

3.2. З якою метою письменник порушує традиційне розташування сюжетних елементів?

Найчастіше художній твір починається з експозиції (так звана пряма експозиція, наприклад, у повісті «Земля» О. Кобилянської). Однак іноді вона переноситься в середину, як це маємо, приміром, у творах Панаса Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це затримана експозиція, яка, акцентуючи на минулому героїв, дає змогу глибше розкрити причини зображених подій, гостріше відчути драматизм конфлікту. Іноді експозиція міститься в кінці твору. Вона називається зворотною і, як правило, надає сюжету таємничості, бо приховує першопричину вчинків героя, їх справжню суть. Найчастіше затримана (зворотна) експозиція зустрічається в гостросюжетних пригодницьких повістях або романах, де автор свідомо залишає читача довгий час у незнанні.

У деяких творах експозиційні моменти не прив'язуються до певної точки сюжету, а розсіюються по всьому тексту — у мові персонажів, автора чи оповідача, у спогадах, асоціаціях. Це посилює драматизм оповіді («Тигролови» І. Багряного).

Є твори, в яких дія починається із зав'язки, як, наприклад, у поемі Т. Шевченка «Єретик», у новелі В. Стефаника «Новина». Таке порушення традиційного розташування сюжетних елементів дає авторові змогу тримати читача в напрузі, аналізувати причини й наслідки зображених подій, осягнути глибинні порухи душі героїв. Відсутність у творі того чи іншого елемента сюжету має важливе змістове значення, оскільки необхідною є й та «нульова» інформація, яку він несе, бо теоретично цей елемент потрібний. Загалом розташування складових частин сюжету залежить від творчого задуму письменника, того життєвого матеріалу, що ліг в основу твору.

У багатопланових творах зав'язка, кульмінація і розв'язка є в кожній сюжетній лінії («Місто» В. Підмогильного), у хроніках неможливо виділити ці вузлові моменти, але інколи вони спостерігаються в окремих епізодах, що входять до складу хронік.

3.3. Яка роль необов’язкових елементів сюжету?

Необов'язковими елементами сюжету є пролог та епілог. Наявність їх зумовлюється не законами побудови твору, а конкретними ідейно-художніми завданнями. Пролог — це вступна частина, в якій автор або розповідає про події, що передують основному конфлікті і мотивують її («Лісова пісня Лесі Українки, «Мойсей» І. Франка), або ж розкриває свій задум. Так, пролог у «Лісовій пісні» Лесі Українки вводить читача у світ природи й казки, створює відповідний настрій. Водночас він — провісник майбутніх конфліктів, оскільки вже в перших рядках драми сили природи, що символізують рух, волю, протиставляються силам застою.

Епілог — це закінчення твору, повідомлення про те, щ,о 11ііЛося з героями після розв'язки, через деякий, інколи досить тривалий нас. Він доповнює події, характери людей, поглиблює ідейний задум автора. Так, у поемі Т. Шевченки «Гайдамаки» епілог містить не лише розповідь про подальшу долю героїв — Ґонти, Залізняка, Яреми, а, головним чином, підкреслює провідну думку твору про героїзм народу в недалекому минулому, пасивність і рабську покору сучасників поета, прагнення збудити в них енергію боротьби.

Пролог та епілог — це ніби елементи «іншого» сюжету, який передує сюжету літературного твору або продовжує його.

3.4. Як розмежувати сюжет і фабулу?

Якщо сюжет — це авторське розташування зображуваних подій, то фабула — їх хронологічна, природна послідовність. Саме порівняння сюжету й фабули допомагає визначити задум письменника, особливості його втілення, своєрідність змалювання образів.

Фабула — це та ланка, яка пов'язує дійсність і сюжет, тобто вона сприймається як послідовність подій, що могли б відбуватися насправді. Проте фабула існує і не поза сюжетом, і не в ньому, а виникає разом з ним. Читач визначає її з сюжету. Критерій розмежування сюжету й фабули — можливість чи неможливість переказу. Так, сюжет переказати неможливо, його можна лише дослівно повторити. А фабулу легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли ми своїми словами розповідаємо те, що прочитали. У цьому випадку доводиться підмовлятися від авторського слова, адже ми використовуємо розмовну мову, розповідаємо про події не за послідовністю їх викладу письменником, а так, як вони відбувалися чи могли б відбуватися в дійсності, упускаючи пейзажні, портретні описи, ліричні відступи. Наприклад, переказуючи сцену зустрічі Чіпки з польовою царівною,можна сказати: «Головний герой несподівано бачить Галю і роздивляється її». Проте неможливо відтворити цей епізод так, як описали його Панас Мирний та І. Білик: і картину погожого весняного дня, коли все цвіте, озивається голосами птахів, і красу парубка, і його почуття, і поведінку польової царівни. Можна лише звернутися до тексту і процитувати його. Отже, сюжет організовується за художніми законами, а фабула — за логікою життя. Тому сюжет завжди ширший за фабулу, адже в ньому можливе і співіснування кількох фабул, і авторська оцінка зображуваного. Навіть у творах, де сюжет і фабула збігаються («Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Земля» О. Кобилянської), жодна з цих категорій не підміняє іншу. Особливо помітна роль авторського начала у творах, де чітко розмежовуються сюжет і фабула («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика). Фабула ніби вказує на рух подій до фінальної точки твору, уникаючи хронологічних неточностей у їх відтворенні, а сюжет ґрунтується на мистецьких законах осягнення вчинків героїв, їх характерів, мрій та сподівань.

3.5. У чому специфіка сюжету ліричного твору?

Читаючи ліричний твір, ми передусім чуємо голос автора, знайомимося з його внутрішнім, духовним світом. Отже, перед нами постають «події», але не зовнішні, об'єктивні, а внутрішні, суб'єктивні. Такими «подіями» в ліриці є переживання, почуття, думки ліричного героя, який чутливо реагує на те, що відбувається в навколишній дійсності. Це переживання передається словами автора. Виразити його інакше просто неможливо. А коли немає змоги переказати твір, значить, він не має фабули. Саме в цьому полягає головна відмінність ліричного сюжету від епічного. У творах суто ліричних дія відбувається поза конкретним середовищем, конкретним часом і простором:

Сміються, плачуть солов'ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її,—

Знов молодість не буде!»

О. Олесь

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

В. Сосюра

У деяких поезіях можна знайти певні вказівки на фабулу:

Вже червоніють помідори,

І ходить осінь по траві...

М. Рильський

Тут поет окреслює контур часу — це осінь, коли «червоніють помідори», «айстри квітнуть під небом синім», «баштан жовтіє понад яром». Далі координати часу не такі конкретні: «це було в якійсь країні, але не знаю я, в якій». Вони спонукають читача до роздумів над сенсом людського життя, його наповненістю, його плинністю:

І гнеться дерево від плоду,

І не страшний, моє дитя,

Нам час останнього походу

Без вороття — без вороття.

3.6. Чим відрізняється конфлікт у драмі від конфлікту в епічному творі?

В епічному творі розповідається про конфлікт, у ліричному він відтворюється через переживання, а в драматичному конфлікт представлений читачу (глядачу). На передній план у драмі виходить зіткнення устремлінь, волі героїв. Драматичний сюжет напруженіший, ніж епічний, сповнений несподіванок, ускладнень дії. Гостроконфліктні ситуації с основою драми.

У п'єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» — одна сюжетна лінія, яка розкриває драму кохання бідної дівчини-селянки: її намагаються розлучити з коханим і примушують побратися з багатієм-нелюбом. Наталка чекає судженого Петра і мріє пов'язати з ним свою долю. Але на перешкоді одруженню стає майнова нерівність (Петро бідний і тому змушений піти на заробітки), а потім і возний, багатий судовий чиновник, який намагається змусити Наталку вийти за нього заміж. У сценах розмови Наталки з возним, возного — з виборним постає конфлікт як зіткнення різних прагнень: бажання возного одружитися, з одного боку, і спротив цьому Наталки — з іншого. Хто переможе? Чи повернеться Петро? Як він відреагує на залицяння багатія до своєї нареченої? Ці питання знаходять своє вирішення в наступній дії, що розгортається динамічно й напружено. Особливу роль у цьому відіграє слово, бо само по собі розкриває характер і його вияви. Мова героїв яскрава, образна, вона емоційніша, напруженіша, ніж в епічному творі, спонукає до дії, більше того — заміняє її, є нею. Така своєрідна риса слова в драмі визначає і особливість її сюжету: репліка героя дорівнює його вчинку, а вчинок заміняє репліку. Ось фінал розмови Наталки з матір'ю: «Не плачте, мамо! Я покорюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж :і перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати». У цих словах — драма Наталчиного серця, яке розривається між любов'ю до матері і глибоким почуттям до Петра. Соціальний конфлікт завершується щасливою : возний відмовляється від свого задуму, і мати благословляє Наталку та Петра.

Коли ми читаємо роман, повість чи новелу, то переносимося із сучасності в минуле. А дія драматичного твору відбувається на наших очах, навіть коли йдеться про віддалені історичні епохи. Глядач стає свідком того, що діється на сцені.

3.7. Як правильно говорити: «сюжет і композиція» чи «сюжетно-композиційна єдність»?

Сюжет і композиція в художньому творі органічно взаємопов'язані, взаємопроникні, але водночас якісно відрізняються. Сюжет — це розвиток дії, а композиція — розташування і співвідношення частин твору. Тому правильно говорити «сюжетно-композиційна єдність», а не сюжет і композиція», що вказує на співіснування цих понять, їх суму, їх приєднання одне до одного.

Терміном «сюжет» позначають один із елементів художньої системи, а терміном «композиція»- спосіб організації усієї цієї системи, тобто твору. Письменник обирає певний тип розповіді: в хронологічному порядку чи з його порушенням, від особи героя («Інститутка» Марка Вовчка) чи від автора («Місто» В. Підмогильного). В побудові конфлікту виділяються такі його елементи: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація і розв’язка. Проте, як уже зазначалося, таке традиційне розташування сюжетних елементів може порушуватися. Отже, композиція охоплює сюжетно-розповідний аспект твору, а також систему персонажів, яка розкривається прийомами контрасту, протиставлення і зіставлення, що є також вираженням сюжетно-композиційної єдності. Так, наприклад, головний» герой роману В.Підмогильного

«Місто» Степан Радченко демонструє глибше свою людську сутність у стосунках з жінками: Надійкою, господинею, Зоською, Ритою.

Значну роль у композиції твору відіграють описи природи (пейзажі), художні деталі. Вони не просто супроводжують сюжет, ілюструють його, а й поглиблюють дію. Нерозривність сюжету й композиції виявляється на практиці: аналізуючи сюжет твору, ми не можемо абстрагуватися від спостережень над його композицією і, навпаки, вивчаючи композицію, краще розуміємо його сюжет.

3.8. Яка роль тропів у художньому творі?

Художня література змальовує життя в яскравих образах. Її інструмент — слово, яке може мати пряме і переносне значення. У ньому також розрізняють основні та вторинні ознаки. Так, основне значення слова «море» — невеликий водний простір із солоною водою, більш-менш оточений сушею. Це пряме значення слова. Але в цьому слові неважко знайти інші різноманітні ознаки та властивості. Море — синє, безкрає, глибоке, штормове. Це його вторинні характеристики. Згадане слово може вживатися як у своєму основному значенні, так і у вторинному. Вторинне значення слова, коли його зіставити з іншим словом, дає нові, часто несподівані відтінки значення. Вживання слова в одному з його вторинних значень для характеристики іншого явища називається переносним значенням слова. Отже, тропи — це слова, вжиті в переносному значенні. Вони характерні й для розмовної мови. Наприклад, ми часто кажемо «хвіст черги», «серце як камінь», «язик до Києва доведе», не помічаючи, що вживаємо тропи. Але найчастіше тропи використовуються в мові художніх творів, надаючи їй барвистості, яскравості, емоційної наснаженості. Тропи допомагають індивідуалізувати мову автора, надати їй певного оціночного відтінку: чи то іронічного, чи то позитивного, схвального тощо.

Інколи письменники використовують прийом зіставлення прямого і переносного значення слова як засіб увиразнення авторської думки.

У повісті М. Коцюбинського « Fata Morgana» читаємо: «Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій». Ця невеличка пейзажна картина яскраво передає душевний настрій людини, сповненої віри в землю, у щасливе життя на ній.

Головна властивість тропів—яскраво характеризувати одне явище через інше на основі їх подібності. Завдяки цій ознаці їх часто називають ще образними (художніми) засобами, які допомагають письменникам відтворити певні реалії життя, збудити думку читача, схвилювати його душу.

РОЗДІЛ ІV. Опорні поняття літературознавчих термінів

Алітерація — вид поетичного звукопису, коли поет повторює однакові чи подібні приголосні звуки в рядку, реченні, строфі для посилення інтонаційної виразності, музикальності.

Анекдот — сатиричний жанр міського фольклору. Коротке оповідання розмовною мовою з дотепним змістом.

Антитеза — різке протиставлення двох протилежних думок* образів, якостей, явищ тощо.

Архаїчний — такий, що давно застарів, вийшов з ужитку — мова, вираз, стиль, жанр тощо.

Афоризм — узагальнене судження, висловлене у стислій, художньо ефектній формі, в основі якого нерідко лежить логічно несподіваний поворот думки.

Байка — коротке, переважно віршоване, сатиричне оповідання, що має алегоричний смисл і мораль.

Балада — віршований твір, в якому розповідається про якусь незвичайну подію, нерідко легендарного, історичного характеру.

Білий вірш — неримований вірш, який в усьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і ненаголошених закінчень тощо) мало чим відрізняється від римованих.

Бурлеск — стиль сатиричної літератури, комічний ефект в якому досягається навмисною невідповідністю між темою твору та мовними засобами.

Верлібр — вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.

Вірш. 1. Рядок у поетичному творі. 2. Поезія, поетичний твір невеликого розміру.

Гіпербола — художнє перебільшення певних рис та властивостей з метою підсилити враження.

Гротеск — тип художньої образності (образ, стиль, жанр), що ґрунтується на фантастиці, гіперболі, контрасті фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного.

Гумор. 1. Притаманна реальній ситуації або художньому твору здатність викликати сміх. 2. Узагальнена назва творів, мета яких — розсмішити, викликати хороший настрій. 3. Незлостиво-насмішкувате ставлення до чогось.

Діалог — розмова двох та більше осіб. Головний засіб зображення в драмі. В епічних жанрах супроводжується авторською мовою.

Драма. 1. Один з літературних родів, поряд з епосом і лірикою. Твір, призначений для постановки на сцені, написаний в діалогічній формі. 2. Один із жанрів драматичного роду, поряд з трагедією, комедією та ін.

Дума — великий пісенно-розповідний твір переважно героїчного змісту.

Експресіонізм — літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті. Для експресіоністського письма характерні нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного: буденщини і космічного простору, побутових описів і поетичної лексики тощо.

Елегія. 1. В античній літературі — поетичний твір, написаний елегічним двовіршем. 2. З XVIII ст. — поетичний жанр, що слугував для передачі почуттів суму та розчарування, споглядальних роздумів.

Епіграма. 1. В античній літературі — короткий віршовий напис зворушливого, серйозного чи сатиричного характеру на предметі, подарунку тощо. 2. З XVIII ст. — невеликий сатиричний вірш, в якому зло осміюється якась особа чи явище.

Епітет — художнє означення, яке образно змальовує якусь ознаку предмета (явища, істоти тощо) або передає емоційне ставлення до них.

Епос. 1. Один із літературних родів, поряд із лірикою та драмою. Основа епічного твору — розповідь від автора. Включає такі жанри, як епічна віршова поема, прозовий і віршовий романи, повість, новела, оповідання тощо. 2. Жанр епічної героїчної поеми.

Жанр — спосіб класифікації творів, які належать до певного літературного роду, але різняться засобами зображення дійсності. Так, до жанрів епічної літератури відносять епічну поему, роман, повість, оповідання, новелу, казку, байку тощо; до ліричних жанрів — поему, оду, сонет, епіграму тощо; до драматичних — трагедію, комедію, драму, водевіль та ін.

Імпресіонізм — спосіб мистецького вираження у живопису, який досяг вершини у Франції другої половини XIX — початку XX ст. Імпресіоністська манера літературного письма — це витончене відтворення суб'єктивних вражень, мінливих почуттів та переживань, створення образу наче з окремих мозаїчних частинок.

Інверсія (від лат. inversio — перевертання, перестановка) — зміна звичайного порядку слів у реченні для виділення переставленого елементу речення або для надання всьому реченню особливого смислу.

Іронія — насмішка, виражена у формі похвали, заперечення у вигляді схвалення, зниження у формі возвеличення.

Історія літератури. 1. Розвиток літератури від давнини до сучасності. 2. Наука, яка вивчає літературу в хронологічному порядку.

Історична пісня — ліро-епічний твір героїчного характеру про важливі події минулого та відомих історичних осіб.

Казка — оповідання з усталеною побудовою про вигадані та фантастичні події.

Комедія. 1. Один із жанрів драматургії. Твір, де зображуються комічні події і персонажі. 2. У середньовічній літературі — твір, написаний народною мовою, де зображуються люди в негероїчній обстановці, із сумним початком і щасливим закінченням.

Композиція — побудова художнього твору. Найпоширеніші види: лінійна — події зображуються в хронологічній послідовності; ретроспективна — події, що відбулися раніше, зображуються пізніше; паралельна — дві події, що відбулися одночасно, зображуються як послідовні; монтаж — кілька подій, що відбуваються одночасно, зображуються по черзі, а також нерівномірний розвиток сюжету.

Конфлікт — зіткнення інтересів, прагнень, вчинків персонажів.

Легенда. 1. Невеликий за розміром прозовий твір усної народної творчості, що містить розповідь про Чудесні події і уславлення головного героя. 2. Оповідь про незвичайну захоплюючу подію, часто фантастичного характеру, що нібито відбулась у сивій давнині.

Лірика — один із трьох літературних родів, поряд з епосом і драмою. Характерні ознаки: ритмічна мова організована в короткі рядки, переважно з римами. Розкриває внутрішній світ автора, його ставлення до життя. Головний жанр — лірична поезія (вірш).

Ліричний герой — образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний авторові.

Літературний процес — безперервний, надзвичайно складний, інколи суперечливий, іноді регресивний розвиток літератури, який визначається всією сукупністю явищ і фактів, спричинених як єдиними нормами загальнолітературного світового розвитку, так і його національними особливостями.

Метафора — образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Міф. 1. Форма мислення стародавньої людини. У міфі абстрактні поняття про світ виражаються у вигляді живих істот або навпаки — живі істоти виступають як вищі символи світу. Міф ґрунтується на глибокій вірі в реальність цих істот та їх надприродну силу. 2. Те саме, що легенда, розповідь про богів та героїв.

Модернізм — узагальнене найменування нереалістичних конструктивних літературно-мистецьких стилів. Визначальна його риса — орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну категорію, основу мистецтва, літератури зокрема, піднесення творчої інтуїції, ірраціональних елементів.

Монолог — промова дійової особи, звернена до себе або до інших осіб, іноді до глядача. Найчастіше застосовується в драматургії.

Новела — прозовий твір невеликого обсягу, нерідко з напруженим сюжетом та несподіваною чи дотепною розв'язкою, в якому розповідається про подію з життя людини.

Оповідання — мала епічна жанрова форма художньої літератури, невеликий за обсягом зображених явищ прозаїчний твір.

Пародія — комічне наслідування художнього стилю якогось твору.

Поезія. 1. Один із трьох літературних родів, поряд з епосом і драмою. Характерні ознаки: ритмізована мова, найчастіше з римами, організована у вигляді коротких рядків. У поезії автор прагне розкрити насамперед свої почуття, думки. 2. Невеликий художній твір у віршах. 3. Назва художньої літератури, красного письменства, вживана до середини XIX ст. (драматична поезія тощо).

Поема — великий поетичний твір із сюжетом.

Порівняння — виявлення особливостей предмета (явища, події, особи тощо) шляхом зіставлення з іншим, в якому ці особливості різко виражені.

Притча — невелике оповідання, що містить виражене в алегоричній формі моральне чи релігійне повчання.

Проза. 1. Назва невіршованої художньої мови. 2. Сучасна назва творів деяких епічних жанрів, написаних не віршами. 1(Роман, повість, оповідання тощо.)

Псевдонім — вигадане ім'я, яке приймають письменники.

Реалізм — напрям в літературі та мистецтві, який передбачає правдиве, об'єктивне зображення дійсності.

Ремарка — пояснення автора до тексту п'єси стосовно обстановки, зовнішності та поведінки персонажів тощо.

Рима — співзвуччя в закінченнях віршованих рядків.

Роман — прозовий твір великого обсягу, в якому життя людей розкривається на тлі історичних або соціально вагомих обставин.

Романс — невеликий ліричний вірш, переважно інтимного характеру, часто покладений на музику для сольного співу під акомпанемент на фортепіано, гітарі чи арфі.

Сатира. 1. У давньоримській літературі написаний гекзаметром поетичний твір, де викривалися пороки суспільства (Горацій, Ювенал). 2. Різке осміяння суспільних вад за допомогою сатиричних засобів. 3. Художній твір, в якому здійснюється таке осміяння.

Символізм — один із найяскравіших модерністських стилів української літератури, який ґрунтується на інтуїції та ірраціональності як засобах передачі сутності об'єктивної реальності.

Сонет — поезія з чотирнадцяти рядків, згрупованих у два катрени і два терцети (італійський) або три катрени і один двовірш (англійський).

Стиль. 1. Сукупність мовних прийомів для вираження тих чи інших ідей, думок. (Стиль дохідливий, стислий, пишний тощо). 2. Сукупність всіх виразних засобів — мовних, композиційних, жанрових, вживаних для втілення змісту твору (стиль барокко, класицизм, реалізм тощо).

Строфа — група віршових рядків, об'єднаних римою і інтонацією.

Сюжет — організована в життєво правдоподібну картину система подій за участю певних персонажів.

Тема — те, про що розповідається у творі. Сюжет, що містить у собі певну проблему.

Трагедія — драматургічний твір, де зображуються нерозв'язні моральні проблеми, що призводять, як правило, до загибелі героїв.

Уособлення — зображення неживих предметів або абстрактних явищ із наданням їм властивостей живих істот.

Фабула — основні події міфу, легенди, художнього твору, викладені без додаткових деталей.

Фольклор — усна народна творчість.

$E:\6 методична робота\Розробки\АННАЛ. худ твору\images (3).jpg$

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Хропко П. Українська література: Підручник для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів. - 3-тє вид. - К.: Освіта,- 528 с.
Телехова О. П. Вивчення теорії літератури в школі: Посібник для вчителів. - Харків: Гриф, 1999.— 176 с.
Противенська О. Г. Мещерякова М. Г., Теміз Я. В. Українська література у схемах і таблицях. - Харків: Академія, 1999.— 100 с.
Паращич В. В. Українська література: Відповіді на питання екзаменаційних білетів. 11 клас. - Харків: Ранок, 2000.— 96 с.
Черкаський В. М. Вивчення творчості Панаса Мирного: Посібник для вчителів. - К.: Рад. школа, 1982.— 192 с.
Лесин В. М„ Пулинець О. С. Короткий словник літературознавчих термінів.— К.: Рад. школа, 1961.— 370 с.
(Козлов А.В., Козлов Р.В. Літературознавчі дослідження в школі. – Кривий Ріг, 2002.)
( Див.: Косенко Н. Опорні схеми для аналізу літературних творів // Дивослово. – 2001.- №4.- с.55.)

$E:\6 методична робота\Розробки\images (3).jpg$

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Шпикуляк Людмила

Пов’язані теми

Українська література, Методичні рекомендації

Додано

22 грудня 2023

Переглядів

2649

Оцінка розробки

Відгуки відсутні