Лінійка – реквієм до дня пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років «Страта голодом»

Лінійка – реквієм до дня пам’яті жертв

 Голодомору 1932 – 1933 років

 

 «Страта голодом»

 

Мета: Вшанувати пам'ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати у дітей траурний етикет, дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.

Музичний супровід: Й. С. Бах «Реквієм», В. Івасюк «Балада про мальви» на вірші Б. Гури, хвилина мовчання - хронометр, пісня «Свіча» у виконанні О.Білозір, пісня «Молитва» О. Білозір.

 

Звучить «Реквієм» Баха

 

1 учениця

1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших країн. Жахливо навіть через 82 роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишалися без зернини. І це у врожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.

Вчитель

З книги-меморіалу «Голод-33»: був в Україні Великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ні моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів. (До книги Буття українського народу, якщо таку Книгу колись буде написано.)

Учень

Пекельні цифри та слова

У серце б'ють, неначе молот.

 Немов прокляття ожива

 Рік тридцять третій.

Голод! Голод!

Помирало щодня — 25 тис. людей.  Щогодини — 1000 чоловік. Щохвилини - 17 чоловік.

Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна духом.

Учениця

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши  знедолений  вік,

Наші  ноги розпухлі узули

В  кирзяки – різаки у  той  рік.

У той рік  мати рідну  дитину

Клала  в  яму, копнувши під бік.

Без  труни,  загорнувши  в  ряднину…

А  на  ранок – помер  чоловік.

І невтому,  трудягу  старого,

Без  хреста  повели  у  той бік…

І  кістьми  забіліли  дороги,

За  сто  земель  сибірських, за сто  рік.

У  той  рік  і гілля, і  коріння –

Все  трощив буревій  навкруги….

І  стоїть  ще  й тепер  Україна,

Як скорбота німа  край могил.

 

Пісня Володимира Івасюка «Балада про мальви» на вірші Богдана Гури

 

Вчитель

 Сонце сходило над висохлими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули над обширами України тяжкі сніги весни 1933-го, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива, співмірні хіба що з картинами Страшного Суду. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали у вербах над річками травневими ночами солов’ї? Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше.

1 учень.

 Зі спогадів очевидців: «На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад – вперед, назад – вперед, скільки сидить, стільки і гойдається. І безконечна одна «пісня»: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ – істи, істи, істи…».

2 учень.

 «Все забирали ті активісти і пропивали, і проїдали те, що позабирали. І худобу забирали, курей, півнів, інвентар різний. І одяг добротний самі тоді носили. Забирали в основному в розкуркулених, бо в бідноти нічого не було. Саджали у в’язницю за жменьку зерна, за зрізані в полі колоски, от народ і прозвав той указ «законом про 5 колосків». Не дозволяли, ганяли за це. Неприбрану кукурудзу, пам’ятаю, приорали, людям не дали. Зараз про те пригадуєш, то страшно стає. За склянку зерна вбивали, за декілька колосків людей мучили, у в’язниці саджали... Люди допомагали один одному. Бувало, люди, які дуже бідували, вранці на порозі знаходили посудину з узваром або млинчики з трави, або ще щось. Старалися це чинити вночі. Не дай Бог хто побачить і донесе, то відразу у в’язницю піде».

Учень

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось,

Хоча б за коси верб.

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

…Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

 

Учитель

 …Світ мав би розколотися на двоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами й надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було. Тож пом’янімо хоч сьогодні, з непростим спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої складної історії – сім з половиною мільйонів українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору. Пом’янімо і знайдімо в собі силу і відвагу пройти за ними дорогу їхньої хресної путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали.

Вшануємо пам’ять невинно померлих в страшне лихоліття 33-го хвилиною мовчання.

 

Хвилина мовчання-хронометр

 

Учень

Бозю! Що там у тебе в руці?

 Дай мені, Бозю, хоч соломинку,

Щоб не втонути в Голодній ріці!

 Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,

 Тож підрости хоч би трохи бодай:

 Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я пташенятко, прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

 Тато і мама — холодні мерці.

Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!

Холодно, Бозю! Сніг дуже білий,

 ...Бозю, що там у тебе в руці?..

Учениця.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Цей спланований терор мав декілька цілей: знищити приватних землевласників як основну силу, що протистояла колективізації; зламати фізично і здеморалізувати психологію селянства – опору українського народу, який не сприйняв радянський режим; перетворити найбагатші регіони України на мережу колгоспів для рабської експлуатації селянства.

Учень.

Ти кажеш, не було голодомору?

 І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

 З якої зерно вимели до тла?

Як марево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

 Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв? Хто?

 На чиєму це лежить сумлінні?

 Імперський молох світ нам затуляв!

 Я бачив сам у ту зловісну пору

 І пухлих, і померлих на шляхах.

 І досі ще мені стоять в очах…

 А кажеш – не було голодомору!

 

(Танець на пісню О. Білозір «Свіча»)

 

 Вчитель.

 Мертвим болить! Без віри в це немає людини. Як немає її без пам’яті, без відчуття свого роду, без отих вічних, як світ, заповідей: не убий, не вкради, не чини зла ближньому, шануй свою віру, батька свого і матір свою. Ще одну гірку істину не можна забути нам, оцінюючи віддалені наслідки голодомору. В могилу, де лежать 7,5 мільйонів українських селян, лежать найкращі. Гинули працьовиті, самостійні хазяї, яких звинувачували у куркульському саботажі. Лягли в сиру землю непокірні нащадки козацькі, які не могли змиритися зі сваволею влади. Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, все, що мислило, опиралося насильству, протестувало, шукало правди, - все це нещадно винищувалося з корінням, і сиротіли діти, приречені до голодної смерті, не могли понести далі науку своїх батьків.

Учениця.

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як Голодомор 1932-1933 років, який випав на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі – України.
Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.

Учень.

 Не може бути справедливості і щастя на муках і крові. Зі страху не народиться гідність. З визиску – достаток, зі зла – добро. З ненависті може народитися тільки ненависть, з безпам’ятства проростає духовний цинізм, з насильства – холуйство. Кажуть, душі померлих християн, не захоронених за обрядом предків, знов і знов являються живим з німим докором. Чине так і той страшний 33-ій, оповитий донедавна нашим вимушеним, нашим непростим безпам’ятством, не дає нам сьогодні жити з чистим сумлінням?

 Учень.

 Не забуду, не прощу нічого:

Ні образи, ні малої кпини,

Ні розбою денного й нічного,

Ні сльози, ні крові крапелини.

Ні хлібини, ані бадилини –

Видурених, вкрадених, віднятих,

 З пожарища – жодної вуглини,

Сподівань – потятих, розіп’ятих…

Все затямлю: зламану присягу,

Небо чорне від німого крику.

 Злиднями зацьковану відвагу,

А відтак – покору без’язику.

Вчитель.

У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами. Отже ми з вами сьогодні запалимо Свічку Пам’яті.
Їм – неоплаканим і не відспіваним... Їм – похованим без труни й молитви... позбавлених могили й шани …

 

 (звучить пісня О. Білозір «Молитва» Вчителі запалюють велику свічку, а  учні від кожного класу запалюють маленькі свічечки і несуть їх до стенду, присвяченому трагедії Голодомору)

Вчитель.

Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного вогню — частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам'яті.